Баланс комерційного банку А, млн грн

Таблиця 2.1

ГРОШОВА МАСА, ЩО ОБСЛУГОВУЄ ГРОШОВИЙ ОБОРОТ В УКРАЇНІ
(на кінець року), млрд грн

Показник грошової маси
Сума	% до поперед­нього року	Сума	% до поперед­нього року	Сума	% до поперед­нього року	Сума	% до поперед­нього року	Сума	% до поперед­нього року
Грошова база	7,1	144,6	8,6	121,9	12,0	139,3	16,8	140,0	23,0	137,0
Агрегат М0	6,1	151,7	7,1	116,7	9,6	133,9	12,8	134,0	19,5	152,3
Агрегат М1	9,0	143,3	10,3	114,1	14,1	136,4	20,7	147,0	29,8	144,0
Агрегат М2	12,4	137,9	15,4	124,0	21,7	140,7	31,4	145,0	45,0	143,0
Агрегат М3	12,5	133,9	15,7	125,3	22,1	140,4	32,1	145,0	45,5	142,0
У тому числі готівка – сума	6,1	151,7	7,1	116,7	9,6	133,9	12,8	134,0	19,5	152,3
– питома вага, %	48,9	113,4	45,5	93,0	43,4	95,3	40,0	92,3	42,8	107,0

Джерело: Бюлетень НБУ. — 2001. — № 12. — С. 66, 68.

Значний інтерес становить структура грошової маси та її динаміка за п’ять років. Привертає до себе увагу надто високе (151,7%) зростання в 1997 р. агрегату М0, внаслідок чого готівки в загальній масі грошей (за агрегатом М3) було майже 49%, що негативно характеризує структуру грошової маси і стан грошового обороту. Разом з тим ця тенденція спричинила скорочення рівня грошово-кредитного мультиплікатора, через що в 1997 р. агрегати М2 і М3 зростали значно повільніше, ніж грошова база, що мало певні антиінфляційні наслідки. У 1998 та 1999 рр. структура грошової маси дещо поліпшилася: почала знижуватися питома вага готівки в агрегаті М3, а збільшення грошової бази відбувалося повільніше, ніж зростання М3, що свідчить про поступове посилення ролі комерційних банків у формуванні грошової маси та в управлінні грошовим оборотом. Проте ця позитивна тенденція розвивається дуже повільно і питома вага готівки в загальній грошовій масі все ще залишається надмірно високою — 42,8% на початок 2002 р.

2.5. Швидкість обігу грошей

Швидкість обігу грошей характеризує частоту, з якою кожна одиниця наявних в обороті грошей (гривня, долар тощо) використовується в середньому для реалізації товарів і послуг за певний період (рік, квартал, місяць).

Виходячи з відомого рівняння обміну І. Фішера, величину швидкості обігу грошей можна визначити за формулою:

,

де V — швидкість обігу грошей;

P — середній рівень цін на товари та послуги;

Q — фізичний обсяг товарів та послуг, що реалізовані в даному періоді;

M — середня маса грошей, що перебуває в обороті за даний період.

З наведеної формули випливає, що величина швидкості обігу грошей прямо пропорційно пов’язана з номінальним обсягом виготовленого національного продукту (P × Q) й обернено пропорційно — з обсягом маси грошей, що є в обороті.

В Україні обсяг ВВП у 2000 р. становив 172,9 млрд грн. На початок року в обороті перебувало (за агрегатом М3) 22,1 млрд грн і на кінець року — 32,1 млрд грн, середньорічний обсяг — 27,1 млрд грн. Середня швидкість обігу гривні (V) за 2000 р. становила 6,4 раза , середня тривалість одного обороту гривні — 56,2 днів .

Визначений таким способом показник V характеризує насамперед інтенсивність використання запасу грошей в обороті (М) для оплати товарів та послуг, що реалізуються, тобто цей показник пов’язаний переважно з грошовим обігом. Тому величина V залежить передусім від частоти й обсягів товарних трансакцій кожним суб’єктом грошового обороту. Проте й інші — нетоварні — платежі (фіскально-бюджетні, кредитні) теж впливають на показник швидкості обігу. Особливо помітний цей вплив у показнику середньої тривалості одного обороту гривні. Вона складається з тривалості зберігання грошей у розпорядженні безпосередніх покупців на ринках продуктів, а також з тривалості перебування їх у розпорядженні фіскально-бюджетних установ, банків та інших фінансово-кредитних інституцій, через які розподіляється і перерозподіляється частина національного доходу як головного джерела формування платіжного попиту на ринках. Якщо ця друга група суб’єктів обороту затримує гроші у своєму розпорядженні, несвоєчасно здійснює платежі за своїми зобов’язаннями, то збільшуватиметься тривалість цієї частини обороту грошей і змен­шуватиметься вся швидкість їх обігу.

Показник швидкості обігу грошей можна визначати і за іншими критеріями, зокрема за середньою частотою використання грошової одиниці в оплаті доходів населення, тобто у формуванні національного доходу; за середньою частотою використання грошової одиниці у здійсненні всіх видів платежів, тобто у формуванні всього грошового обороту; за частотою проходження готівки через каси банків. Перший із цих показників може бути визначений діленням обсягу національного доходу на масу грошей в обороті. Кількісно він майже збігатиметься з показником V, визначеним за ВВП. Другий з них може визначатися діленням загального обсягу грошового обороту на М. Цей показник істотно відрізнятиметься від показника V, визначеного за ВВП, бо в ньому будуть враховані всі проміжні та нетоварні платежі (фіскально-бюджетні, кредитні, спекулятивні тощо). Оскільки офіційна статистика загальний обсяг грошового обороту не визначає, розрахувати цей показник V практично неможливо. Третій показник може визначатися діленням загального обсягу касових оборотів усіх комерційних банків за рік на середньорічну суму готівки в обороті.

Швидкість обігу грошей перебуває під впливом багатьох чинників з різнонапрямленим характером дії. Усі їх можна поділити на дві групи — ті, що діють на боці платоспроможного попиту, і ті, що діють на боці пропозиції. Серед чинників першої групи головними є зміна попиту на гроші, розвиток структури споживання, культурних потреб населення тощо. Основні чинники другої групи — розвиток суспільного виробництва, ринкових відносин, інфраструктури ринку тощо.

Зміна попиту на гроші виявляється в зміні бажання економічних суб’єктів мати у своєму розпорядженні певний запас грошей як високоліквідних активів. Якщо таке бажання збільшується, то витрачання грошей буде менш інтенсивним, ніж їх надходження, і грошовий обіг уповільниться. І навпаки, якщо попит на гроші зменшується, то витрачання їх буде інтенсивнішим за надходження і грошовий обіг прискориться. Тому швидкість обігу гро­шей та попит на гроші можна розглядати як два взаємозв’язані показники з оберненою залежністю.

Вплив на швидкість обігу грошей з боку товарної пропозиції визначається головним чином інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує: змінами обсягу, структури й ефективності суспільного виробництва, величини і швидкості товарних потоків на стадії обміну, розвитком ринкових зв’язків, збалансованістю ринку та ін. Чим глибший поділ суспільної праці, вища її продуктивність, тим частіше і більше кожний виробник «викидатиме» товарів у сферу обігу, частіше продаватиме й купуватиме їх, зумовлюючи прискорення обігу грошей. Але для цього потрібна належна збалансованість попиту і пропозиції на ринку, висока організованість ринкових відносин, коли виробник знає свого покупця ще до виходу з товаром на ринок. Велику роль тут відіграє розвиток маркетингу, що забезпечує максимальне прискорення товарних метаморфоз, а отже, й обігу грошей.

Зростання ефективності суспільного виробництва скорочує період нагромадження вартості для цілей відтворення, прискорюючи повернення в обіг грошей, що обслуговують цілі нагромадження в межах окремих індивідуальних капіталів. Велике значення у подоланні стримуючого впливу грошових нагромаджень на обіг грошей має розвиток кредитних відносин і банківської системи. Завдяки йому навіть незначні за обсягами нагромадження грошей знову спрямовуються у сферу обігу, прискорюючи свій рух у межах обороту всього суспільного капіталу.

Певний вплив на швидкість грошового обігу справляє розвиток економічної інфраструктури: транспорту, торгівлі (оптової і роздрібної), банківської справи (зокрема автоматизації безготівкових розрахунків), ринку цінних паперів тощо. Поліпшення справ на кожному з цих напрямів сприяє прискоренню доставки товарів від продавця до покупця і передання грошей від платника до їх одержувача.

Зауважимо, що зміна швидкості грошового обігу не є дзеркальним відображенням зміни інтенсивності процесу суспільного відтворення. При зниженні останньої сповільнення обігу грошей відбувається лише до певної межі, поки його суб’єкти не відчують загрози знецінення грошей. За цією межею починають діяти чинники, що прискорюють обіг грошей. В умовах вільного ціноутворення споживачі починають прискорювати купівлю, щоб обігнати зростання цін й уникнути втрат від знецінення грошей. Починається купівля товарів «на всякий випадок». Коли знецінення грошей досягає значних розмірів, виникає ажіотажний попит, «втеча» від грошей до товарів, що ще більше прискорює їх обіг і зумовлює подальше знецінення.

Швидкість обігу грошей, як і їх маса, впливає на економічні процеси не своєю абсолютною величиною, а її зміною протягом певного періоду — прискоренням чи уповільненням.

Зміна швидкості обігу грошей має істотні економічні наслідки: збільшує чи зменшує пропозицію грошей в обігу і цим впливає на платоспроможний попит і на витрати обігу; ускладнює чи полегшує регулювання грошового обігу; дає узагальнююче відображення зміни інтенсивності економічних процесів, що становлять основу грошового обігу. Тому спостереження й аналіз її показників є важливими для визначення напрямів і методів регулю­вання грошового обороту.

Зміна швидкості обігу грошей впливає на платоспроможний попит прямо пропорційно: при її збільшенні за умови сталості товарообороту платоспроможний попит відносно збільшується, і навпаки. Прискорення обігу грошей компенсує їх масу, що може мати позитивне значення в умовах збільшення обсягів товарообороту, коли зростаюча потреба в грошах задовольнятиметься без додаткового їх випуску. Проте за умови розбалансованості економіки, коли платоспроможний попит випереджає товарну пропозицію, прискорення грошового обігу стає додатковим інфляційним фактором.

Уповільнення грошового обігу розширює місткість його сфери, тобто збільшує попит на гроші і зменшує платоспроможний попит, що позитивно впливає на його стан навіть при незмінності обсягу товарообороту. Тому заходи щодо сповільнення грошового обігу завжди входять до антиінфляційних програм як їх складова, а економічна ситуація, що характеризується уповільненням обігу грошей, є найсприятливішою для реформування грошової системи країни.

Швидкість обігу грошей — явище об’єктивне, надзвичайно складне, його важко прогнозувати та регулювати. Тому практика не виробила дійових інструментів оперативного регулювання швидкості обігу грошей для впливу на кон’юнктуру ринку. Не випадково, представники кількісної теорії грошей тривалий час намагалися абстрагуватися від цього чинника впливу на економіку, вважаючи швидкість обігу грошей незмінною. Лише Дж. М. Кейнс довів безпідставність цього припущення і визнав, що швидкість обігу може істотно змінюватися і відчутно впливати на економіку. Тому абстрагування від цього чинника в економічних розрахунках, особливо в короткостроковій перспективі, недопустиме. Будучи пов’язаною оберненою залежністю з попитом на гроші, швидкість обігу грошей так само чутлива до зміни процента, як і попит на гроші. Оскільки ж рівень процента постійно й істотно коливається, швидкість обігу грошей, за Кейнсом, теж постійно і непрогнозовано змінюється. На цій підставі Кейнс узагалі поставив під сумнів реальність кількісної теорії грошей та можливість проведення ефективної монетарної політики і спрямував свої пошуки дійових інструментів регулювання економіки у фіскально-бюджетну сферу.

М. Фрідман — засновник сучасної монетаристської теорії — слідом за Кейнсом визнав здатність швидкості обігу грошей до коливання. Проте він не погодився з Кейнсом щодо неможливості їх прогнозувати, що дало йому підстави відновити пріоритетну роль монетарної політики в державному регулюванні економіки. Передбачення зміни V дає можливість нейтралізувати її вплив на економіку шляхом адекватної зміни маси грошей в обороті. Наприклад, якщо V уповільнюється, то нейтралізувати його вплив на ринок можна збільшенням пропозиції грошей, а якщо прискорюється — то зменшенням. Завдяки цьому вплив на масу грошей стає ефективним регулятивним заходом грошово-кредитної політики.

2.6. Закон грошового обігу

Як зазначалося вище, грошовий обіг не є простим повторенням обігу товарів і підпорядковується своєму специфічному закону. Сутність його полягає в тому, що протягом даного періоду для обігу необхідна лише певна, об’єктивно обумовлена маса купівельних і платіжних засобів. Якщо формалізувати суть цього закону, то вона може бути виражена рівнянням: Мф = Мн, де
Мф — фактична маса грошей в обігу, а Мн — об’єктивно необхідна для обігу їх маса. Якщо Мф перевищує Мн — значить в обігу з’явилися зайві гроші, і навпаки, якщо Мф менше від Мн — їх нестача. Причому мова йде не про всю масу грошей, що обслуговує грошовий оборот, а тільки про ті гроші, які обслуговують його частину — грошовий обіг.

Найскладнішим питанням у розумінні закону грошового обігу є трактування величини Мн. Це пояснюється значною різноманітністю форм грошей, що є в обігу, та багатофакторністю формування їх маси. У радянській навчальній літературі в поняття Мн включалася лише маса готівкових грошей. Це було наслідком обмеження грошового обігу тільки готівковою сферою й означало виключення сфери обігу депозитних грошей з-під регулюючого впливу вимог об’єктивного економічного закону.

Якщо виходити з принципу монізму в трактуванні сутності грошей, єдності процесу їх обігу, то необхідно визнати, що величина Мн включає в себе всі форми грошей, які обслуговують потреби обігу, а вимоги закону грошового обігу поширюються на всю його сферу — готівкову і безготівкову. Таке визначення набуває особливої актуальності за умов переходу до ринкової економіки, в межах якої вирішального значення набувають економічні методи регулювання грошового обороту як єдиного об’єкта.

Кількість грошей, у середньому необхідних для обігу протягом певного часу (Мн), прямо пропорційна масі товарів і рівню їх цін та обернено пропорційна середній швидкості обігу грошової одиниці. Цю залежність можна виразити формулою:

,

де P × Q — сума цін товарів, що реалізуються за певний період,

V — середня кількість оборотів грошової одиниці за цей же період.

Проте не всі товари, які реалізуються, оплачуються негайно. Частина їх продається в кредит, і для їх реалізації гроші в даний момент не потрібні, що відповідно зменшує величину Мн. Водночас в обігу гроші обслуговують не тільки реалізацію товарів чи послуг, виконуючи функцію купівельного засобу, а й забезпечують погашення різних боргових зобов’язань, передусім щодо купівлі товарів у кредит, виконуючи функцію платіжного засобу. Для цього в обігу необхідна додаткова маса грошей понад ту, яка обслуговує реалізацію товарів і послуг. Однак не всі боргові зобов’язання погашаються реальними грошима. Якщо вони мають зустрічний характер, то можуть взаємно зараховуватися без участі реальних грошей.

Якщо врахувати всі ці додаткові фактори, що діють на грошову масу, то величину Мн можна виразити так:

,

де åК — сума продажів товарів і послуг у кредит;

åП — загальна сума платежів, строк оплати яких настав;

åВП — сума платежів, які погашаються шляхом взаємного зарахування боргів.

Величина Мн як об’єктивний центр, навколо якого змінюється Мф, за всіх умов (при різних економічних системах і різних формах грошей) визначається одними й тими ж факторами, що надає закону грошового обігу загального значення. Скрізь, де є гроші і грошовий обіг, об’єктивно діє і цей закон — закон вирівнювання Мф до рівня Мн. Проте зі зміною економічних умов та форм грошей у механізмі дії закону виникають певні особливості.

В умовах золотого стандарту вирівнювання Мф і Мн забезпечувалося автоматично. При нерівності Мф > Мн мінова вартість золотих грошей повинна знизитися порівняно з реальною вартістю, і власники їх, щоб не мати втрат, вилучали зайві суми грошей з обігу і спрямовували їх у скарби. І навпаки, за нерівності Мф < Мн, коли в обігу відчувався брак грошей, а мінова вартість золота зростала, власники скарбів спрямовували золото в обіг доти, доки не досягалося рівняння Мф = Мн.

Зі скасуванням золотого стандарту автоматичний механізм вирівнювання Мф і Мн зазнає суттєвих деформацій. Зміна величини Мф набуває тенденції випереджаючого зростання порівняно з Мн, оскільки випуск грошей без внутрішньої субстанціональної вартості дає значний дохід емітенту, хто б ним не був — державна казна, центральні чи комерційні банки. Це провокує бажання збільшувати пропозицію грошей за межі Мн. Автоматичне вирівнювання Мф і Мн обмежується вузькими рамками уповільнення обігу грошей. Вирішального значення у їх вирівнюванні набувають інструменти зовнішнього впливу на обіг грошей, передусім на їх масу. Проте характер і механізм такого впливу різняться залежно від характеру грошей — казначейські вони чи банківські.

Якщо сферу обігу обслуговують казначейські гроші, то порушення закону (Мф > Мн) стає хронічним, оскільки держава випускає їх відповідно до своїх потреб, а не потреб обігу, які визначають величину Мн. Поступове знецінення грошей, розладнання їх обігу набувають постійного характеру і є зовнішнім проявом порушення закону грошового обігу. Отже, хронічне порушення закону Мн — закономірність обігу казначейських грошей. Досягнення рівності між Мф і Мн за таких умов можливе тільки шляхом підвищення цін на товари і послуги, внаслідок чого збільшується Мн до фактично наявної маси грошей в обігу. Таким чином, знецінення грошових знаків є наслідком порушення закону Мн і проявом об’єк­тивності його дії в умовах обігу казначейських грошей.

При обслуговуванні обігу банківськими грошима розширюються можливості для вирівнювання Мф і Мн у разі збереження сталості грошей. Вони зумовлені тим, що кредитний механізм емісії цих грошей містить у собі передумову повернення їх з обігу через погашення позичок. Якщо випуск грошей у країні прямо не використовується для покриття бюджетних витрат, а здійснюється виключно на основі банківського кредитування, то вимоги закону Мн можуть бути забезпечені завдяки дотриманню принципів і закономірностей кредитного процесу. Розширенням кредитування можна збільшити Мф до рівня Мн, оскільки обсяг виданих позичок певний час перевищуватиме обсяг погашених. Об­меженням кредитування величину Мф можна зменшити до необхідного рівня, бо випереджаюче погашення позичок виключає частину грошей з обігу. Тут також діє певний автоматизм пристосування грошової маси до потреб обігу, проте він базується на економічно обґрунтованій кредитній політиці.

Отже, специфікою дії закону Мн в умовах обігу банківських грошей є те, що вже під час випуску таких грошей створюються передумови для вилучення їх з обігу і підтримання грошової маси в обігу на об’єктивно необхідному рівні.

Закон грошового обігу був і є об’єктом активного дослідження в радянській та в сучасній вітчизняній літературі з теорії грошей та грошового обігу. У сучасній західній літературі проблема балансування Мф і Мн взагалі не аналізується. Але не тому, що в розвинутих країнах ринкової економіки науковці не досліджують шляхи забезпечення стабільності грошей. Навпаки, ця проблема там є центральною. Проте вирішується вона із суто ринкових позицій — через регулювання співвідношення між попитом і пропозицією гро­шей на грошовому ринку. Такий підхід є плодотворнішим, бо попит на гроші виражає повну потребу в грошах, пов’язану з обслуговуванням усього грошового обороту. Показник же Мн в механізмі закону грошового обігу виражає лише частину потреби в грошах, яка пов’язана з грошовим обігом. Такий вузький показник (Мн) не відповідає практичним завданням регулювання грошового обороту монетарними методами (детальніше механізм балансування попиту і пропозиції грошей буде розглянуто в розділі 3).

2.7. Механізм зміни маси грошей в обороті.
Грошово-кредитний мультиплікатор

Оскільки зміна маси грошей в обороті відчутно впливає на основні економічні процеси, про що мова йшла в підрозділі 2.4, важливо усвідомити сам механізм такої зміни — збільшення її чи зменшення.

Змінювати масу грошей в обороті в Україні може тільки банківська система. Збільшення чи зменшення її досягається емісійною діяльністю центрального та комерційних банків. На суму готівкової та безготівкової емісії збільшується відповідно готівковий та безготівковий компоненти грошової маси і загальний її обсяг. При цьому центральний банк емітує готівкові та безготівкові гроші, а комерційний банк — тільки безготівкові.

Емісія готівки є монопольним правом НБУ, хоч випускати готівку в оборот можуть і НБУ, і комерційні банки[12]. Але якщо комерційний банк не покриває випуску готівки надходженнями її у свої каси від клієнтів, то покрити дефіцит він може не емісією, а купівлею готівки у центрального банку. Випуск готівки НБУ здійснюється через продаж її комерційним банкам. Значна частина цього випуску здійснюється за рахунок купівлі НБУ готівки у комерційних банків. Якщо цих надходжень від купівлі не достатньо, то НБУ ніде взяти потрібну суму готівки, крім емісії. На суму готівкової емісії зросте обсяг грошової бази і значною мірою показники грошової маси в усіх її агрегатах[13].

Випуск центральним банком безготівкових грошей здійснюється такими способами:

· наданням позичок комерційним банкам шляхом їх рефінансування;

· через купівлю у комерційних банків цінних паперів;

· через купівлю у комерційних банків та їх клієнтів іноземної валюти для поповнення золотовалютного резерву.

У всіх цих випадках збільшуються запаси коштів на коррахунках комерційних банків у НБУ, що й є проявом випуску останнім безготівкових грошей. Одночасно комерційні банки по тих же каналах погашають свої зобов’язання перед НБУ, що означає вилучення безготівкових грошей з обороту. Перевищення випуску над вилученням означає емісію безготівкових грошей центральним банком, на суму якої зростає загальна маса грошей в обороті.

Комерційні банки, як зазначалося вище, беруть участь у створенні тільки безготівкових грошей, а тому впливають безпосередньо на безготівковий компонент грошової маси, а через нього — на весь обсяг маси грошей в обороті. Механізм створення грошей комерційними банками дещо складніший, ніж механізм емісії НБУ, і полягає у грошово-кредитній мультиплікації їх вільних резервів та депозитних вкладів.

Грошово-кредитний мультиплікатор — це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових (вільних) резервів, що надійшли в банк ззовні.

Щоб краще уяснити механізм грошово-кредитного мультиплікатора, розглянемо призначення та порядок формування вільних резервів банків.

Вільний резерв — це сукупність грошових коштів комерційного банку, які в даний момент є в розпорядженні банку і можуть бути використані ним для активних операцій.

Крім вільного, існує загальний банківський резерв, що являє собою всю суму грошових коштів, які є в даний момент у розпорядженні банку і не використані для активних операцій. Частину загального резерву банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб. Ця частина називається обов’язковим резервом. Обсяг його визначається на підставі норм обов’язкового резервування, які встановлюються НБУ у відсотках до суми банківських пасивів. Різниця між загальним і обов’язковим резервами становить вільний резерв банку.

Станом на 1 січня 2000 р. комерційний банк А мав на своєму кореспондентському рахунку в НБУ 30,0 млн грн, у своїх касах готівкою — 2,0 млн грн. Пасиви банку на цю дату становили 120,0 млн грн. Норма обов’язкового резервування затверджена НБУ на рівні 17%. Виходячи з цих даних, загальний обсяг резерву банку на початок 2000 р. становитиме 32,0 млн грн (30,0 млн грн + 2,0 млн грн); обов’язковий резерв — 20,4 млн грн ; вільний резерв — 11,6 млн грн (32,0 млн грн –
– 20,4 млн грн).

За економічним змістом формування вільного резерву (Р_в) можна подати так:

Р_в = К + ЗК ± МБК – ВСФ – А_о – О_р,

де К — капітал банку;

ЗК — залучені банком кошти в депозити;

МБК — сальдо заборгованості банку по міжбанківському кредиту, включаючи і кредити НБУ;

ВСФ — відрахування до централізованого страхового фонду;

А_о — вкладення банку в активні операції, не повернуті на даний момент;

О_р — обов’язковий резерв.

Наявність вільного резерву — важливий показник фінансового стану банку, насамперед його спроможності виконувати свої зобов’язання перед клієнтами та задовольняти їх попит на позички. Тому цей показник виражає, з одного боку, стан поточної ліквідності банку, а з іншого — стан його поточного кредитного потенціалу. Завдяки цьому через регулювання вільних резервів банків можна впливати на їх фінансове становище та на їх діяльність щодо збільшення маси грошей в обороті.

Для з’ясування механізму грошово-кредитної мультиплікації зробимо такі припущення:

· центральний банк прокредитував у даному місяці тільки один комерційний банк А;

· комерційні банки на початок місяця не мають вільних
резервів;

· банки використовують новостворені вільні резерви тільки для кредитування своїх клієнтів і тільки в безготівковій формі;

· норма обов’язкового резервування в даному місяці стано-
вила 12%.

Розглянемо механізми мультиплікації з відображенням руху коштів по балансах банків. У схемах балансів будемо відображати тільки ті статті, по яких відбувається рух коштів, і тільки суми цього руху та його напрямок (знак «+» свідчить про надходження чи збільшення, знак «–» — про вибуття чи зменшення коштів). Проставлені поряд із сумою зміни коштів цифри (1а, 1б, 2а тощо) означають номер операції, яка спричинила цю зміну. Суми по статті «Підсумок» показують, наскільки зріс в обороті банку обсяг залучених коштів (депозитних грошей) та його розміщення.

а) 5-го числа НБУ видав комерційному банку А позичку на суму 10,0 млн грн за рахунок кредит­ної емісії; загальний резерв банку А збільшився на цю суму;

б) за рахунок вільного резерву банк А видав 6-го числа позичку швейній фабриці на суму 8,8 млн грн, яку перерахував на її розрахунковий рахунок. Решта 1,2 млн грн залишилась на коррахунку банку А для збільшення обов’язкового резерву ;

в) за рахунок одержаної позички швейна фабрика в той самий день заплатила 8,8 млн грн за тканину, куплену у торговельної організації, яка обслуговується банком Б.

Відобразимо операцію № 1 на балансі банку А.

БАЛАНС КОМЕРЦІЙНОГО БАНКУ А, млн грн

Активи	Пасиви
1. Резерви	+ 10,0 (1а) – 8,8 (1в)	1. Позичка НБУ	+ 10,0 (1а)
2. Позички	+ 8,8 (1б)	2. Залучені кошти	+ 8,8 (1б) – 8,8 (1в)
Підсумок	+ 10,0 (1)	Підсумок	+10,0 (1)

Як видно з наведених даних, після всіх змін баланс банку А зріс на 10 млн грн. Це значить, що в його обороті осіли ті 10,0 млн грн, які були емітовані НБУ для кредитування цього банку. На цю суму зростає і загальна маса грошей в обороті. Банк А і сам створив безготівкових грошей в обсязі 8,8 млн грн (за операцією 1б), але вони перейшли в оборот банку Б (за операцією 1в) і відобразяться на його балансі. Якби торговельна організація, якій ці гроші надійшли, мала свій рахунок у банку А, то балансовий підсумок в останнього, а отже і обсяг депозитних грошей в його обороті, зріс би на 18,8 млн грн.

Перш ніж відобразити зміну резервів на балансі банку Б, опишемо подальший рух коштів, які сплачені торговельній організації.

а) Сплачені торговельній організації 8,8 млн грн зараховані на її рахунок у банку Б; на цю суму у нього збільшився загальний резерв;

б) за рахунок приросту резерву банк Б 9-го числа надав позичку меблевій фабриці на суму 7,75 млн грн (вільний резерв), яку переказав на її розрахунковий рахунок. Решту резерву (1,05 млн грн) банк залишив на своєму коррахунку для збільшення обов’яз­кового резерву ;

в) 10-го числа меблева фабрика, використавши повну суму одержаної позички, оплатила свої борги деревообробному комбінату (ДОК 1) за куплені раніше лісоматеріали. ДОК 1 обслуговується банком В.

Указана операція 2 так відобразиться на балансі банку Б:

БАЛАНС БАНКУ Б, млн грн

Активи	Пасиви
1. Резерви 2. Позички	+ 8,8 (2а) – 7,75 (2в) + 7,75 (2б)	1. Залучені кошти	+ 8,8 (2а) – 7,75 (2в) + 7,75 (2б)
Підсумок	+ 8,8 (2)	Підсумок	+ 8,8 (2)

З цієї таблиці можна зробити такі висновки:

· у балансі банку Б утрачено видимий зв’язок збільшення його резервів з початковою кредитною емісією центрального банку, яка й була первісною причиною цього збільшення;

· тут підтверджується та сама закономірність, що і в балансі банку А: платіж клієнта банку Б своєму контрагенту — клієнту банку В призводить до зменшення на суму цього платежу поточних депозитів та резервів банку;

· незважаючи на втрату більшої частини приросту резерву, банк Б має приріст депозитів на суму 8,8 млн грн, які зберігаються на рахунку торговельної організації.

У результаті операції 2 в) рух резервів перемістився на баланс банку В. Подальші зміни резервів відбувалися на основі операції 3.

а) 13-го числа 7,75 млн грн надійшли на рахунок ДОК № 1 у банку В, у якого на цю суму збільшився загальний резерв;

б) за рахунок приросту резерву банк В 14-го числа видав торговельній організації «Скіф» позичку на суму 6,85 млн грн і переказав на її рахунок. Решта 0,9 млн грн залишилися на рахунку банку для збільшення обов’язкового резерву ;

в) торговельна організація «Скіф» у той же день за рахунок одержаної позички сплатила свій борг оптовій організації на суму 6,85 млн грн. Оптова організація обслуговується банком Г.

Операція 3 матиме такий вигляд на балансі банку В:

БАЛАНС БАНКУ В, млн грн

Активи	Пасиви
1. Резерви 2. Позички	+ 7,75 (3а) – 6,85 (3в) + 6,85 (3б)	1. Залучені кошти	+ 7,75 (3а) – 6,85 (3в) + 6,85 (3б)
Підсумок	+ 7,75 (3)	Підсумок	+ 7,75 (3)

Рух резервів по балансу банку В повністю повторює рух їх по балансу банку Б, тільки в дещо менших розмірах змін, бо частина коштів вилучена в обов’язкові резерви. Загальна сума залучених коштів у банку В зросла на 7,75 млн грн, оскільки відповідне надходження грошей на рахунок ДОК № 1 залишалося без змін.

Подібний рух резервів відбудеться також у банку Г та багатьох інших банках. Приріст депозитів на рахунках і приріст резервів у кожного наступного банку будуть меншими, ніж у попереднього на норму обов’язкового резервування. Це значить, що процес зростання банківських вкладів (депозитних грошей) продовжуватиметься доти, доки вся сума додаткового резерву (10,0 млн грн), наданого НБУ комерційному банку А, не вичерпає себе в резервах цілого ряду банків.

Розглянемо цей процес з іншого боку: як він відбувається в масштабах усієї банківської системи і впливає на загальну масу грошей в обороті.

У результаті мультиплікації додаткова маса грошей, що надійшла в банківську систему, істотно зростає завдяки приросту депозитів у тих комерційних банках, через які пройшла мульти­плікаційна «хвиля». Висота і довжина цієї «хвилі» залежить від обсягу додатково введених у систему резервів та норми обов’яз­кового резервування.

Розглянемо ці положення на тих самих прикладах, які було проаналізовано стосовно руху резервів окремих банків, за умови, що норма обов’язкового резервування становить 12% (табл. 2.2).

Таблиця 2.2