Обмеження автономії України в першій половині XVIII ст.

Після об'єднання І. Мазепи зі шведським королем Петро І наказав старшині, яка залишилася ва його боці, обрати нового гетьмана. Ним став 62-річ-ний безвольний Іван Скоропадський (1708—1722). У своїй діяльності він мав керуватися надісланими з Москви Решетилівськими статтями, які ще більше посилювали залежність України; 1) гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати й відбирати маєтності; 2) встановлювався московський контроль за збиранням податків та витратами коштів; 3) українське військо підпорядковувалося московським генералам; 4) при гетьманові запроваджувалася посада міністра, який мав право втручатися у справи Гетьманщини, стежив за її керівництвом.Після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. По закінчені Північної війни він прийняв титул імператора, а за Московією встановив офіційну назву "Російська імперія". Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.

Царська політика, спрямована проти України передбачала такі основні заходи:

1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався фактично підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд.

2. Фізичне виснаження України внаслідок впровадження десятків тисяч українців за межі Батьківщини на війни й тяжкі примусові роботи. Це фактично вело до поступового знищення українського генотипу, адже з них додому поверталося ЗО—60 %, інші гинули.

3. Руйнування України як самостійного економічного організму та поступове перетворення її російську колонію. Дедалі частіше місцевим купцям заборонялося займатися торгівлею не тільки за кордоном, а й навіть із Запоріжжям. Запроваджувалася державна монополія набагато товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів ляше у російських купців. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була ліквідована українська вільна торгівля.

4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови, були накладені обмеження на видання книг, здобуття освіти було взято під нагляд державної цензури. Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії.

Значним ударом царату по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації в Лівобережній Україні. На неї покладалася низка функцій, реалізація яких фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, що він ще мав. Москва таке підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії лицемірно пояснювала піклуванням про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і влітку 1722 р. помер.Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Тому старшина призначила наказним гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка (1722 —1724). який організував опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини, він розпочав боротьбу з хабарництвом і волокитою, погрожував карами старшині за утиски простого населення" нещадно розправлявся з ініціаторами різних заколотів. Одночасно надсилав до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію й відновити гетьманство.Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контрольної на владну адміністративну структуру. Одночасно він викликав П. Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у Петропавловській фортеці. Частина з них, у т. ч. сам Полуботок, померла від жорстоких катувань під час слідства, уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав Гетьманщини.Після смерті Петра І процес цілковитої ліквідації автономії України було дещо пригальмовано. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись якось утихомирити українців, російські політики почали прихильніше ставитися до української автономії. В 1727 р. Малоросійську колегію було розпущено, а місцевому населенню дозволили обирати гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Правове становище Гетьманщини цього часу визначалося т.зв. Ріши-тельними пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації, підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії.Після смерті Д. Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Нова інституція мала поширювати думку про неефективність гетьманського правління, сприяти зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності "Таємної канцелярії" — попередниці ЧК-НКВС-КДБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про простих українців

Малоросійські колегії

Перша Малоросійська колегія (1722 – 1727 рр.)5 червня 1722 р. було опубліковано маніфест про заснування Малоросійської колегії.Президент колегії – військовий кадровий бригадир Степан Вельямінов.Російський уряд обґрунтовував створення колегії в Україні посиланням на договірні статті Богдана Хмельницького. Робилось посилання на редакцію Переяславського договору, де в одному з пунктів мова йшла про можливість перенесення судових справ українського населення до воєводського суду. Але в жодній з редакцій договору не містилось зазначених положень, навпаки в усіх варіантах договору закріплялись гарантії невтручання царської адміністрації в українське судочинство. Такими ж безпідставними були твердження російського уряду щодо конституйованих договором 1654 р. фінансових повноважень воєвод в Україні. Усіх пунктів договору на які посилалась Москва для легітимізації свого рішення насправді не існувало. Таким чином Москва не мала ніяких юридичних підстав для запровадження колезького управління в Україні. Тому створення Малоросійської колегії було протиправним актом.Компетенція колегії визначалась в інструкції Сенату від 16 травня 1722р. Ось основні напрями діяльності:

• Приймати на розгляд та вирішувати судові справи, подані до колегії на апеляцію;

• Встановити податки і слідкувати за їх надходженням в царську скарбницю;

• З зібраних коштів організувати видатки традиційні видатки і звітувати про них Сенату;

• Перешкоджати старшині обтяжувати людей примусовими роботами і податками;

• Контролювати квартирування рос. Військ, щоб вони не обтяжували населення;

• судити за позовами українців на росіян і навпаки

• контролювати адмін. діяльність гетьмана і Ген. військ. Канцелярії.

Таким чином колегія мала чітку соціальну спрямованість, для створення видимості заступницьких функції - типу малоросійський народ так гноблять, а ми створимо колегію щоб відстояти їх права.Справжні мотиви і ф-ції колегії відрізнялись від офіційно здекларованих. Існувала таємна інструкція для президента колегії Вельямінова:

• з’ясувати походження всіх податкових зборів, куди вони надходять і хто ними користується, які податки обтяжливі які ні.

• з’ясувати які і як податки можна ввести

• здійснювати політичний нагляд в Україні

В інструкціях функції і компетенція колегії розроблялись в загальних рисах, тому колегії надавалась широкі повноваження діяти залежно від ситуації в інтересах Москви.Таким чином Малоросійська колегія – вища касаційна інстанція Гетьманщини, верховний фінансовий орган і вища контролююча установа.Колегіальний принцип дотримувався не завжди, президент мав величезну владу.Склад Малоросійської колегії: президент, 4 радники, 2 асесори; з 1726 р. 3 радники 3 асесори. Один і зрадників постійно виконував функції віцепрезидента. Всі росіяни. Президент постійний, члени присутності мали переобиратись кожного року. Членів присутності колегії призначали з штабних офіцерів в Україні, і їх затверджував Сенат. На перевиборах членів присутності відбувся конфлікт між Вельяміновим і київським київським генерал-губернатором Трубецьким. З 1726 р. членів присутності не переобирали.

Спочатку обов’язки членів присутності не розділялись, але з 1726 р. вже кожан мав свою сферу діяльності:

1) Контроль за генеральною військовою канцелярією

2) Контроль кордонів Гетьманщини, слідкувати за переміщенням війсь запорожців і контроль за втікачами на Запоріжжя.

3) займався чолобитними справами.

4) відносини з іншими колегіями, а також облаштування за рос військ в Гетьманщині.

5) фінансова діяльність колегії, а також контроль за роботи наглядачів в полках

6) рахункова справа всіх доходів і витрат, звітність в Ревізійну контору.

Для нагляду за діяльністю колегії існував прокурор, підзвітний лише ген. прокурору Сенату.Канцелярія малоросійської колегії. Канцеляристи – безпосередні виконавці бюрократичної системи: обкр-секретар (його ф-ції виконував один з секретарів), два секретарі - на чолі канцелярії. Штат канцеляристів формувався з піддячих Курської, Білгородської, Севської провінції і канцелярії київського генерал-губернаторства. Постійні проблеми з кадрами. Нижчі службовці – вахмістри, кур’єри, сторожі – з числа солдат і унтер-офіцерів глухівського гарнізону.Малоросійська колегія утримувалась з колезької казни. В.ельямінову було надано села, якими раніше володіли російські резидени.

Друга малоросійська колегія (1764-1786 рр.)Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. Загалом в документах мова йшла про підпорядкування України після ліквідації Гетьманщини одному Румянцеву, але «у зв’язку з зайнятістю військовими справами і обширністюдорученї йому території» він потребував колегії, як виконавчо-розпорядчого органу, який повністю підпорядковувався графу Румянцеву. Важливо знати що 2МК була створена на базі Генеральної військової канцелярії, взявши над нею повний контроль, таким чином українську владну верхівку не було знищеноо, а було просто підпорядковано Петербургу. Це була відмінність від 1МК, яка були чужорідним тілом в системі Гетьманського державного апарату. До складу 2МК увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. В офіційних документах компетенція колегії не визначалась, але загалом судячи з робочих документів, до її компетенції входило: регулювання суспільного життя в Лівобережній Україні у відповідності з діючим там законодавством і указами, що надходили з столиці.Канцелярія ГВК була реорганізована в канцелярію 2МК. Румянцев встановив тематичний поділ секретарів канцелярії: військова, внутрішня і судова або апеляційна.2МК залишила Генеральний військовий суд, але підпорядкувала його собі, і стала апеляційною установою над ним. В 1787 р. ГВС перетворено в департамент 2МК.2 МК мала і адміністративні ф-ції.У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала:

• знищити всі залишки української автономії;

• закріпачити селян;

• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

• усіляко збільшувати збір податків з селян.

Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом його правління були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

• 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;

• протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного

управління, тобто поділ на намісництва;

• замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

• 1783 остаточно покріпачено українських селян;

• 1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;

• 1786 року проведено секуляризаці монастирських маєтків.

Правління Гетьманського уряду (1734—1750)

Данило Апостол, умираючи, хотів був передати владу генеральній старшині, до обрання нового гетьмана, але в Петербурзі вже чекали на його смерть і негайно надіслали наказ резидентові при гетьмані, генералові Наришкіну, по смерті гетьмана, перебрати владу. Російський уряд, замість обрання гетьмана, вирішив поновити Малоросійську Колегію, але це реішення наказано було тримати в таємниці від українського народу, щоб уникнути хвилювання.

Друга Малоросійська Колегія дістала назву «Правління Гетьманського Уряду». Воно складалося з шести осіб: троє росіян і троє українців; з російського боку були: князь Шаховской, князь Барятинський та пояковникґур'їв; з українського — генеральний суддя Михайло Забіла, генеральний осаул Федір Лисенко та генеральний підскарбій Андрій Маркевич (той самий, з яким вів боротьбу Данило Апостол і на якого подано було багато скарг за хабарництво та всякого роду зловживання). Членам Правління наказано було, щоб росіяни сідали по одну сторону стола, а українці — по другу. Фактично, не зважаючи на нібито «рівність», правителем України став князь Шаховской, який в усьому керувався «Решительными пунктами». Шаховской дістав від цариці Анни таємну інструкцію добиватися зближення української старшини з росіянами, сприяти мішаним шлюбам, а з другого боку — не допускати зближення і шлюбів українців з білоруською, а також з польською та українською — правобережною — шляхтою. Одними із перших заходів нового Правління було завершення почину гетьманів Скоропадського та Данила Апостола: укладення «Зводу» українських законів. Для цього призначено комісію з 12-ох осіб, яка засідала в Москві. «Звід» закінчено тільки в 1743 році під назвою «Права, по которымсудитсямалоросийский народ».З самого початку діяльність Правління Гетьманського Уряду викликала в Україні незадоволення. Старшина хотіла обрати нового гетьмана. Тоді з Петербургу надіслано кн. Шаховскому таємну інструкцію; ширити серед населення чутки, що всі неполадки, утиски, податкові тягарі, кривди людності походять від гетьмана, і що без гетьманів буде ліпше. Але дійсність не відповідала цим чуткам. У Правлінні почалися зміни: Шаховского змінив князь Барятинський, цього змінив третій правитель і т. д. Незалежно від того, хто стояв на чолі Правління, воно діяло свавільно, не рахуючись з інтересами населення та його звичаями і викликало ненависть за брутальну поведінку. Князь Барятинський наказав арештувати старого архиепископа Чернігівського Іларіона Рогалевського за те, що він не допустив до хреста російського капітана. Року 1737 він наказав виарештувати ввесь київський магістрат і перевезти до Петербургу його архів, мотивуючи це тим, що мііцяни забудуть зміст своїх привілеїв. Так само поводилися інші правителі, переважно німецького походження. Генерал Мініх, незадоволений сусідами по мастку, синами члена Правління Андрія Маркевича, подав скаргу до Генерального Суду. Суд ухвалив вислати на «Українську лінію» Маркевичів як простих козаків. Незадоволений з цього вироку, як надто легкого, Мініх з'явився до Генерального Суду і брутально вилаяв суддів. Тяжко передати всі ті знущання російського начальства, які переживала старшина. Князь Шаховской вважав, що російський уряд надто «панькаеться» з українцями і пропонував передати всю владу одному правителеві — росіянинові, очевидно, передбачаючи цю посаду для себе. Не можна забувати, що в ті роки вся Росія стогнала під тяжким режимом цариці Анни (1730-1740) та її фаворита, жорстокого і брутального німця Бірона. Терор підсилювала «Тайна канцелярія», що нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у злочинах, яких вони не поповнювали. За цим ішли страти на колесі (колесування), на дибах, на палях, вирізування язика, відгинання рук, ніг. Страшні слова — «слово й діло» були вступом до доносу, і представники влади повинні були арештувати особу, на яку вказувалось цими словами. «Слово й діло» ширилося по всій Україні і було постійною, страшною загрозою для того, хто не задовольняв вимог кожного пройдисвіта, який завжди міг сказати ці страшні слова. Оборони, гарантії безпеки не мав ніхто. Генеральний обозний Яків Лизогуб, перший член української групи в Правлінні, зазнав зневаги: у нього переведено трус, забрано документи, листи. До загального лиха, яке принесла з собою російська влада, приєдналася руйнація господарства, спричинена війною з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участи козаків у війську, вона мусіла постачати харчі, вози, коней, волів для обозу, погоничів. Війна почалася походом російської армії на Крим влітку 1735 року. Як і за цариці Софії, похід не вдався через погану організацію постачання. У тій невдалій авантурі загинуло з голоду 12.000 козацьних коней. Року 1736 похід почався під командою фельдмаршала Мініха, який вів 54-тисячну армію, в тому числі 12.730 козаків. Ці козаки були виснажені, погано озброєні і половина їх не мала коней. До такого стану приведено Україну вже в 1736 році. Ціною великих жертв Мініх дійшов до Криму і здобув його столицю Уахчесарай, але мусів спішно відступити, бо в армії прокинулись пошесті. Мініх утратив половину армії. Особливо великі втрати були в українській частині армії. На початку 1737 року татари вдерлися до Полтавського та Миргородського полків. Ці полки втратили тоді біля 7.000 людей; багатьох із них татари забили, багатьох забрали в полон, забрали з 10.000 коней, 150.000 овець та рогатої худоби, спаливши кілька сіл і хуторів вони відійшли. Збитки нараховувано на 345.000 карбованців. Не зважаючи на всі втрати, в 1737 р. почався новий похід на Очаків та Озів, в якому брали участь гетьманські, слобідські та запорізькі козаки, разом біля 50.000 чоловіка. Правда, Очаків здобуто, але самих українців загинуло 5.000. Знову поширились хвороби, які примусили армію відступити. Під час відступу загинуло кілька тисяч українських козаків та коло 40.000 коней, взятих з України. Готуючись до нового походу в 1738 році, російський уряд зреквізував в Україні 46.000 волів, змобілізував 15.000 козаків та 50.000 селян для обозів. Російський міністер Волинський, переїжджаючи через Україну, писав Біронові: «Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіятті хліб, щоб прогодувати самий край. Багато ланів не засіяно. — нема кому і нема чим працювати, бо волів, якими тут срють, усіх забрано й заморено під час походу, а що залишилося, то тепер забирають. У самому Ніженському полку взято 14.000 волів, а що з інших полків забрано, про те ще не маю докладних відомостей» Але це не спиняло від дальших вимог, що їх ставили Україні Мініх, Бірон, Леслі та інші німці на службі Москви. Року 1738 російсько-українська армія пробилася до середини Криму і знову відступила через погану організацію. Під час відступу татари напали на авангард українців і завдали їм тяжких втрат. Лише 1739 року закінчилася війна, внаслідок якої Росія дістала частину Південної України, яку залишено Запорізькому Військові. Такі мізерні наслідки мали шестилітні походи, які коштували Україні колосальних жертв. За ввесь час було притягнуто до війська 157.300 козаків та 205.000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та 47,000 коней. Україна зазнала втрат на 1,5 мільйона карбованців — колосальна цифра як на той час, коли віл коштував пересічно 8 карб. Волів та коней уряд забрав на 146.355 карб., обіцяючи повернути цю суму — і не повернув. Не повернув і 140.138 карб. за провіянт та фураж. Сільське господарство занепало: в Ніженському полку, що мав 140.000 населення і споживав щороку 1.500.000 пудів збіжжя (24.570 тон), зібрано в 1737 році лише 160.000 пудів. Російський уряд, загрожуючи карами, заборонив гнати горілку. Але це не рятувало становища: козаки та селяни перебували в походах, не було кому сіяти. А на Україні стояли в 1737 році 75 російських полків, в тому числі 23 кінних, які населення мусіло утримувати. Року 1738 залишилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не могла ще повернутися до передвоєнного стану. Наслідком зубожіння збільшилася втеча населення за Дніпро, на Правобережну Україну: міста і села заповнювались там утікачами з Лівобережжя. Року 1740 цариця Анна померла і пресгіл перейшов до її племінниці Анни Леопольдівни, під регенствомБірона. Але незабаром її усунули і престіл зайняла Єлисавета, дочка Петра 1. Єлисавета (1741-1761) внесла в правління інший характер, сприятливіший для України. Німців усували й заміняли росіянами. Нова цариця була одружена (морганатичне) з українським козаком із села Лемеші з-під Козельця, Чернігівського полку, Олексієм Розумом. Ще бувши царівною, вона запізнала його в царській капелі, до якої Олексія Розума призначено як доброго співака. Царівна Єлисавета призначила його управителем свого маєтку, а опісля й одружилася з ним. Він дістав прізвище «Розумовський» і графський титул. Олексій Розумовський виявив великий такт, не втручався в державні справи, залишився щирим ухраїнським патріотом і защепив Єлисаветі симпатію до України. Року 1744 Єлисавета, подорожуючи по Україні, побувала в Києві, де старшина звервулася до неї з проханням дозволити обрати гетьмана, і вона дала свою згоду. Але вибори гетьмана відкладено, бо Єлисавета хотіла, щоб гетьманом став молодший брат Олексія Ровумовського, Кирило, який ще був замолодий. Тож його виряджено за кордон, з ментором, адьюнктом Академії Наук, Г. Тепловим, де слухав він лекцій в університетах Німеччини, Франції, Італії. Коли Кирило поверяувся до Петербургу, його призначили президентом Академії Наук (йому було тоді 18 років). Він був одружений з родичкою Єлисавети — Нарішкіною. Року 1746, коли помер президент Правління Гетьманського Уряду, Бібіков, наступника йому не призначали і Україною правила Малоросійська Колегія. Року 1745 поновлено Київську митрополію (після арештуванняЙоасафаКраковського в Києві були тільки архиспископи). Тепер архиепископ Рафаїл Заборовський дістав титул митрополита. Року 1747 проголошено царську грамоту про обрання гетьмана. Обрання гетьмана відбулося в Глухові з додержанням усіх стародавніх традицій, з великою урочистістю. Проте, оскільки останні гетьмани були накинені російським урядом, Скоропадський та Апостол, могли бути обрані й без російського примусу, бо обидва були визначними полковниками, добре відомими в Україні, з великими заслугами перед Батьківщиною, — Кирило Розумовський завдячував своє «одноголосне» обрання лише царициній ласці, бо ніхто в Україні, крім хіба односільчан, не знав цього 22-х літнього юнака, що до 15-ти років жив життям звичайного сільського хлопця в селі Лемеші. Але був і другий бік медалі: Україна надто тяжко терпіла під ярмом Малоросійських Колегій, надто ненавиділа російських урядовців, і перспектива мати знову гетьмана була привабливою для багатьох