Доба культурно-національного відродження

Ліквідація гетьманства (1764), зруйнування Запорізької Січі (1775), поділ українських земель на губернії, юридичне оформлення на Лівобережжі та Слобожанщині кріпосного права (1783), скасування чинності магдебурзького права (1831) та Литовського статуту (1840) на Правобережжі поклали край виборності урядовців, неросійському судочинству, а отже, і всякій автономії України, яка фактично стала безправною колонією Російської імперії. Західноукраїнські землі у складі Австрійської держави також перебували на колоніальному становищі.

І все ж соціально-економічні зміни, які відбувалися в XIX ст., стимулювали культурний процес на українських землях, звичайно, з певними особливостями. Справа в тому, що індустріалізація та урбанізація тоді ще мало торкнулись українців: лише трохи більше п’яти відсотків їх проживало на кінець XIX ст. у містах, більшість і далі залишалася зв’язаною з сільським господарством. Мало українців було і серед інтелігенції: 16 відсотків юристів, 25 – учителів, менше 10 – письменників та митців. У промисловості та торгівлі значну роль відігравали росіяни та євреї (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991, с. 64). Міські наймані робітники у більшості своїй були відчужені від національної культури аж до Лютневої революції 1917 p., чому сприяли умови їхнього життя: абсолютна економічна залежність, відсутність політичних прав, брак шкіл та книг українською мовою, що в інтернаціональному середовищі заводів та фабрик руйнувало мову і національний менталітет. Оберігало національну культуру село. Звідси черпали дослідники свої відомості про українські звичаї, традиції, обряди; тут заховувались безцінні для нашої літератури скарби – пісні, думи, легенди, казки. Однак нові відносини, які формувалися в суспільстві, поступово руйнували патріархальний устрій села, його побут, звичаї, моральні засади, зовнішні впливи губили народну культуру, що стало особливо помітно на початку XX ст.

Колоніальний стан України, політика царського уряду, спрямована на асиміляцію українців, знищення останніх особливостей національного життя, призвели до руйнування культуротворчої еліти нації. Колишня козацька старшина, отримавши дворянські привілеї та великі маєтності, зрікалася українства, русифікувалась і з погордою дивилася на українську культуру. На Правобережжі та на західноукраїнських землях такий стан речей існував ще з XVIII ст., тільки тут панівні верстви були ополячені й окатоличені.

Українська православна церква, потрапивши в залежність від уряду, теж не могла обстоювати інтереси національної культури. Перебуваючи під юрисдикцією російської патріархії, вона фактично стала помічником тих шовіністично настроєних кіл Росії, які жадали зникнення українців як нації. Оборонцем національних інтересів виступила лише греко-католицька церква, але й тут консерватизм церковних кіл позначався на культурному поступі.

Місію творення нової культури взяла на себе українська інтелігенція. Молодь із різних верств – дворян, міщан, духовенства, селян з 30-40 pp. XIX ст. розпочала цю подвижницьку працю. Поступово зростало коло її учасників, ширився культурно-національний рух, росли його здобутки, відбувалося українське відродження.

Становлення національної культури (1780-1830 pp.). Період зародження нової української культури характеризується виникненням посиленого інтересу до історичної минувшини рідного народу, його побуту і мистецьких здобутків. Із необхідності задоволення чисто практичного інтересу лівобережної старшини до історії своїх родів виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Починають збирати історичні матеріали – літописи, хроніки, грамоти та інші державні документи, а після ознайомлення з ними створюються записки, меморіали, в яких автори намагаються довести право української старшини на привілеї. До ентузіастів збирання історичної спадщини належать О. Безбородько, В. Рубан, Ф. Туманськнй, О. Мартос та інші. На основі зібраних матеріалів у першій третині XIX ст. з’являються загальні праці з історії України. Найвизначнішим твором цієї доби була «Історія русів», яку О. Оглоблін назвав «вічною книгою незалежности українського народу».

Історичні студії привернули увагу освічених верств до життя народу, його побуту, звичаїв тощо. Певне, цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777) Григорія Калиновського, який започатковує, таким чином, українську етнографію. Через два десятиліття з’являються друком «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798) Якова Марковича, перейняті патріотичним ентузіазмом. Це своєрідна мала енциклопедія природи, історії, народної поезії і мови України. У 1819 р. видає свою збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєв, розпочинаючи нашу фольклористику (тут вперше опубліковано українські думи). Роком раніше з’являється «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, яка є початком студій з українського мовознавства, першою друкованою граматикою живої української мови.

У 1827 р. виходить збірка «Малоросійські пісні» Михайла Максимовича (1804-1873), в майбутньому ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору, а тоді ще тільки недавнього випускника Московського університету. Враження від пісень, зібраних молодим ботаніком, було надзвичайне, про що свідчать, зокрема, відгуки О. Пушкіна та М. Гоголя. Мало хто тепер насмілювався говорити про примітивність народної мови і культури. Завдання полягало в тому, щоб зуміти використати їх багатства у процесі творення професійної культури.

Це завдання лягало на плечі нової верстви, що формувалася на Україні й відрізнялася своїми поглядами та інтересами від дворян. Рекрутування її йшло з освітніх закладів.

Першим університетом на Східній Україні був Харківський (1805), створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В цьому передовсім заслуга Василя Каразіна (1773-1842), відомого громадського та культурного діяча, автора ряду ліберальних проектів перебудови державного управління і господарства в Російській імперії. Харків стає центром наукового та освітнього життя України, тут зосереджуються найкращі наукові сили: Й. Шат, І. Тимківський, І. Срезневськнй, А. Метлинський, Т. Осиповський, П. Гулак-Артемовський та інші.

На західноукраїнських землях культурний поступ значною мірою пов’язаний з розвитком шкільництва. Перші кроки по підвищенню освіченості українського населення Галичини, Закарпаття та Буковини зробив австрійський уряд. У Відні при церкві св. Варвари 1774 р. був заснований «Barbareum» – семінарія для уніатського духовенства на доповнення до вже існуючих у Львові та Перемишлі, але сильно занепалих. У 1784 р. вона була перенесена до Львова і стала головним навчальним закладом греко-католиків Австрійської держави. На Буковині відкрито духовну школу в Сучаві, а в 1827 р. – богословський ліцей у Чернівцях. У Львові відновив свої заняття університет (1784), де викладання велося німецькою та латинською (на богословському факультеті) мовами. Однак, для українських студентів діяв спеціально створений урядом провізоричний, філософський і богословський інститут «Studium Ruthemnm (1787-1809), лекції в якому читались українською мовою, точніше – церковнослов’янською з українською вимовою. Викладачами його були в основному уродженці Галичини та Закарпаття; інститут готував уніатських священиків, чимало з яких пізніше стали відомими вченими та громадськими діячами. Саме ця верства започаткувала тут національне відродження. Але уніатське духовенство, міцно зв’язане церковною традицією, схилялося до церковнослов’янської мови та давньої літератури і не допускало вживання народної мови в друкованих виданнях; у повсякденному побуті воно охоче зверталось до польської мови, тому не могло послідовно працювати для культурного відродження. Це завдання випало на долю молодшого покоління західноукраїнської інтелігенції, формування якої припадає на 50-70 pp. Будителями її виступила у 30-х роках група вихованців Львівської духовної семінарії, об’єднана в гурток «Руська трійця», провідну роль у якому відігравали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Погляди їх сформувались на основі праць діячів наддніпрянського відродження, а також творів польських, сербських і чеських письменників та вчених, що започаткували слов’янський національний рух. Подібні гуртки були в Перемишлі, Коломиї, в с. Добряна біля Стрия і навіть у Відні. Члени їх займалися вивченням минулого українців, збиранням етнографічних матеріалів та фольклору, утвердженням української мови в церковній та літературній практиці. Зокрема, зусиллями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка Дністровая».