За службу бояри отримували корм від князя, тобто право на користування частиною податків з населення, що мешкало на відповідній території. Дискусійним залишається питання про час виникнення боярського землеволодіння. Нині точка зору Бориса Грекова та його послідовників, які датували появу боярських отчин Х (і навіть ІХ) століттями, не поділяється дослідниками. Їх існування або практично заперечується взагалі, або обережно датується для Новгорода та Північно-Східної Русі – ХІІ, а для Києва – кінцем ХІ ст.
Не менш спірною, ніж питання про появу боярських отчин, є проблема виникнення землеволодінь, які надавалися боярам чи дружинникам на обумовлений строк для матеріального забезпечення їх служби, сигналізуючи про "осідання на землю" збройного прошарку за таким самим принципом, який можна порівняти з формуванням рицарського ленного землеволодіння Західної Європи. За припущенням Бориса Рибакова, земельні наділи такого типу мусили існувати в Київській землі вже в ХІІ ст., оскільки її прикордонне становище примушувало князів утримувати особливо значні резерви кінних дружин. Проте більшість фахівців не поділяє цієї думки, вважаючи, що службових земельних пожалувань в давньоруські часи взагалі ще не було. Виняток складала тільки Галицька земля, де на середину ХІІІ ст. виробився навіть спеціальний термін держання, котрим, на відміну від отчини, позначали тимчасову земельну данину, жалувану під умовою служби. Ця практика, яка вирізняла Галичину з-поміж інших земель, може бути пояснена як особливістю взаємин князів з місцевими боярами (див. наступний параграф), так і впливом західних сусідів, уже втягнутих у систему рицарсько-ленних відносин – Угорщини та Польщі.
* *
*
Найчисленніший клас мешканців Русі, як в усі часи серед усіх народів, складали "люди праці" [laboratores]. Втім, слово "праця" – пізнє, княжа Русь його ще не знала, позначаючи фізичні зусилля поняттями труд і робота. Труд [у дослівному значенні терпіння, тяжкість, мука] був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом – поревнованієм. Трудитися означало або воювати (звідси – ратний труд), або вправлятися у християнській досконалості. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями работати, робота, похідними від слів раб, роба, що вже саме по собі досить прозоро пов'язується з принизливим відтінком змісту. Працювати руками як раб – работати – було долею простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним воїна чи церковнослужителя.
Групи людності, зайняті роботою, надзвичайно різноманітні, а різниця між ними не завжди надається на однозначне тлумачення. Причиною цього є те, що в поле зору книжників і літописців трудящий люд, на відміну від князів чи знаті, потрапляв хіба випадково, і це унеможливлює реконструкцію життя міського та сільського населення з бажаною повнотою. Відштовхуючись від писемних та археологічних пам'яток, Петро Толочко виділив серед городян-ремісників кілька своєрідних "секторів", співвідносних з типами ремісничого виробництва. Перший, найчисельніший, утворювали майстри, залежні від князів та бояр, які і мешкали, і працювали в міських садибах-дворах своїх господарів, виготовляючи на їхню потребу ужиткові та ювелірні вироби, зброю тощо. На аналогічних засадах, тобто з використанням праці залежних майстрів, організовувалося ремесло у церковно-монастирських осередках, яке задовольняло потреби церковнослужителів в одязі, взутті, предметах побуту. Особливу галузь складали допоміжні ремесла, що супроводжували іконописання, оздоблення предметів культу та виготовлення книг: ченцям-іконописцям асистували ремісники-підмайстри, переписувачам книг – палітурники, мініатюристи, ювеліри та емальєри, які прикрашали книжкові оклади, і т. ін.
Поруч з приватним у давньоруських містах побутувало вільне ремесло, появу якого дослідники пов'язують з оформленням посадів – торгово-ремісничих частин міста, розташованих біля підніжжя княжих укріплених градів. Поява ремісничих підгородь-посадів, згідно з археологічними даними, датується Х – початком ХІ ст., проте їхнє помітніше розширення, яке опосередковано засвідчує зростання економічної активності міста, фіксується століттям пізніше. Помітне ж місце в господарсько-економічному житті Русі посадське ремесло зайняло тільки в ХІІ-ХІІІ ст., коли внаслідок збільшення обсягу виробництва розширився ринок збуту продукції, а сам ремісник силою потреби мусив перетворитися ще й на купця, який продає власні вироби.
Спірним залишається питання, чи знало руське ремісництво якісь самоврядні форми організації за фахами. Прямих свідчень про це в руських джерелах (як зазначалося – взагалі бідних на інформацію про людей праці) немає, однак опосередкованим доказом того, що певні зародки фахових об'єднань мусили побутувати, є згадувані в літописах назви окремих дільниць у містах, які формувалися за фаховою ознакою. Так, у Києві були урочища Гончарі і Кожум'яки, у Вишгороді – Гончарі, в Переяславі – Кузнечні ворота, у Новгороді – Гончарний і Плотницький кінці тощо. Проте загалом розвиткові міського самоврядування (у тому числі й ремісничого) шкодило те, що на Русі, на відміну від Західної Європи, не існувало протиставлення замку феодала містові – місцепроживанню ремісника. Протягом усього існування княжої Русі міста залишалися резиденціями князів та бояр, а міське управління зосереджувалося в руках князя-правителя, делегуючись посадникам чи тисяцьким – людям з числа родовитого боярства, яким належала вся повнота виконавчої влади. Юрисдикція князя поширювалася практично на всі сфери міського життя, тож його розгалужений адміністративно-управлінський апарат, підвладний тисяцькому (соцькі, десяцькі, тиуни, осьмники), не лишав місця для розвитку самоврядних ініціатив.
Другим після ремісників за чисельністю класом міського населення були купці. Міжнародні зв'язки, номенклатура товарів і обсяг давньоруської торгівлі є настільки широкою самостійною темою, що її навряд чи можна коротко охарактеризувати в цьому нарисі, тому автор змушений адресувати зацікавленого читача до спеціальної літератури. Тут же важливо відзначити, що соціальний статус городян, зайнятих у сфері торгівлі, за браком відповідних джерел досі залишається темним. Натомість існування корпорацій, які об'єднували купецтво за принципом торговельної спеціалізації, документально засвідчене. Так, у Києві існувало об'єднання гречників і залозників (від назв Путі з Варяг у Греки і Залозного шляху), котре контролювало торгівлю з Візантією, Кримом і Кавказом; аналогічне Іванське братство Новгорода охоплювало купців, що перепродували віск; в Галичі існувала купецька корпорація, яка монополізувала торгівлю сіллю та ін. Зрозуміло, операціями міжнародного масштабу займалися тільки крупні заможні купці. На внутрішньому ж ринку сільськогосподарської та ужитково-ремісничої продукції переважала торгівля, яку провадили або самі товаровиробники, або дрібні купці-посередники. Дуже рано ринковий майдан (торговище) став центром міського життя. Згідно з Руською Правдою, саме тут належало привселюдно освідчити пропажу чи шкоду від крадіжки; тут же оголошували княжі розпорядження та інші офіційні повідомлення-новини.
У безпосередньому зв'язку з вільним населенням міст – купцями та ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської Русі, як віче – загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам ХІХ – першої половини ХХ ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – реліктові племінних сходів, що скликалися в надзвичайних випадках*, – завжди задавали боярські партії та близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали настроями простої чаді, а також провокували і скликання самих віч, і спалахи анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр., викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням (целоваша к нему хрест) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у літописі під 1158 р.: "Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування".
Факт персонального присягання, як і участь у вічах показують, що людье градские (городяни) в суспільній ієрархії займали вище місце, ніж вільні мешканці сіл – смерди (етимологія цього слова залишається неясною). Що ж до самих слів село, сільце, часто вживаних у літописах, то їхня позірна зрозумілість не повинна вводити в оману. Під тодішнім селом належить розуміти групу будівель, розташованих на одному дворищі – прототипі майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина. Цей пов'язаний кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне господарство на орних та сіножатних Ґрунтах, прилеглих до дворища. Земля, в яку вже була вкладена праця, вважалася власністю сімейної общини: Руська Правда передбачає високі штрафи за порушення меж чи псування і самочинне переміщення межових знаків, опосередковано засвідчуючи узвичаєність поняття поземельної власності.
На угіддях, прилеглих до культивованих дворищних ділянок, селяни займалися господарськими промислами – бортництвом, полюванням, рибальством. Такі, спільні для сусідніх сіл-дворищ обшири, в пізніших джерелах називаються судеревами (зважаючи на архаїчне звучання цього слова, не виключено – воно побутувало і в давньоруські часи). На бортному дереві у судеревному лісі насікався власницький знак конкретного дворища – знамя, а порушення бортної межі і псування знаменних знаків суворо штрафувалося.
Певна неусталеність у згадках давньоруських пам'яток про смердів породжує чимало спірних питань, зокрема – були вони залежним чи вільним населенням; чи вкладалося в поняття смерд чітко окреслене соціальне навантаження, яке можна було б пов'язати з усталеним обсягом прав і обов'язків; чи могло вживатися це слово для позначення всієї маси сільського населення? Нині перевагу отримав погляд на смердів як на вільних сільських виробників, пов'язаних з князем відносинами за формулою "опіка/данина за опіку". Що ж до "недисциплінованого" вживання руськими книжниками слова смерд, то пояснення йому, очевидно, належить шукати у згаданому вище зверхньому ставленні до людей фізичної праці, яких кваліфікували з відтінком зневаги до кожного, хто лиш був от племени смердья, тобто простолюдин.
Проте зверхньо-зневажливий відтінок у ставленні до смерда не йшов у порівняння із ставленням до холопа (цим словом у давньоруські часи називали рабів, челядь). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном, річчю, над якою господин користувався правом необмеженого розпорядження до вбивства включно. Невільницький люд служив на дворах і в садибах заможніших людей, а також заселяв, обробляючи землю, маєтки князів, бояр та монастирів (пам'ятки згадують холопів княжих, боярських, черньцевих, які жили не в домі господина, а у власних домівках разом зі своїми родинами: діти, народжені в неволі, теж вважалися рабами).
Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку ХІІ ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів – закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради.
Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи інших причин втратив зв'язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві. Церковнослужителі послідовно пропагували пом'якшення рабовласницьких відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з ХІІ ст. використовувати у власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його працею.
Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом'якшення відносин рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення – вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число вільних селян-виробників – смердів. Тим і другим судилося врешті злитися, але це відбудеться значно пізніше, до чого ми ще повернемося на сторінках цього нарису (див. розд. ІV, § 3).
Етнос. Мова. Писемна культура
Київська Русь поєднувала в собі два цивілізаційні полюси – так зване сільське суспільство, яке жило за усталеними ще в дописемні часи традиціями, злегка видозміненими під впливом християнського закону (їх ми залишимо компетенції етнологів), і світ широко витлумаченого "міста" – княжого чи боярського двору, монастиря, єпископської резиденції. Тон цій міській культурі, попри всі рецидиви язичницького світосприйняття, задавало християнство, котре через храм, ікону, слово Боже та книгу впроваджувало нову систему буттєвих вартостей. Що ж до глибшого засвоєння християнського віровчення, то ні витончене візантійське богослів'я з його філософським спіритуалізмом, ні абстракції релігійно-філософських доктрин Константинополя не заторкнули Русі. Впродовж ХІ-ХІІІ століть її писемність, пов'язана зі сферою церковної компетенції, являла собою класичний зразок "культури цитат" – заготовлених на всі випадки життя уривків чи парафразів Біблії і отців Церкви. У повчальних "Посланнях" та "Словах", написаних руськими книжниками*, а також у збірниках учительно-християнського змісту (численних "Ізборниках" та "Пчелах"), що містять сентенції візантійських церковних авторитетів або запозичені з візантійських джерел короткі повчальні оповідання, годі шукати власне філософської думки чи теологічних тонкощів. У центрі уваги – переважно сюжети прикладного характеру, дотичні не глибшого змісту віри, а поведінки віруючого. Набір християнських чеснот, підсилений монтажем відповідних тривіальних цитат, цілком укладається в рамки помірного аскетизму – возлюби Господа; часто молись; не возгордись; очисть тіло постом і прикрась смиренням; допоможи убогим, стражденним і сиротам; не осуди ближнього і т. д. Це було природним наслідком сприймання книжності лише як помічниці християнської науки, котру неофіти засвоїли в усталеній, освяченій авторитетами формі, а це, в свою чергу, заперечувало можливість долучення самостійної думки. З іншого ж боку – руські книжники просто не могли досягати тієї філіґранної освіченості, якою відзначалася Візантія – спадкоємиця пізньоантичного ерудиторства.
Це, природно, не означає, що шкіл на Русі не було взагалі. Так, якесь учення книжне почав насаджувати серед знаті ще Володимир Святий (літопис зазначає, що матері плакали по хлопцях, взятих у науку, аки по мертвици). Без сумніву, мусила діяти школа і при Софійському соборі в Києві, де, як оповідає під 1037 р. "Повість минулих літ",
зібрав він [Ярослав Мудрий] писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо [Святе], і списали багато книг.
У 1030 р. Ярослав Мудрий заклав училище в Новгороді, зібравши від старост і попових дітей 300 учити книгам; у 80-х роках ХІ ст. фіксується існування школи в Курську, де навчався грамоти преподобний Феодосій Печерський; є згадки ХІІ ст. про заснування шкіл у Галичі, Смоленську тощо. Широке розповсюдження письменності серед міського населення (а отже – й існування якихось осередків навчання) засвідчується знахідками берестяних грамот в археологічних розкопках міст Північно-Східної Русі*, численних писал [загострених стрижнів] – у містах Галицько-Волинського князівства, графіті на стінах старовинних храмів – у Києві тощо. Проте важко не погодитися з думкою Євгенія Голубинського, висловленою ще на початку нашого сторіччя, що йшлося про письменність, а не освіту. Філософами і книжниками літописи називають не тільки безумовно освічених людей, як обидва Київські митрополити-русини – вже згаданий Іларіон, муж благий і книжний, та Климент Смолятич, чи як Кирило, єпископ Туровський, або ж як агіографи і літописці, ченці Києво-Печерського монастиря Нестор та Никон, але й декого з князів. Саме так, наприклад, пишеться про волинського князя Володимира Васильковича (помер 1288): "...був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і після нього не буде..." Проте, вчитуючись у панегірик князю, введений до літопису, можна побачити, який зміст вкладався у ці поняття: Володимир Василькович говорив... ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий, а книжником в очах літописця його зробило те, що він щедро обдаровував храми та монастирі книгами, і замовляючи їх, і навіть переписуючи власноручно.
Вельми характерною видається своєрідна непослідовність руських книжників у копіюванні ними візантійського ставлення до вченості. Там освіта розцінювалася як одне з найвищих достоїнств людини і в духовному, і в побутовому плані: ідеальним володарем вважався той, хто протегує вченим; освіченість служила головною передумовою отримання посад у державних і церковних владних органах; для простолюду вона давала шанс підвищити свій соціальний статус і т.д. Брак же освіти розглядався як суттєва вада, ба – навіть фізична неповноцінність, а з людей неписьменних чи малограмотних дошкульно кепкували. Руські книжники наслідують лише "позитивну" частину цієї моделі. Ми часто можемо натрапити на розлогі похвали ученню книжному та книгам, під якими малися на увазі бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія святих отців – бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Натомість іронічно-глузливих наскоків на неосвічених людей годі шукати. Швидше навпаки – марнославством і підозрілою пихою здавалося цілеспрямоване прагнення присвятити своє життя здобуттю знань, філософом себе виставляючи, оскільки благочесній людині досить додивлятися божествених писань, простіше кажучи – уміти читати. Ця специфічна "поміркованість амбіцій" руської вченості, окрім світоглядних причин, може бути пояснена ще й мовним бар'єром. Роль грецької мови у стимулюванні руської культури була набагато меншою порівняно з аналогічною роллю латини в римо-католицькому християнському світі. Слов'яномовна літургія, а також рання поява перекладної патристики та агіографії, цілком задовольняючи духовні потреби, не викликали конечної потреби у знанні грецької мови. Її не вивчали в школах, відтак руський читач, навіть філософ і книжник, за поодинокими винятками, не мав прямого контакту з грецькою теологічною, філософською чи політичною думкою. В феномені ослов'янення церковно-культурної сфери, звичайно ж, були і свої позитивні моменти – слово Боже та учительні настанови розуміли всі. З іншого боку, це консервувало ізоляцію, замикаючи Русь саму на себе. Не послуговуючись ні грекою, ні латиною, руська культура виявилася відрізаною від обох першоджерел – і власного візантійського, і римського, з якого виростала писемна культура молодих варварських народів латинської Європи.
Самостійнішим у порівнянні з церковно-учительною книжністю виглядає струмінь світської літератури. Найоб'ємніший матеріал тут являють літописи, старший серед яких – Київський – був зводом попередніх хронік, укладеним ігуменом Київського Видубицького монастиря Мойсеєм у 1198 р. (регіональне літописання, окрім Києва, провадилося також у Новгороді, Чернігові, Пскові, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі, Холмі, Володимирі-Волинському та ін.). Розбіжності в тлумаченні авторами згаданих літописів тих чи інших подій та постатей є надто широкою самостійною темою. Тому автор цього нарису змушений (як і в багатьох інших випадках) адресувати зацікавленого читача до спеціальних праць, привернувши натомість його увагу до тих елементів форми літописного історієписання, які вперше сигналізували про спроби художнього відображення дійсності. Так, у Київському літописі поряд з порічними подієвими записами натрапляємо на виразно белетризований матеріал, або так звані "вставні оповідання". Вони написані з виразним літературним хистом, відзначаються динамічною сюжетною інтригою і навіть спробами відтворити психологічний стан героїв. Ось для прикладу пронизливий епізод, в котрому оповідається, як осліпленому князю Василькові повертається свідомість:
І коли прибули вони [до города Здвиженя], перейшовши міст воздвиженський, [то] стали з ним на торговищі, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла [її] на нього, коли вони обідали – і плакати стала попадя. А він був, як мертвий. І збудив його плач, і спитав він: "Де се я єсмь?" Вони ж сказали йому: "У городі Здвижені". І попросив він води, і вони дали йому. І випив він води, і вернулась до нього душа, і опам'ятався він, і пощупав сорочку, і сказав: "Чому єсте зняли ви [її] з мене? Хай би я в сій сорочці і смерть прийняв, і став перед Богом у кривавій сорочці".
Ще виразніше літературна канва проступає в Галицько-Волинському літописі ХІІІ ст., який більшість дослідників взагалі розцінює як "воїнську повість" чи "вільну історичну повість", тобто композиційно цілісний історичний твір, в основу якого покладено порічні записи-хроніки (місце і час виникнення пам'ятки та її імовірне авторство залишаються дискусійними). Текст літопису об'єднує внутрішня логічна цілісність, яка досягається композиційним припасовуванням одна до одної кількох окремих "повістей": про боротьбу за владу в Галичі після загибелі Романа Мстиславича у 1205 р.; про збирання Данилом волинської отчини; Повість про повернення Данилом галицького стола; про побоище Батрево та ін. Такий незвичний для Русі жанр історієписання, притаманний тільки цій пам'ятці, перетворює її на унікальне явище в тогочасній писемності, якому немає аналогів.
Проте вершиною словесної художньої творчості Київської Русі стала найславетніша її пам'ятка – "Слово о полку Ігоревім". Знаменита поема, яка без перебільшення належить до перлин загальноєвропейської культури, була написана наприкінці ХІІ ст., присвячуючись невдалому походові на половців (1185) новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та його брата Всеволода. Від часу до часу здіймається хвиля скептицизму, яка ставить під сумнів автентичність поеми: цей, як висловився один з дослідників, витончений "кущ троянд на житньому полі" виглядає настільки екзотично на тлі решти тогочасних пам'яток, що здається підробкою. В поемі й справді є багато дивовижного і, як на ті часи, парадоксального – і багатоходова асоціативна композиція, і філіґранна вишуканість стилістичних прийомів, і особливо – символізм, яким пройнята вся поема. Як і в скандинавських сагах, речі тут називаються не власними іменами, а словами-символами. Більше того, сама природа суголосна цій символіці: кожна жива істота – звір чи птах, пора дня чи звичне природне явище – несуть символічний, гіперболізований зміст. Читач переноситься в ірреальний світ з мережива поетичних знаків, як, наприклад, в описі битви Святославичів з половцями:
С зараніа до вечера, с вечера до свђта летять стрђлы каленыя, гримлют сабли о шеломы, трещат копіа харалужныя в полђ незнаемђ, среди земли Половецкыи. Чрьна земля под копыты костьми была посђяна, а кровію польяна; тугою взыдоша по Русской земли... Бишася день, бишася другый: третьяго дня к полуднію падошя стязи Игоревы. Ту ся брата розлучиста на брезђ быстрой Каялы: ту кроваваго вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою к земли преклонилось.
Велика загадка "Слова", яке дійшло до нових часів в одному-єдиному, до того ж пізньому і зіпсованому списку (та й той загинув 1812 р. під час пожежі Москви), дражнить і, мабуть, завжди дражнитиме дослідників, як і кожний витвір генія. Одне можна сказати напевно: автор не "змальовував об'єктивної картини тогочасної Русі", як полюбляють висловлюватися шкільні підручники. Чи був він киянином, чернігівцем, галичанином або волинцем, чи походив з княжого або дружинно-боярського середовища (про що дискутують вчені, невтомно висуваючи одну гіпотезу за другою), його натхненна поема – це вершина елітарної рицарської поезії, екзамен власне руської словесності на художню зрілість. І складений він був на "відмінно".
* *
*
"Слово о полку Ігоревім", як і літописи та інші пам'ятки словесності Київської Русі, непідготовленому читачеві без перекладу зрозуміти нелегко. Мова, котрою вони написані, являє собою подеколи важку для розрізнення суміш двох мовних струменів – церковнослов'янського і руського. Церковнослов'янська (чи як її інакше називають – старослов'янська) мова, що лягла в основу писемної традиції Русі, була мовою перших перекладів Св. Письма і праць церковного кола, здійснених вихідцями з Македонії, творцями слов'янського алфавіту Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. В часи, коли її поширення на Русі стало доконаним фактом, вона вже перетворилася, за висловом Юрія Шевельова, "з живої на канонізовану, застиглу, писемно-ритуальну мову", що не стільки розвивалась за власними внутрішніми законами, скільки вбирала місцеві впливи, закріплюючи їх у варіантах, званих редакціями. Так, переклади з балканських країн відображали особливості сербської та болгарської редакцій, а переклади, здійснені на Русі, містили власні локальні відмінності, які дозволяють говорити про побутування тут так званої "старослов'янської мови давньоруської редакції". Однак і цією мовою володів надто нечисленний прошарок інтелектуалів, а, окрім того, у ній не було назв для багатьох реалій місцевого побуту. Тому дуже швидко в писемність почала проникати жива мова, яку видатний мовознавець Олексій Шахматов визначав як київське койне*, оформлене у ІХ–Х ст., тобто після виникнення Держави Русів. Говірка мешканців великокняжої "столиці", що оформилася як переплетення полянського діалекту тутешнього люду з говірками представників інших земель Русі – дружинників, ремісників, купців, послужила базою руської літературно-писемної мови.
Співвідношення церковнослов'янських і питомо руських елементів у кожній зі збережених пам'яток тогочасної оригінальної писемності настільки плинне, що надається хіба до дискусії, чи певна пам'ятка написана по-церковнослов'янському з руськими вкрапленнями, чи навпаки. Припускають, що ближчими до живої мови є юридичні пам'ятки, зокрема – Руська Правда, насичена побутовою та соціальною лексикою виразно місцевого походження. Ще виразнішим є розмовний струмінь у "Слові о полку Ігоревім" (щоправда, це можна пояснити і тим, що в цій поемі просто порушуються теми, не відбиті в інших пам'ятках). Характерно, що в мові "Слова" дослідники знаходять численні особливості, які згодом стануть визначальними для української мови.
Цілком окремим питанням є історія живої мови, якою розмовляли люди княжої Русі. Зливаючи докупи поняття "розмовна мова" та "мова писемності" в спекулятивному вислові "давньоруська мова", радянські історики ще донедавна переконували, що її побутування в усіх земях-князівствах служить одним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності". Остання, як "нова вища форма етнічної спільноти порівняно з родом і племенем", буцімто склалася протягом ІХ-Х ст., а далі розпалася разом із розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та українського народів, а відтак – і їхніх мов. Щодо писемної мови, про яку йшлося вище, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних русичів – від Києва до Новгорода і від Галича до Курська. Інша річ, що жоден з них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме тому, як породження спільної духовно-церковної традиції, ця штучна мова змогла залишитися засобом культурного спілкування і в багато пізніші часи, коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичних спогадів.
Іншою була доля діалектів живої мови. Хоч відмінності між ними не створювали неподоланного бар'єру для взаєморозуміння, припустімо, між киянином і псковичем, однак фонетичні і граматичні особливості були достатньо виразними. Це дозволяє відзначити існування на території Русі кількох надплемінних територіальних діалектів, засвідчених завдяки тому, що ті чи інші регіональні мовні відхилення у вигляді "описок" потрапляли в усталену орфографію книжної мови. Зокрема, на майбутній українській території вирізняють дві споріднені між собою діалектні макрозони – північну поліську (на теренах Північної Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини) і південно-західну, або галицько-волинську, яка охоплювала ареал сучасної Галичини та Південної Волині. Детальніший аналіз явищ, що ілюструють їх близькість, міститься в спеціальних працях. Тут же досить обмежитись констатацією того, що протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідченими уже в перших писаних пам'ятках Русі ХІ ст., а почали вони оформлятися, як вважають, приблизно у VІ–VІІ ст.
Паралельно з мовними формувалися і етнічні риси майбутнього українського народу, ареал замешкання якого збігався з найдавнішими східнослов'янськими теренами між Прип'яттю, Дніпром, степом і Карпатами. Сталість заселення цих регіонів місцевими племенами, що забезпечувало спадкоємність і наступність поколінь, спричинилася до неперервності етно-мовного розвитку, а це, своєю чергою, зумовлювало появу сталих ознак у мові та побутовій культурі – житлі, одягові, їжі, звичаях та обрядах. Частина тутешнього населення, мігруючи в процесі освоєння східними слов'янами північних і північно-східних територій, нашаровувалася на теренах сучасної Білорусі на місцевий балтійський субстрат, а в межах європейської Росії – на фіно-угорський. Твердження, що мешканці цих регіонів відчували "спільність свого походження і розвитку" і усвідомлювали "територіальну цілісність і єдність мови, культури та віри", є надмір сміливим. Відсутність єдиного інформаційного поля (ба простіше – шляхів сполучення) на такій величезній, розчленованій непрохідними лісами й болотами території, якою була княжа Русь, виключає можливість появи свідомості такого типу. Сказати більше – навряд чи й взагалі основна маса населення (а не князі, їхні наближені та жменька освічених книжників) мала бодай приблизне уявлення про розміри Русі. А тим більше нікому б не спало на думку, що, живучи в Пороссі, можна розмірковувати про "спільність свого походження" з Новгородом або Полоцьком. Однакове писане слово і єдність духовно-інтелектуальної традиції, звичайно, породжували відчуття взаємної спорідненості – але тільки в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до "єдиної давньоруської народності" – це те саме, що на підставі, скажімо, спільної латиномовної схоластики проголосити існування "єдиної латинської народності" в межах тогочасної Західної Європи. Адже там цілісність писемної культури усвідомлювалася інтелектуальною елітою не менш виразно, ніж на Русі.
