Моральні цінності ділового спілкування

 

Перш ніж проаналізувати моральні цінності, що лежать в основі моральної культури, необхідно виділити в спілкуванні: його типи, функції, форми моральних аспектів, які перетворюють спілкування на самоцінність, моральну цінність.

Спираючись на теоретичні положення М. Кагана, який виділив три основні типи спілкування, можна виділити моральний аспект в змісті усіх типів: матеріально-практичному, духовно-інформаційному і практично-духовному.

Зміст практичного спілкування, здається чисто матеріальним, оскільки охоплює реальні дії його учасників, в той же час обов’язково має і свій духовний простір, оскільки будь-які спільні дії людей вимагають свідомого цілепокладання, корекцію власної поведінки. Вирішальну роль тут грає здатність взаєморозуміння, що дозволяє передбачити конкретну поведінку партнера, готовність до взаємної допомоги, до підміни партнера в критичних ситуаціях, заснованої на свідомості того, що загальні інтереси вижче, ніж приватні інтереси кожного партнера. Іншими словами, це духовний світ пронизаний моральними поняттями і уявленнями, що знаходять своє вираження в предметній діяльності партнерів, тобто в діловому спілкуванні.

У змісті духовно-інформаційного спілкування його моральні та естетичні аспекти виступають ще більше рельєфно, оскільки метою в даному випадку є досягнення духовної, а не практично-дієвої спільності. Розкриваючи зміст цього типу спілкування, філософи, психологи характеризують його через такі якості як товариськість, емпатія, такі психологічні механізми спілкування як співпереживання, співчуття, співучасть, розуміння і, нарешті, через такі поняття як дружба, любов, які мають не стільки психологічний, скільки моральний сенс. При цьому помітимо, що безвідносно до того, хто є учасником спілкування – особи, групи, – інформація, що народжується в процесі їх спілкування, є інформацією про духовні цінності цих суб’єктів, в яких так чи інакше відображається духовність об’єктів, тобто інформація про цінності. Стосовно особистості ці цінності кристалізуються, як правило, на моральному рівні.

Аналізуючи зміст практично-духовного типу спілкування, треба відмітити, що до його форм відносять художнє, обрядово-ритуальне та ігрове спілкування, які обслуговують сфери морально-естетичних і політичних стосунків. Характерно, що цей тип спілкування, є символічним, тобто за своєю формою – практичним, а по суті часто ілюзорним, таким, що має не матеріальний, а духовний, ідейно-психологічний, естетичний сенс.

Усе вищевикладене дозволяє зробити висновок про те, що в кожному з трьох, визначених видів спілкування, є моральний аспект його змісту.

Переходячи до розгляду форм процесу спілкування, слід відзначити мову про розмови людського спілкування як особливий клас семіотичних систем. Загальновизнано, що будова знакової системи не може не обумовлюватися характером тієї інформації, яка передається за допомогою цієї мови. Наприклад, структура наукової мови припускає однозначність, словесні засоби доповнюються різного роду символами і знаками вироблюваних операцій, тому така структура не відповідає потребам ціннісної свідомості, моральних уявлень. Жива мова, будова буденної мови з її високою інформаційною надмірністю, емоційно-стильовим забарвленням слів та іншими експресивними можливостями робить її основним засобом спілкування людей в повсякденному житті. У даному випадку мова спілкування робить способи адекватного вираження індивідуально-неповторного у духовному світі особистості.

Таким чином, у формах спілкування можна виділити їх моральні аспекти, що проявляються більшою чи меншою мірою залежно від класів знакових систем.

Завершальною частиною аналізу структури спілкування є розгляд функцій спілкування, спроба виділення в них морального і естетичного аспектів спілкування. Відповідно визначаються чотири функції спілкування, коли:

1) мета спілкування знаходиться поза самою взаємодією суб’єктів;

2) мета спілкування полягає в ньому самому;

3) мета спілкування полягає в залученні партнера до досвіду і цінностей ініціатора спілкування;

4) метою спілкування є залучення самого його ініціатора до цінностей партнера.

У першому випадку, хоча спілкування і спрямовано на обслуговування предметної діяльності, не можна вважати, що воно невід’ємне від предметної діяльності. Можна припускати, що воно має відносно самостійне існування, оскільки суб’єкт спілкування завжди має свою моральну позицію, яка внутрішньо властива його діяльності. З найбільшою виразністю це простежується через діяльність в галузі мистецтва. Дійсно, мистецтво здатне служити ідеології, політиці, релігії, не втрачаючи своїх художніх якостей. Але річ у тому, що повноцінна художня творчість зливає у своєму змісті естетичне з етичним, тобто, знову повинно йтися про внутрішньо властиву художникові моральну позицію.

Сутність другої функції спілкування полягає в досягненні „духовної спільності людей, яка цінна сама по собі як прояв властивої людині родової якості соціальності”. Люди відчувають потребу в духовному зближенні і вона має таке істотне соціальне значення, що її задоволення виходить далеко за рамки побутових, інтимних контактів, стаючи одним з важливих стимулів духовного виробництва. Для виявлення морального аспекту спілкування особливо значимо те, що духовне спілкування людей само по собі має великий моральний потенціал, а також пропонує і духовний контакт з видатними мислителями, ідеологами, письменниками, діячами культури і мистецтва минулих епох.

У руслі даних проблем найважливішу роль грає функція залучення іншого до своїх цінностей. Детальний аналіз людського життя призводить до висновку, що ціннісна свідомість формується в самій практичній діяльності людей. У ній цінності не лише перевіряються, але і в ній вони народжуються, і формуються. Та або інша якість, явище, потреба можуть стати носіями цінності тільки тоді, коли виявляється у власній дії суб’єкта. Тому в колективних формах діяльності багато що залежить від досвідченішого учасника, який передає співучасникам діяльності своє відношення до неї, тобто практично залучає їх до своїх цінностей – моральних, естетичних, громадянських. І хоча духовне спілкування являється, таким чином, безпосереднім знаряддям виховання, його можливості вихованням не обмежуються, оскільки є цілком певні межі реальних можливостей спілкування людей. Ось тому додатковим коштом практично-духовного спілкування людей виступає знову мистецтво, яке не повідомляє якісь істини, а зав’язує з суб’єктом уявне спілкування і тим самим залучає його до своїх цінностей – до своїх ідеалів, спрямувань, моральних принципів, політичних переконань, естетичних переживань.

Можна зробити висновок, що моральний аспект третьої функції спілкування визначають її у вирішальній мірі.

Суть останньої четвертої функції спілкування виражає прагнення ініціатора спілкування залучитися до цінностей іншого, тобто вона дзеркально симетрична по відношенню до попередньої.

Головними каналами вирішення цієї функції є також духовна і духовно-практична форма діяльності, через які освоюються ті ж цінності, що були названі вище, але за власною програмою, власними зусиллями, тобто через своєрідну форму сомоспілкування.

На психологічному рівні структурний аналіз спілкування представлений низкою учених, один з яких належить А. Леонтьеву. Він вважає, що якщо розуміти спілкування як діяльність, то очевидно, що аксіомою є, по-перше, його інтенціональність (наявність специфічної мети, самостійної або підпорядкованої іншим цілям; наявність специфічного мотиву); по-друге, його результативність – міра збігу досягнутого результату з наміченою метою; по-третє, нормативність, що виражається, передусім, у факті обов’язкового соціального контролю за протіканням і результатом акту спілкування.

М. Лісіна виділяє наступні компоненти спілкування: предмет; потреба; комунікативні мотиви; дія; завдання; засоби, продукти.

Не можна виключити з поля зору такий підхід до структурного аналізу спілкування, який провів Б. Паригін. Він виділяє в спілкуванні дві структурні складові: зміст (комунікацію) і форму (взаємодію або інтеракцію). Далі в цих двох структурних компонентах він знову виділив зміст і форму. Зміст комунікації характеризується в психологічних поняттях (взаєморозуміння, співпереживання, міра згоди), а форма – в поняттях семіотичних (вербальні та невербальні засоби). Зміст інтеракції відповідно представлений як соціальні стосунки (економічні, правові, політичні та ін.), а форма – як практична поведінка людей в спільній діяльності (дія, протидія, конфлікт, кооперація, диференціація, інтеракція).

Неважко помітити, що навіть при такому психологічному тлумачення структури спілкування, її компоненти прямо або опосередковано пов’язані з категоріями етики. Наприклад: „нормативність” (у А. Леонтьева), „потреба в спілкуванні” (у М. Лисячої), „взаєморозуміння, співпереживання” (у Б. Паригіна). При детальній їх змістовній характеристиці неможливо обійтися без використання тієї або іншої категорії моральності, тобто, можна припустити наявність морального аспекту в змісті компонентів структури спілкування.

Таким чином, розгляд структурної моделі спілкування, її найважливіших елементів (зміст, форми і функції спілкування) дозволяє зробити висновок, що моральний аспект спілкування може бути виділений як в змісті, так і у формах і функціях спілкування.

Самоцінність людського спілкування не залежить ні від цілей, які ставлять перед собою його учасники, ні від результатів. Цінність спілкування залежить лише від його статусу як форми буття людини: без спілкування людина повноцінно існувати не може. Самотність змушує людину, хоч би тимчасово, звертатися до будь-якого спілкування. Все це свідчить про те, що потреба в спілкуванні властива структурі людської душі. Тут виникає дуже непросте питання: чи це потреба в спілкуванні, в духовному контакті, або це потреба в реалізації родового почуття соціальності? Спілкування, як відомо, характеризується взаємним залученням до цінностей і досвіду свого партнера. Тому спілкування з випадковим і небажаним партнером далеко не завжди може бути назване спілкуванням у власному сенсі; спілкування не можна редукувати тільки до передачі інформації, спілкування – це передача, обмін цінностями і досвідом не лише на свідомому, раціональному, але і на емоційному і інтуїтивному рівнях.

Етика спілкування у масовій свідомості, як правило, ототожнюється з етикою поведінки, з культурою поведінки, з етикетом, з культурою спілкування, з культурністю, з ввічливістю і так далі. У зв’язку з цим виникає питання: в чому ж відмінність понять „етика спілкування” і „культура спілкування”? По-перше, треба, звичайно ж, відмітити, що об’єм поняття „культура спілкування” ширший, ніж об’єм поняття „етика спілкування”, оскільки, культура спілкування включаєте усю сукупність цінностей, якостей, норм, поведінкових стереотипів. Етика спілкування розглядає моральний аспект цих цінностей, якостей, норм. По-друге, культура спілкування не обмежується лише поведінковим рівнем, якісною оцінкою поведінки, вона включає як культуру етикету, культуру поведінки, культуру мовлення, почуттів, міміки, жестів, так і психологічну культуру суб’єктів спілкування, культуру спілкування, тобто культура спілкування є невід’ємною частиною культури особистості взагалі. Таким чином, можна резюмувати: культура спілкування – це складна, історично мінлива система, що носить інтеграційний характер і виражає цілісний підхід до процесу спілкування.

Культура спілкування включає цінності, які орієнтують процес спілкування; рівень розвитку і особливості суб’єктів спілкування; їх здібності до взаєморозуміння, міру оволодіння способами, засобами, прийомами, правилами спілкування. Культура спілкування носить синтетичний характер, має багатопланову, багаторівневу детермінацію. Тобто культура спілкування особи є реальне втілення культури суспільства, а формується вона в процесі взаємодії з культурою спілкування у рамках мікро- і макросередовища.

Опанувати культуру спілкування – це означає орієнтуватися на високі моральні цінності, опанувати високу психологічну і моральну культуру, освоїти „техніку” спілкування: якщо будь-яка з цих „ланок” відсутня, то таке спілкування не можна вважати культурним. Людина, що орієнтується на високі моральні цінності, але не опанувала елементарну „техніку” спілкування, етикет спілкування, слово, не уміє спілкуватися, не володіє високою культурою спілкування. І, навпаки, бездушний маніпулятор, що володіє „технікою” спілкування і, як правило, використовує свої навички в корисливих, егоїстичних інтересах, орієнтується іноді на аморальні цілі і цінності, не може бути названий людиною високої культури. Духовна культура спілкування характеризується орієнтацією на гуманістичні цінності, має бути побудована з урахуванням природних і соціальних особливостей індивідуальностей партнерів по спілкуванню, повинна відрізнятися високою моральністю вибирання засобів спілкування, відповідними гуманістичними цінностями. Культура спілкування припускає благородні цілі спілкування, культуру розуміння, співпереживання, відповідальне ставлення до своїх слів і вчинків, вона проявляється в делікатності, в почутті такту, в умінні „не помічати” людських слабкостей і недоліків того, з ким спілкуєшся, а, навпаки, побачити в ньому такі гідності, якими можна дійсно щиро захоплюватися і не боятися при цьому ущемити свою гідність тощо.

Етика спілкування відбиває рівень моральної культури особистості. Оскільки етика спілкування є моральним змістом культури спілкування, то і аналіз в ній культурологічного матеріалу займає особливе місце. Прийнято вважати, що етика спілкування виражає рівень належного в культурі спілкування, культура ж спілкування відбиває рівень сущого, хоча, виділити моральний аспект з культури спілкування, відокремити етику спілкування від культури спілкування можна лише у рамках теоретичного аналізу. Поняття культура і етика спілкування можна розглядати як в теоретичному, так і в практичному, нормативному сенсах. Етика спілкування являється ядром, суттю культури спілкування, пов’язані вони найтіснішим чином і в найрізнобічніших аспектах.

Разом з такими провідними сферами культури як пізнавально-технічна, художня і моральна Г. Батищев виділив четверту сферу культури – „культуру глибинного спілкування”, яка покликана бути, за його словами, „живлячим духовно-ціннісним витоком для моральності”. Насправді, моральність, визначає, як відмічав ще А. Швейцер, саму суть культури. У культурі спілкування можна виділити моральну культуру спілкування, яка за своїм значенням в нормативному сенсі є по суті синонімом етики спілкування і саме яка і зв’язує поняття „культура спілкування” і „етика спілкування”.

Спілкування неминуче несе в собі моральний зміст: від простого поверхневого контакту в анонімному спілкуванні до духовного взаємопроникнення вільних індивідуальностей в „глибинному спілкуванні”. Спілкування як можлива сфера вільного вибору є полем реалізації моральних цінностей, принципів, норм. Говорячи про моральну культуру ділового спілкування, мають на увазі моральність мотивів ділового спілкування, спрямованість моральних цінностей, цілей, почуттів, рівень розвитку моральної свідомості. Моральна культура спілкування є не просто „верхнім” поверхом культури спілкування, а її інтеграційною основою, це не усе різноманіття проявів культури спілкування, а лише їх моральний аспект (так, наприклад, моральна культура спілкування – це не самі форми, способи і засоби спілкування, а, в першу чергу, їх моральний зміст, моральна якісна визначеність).

Якщо аналізувати процеси спілкування на філософсько-етичному рівні, то, в першу чергу, слід звернутися до їх ціннісних детермінант, оскільки саме цінності, особливо моральні, визначають по суті усі параметри цих процесів і, в першу чергу, їх моральну спрямованість. Спілкування є тією сферою, де проявляються, функціонують, отримують цілісне осмислення, усебічне втілення і вдосконалення найрізноманітніші, іноді суперечливі цінності. Зміст і форма реалізації моральних цінностей в процесі спілкування характеризують спрямованість процесу спілкування „в головному і основному”.

Ціннісна орієнтація процесу спілкування залежить, передусім, від вибору і наслідування моральних цінностей, від морального змісту цілей, установок, засобів, форм спілкування. Осмислення процесів спілкування пов’язане, в першу чергу, з визначенням їх „стратегічної” спрямованості, яке і визначається вибором нормативно-ціннісних структур. Відомо, що поняття цінності виражає значущість будь-якого явища, процесу, ідеї, якості, властивості, норми, принципу, речі для суб’єкта. Відповідно, цінності спілкування – це ті значимі орієнтири процесу спілкування, які визначають не лише формальні, але і його основні змістовні характеристики.

Цінності відбивають еталон належного в етиці і виражаються в різних оцінках як вербального, так і невербального характеру. Як відомо, цінності бувають особистісними і громадськими, груповими і національними, моральними і позаморальними, сімейними і індивідуальними, загальнолюдськими і становими тощо. Сенс і значущість цих цінностей, способи їх пізнання і передачі іншим, їх сприйняття зазнають іноді разючі метаморфози в соціально-історичній і особистісній динаміці, що виражається, зокрема, в процесах „переоцінки цінностей”. У чому ж своєрідність аксиологічних проблем спілкування?

Образно кажучи, ціннісні орієнтації спілкування – це визначальна „система координат” спілкування. Актуалізація, усвідомлення цих цінностей відбувається в процесі спілкування. Трансформація громадських цінностей в особистості залежить від безлічі чинників, серед яких, звичайно, рівень моральної культури людини – чинник визначальний. Той розділ етики спілкування, який пов’язаний з аналізом цінностей, ціннісних параметрів спілкування можна назвати етичною аксіологією спілкування: вона покликана вивчати цінності спілкування в контексті цінностей культури взагалі, досліджувати ідеали, цілі, принципи, ціннісні орієнтації і оцінки. Причому цінності, що детермінують процеси спілкування, розглядаються, як правило, як в статиці, так і в динаміці

У спілкуванні загальнокультурні цінності (такі як добро, краса, правда, свобода, любов, справедливість, рівність) виявляються у специфічних цінностях, таких, що проявляються тільки в процесі спілкування це: тактовність чуйність, запобігливість, чемність, коректність, ввічливість, поблажливість, делікатність, толерантність. На перший погляд, усі цінності спілкування дуже тісно переплітаються, серед них складно виділити якусь однозначну ієрархію, і тому можна говорити лише про феноменологію цих цінностей.

Лише при детальнішому аналізі можна виявити, що існує певна ієрархія, що усі цінності спілкування найбезпосереднішим чином пов’язані з самоцінністю людської моральної гідності. Цінність людини як найважливіша цінність культури взагалі і культури спілкування зокрема, визначає стержень ціннісного каркаса спілкування і основу ціннісної „системи координат” спілкування. Вибір людини і орієнтація у світі моральних цінностей характеризує рівень моральної культури як самої людини, так і культури та етики її спілкування. Орієнтація партнерів по спілкуванню на наслідування гуманістичних цінностей і, передусім, на визнання гідності і честі свого партнера характеризує моральний зміст етики спілкування. Таким чином, попри те, що дуже складно визначити строгу ієрархію цінностей спілкування, можна стверджувати, що орієнтація на самоцінність людської особистості, на визнання поваги її честі й гідності, є домінуючим, інтегруючим чинником ціннісної структури гуманістичної етики спілкування. Орієнтація на цю цінність в спілкуванні виражається в певних конкретних ціннісних перевагах, набір яких істотним чином не відрізняється в різних, соціокультурних типах спілкування, але ієрархічна значущість їх різна. Так, наприклад, цінність гостинності признається у будь-якій культурі спілкування, але в ряді з них вона набуває особливого статусу.

На початку третього тисячоліття вже можна стверджувати, що спілкування як цінність і перша життєва необхідність знаходиться в центрі уваги філософії, етики, психології, педагогіки, культурології, які намагаються з різних точок зору визначити суть цього феномену.

Якнайповніше суть спілкування виражається в тому, що воно – найважливіша сторона людської діяльності, яка полягає в суб’єкт-суб’єктному відношенні однієї людини до іншої на основі взаємного визнання „самозвеличення” і самоцінності. Таке розуміння спілкування з позицій гуманістичної етики вимагає виділення таких його основних рис і властивостей:

· спілкування з’являється як діяльність, що припускає його активно-процесуальний характер; змістом цієї діяльності є встановлення відношення однієї людини до іншого;

· міжособистісні стосунки – незалежно від положення вступаючих в них людей – повинні носити суб’єкт-суб’єктний характер, іншими словами, передбачається, що в них вступають рівні суб’єкти; „Я” і „Ти” тут мета один для одного і ніколи – не засіб (принаймні, так повинно бути);

· неодмінною умовою продуктивного спілкування виступає визнання за іншим його унікальності й неповторності, його право бути самим собою і очікування того ж від нього;

· при спілкуванні повинен проявлятися його творчо-імпровізаційний характер, сприяючий виявленню глибинних якостей суб’єкта – його вільної активності, здатності породжувати нові сенси, долати стереотипи поведінки.

Таким чином, спілкування – це взаємодіяльність, що базується на потребі людини в людині, тому це не лише (і не стільки) розкіш, як говорив А. де Сент-Екзюпері, скільки необхідність, первинна умова буття людини як людини і її включеності в соціум і культуру. Ділове спілкування – це діяльність, що полягає у встановленні комунікації, зв’язку між людьми, що припускає двосторонній обмін інформацією. В той же час ділове спілкування відрізняється від простої інформаційної взаємодії. Основні параметри цієї відмінності полягають в наступному:

· ділове спілкування припускає не лише інформаційний, але і особистісно-екзистенціальний, суб’єктивний зв’язок між людьми при збереженні індивідуальності сторін, що спілкуються;

· ділове спілкування симетричне, бо припускає функціональну рівність осіб, що беруть участь в ньому, як суб’єкти єдиної спільної діяльності; інформаційний процес асиметричний, бо ролі посилача повідомлення і його одержувача різні, тому перший позначається як суб’єкт, а другий як об’єкт;

· структура інформаційного повідомлення, як правило, монологічна, а спілкування – діалогічна.

Таким чином, діалогічність – найважливіша відмінна риса ділового спілкування. При цьому під діалогом розуміється інформативна і особистісно-суб’єктивна взаємодія між сторонами, що спілкуються, мета якої – встановлення розуміння між ними. Слід мати на увазі, що для кваліфікованого ведення діалогу недостатньо авторитету або переваги в службовому положенні. Потрібні широка ерудиція, навички доказового міркування, уміння слухати і бути почутим, знання традицій світової і вітчизняної культури. Продуктивне ведення діалогу припускає дотримання наступних умов:

· принципова рівність, автономність, незалежність партнерів;

· визнання партнерами унікальності, „іншості” один одного;

· відмінність і оригінальність точок зору, готовність почути від партнера щось, що не входить в наші уявлення або плани;

· орієнтованість кожного на розуміння і інтерпретацію його точки зору партнером;

· очікування відповіді і його передбачення у власному висловлюванні, взаємодоповнювана позиція учасників;

· здатність сприймати іншого як особистість такого ж рівня, як я сам.

Моральний сенс процесу ділового спілкування пов’язаний в першу чергу з його ціннісними орієнтирами – морально значимими чинниками, які визначають його основні змістовні характеристики. У педагогічній етиці спілкування невід’ємне від таких моральних цінностей, як свобода, справедливість, рівність, любов. При цьому рівність в діловому спілкуванні – це, передусім, рівність людської гідності суб’єктів спілкування, орієнтація на підтримку честі і гідності будь-якої людини. Ділове спілкування, орієнтоване на ці цінності, можна назвати гуманістичним. Гуманістична етика спілкування відрізняється також довірою, доброзичливістю і повагою, причому не лише до іншого суб’єкта, але і до усього, що з ним пов’язане (його друзів, інтересів, навіть його одягу і речам).

Визнання цінності людини невід’ємне від конкретних оцінок людей, вступаючих в ділове спілкування. Слід пам’ятати, що багато складнощів, які виникають в процесі ділового спілкування, породжуються невідповідністю їх самооцінки і оцінки їх оточенням (як правило, самооцінка завжди вища, ніж оцінка оточення, хоча іноді буває і заниженою). Мистецтво ділового спілкування в тому і полягає, щоб поставити людину вище за її окремі недоліки і недосконалість, побачити і оцінити у неї індивідуальні, неповторні особистісні риси, зрозуміти, що цінність особи не повинна залежати від її окремих неприємних властивостей.

Формування культури міжособистісного і ділового спілкування нерозривно пов’язане з усвідомленням нею цінності спілкування, яка, у свою чергу, визначається її поліфункціональністю і глобальною значущістю в житті людини і суспільства. Доцільно виділити і розкрити основні рольові функції спілкування.

1. Спілкування є умовою формування та існування людини. Філогенез людства і онтогенез кожної людини підтверджують, що формування людини неможливе без спілкування, що виступає „унікальною умовою людського буття” (К. Ясперс). Іншими словами, людська істота, позбавлена з якихось причин можливості спілкування, не стає особистістю або перестає бути такою.

2. Спілкування є спосіб самовираження людського „Я”. Уперше обґрунтування цього феномену було дано Л. Фейєрбахом, який показав, що людська сутність проявляється лише в спілкуванні, яке дає можливість людині виявити усі грані своєї особи, зробити їх значимими для інших, самоствердитися у власній цінності, „Дефіцит” спілкування породжує різні комплекси, сумніви, робить життя неповноцінним.

3. Спілкування – основний засіб комунікації. Це проявляється в інформативному характері спілкування, завдяки якому в процесі спілкування, по-перше, передаються накопичені знання і тим самим здійснюється соціальне спадкоємство.
По-друге, комунікативність спілкування проявляється в генеруванні нових ідей, що виявляє його творчий характер, і, по-третє, в обміні ідеями, що обумовлює праксеологічну (практичну) цінність спілкування.

4. Спілкування виступає основним засобом управління людьми. Нині ця функція використовується цілеспрямовано – як засіб маніпуляції свідомістю і діями людей, причому як в негативному, так і в позитивному плані, що виразно простежується в сферах економіки, політики, а також в міжособистісному спілкуванні.

5. Спілкування є життєвою потребою і умовою людського щастя. Ця функція найбільш значима для самовідчуття особистості, бо вона розкриває інтимний характер спілкування, що виступає внутрішньою, часто неусвідомлюваною потребою кожної людини, прихованим мотивом його дій і вчинків. При цьому на перший план за значимістю виступають такі риси спілкування, як вибірковість і спрямованість на певний об’єкт, наявність зворотного зв’язку, взаємність вибору, взаєморозуміння. Ця потреба найповніше реалізується в таких вищих формах людського спілкування, як дружба і любов, що представляють особливу цінність для людини.

Таким чином, виявлені рольові функції спілкування дозволяють розглядати його цінність щонайменше в двох аспектах:

· як утилітарно-прагматичну, орієнтовану на досягнення соціально-значимих об’єктивних результатів;

· як самоцінність – спілкування заради спілкування, сенсом якого є самовираження і духовне сполучення людей, що залучаються до духовних цінностей партнера і тим самим що множать власні.

Це дає основу виділити рівні значущості спілкування:

· для себе – Я – значимість;

· для іншого – Ти – значимість;

· для групи або суспільства в цілому – Ми – значимість.

Орієнтація на самоцінність в спілкуванні є своєрідною трансформацією категоричного імперативу І. Каша – „завжди ставиться до людини також як до мети, а не тільки як до засобу”. Якщо ж людина бачить вищу цінність спілкування тільки в собі самому, в задоволенні тільки своїх особистих потреб, якщо людина ставить перед собою неблагородні і суто корисливі цілі, якщо інша людина виступає тільки як засіб для задоволення своїх особистих потреб і цілей, то таке спілкування можна назвати аморальним і безкультурним, бо в такому спілкуванні порушена міра гуманістичності по відношенню до партнера.

Саме тому засадничим принципом етики спілкування треба визнати принцип презумції збереження гідності партнера по спілкуванню. Це означає безумовну повагу гідності „іншого”, незалежно від його якостей, від недоліків і вад, від значущості тих соціальних ролей, які він виконує, від того, який пост займає ця людина тощо. Звичайно ж, така установка носить, на перший погляд, занадто абстрактний характер, тому вимагає додаткового обґрунтування. Як бути, наприклад, з повагою до лиходія, до злочинця? Звичайно, поважати людину взагалі, незалежно від її моральних якостей, вад занадто складно і навіть мало можливо. Проте засуджувати людину – це відповідальніша з моральної точки зору позиція; щоб засуджувати людину, треба раніше правильно зрозуміти мотиви її вчинків, оцінити її стан, усебічно представити навколишні умови тощо. І навіть у тому випадку, якщо вчинок людини носить антиправовий характер і вона покарана згідно із законом, то це не надає нікому морального права принижувати її гідність як людини взагалі, як представника людського роду: людина повинна мати право на помилку, на покаяння і на можливість реабілітації. Можливо, в цьому винно більше те суспільство, в якому вона живе. Адже людина, в першу чергу, орієнтується на ті норми, ідеали і навіть устої, які культивує суспільство і якщо у неї немає реального вибору, то вона вимушена поступати „як може” (хоча це, звичайно ж не означає, що з людини в даному випадку повністю знімається відповідальність за її вчинки).

Міра поваги до партнера по спілкуванню може мінятися залежно від особистих цінностей, симпатій, смаків, принципів, звичок. Проте зовсім позбавляти людину вдачі на гідність – є, напевно, відсутність справедливості і благородства, і, нарешті, є аморальний вчинок. Повна відсутність поваги людини, зневага їм здатна остаточно убити у неї усе людське. С. Рубінштейн закликав „любити людину не за той або інший вчинок, що зустрів схвалення або осуд інших людей, який може бути випадковим, а за неї самої, за її справжню суть, а не за її заслуги”. Ось це „самозвеличання” людини, „ядро її душі” є тією автономною, недоторканною і навіть певною мірою священною цінністю в спілкуванні.

Кожна людина в спілкуванні хоче, як правило, поваги своєї гідності, кожна хоче пріоритетного визнання своєї цінності. І тут виникають проблеми чисто практичного характеру: як добитися рівності, взаємовизнання гідності партнера по спілкуванню, як виразити визнання цінності, які оцінки при цьому виразі можуть бути використані тощо.

Визнання, або невизнання цінності людини в процесі спілкування проявляється в першу чергу, у захопленні, або хоч би увазі, турботі, схваленні, співчутті, співучасті, інших знаках визнання значущості партнера. Д. Карнегі „тонко помічав”: „Кожному з нас, будь-то м’ясник, хлібопекар або король на троні, подобаються люди, які захоплюються нами....”. До речі, при цьому зовсім не страшно, якщо висока захоплена оцінка йде, як мовиться, попереду, якщо людина до неї ще „не доросла”. Як стверджують психологи, людина починає „тягнутися”, намагатися відповідати цій оцінці, виправдовувати її в очах оточення. Доброзичливість, довіра, повага повинна проявлятися, як мовиться, в кожному погляді, в кожному жесті, в кожній фразі, в кожному вчинку.

Спілкування розпочинається з вітання, і саме вітання є першим „лакмусовим папірцем” міри визнання цінності людини в спілкуванні, хоча, звичайно, однозначної залежності тут немає, оскільки бувають і свідомі спотворення цього відношення у формі лицемірства, догоджання. Чи, навпаки: людина, що не володіє „технікою спілкування”, може щиро поважати свого партнера по спілкуванню, але не уміти з ним тактовно привітатися, не знати міру допустимості форм вітань тощо. Визнання цінності партнера по спілкуванню може проявлятися також і в щирій, ненав’язливій запобігливості, яка іноді буває пов’язана з утиском власних інтересів і яка полягає в тому, щоб передбачити бажання партнера і сприяти їх успішнішому і легшому вирішенню. Тут, проте, важливо відчувати такт і не порушувати міру, за якою людина, якій в чомусь допомагають, може відчути себе незручно. Тому легко пояснити небажання людини прийняти необхідну їй допомогу, запропоновану занадто нав’язливо і офіційно, оскільки це, очевидно, ущемить її власну гідність.

Д. Карнегі у своїй відомій роботі „Як придбавати друзів і робити вплив на людей” стверджував: „Існує один найважливіший закон людської поведінки. Якщо покорятися йому, ми ніколи не потрапимо в неприємне положення, оскільки він забезпечить нам незліченну кількість друзів і постійне благополуччя. Але варто його порушити, і ми негайно потрапляємо в незліченні неприємності. Цей закон свідчить: завжди поступай так, щоб у інших створювалося відчуття своєї значності”. Визнання значності іншого може приходити в протиріччя зі своєю гідністю, з визнанням самоцінності власного „Я”. На цьому ґрунті можуть виникати особисті амбіції, снобізм, які, у свою чергу, можуть ущемляти гідність оточення. Д. Карнегі із цього приводу писав: „Особисто мені припало добру третину століття брести на відчуй, у цьому дрімучому світі, перш, ніж переді мною стала вияснюватися та істина, що в 99-ти випадках із ста людина ні в чому не засуджує себе, незалежно від того, наскільки вона прав або не прав”. Повною мірою з цим твердженням, звичайно ж, дуже складно погодитися, оскільки деякі люди, навпаки, страждають від самоосуду, від самобичування, а багато дуже тверезо і об’єктивно оцінюють свою поведінку, хоча, безперечно, їх підсвідомі механізми психозахисту виконують свої функції. Мистецтво спілкування полягає в тому, щоб враховувати усі ці чинники і знаходити розумні компроміси. Для того, щоб уміти знаходити ці компроміси, необхідно усвідомити цінність принципу толерантності в спілкуванні.

Ще Е. Кант помітив, що людина вимушена жити серед людей, „яких вона, правда не може терпіти, але без яких вона не може обійтися”. Проте, необхідність прийняття і визнання партнера, висока моральна значущість принципу толерантності не являються, на жаль, прийнятними для усіх. Довгий час сам термін „толерантність” піддавали забуттю, ототожнювали з упокорюванням, з капітуляцією, з конформізмом, з потуранням, з вічним примиренням, із спробою „підставити іншу щоку”, коли тебе вже ударили по одній тощо. Насправді ж, цей принцип не пов’язаний ні з потуранням, ні з конформізмом: він пов’язаний з прийняттям ідей ненасильницького спілкування, з усвідомленням неможливості здолати негайно наш егоїзм, „ганебні” слабкості й недосконалість людського роду. Це відноситься і до випадкових, іноді неусвідомлених проявів зрозумілості до психологічної несумісності характерів і до непоправних або важко поправних фізичних недоліків, агресивності, невиправданих оцінок, звинувачень, стресів тощо.

Значення принципу толерантності важко переоцінити: у будь-якій сфері людського буття толерантність народжує взаємну довіру, розуміння, відвертість, допомагає долати конфліктні ситуації, сприяє прояву доброзичливості та глибокої людяності, допомагає, нарешті, „психологічному притиранню характерів”. Дуже складно спілкуватися людині, яка не відчула і не усвідомила цінність толерантності. Звичайно, існує певна схильність характеру тієї або іншої конкретної людини до толерантності, здатність до якої можна, певною мірою і культивувати (на жаль, багато хто іноді приходить до розуміння цього надто пізно). Толерантність є тим каталізатором, який допомагає гуманізувати етику спілкування, внести в неї більше людяності, довіри, доброзичливості, тактовності, чуйності, поблажливості, запобігливості.

Спілкування без толерантності може перетворитися на „нескінченні розгляди” і „з’ясування стосунків” (добре, якщо „безкровні”). Так, наприклад, якщо батьки дізналися, що їх дитина потайки палить в школі, то вони повинні проявити толерантність, яка не означатиме, що вони примирилися з цим його шкідливим заняттям, це означатиме, що в спілкуванні з ним необхідно проявити максимум чуйності, тактовності, витриманості, щоб не втратити остаточно контакту з нею, розібратися в причинах цього явища і знайти способи вирішення цієї ситуації. У кожній конкретній ситуації спілкування поріг толерантності може мінятися залежно від ситуації (якщо дитина почала вживати наркотики, то реакція батьків, зрозуміло, має бути вже іншою, більше оперативною і рішучою). Проте, в усіх ситуаціях спілкування толерантність ніколи не може бути пов’язана з культивуванням зла, з утиском гідності будь-якого з суб’єктів, що спілкуються.

Толерантність в діловому спілкуванні – терпимість до інших людей, розуміння, що усі люди індивідуальні та неповторювані і мають право на свою точку зору є запорукою ефективності роботи будь-якої організації – від дитячого садочку до уряду країни.

Порядність – це початковий принцип високого морального рівня виконання професійних повноважень. Порядність означає органічну нездатність до ганебного, низького вчинку. Вона проявляється, передусім, в способах і прийомах, використовуваних співробітником у своїй діяльності. Для досягнення поставленої мети він вибирає способи і прийоми, які не суперечать нормам права і моралі, відповідають прийнятим правилам поведінки.

Порядність професіонала будується на таких якостях, як довіра і співчуття, чесність і правдивість. Ці якості повинні проявлятися в усіх видах взаємовідносин: „керівник – підлеглий”, між колегами, „співробітник – клієнт”.

Довіра є відношенням людини до дій іншої особи, до неї самої, і заснована на переконаності в її правоті, вірності, сумлінності, чесності.

Якщо керівник бачить в підлеглому лише виконавця своєї волі, а не особу, між ними не виникне довіри. Черствість і грубість з боку керівника, бажання „зірвати зло” на підлеглих, відсутність самоконтролю тільки створює нетерпиму обстановку в колективі. Ображений підлеглий, у свою чергу, може перенести таку поведінку на колег і клієнтів.

Ґрунтом для довіри може стати тільки турбота керівника про кожного підлеглого, наприклад, проявити увагу до проблем в сім’ї підлеглого, якими він стурбований; в міру можливостей відгукнутися на прохання особистого характеру; уміти вислухати і дати пораду; зміцнити упевненість підлеглого в його професійній придатності; об’єктивно оцінити його як фахівця. Виконувати обов’язок керівника – це також захищати своїх підлеглих від загроз, насильства, наклепу, образи, жертвами яких вони стають під час виконання службових обов’язків, а також піклуватися про здорову морально-психологічну атмосферу в робочій групі (колективі). При такому підході підлеглий усвідомлює, що інтереси справи – це і його інтереси.

Глибинною моральною цінністю спілкування є довіра; саме довіра відбиває; заломлює, виражає і втілює усі представлені вище цінності спілкування, міра довіри характеризує міру моральності, ідеальності спілкування бо єдність, спільність партнерів ґрунтується, передусім, на довірі. Без довіри спілкування стає деякою формальною процедурою, грою, конкуренцією – чим завгодно але не „справжнім”, „глибинним” спілкуванням.

Довіра між колегами грає величезну роль, оскільки при уявній індивідуальності праці співробітників, позитивний результат може бути досягнутий тільки спільними зусиллями усього колективу як об’єднання однодумців. Для довіри важливо уміти бути вдячним за допомогу, проявляти вимогливість до себе і колег, уміти визнавати допущені помилки, надавати допомогу іншим.

Співчуття – це розуміння почуттів і думок іншого. Воно виражається в наданні моральної підтримки спрямуванням людини і готовності сприяти їх здійсненню (наприклад, знаючи про недостатній досвід свого молодого колеги, надати йому посильну допомогу в складних ситуаціях).

Довіра і співчуття по відношенню до клієнтів є важливими способами встановлення морально-психологічного контакту. Використати надані організацією повноваження необхідно розумно, з урахуванням загальнолюдських цінностей.

Чесність припускає принциповість, вірність взятим зобов’язанням, суб’єктивну переконаність в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед собою, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Ця якість повинна визначати поведінку в усіх випадках спілкування з клієнтом і узяття на себе зобов’язання по виконанню значимих для нього дій:

Чесність – це запорука моральних стосунків у виробничій практиці. Ця вимога витікає з об’єктивної необхідності спільної діяльності, яка підпорядкована загальному інтересу – встановленню істини.

Правдивість співробітника є моральною якістю, що характеризує як особу, яка зробила для себе правилом говорити людям істину, не приховувати від них дійсний стан справ, якщо це не завдасть шкоди інтересам громадянина і держави. Правдивість – це загальнолюдська вимога.

Принцип правдивості має на увазі повідомлення тільки правдивої, суб’єктивно істинної інформації. Принцип чесності – ширше, який включає окрім суб’єктивно чесного відношення до висловлювання індивідуальних оцінок, особистої думки, власної правової позиції, він також припускає чесну (порядну, гідну, моральну) поведінку у взаємовідносинах з колегами і клієнтами.

У вербальному спілкуванні важливу роль відіграє не лише зміст, але і форма; іноді буває важливіше те, як сказати, ніж те, що сказати. „Правду треба говорити жартом” – в цій пораді древніх мудреців приховано важливе правило „техніки спілкування” – якомога менше неприємного безпосередньо говорити партнерові. Але оскільки завжди говорити тільки приємне також неможливе, доводиться говорити і „правду сірячини”, то необхідно знаходити усі можливі шляхи і способи, щоб говорити цю правду з „максимально меншими втратами” для гідності партнера по спілкуванню. У побудові бесіди необхідно враховувати не лише моральні, але і психологічні принципи організації бесіди. Учені помічають, що якщо Треба, щоб співрозмовник щось запам’ятав, говорите про це на самому початку, а якщо хочете, щоб він відразу щось зробив, залиште прохання на кінець бесіди.

Сумлінність означає не лише діяти компетентно (мати професійні знання, уміння і навички), але і з найбільшою віддачею власних сил і здібностей, докладанням усіх зусиль для виконання професійного обов’язку в найкоротші терміни і при максимальному обліку інтересів справи. Сумлінність має на увазі компетентність, ретельність і пунктуальність в процесі виконання професійних обов’язків.

Компетентність, з позиції сучасної науки розглядається як філософсько-світоглядний, психологічний та організаційно-технологічний потенціал співробітників організації. Поняття компетентності містить не тільки когнітивну й операційно-технологічну, але й мотиваційну, етичну, поведінкову складові: емоційна врівноваженість, здатність до саморозвитку, практичні навички вирішення проблеми; творчий підхід до роботи, вміння впливати на людей, організаційні здібності, широкий кругозір
та ін.

Професіоналізм в діловій діяльності – це сукупність компетенцій особистості, яка реалізується в діловому спілкуванні й призводить до ефективного розвитку організації (функціональна, яка полягає у володінні здійснювати функції організації; соціально-економічна – управління та розвиток організації в умовах ринкових відносин; комунікативна – об’єднання членів організації в команду і створення комфортного морально-психологічного клімату в колективі).

Обов’язковість і точність припускає самодисципліну. Які б функції не виконував співробітник є такі ситуації, коли безпосередньо ніхто його не контролює. Ні сила правової дії, ні вплив колег, якщо вони не співпали з внутрішніми особистими спонуканнями, переконаністю, совістю і пристрастю, не можуть бути гарантом того, що в процесі діяльності співробітник не порушить свій професійний обов’язок. Потрібний високий розвиток морального відношення до обов’язку, коли вчинки не здійснюються усупереч самосвідомості, а виконання обов’язку підкріплюється велінням совісті; коли дисципліна, як головне вираження професійного обов’язку, стає самодисципліною.

Самодисципліна можлива у разі наявності:

· переконань особи, які поступово складаються в процесі громадської життєдіяльності;

· почуттів;

· звичок;

· самооцінки людиною своїх дій, спонукань, моральних якостей;

· самовиховання.

Совість – це внутрішнє усвідомлення морального обов’язку і відповідальності перед суспільством, що вимагає самоконтролю, виконання норм особистої і службової поведінки, самокритичної оцінки вчинків. Тут обов’язок і відповідальність перед самим собою нерозривно пов’язані.

Совість особистості взагалі і співробітника організації проявляється в різних формах:

1) моральному задоволенні (виконаний обов’язок; допомога людині, яка потребує її);

2) почуття сорому (при здійсненні аморального вчинку; діянь, які відомі тільки особі, що їх, що здійснила).

Гідність – це внутрішня самооцінка особи власних якостей, здібностей, світогляду, свого власного „Я”. У преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права відмічено, що гідність особи є властивістю, яка притаманна усім представникам людського роду, з неї витікають невід’ємні права, на ній ґрунтуються свобода, справедливість і загальний світ.

Честь – це громадська і власна оцінка особи, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Поняття честі розкриває відношення людини до самої себе і до неї з боку суспільства. Вона грає таку ж роль у взаємовідносинах людей і регулюванні особою своєї поведінки, як і гідність. Моральна цінність особи в понятті честі зв’язується з конкретним положенням людини, родом її діяльності і моральними заслугами, які за нею признаються. На відміну від поняття гідності особи, яка ґрунтується на принципі рівності усіх людей в моральних і правових стосунках, поняття честі припускає диференційовану оцінку людей.

Репутація (від латів. reputatio – обдумування, роздум) означає загальну думку, що створилася, про будь-які достоїнства або недоліки. Репутація і честь – два тісно пов’язані поняття. Оцінка, що міститься в понятті честі, знаходить відображення в репутації. Честь вимагає від людини постійної уваги до репутації як власної, так і колективної.

Було б неправильним протиставляти честолюбство честі. Здорове честолюбство має бути у будь-якого співробітника організації, бо воно визначає прагнення зайняти в ієрархічній службовій піраміді те місце, яке відповідало б її здібностям і витратам праці. Честолюбство, що правильно розуміється, не шкодить загальній справі, а, навпаки, розкриває додаткові резерви для його виконання. Здорове честолюбство співробітника проявляється як мотив дій, які здійснюються заради досягнення людиною першості, верховенства, придбання впливу і ваги, а також з метою заслужити офіційне визнання і пов’язані з ним повагу і нагороди.

Здорове честолюбство – одна з передумов професійної кар’єри.

Доброзичливість і привітність. Це щире „бажання добра” людям, від керівника до прибиральниці, яке повинне проявлятися в елементарній увазі до них, привітної посмішки, теплому вітанні, знанні усіх співробітників по імені.

Скромність. Її основні прояви в діловому спілкуванні – не вимагати для себе особливих привілеїв; не використати службовий стан в особистих цілях; не допускати натиску, авторитарного нав’язування своєї точки зору; не влаштовувати співробітникам несправедливі публічні засудження; поважати думку своїх колег і зважати на неї.

Запобігливість і тактовність відбивають чуйність, здатність переживати колегам, прагнення зрозуміти не лише службові, але і особисті проблеми співробітників, допомогти їм. Тактовність характеризує високий рівень моральної культури співробітників, є мірою моральної поведінки співробітника, коли він здатний передбачати реакцію у відповідь співрозмовника.

Критичність і самокритичність в діловому спілкуванні повинні мати місце. Критика, якою користується керівник, співробітники має бути об’єктивною, конструктивною, а не такою що знищує, викликає ненависть з боку того, хто критикує. Вона не повинна принижувати людину в очах інших. Керівник не повинен переслідувати співробітника за критику у свою адресу. Етичні взаємовідносини в організації вимагають, щоб керівник подавав приклад співробітникам, проявляв публічну самокритичність.

Критика, як і ліки, має бути вчасною і в міру. Д. Карнегі закликає не критикувати взагалі, але в реальному спілкуванні повністю відмовитися від критики можуть, можливо, тільки одиниці, тому досконала „техніка спілкування” припускає і культуру критики. Вона виражається, зокрема, в тому, що критикувати у присутності третіх осіб абсолютно не бажано, а в деяких випадках категорично неприпустима (наприклад, критикувати одяг жінки за загальним святковим столом). Треба уникати критичних повчань і моралістичних повчань. Критикуючи партнера один на один, треба висловлювати свої пропозиції, зауваження, поради, які носили б конструктивний характер. Важливо ставити менше нав’язливих, відверто „копаючих” питань. Треба проявляти мінімум категоричності у формах суджень (краще, нехай вони будуть визначеними за змістом) і намагатися не давати необґрунтованих „загальностверджуючих” або „загальнонегативних” суджень з приводу частих подій і одиничних вчинків.

Справедливість виступає одночасно і принципом і нормою поведінки керівника і співробітників. Проявляється, передусім, в адекватній оцінки зусиль і досягнень співробітників – в позитивній або негативній. Негативна оцінка вимагає від людини, що дає цю оцінку, прояв культури вербального і невербального спілкування. Керівник колективу зобов’язаний відноситися до оцінки пропозицій об’єктивно, навіть якщо вона виходить від неприємної керівникові особи.

Вимогливість. Вона є тією цінністю, без якої неможливо досягти гідних результатів діяльності організації. У колективах організацій має бути реалізований принцип діяльності А. Макаренко – поєднання поваги і вимогливості, який є демонстрацією принципу гуманізму. Вимогливість пов’язана тісно із справедливістю керівника організації і оцінкою ним праці підлеглих.

Вимогливість проявляється, як в умінні строго стягати за упущення, недбайливість, порушення дисципліни, низький рівень професіоналізму, так і в умінні заохочувати і дякувати співробітникам за їх зусилля в роботі, досягнення, успіх.

Рівність, свобода. Гуманістичне ділове спілкування невід’ємне від таких універсальних цінностей як свобода, рівність. Саме спілкування, орієнтоване на ці цінності, наближається до ідеалу і може дозволити людині реалізувати свої можливості й задовольнити потребу в справжньому спілкуванні. Специфіка функціонування цінностей в процесі спілкування характеризується двосторонністю: цінувати свободу і незалежність в спілкуванні треба не лише по відношенню до себе, але і по відношенню до свого партнера. Це виражається в неприпустимості нав’язливого втручання у внутрішній світ іншого, утисках, навіть в дрібницях, будь-якої з його потреб. Не викликає сумніву, що нетактовність і грубість не виправдати прагненням до свободи і творчості, несправедливість і снобізм важкою вдачею тощо.

Цінність рівності в спілкуванні, так само, як і в інших сферах життя, не можна розуміти абстрактно. На перший погляд, в спілкуванні не може бути рівності, оскільки самі суб’єкти не рівні за усіма своїми параметрами. І, дійсно, в усіх інших сферах, окрім моральної, дуже складно виявити будь-яку тотожність або рівність. Немає абсолютної рівності у віці, розумі, освіті, вихованні, рівні культури тощо. Проте, в моральній сфері така рівність все-таки має бути – ця рівність усіх людей у вдачі на моральну гідність. Хто б не була людина, вона має це право, оскільки навіть злочинець не перестає бути представником людського роду і хоч би тому має право, принаймні, на почуття власної гідності. Поважати людську гідність – це означає поважати навіть її право на помилку. Опанувати мистецтво спілкування – це означає опанувати мистецтво поваги гідності людини, її внутрішній світ. Як стверджував ще Б. Паскаль, людина не виносить, „коли в душі іншої людини є до неї презирство” і, більше того: „Ми буваємо щасливі, тільки відчуваючи, що нас поважають”.

Якщо в спілкуванні отримують реалізацію загальнолюдські цінності, то таке спілкування саме набуває самоцінністне значення. Міняються об’єктивні й суб’єктивні умови спілкування, загальносоціальні та індивідуальні ціннісні орієнтації, засоби і форми сучасного спілкування, але значущість гуманістичного спілкування і людського життя незмінна. Незважаючи на динамічні процеси урбанізації, усебічній технізації усіх соціальних взаємодій, які ведуть до замкнутості, відчуженості, індивідуалізму в спілкуванні, цінність „духовного” спілкування не зникає, а „цінність” утилітарного спілкування набуває свого справжнього значення. Заміна справжнього гуманістичного спілкування діловими контактами веде, як правило, до „бездуховності спілкування”, до міщанства, споживача, алкоголізму, наркоманії, різних відхилень в поведінці особистості.

На жаль, в реальному житті „переоцінка цінностей” на користь вибору духовних цінностей здійснюється далеко не завжди. Нерідко трапляється це лише в зрілому віці, коли втрачені друзі, коли нечесно зароблені гроші не дають спати спокійно, загрожують втратою свободи, коли чисто ділове, утилітарне спілкування приносить все менше і менше задоволення. Тому можна все-таки стверджувати, що цінність гуманістичної культури спілкування не схильна до девальвації і в наш час.

Цілі, що переслідуються партнерами по діловому спілкуванню, як правило, не суперечать цінностям спілкування; моральні цілі супроводжують гуманістичні цінності, аморальні цілі пов’язані із запереченням цих цінностей. Заперечення самоцінності спілкування, визнання його лише утилітарної функції є наслідком відповідних цілей або, можливо, проявом якоїсь патологічної форми „ностальгії” по відкритому, гуманістичному, довірчому, чистому, щирому, натхненному спілкуванню. Тенденції до „девальвації духовних цінностей”, які ґрунтуються, як правило, на свідомій дискредитації гуманістичних цінностей, пов’язані, звичайно ж, із загальносоціальними процесами, з „трансформацією” ціннісної структури суспільної свідомості, соціальних і моральних ідеалів, з „переоцінкою цінностей”. Усе це, поза сумнівом, вносить свої корективи у формування загальної та індивідуальної ціннісної культури спілкування, які найтіснішим чином пов’язані між собою і які взаємообумовлюють один одного.

Рівень культури спілкування залежить не лише від досконалості будь-якої однієї із сторін або аспектів спілкування, але і від міри їх єдності і відповідності. Чи можна говорити про високу культуру спілкування, якщо ціннісні установки і орієнтації характеризуються високою мірою гуманності, а реалізація їх здійснюється у формі грубих прийомів, непорядних засобів. Чи можна говорити про високу культуру спілкування, якщо в цьому спілкуванні ущемляється, нехай навіть не спеціально, а неусвідомлено, випадково честь і достоїнства людини, її інтереси і потреби? Відповідь, поза сумнівом, може бути тільки негативний, оскільки норми і правила спілкування недосконалі і не відповідають гуманістичним цінностям. Якщо при вибиранні засобів спілкування не враховуються особливості індивідуальностей партнерів по спілкуванню та інші антропологічні параметри, то таке спілкування, як правило, не відрізняється високою культурою.

У процесі ділового спілкування взаємопроникають один в одного, переплітаються ціннісні і антропологічні, ціннісні і прагматичні, антропологічні і прагматичні чинники. У кожному акті спілкування можна побачити усю сукупність чинників що детермінують процес спілкування. Цінності спілкування пов’язані з прагматикою спілкування за допомогою антропологічних чинників, серед який найважливіше місце займають такі показники як рівень морального розвитку суб’єктів спілкування, зрілість моральних почуттів і здатність до моральної рефлексії, міра їх моральної цілісності та індивідуальності.

Так, наприклад, цінність толерантності в процесі ділового спілкування може виражатися найрізноманітнішим чином залежно від антропологічних характеристик його учасників: відносно дитини межі і параметри терпимості значним чином мають бути розширені, а відносно жінок, людей похилого віку, хворих – в ще більшому ступені. Вибір норм спілкування, що виражають ту або іншу цінність, повинен здійснюватися з урахуванням антропологічних характеристик суб’єктів спілкування. Більше того, вибір способів, засобів, методів спілкування повинен робиться з одночасним обліком усіх чинників, що детермінують спілкування. Навіть форми виконання норм етикету мають бути „пов’язані” і з конкретними учасниками спілкування, і з ситуацією, і з цілями і цінностями спілкування. Так, приміром, згідно з етикетом, прийнято поступатися місцями в громадському транспорті жінкам і літнім людям. Проте, якщо виконувати цю норму формально, то можна потрапити і суперечливу ситуацію: доводилося спостерігати ситуацію, в якій вже немолоді жінки відмовлялися сідати, коли їм поступалися місцем, або, все ж сідаючи, червоніли. Це відбувалося, мабуть, тому, що виконання правил етикету було недостатньо тактовним і нагадувало жінкам про те, що вони вже не молоді. Етика такого анонімного спілкування припускає можливість знаходження таких форм, які б дозволяли виконати правила етикету без утиску жіночої гідності: поступитися місцем можна тактовно, делікатно, „непомітно”, зробивши вигляд, що настав час виходити і пройти ближче до виходу тощо.

У реальному діловому спілкуванні зустрічаються факти неспівпадіння цілей, цінностей, способів, норм і правил у партнерів по спілкуванню. Проте трактувати їх однозначно не слід; незнання етикету не завжди означає неповагу співрозмовника, а ввічливість і уважність, навпаки, не завжди пов’язані з доброзичливістю і повагою його гідності. Але, як правило, все-таки під грубістю і нетактовністю не ховається нічого, окрім власної зарозумілості, низького рівня культури і „важкої вдачі”. Стиль спілкування кожної людини не може суворо зберігати певну одноманітність, він може мінятися в різних ситуаціях.

Етика спілкування покликана визначати міру моральності засобів спілкування, а для цього важливо уміти правильно визначити відповідність ціннісною і діяльнісною сторонами спілкування. Спілкування – це інтеграційний процес, який в кожній своїй точці може бути виміряний в усіх своїх основних параметрах. Етико-нормативна сторона спілкування найбезпосереднішим чином пов’язана і з антропологічними і з аксиологічними вимірами суб’єктів спілкування. Тому можна сказати, що небажано говорити про правила спілкування безвідносно до їх ціннісної визначеності.

При цьому, звичайно ж, не можна не враховувати, що наша свідомість не може одночасно розглядати відразу вагу сторони і параметри спілкування. І у вивченні процесів спілкування, як показує аналіз різних наукових концепцій, на жаль, аналіз різних граней спілкування здійснюється безвідносно один до одного. Феномени спілкування іноді вивчаються або в ціннісному, або в психологічному, або в „технологічному” „вимірах”. Завдання етики спілкування у даному контексті полягає в тому, щоб „виміряти”, вивчити усі сторони спілкування одночасно і в єдності.

Якщо проаналізувати проблему існування такої величезної кількості визначень понять „спілкування”, „культура”, „мораль”, „ідеал”, „свобода”, „любов” – то ще раз можна переконатися в тому, що разом з відмінністю концептуальних підходів існує, як правило, одна загальна характеристика; поняття виражається або в аксиологічному, або в антропологічному, або в нормативному „ключі”, що і відбивається у відповідних дефініціях. Так, наприклад, у визначенні поняття „культура” сформувалися, зокрема, такі моделі як: культура як „сукупність цінностей, вироблених людством”, культура як „рівень людяності взагалі”, або культура як „способи, засоби освоєння дійсності”; у визначенні поняття „ідеал” – такі моделі як: „ідеал – вища цінність”, „ідеал – сукупність досконалих якостей”, „ідеал – досконалі дії, вчинки”. Ці моделі, як правило, відбивають світоглядну і методологічну позицію своїх авторів і роблять акцент тільки на одному його вимірі. Самі визначення і сам процес вивчення тих понять, які вони визначають, вимагають цілісності і всебічності.

Особливу значущість розуміння „принципу гармонійної відповідності” набуває в умовах сучасної дійсності, що динамічно міняється. З одного боку долаються дріб’язкові регламентації „технік спілкування”, з іншого – все частіше з’являються і домінують форми маніпулятивного спілкування. Можливості технічної сторони спілкування постійно зростають за рахунок розширення і вдосконалення засобів масових комунікацій. Хоча кількісний ріст спілкування, на жаль, не веде автоматично до переходу до нової якості, до духовності спілкування. Люди все частіше спілкуються „на бігу”, поверхнево. Тому все частіше з’являються сигнали про „кризу спілкування”, про падіння культури, особливо, моральної культури спілкування. Проте ця криза не може скасувати потребу в спілкуванні і прагнення до вдосконалення культури і етики спілкування на основі знання і використання в аналізі визначених ситуації, у виборі стратегії спілкування розглянутого вище „принципу гармонійної відповідності”.

Таким чином, чинником що об’єднує усі сфери ділового спілкування являється визначення міри гармонійності їх відповідності.

Моральний вибір цінностей ділового спілкування припускає наявність у суб’єктів спілкування відповідних моральних якостей і наслідування таких норм, які не могли б суперечити цьому вибору.

Рівень культури і етики ділового спілкування характеризуються мірою досконалості і гармонійності сфер і складових їх елементів.

Якщо немає гармонії між цінностями, нормами і якостями суб’єктів ділового спілкування, то існує потенційна можливість виникнення конфліктних ситуацій.

Розглянуті теоретичні аспекти міжособистісного спілкування дозволяють звернутися до предмета безпосереднього інтересу і турботи педагогічної етики – культури і антикультури спілкування.

Культура ділового спілкування – це система норм, принципів і правил спілкування, а також технологія їх виконання, вироблені людським співтовариством з метою оптимізації ефективності комунікативної взаємодії. Культура ділового спілкування припускає знання, розуміння і дотримання таких норм міжособистісного спілкування, які:

· відповідають гуманістичному підходу до інтересів, прав і свобод особистості;

· прийняті в цьому співтоваристві як „керівництво до дії”;

· не суперечать поглядам і переконанням самої особистості;

· припускають її готовність і уміння дотримуватися цих норм.

Культура ділового спілкування забезпечується сукупною дією багатьох чинників: моральних, психологічних, соціокультурних, „технологічних”. Найбільш тісним чином рівень культури ділового спілкування пов’язаний з моральними установками, цінностями, комунікативними ідеалами і стереотипами – з тим, що складає поняття моральної культури. Моральна культура того або іншого суспільства в цілому або окремих осіб проявляється в певному рівні їх моральної свідомості; специфіці моральних стосунків з оточенням; особливостях поведінки і спілкування.

Основні ознаки моральної культури особи в діловому спілкуванні – це:

· шанобливе ставлення до партнера, стриманість, ввічлив