Суспільний лад Гетьманщини у другій половині XVII- XVIIІ ст

Ті зміни, які намітилися в суспільному ладі в роки Визвольної війни, знайшли своє завершення у другій пол. XVII — середині XVIII ст.

Масове покозачення української шляхти підчас війни, соціальне відокремлення козацької старшини від основної маси козацтва привели до створення особливого аристократичного прошарку, який отримав назву "знатне військове товариство".

Його верхівку складало бунчукове товариство. Бунчук був відзнакою гетьмана. До бунчукового товариства належала генеральна старшина.До знаті входило також значкове товариство. До значкового товариства входила полкова старшина."Знатні товариші" вилучалися із загальної полкової та сотенної юрисдикції і підлягали лише юрисдикції гетьмана.Існувала ще одна привілейована верства — військове товариство, до якого належали ті, хто не потрапляв у перші дві категорії. Це товариство було підпорядковане військовій канцелярії.

Всі "знатні товариші" несли обов'язкову службу або виконували різного роду доручення гетьмана: проводили ревізії, очолювали посольства, творили законодавство тощо. До привілеїв знатного товариства належала також привілейована підсудність, можливість отримувати різні посади у Генеральному уряді, право володіння великими земельними ділянками.

Закріплення землі проводилося в формі роздачі земель за службу ("рангові землі"), передачі землі "на вічне спокійне володіння" або шляхом "займанщини" (захоплення вільних земель), що спостерігалось головним чином на півдні України.

У XVIIІ ст. посилюється боротьба української панівної верстви за урівнювання в правах з російським дворянством. У 1764 році відповідно до царського указу отримала права дворянства генеральна козацька старшина, а у 1783 році це положення було поширене на всю українську шляхту. Тим самим українська панівна верства була оформлена в єдиний дворянський стан. Дворянські права української шляхти були підтверджені жалуваною грамотою дворянству 1785 року.

Хоча знатне військове товариство і відтіснило на певний час українську шляхту як стан, все ж таки вона не переставала відігравати важливу роль у політичному житті України. Під час Визвольної війни патріотично налаштована частина української шляхти створила фактично нову шляхту. Звичайно, ця шляхта не тільки зберегла свої права, а й добилася нових привілеїв. У другій половині XVII ст. з'явилась низка підтверджень прав. Так, Глухівські статті (1669 року) підтвердили її права на земельні пожалування, які вона одержала від Хмельницького. З часом шляхта домагається визнання за нею прав російського дворянства. Націй підставі відбувається консолідація шляхти та козацької старшини. Належність до шляхетського та козацького станів стає спадковою. Всі ті привілеї, які отримувала від гетьмана та царського уряду козацька старшина і про які говорилося вище, стосувалися і української шляхти.

В роки Визвольної війни православна Церква в У країні була відновлена в своїх правах. За договором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не рушити їх.

За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне.

Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовенства за правовою ознакою наближалась до знатного товариства.

Величезні привілеї мало і чорне духовенство. Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками.

Зовсім іншим було становите Української православної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоч Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толерантності в питаннях релігії, вона цього не виконувала і продовжувала порушувати права православних.

На Правобережжі, крім католицької Церкви, продовжувала діяти українська уніатська Церква.

Правовою основою козацького стану була військова служба. Постійну службу несли тільки реєстровці. Після 1654 року реєстровими стали вважати всіх козаків, які служили у війську. Частина реєстровців була заможною і належала до знатного товариства. Більшу ж їхню частину складали рядові козаки, які також мали ряд привілеїв. Так, вони звільнялися від податків, військових постоїв, були підлеглі та підсудні тільки своїй козацькій адміністрації, мали право на промисли, на виготовлення горілки, вина та пива для власного споживання.

У XVIІІ ст. процес розшарування козацтва посилюється. Заможні козаки, які мали землю та вели господарство, зберегли привілейований стан. Тих, хто втратив своє господарство, називали під-помічниками. Ця категорія козаків несла ті ж повинності, що і селяни, але в два рази менші. Ще одну групу складали підсусідники, які були вихідцями із збіднілих козаків, селян і городян. Вони не мали майна і наймалися на роботу до заможних козаків, які їх одягали та годували. Соціальна диференціація не обминула і Запорізьку Січ. З часом старшина перетворюється у великих землевласників, які експлуатують голоту та сіромах — козацькі низи.

Міста, як і раніше, поділялися на магістратські та ратушні. В магістратських містах поступово відновлюється дія магдебурзького права, хоча є багато прикладів втручання козацької адміністрації у самоврядування цих міст навіть у XVІІІ ст. Ратушними містами правили звичайні козацькі отамани.

Міщани не мали тих привілеїв, які були у козаків. Правове становище було близьким до становища державних селян, у ряді випадків подушний податок з міщан навіть перевищував той, що накладався на державних селян.

На міському населенні ратушних міст лежав обов'язок сплати податків до гетьманської казни. Вони несли також ряд повинностей. Це охорона міста, шляхова та постойна повинності, різноманітні громадські збори тощо.

Міське населення не було однорідним і поділялося на окремі соціальні прошарки. До привілейованої групи належали ремісники та купці..

В містах проживали також представники знатного товариства, шляхта, духовенство, рядові козаки. Разом з адміністрацією вони утворювали верхівку міського населення.

Правове становище більшої частини міського люду не було легким. На мануфактурах було введено 12—14-годинний робочий день, застосовувалися тілесні покарання.

Після визволення всі землі, що належали польській шляхті, перейшли в державну власність. Тут знаходилися "вільні військові" або ратушні села, мешканці яких — посполиті селяни — були залежні тільки віл держави. Після 1654 року правове становище селян та козаків було майже однакове. Козаки служили державі військовою службою, селяни — працею. При бажанні можна було перейти з одного стану в інший. Але ще за Хмельницького в правовому становищі селянства відбуваються істотні зміни. Так, повертаючи землі монастирям, гетьман видає універсали, якими затверджується не тільки право володіння землею, а й "звикле послушанство" селян, під яким розумілося виконання ними повинностей на користь монастирів.

У XVIII ст. зростає залежність селян від панів, збільшуються державні повинності. З другої половини XVIII ст. процес закріпачення українського селянства стає невідворотним. Панщина на Лівобережжі для окремих категорій селян досягла вже п'яти і більше днів на тиждень. На Правобережжі та в Слобідській Україні панщина також становила 4—5 днів на тижденьНаприкінці XVIII ст. царський уряд розповсюдив кріпацтво і на Південну Україну, де селяни втратили право переходу у 1796 році. В часи Павла І широко практикувалось перетворення державних селян у кріпосних. Тільки В Україні у власність поміщиків було передано 150 тисяч державних селян.

Таким чином, на початок ХІХ ст. кріпосні селяни становили 40 відсотків населення України, що входило до Російської імперії.