Українсько-польська війна 1918-1919 рр.
Українсько-польська війна в Галичині 1918–1919 — почалася 1 листопада 1918 збройним виступом проти української влади у Львові об'єднаних польських підпільних військових організацій під командуванням сотника Мончинського. Такі ж місцевого характеру повстання підняли поляки у Дрогобичі, Самборі, Перемишлі та інших містах, переважно користуючись прихильністю комендантів місцевих австро-угорських залог, але вони були ліквідовані на початку листопада 1918 українськими військовими частинами.
Активна військова підтримка польського повстання у Львові варшавським урядом і спричинила початок війни між Польщею і ЗУНР. Військову допомогу польському повстанню до кінця 1918 подавала головно польська Західна Галичина, а від січня 1919 — уся польська держава. Перемогу Польщі в цій війні вирішили у 1919 р. дивізії генерала Ю. Галлера, сформовані у Франції для війни з більшовиками.
Бої у Львові тривали зі змінним успіхом до 21 листопада 1918, доки поляки не досягли чисельної переваги завдяки допомозі, що надійшла їм через Перемишль. Щоб уникнути оточення, командувач українських сил полковник Г. Стефанів наказав українським частинам у ніч проти 22 листопада 1918 залишити Львів. Поза Львовом бої з поляками затяглися на західних кордонах ЗУНР. Українці відбили Перемишль 4 листопада, але вже 11 листопада втратили його знову, що дозволило галицьким полякам тримати безпосередній зв'язок з Краковом і привозити підкріплення до Львова. Перші місяці після виходу зі Львова Начальна Кватира Галицької Армії використала для організації бойових груп, пізніше корпусів Галицької Армії (див. Українська Галицька Армія). Уже в першій половині грудня існував польсько-український фронт від Тісної до Хирова і поза Перемишль до Львова, зі Львова до Ярослава і повз Любачів і Раву Руську до Белза і далі, на північ до Крилова на Холмщині.
З грудня 1918 Українсько-польська війна велася за володіння Львовом, який українці хотіли відбити, та на західному і північному фронтах, де поляки з початком січня здобули м. Угнів і Белз та оволоділи залізничною колією Ярослав-Рава-Руська, що їм давало базу для дальших операцій.
Після двох безуспішних наступів УГА на Львів у грудні 1918 і на початку січня 1919 Начальна Кватира УГА вирішила знищити залізничне сполучення між Львовом і Перемишлем (т. зв. Вовчухівська операція 15 лютого по 19 березня 1919). Дальшому успіхові наступу перешкодила Військова Місія Антанти під проводом А. Бартелемі, яка в прикрій для поляків ситуації зажадала перемир'я. 2 березня 1919 почалися знову воєнні дії, і 19 березня поляки вдруге опанували колію Львів-Перемишль. Нову пропозицію альянтів — Ради Чотирьох (демаркаційна лінія генерала Л. Боти) прийняла Начальна Кватира Галицької Армії, але відкинули її поляки і, не зважаючи на зобов'язання не вживати проти українців сформованої у Франції армії генерала Юзефа Галлера де Галленбурга, частину її (35 000) спрямовано на протиукраїнський фронт. У середині травня 1919 поляки почали загальний наступ на українські позиції в Галичині та на Волині й дійшли 25 травня 1919 лінії Болехів-Ходорів-Бібрка-Бузьк; деякі з'єднання УГА (1-ша гірська бригада і група «Глибока») втратили зв'язок з головними силами і були змушені перейти на Закарпаття. Тоді румунська армія захопила південно-східну територію ЗУНР. Це змусило Начальну Кватиру Галицької Армії відвести частини УГА в південно-східний трикутник Галичини, замкнений ріками Збруч-Дністер. Після короткого відпочинку й реорганізації українські частини під командуванням генерала О. Греківа, що тоді очолював УГА, 7 червня перейшли до наступу (т. зв. Чортківська офензива).
51.
Успішними боями відкинуто польські сили на лінію Дністер — Гнила Липа — Перемишляни — Підкамінь, що викликало ентузіазм серед вояцтва й спричинило відмову Начальної Квартири Галицької Армії прийняти умови перемир'я та демаркаційну лінію, так звану лінію Дельвіґа.
20–24 червня війська Галицької армії зайняли Бережани, Золочів, Рогатин, Бурштин, Ожидів і вийшли на підступи до Львова. У ході наступу в ряди Галицької армії зголосилося понад 90 тис. добровольців, але за браком зброї було прийнято лише 15 тис. чол. Однак вже 28 червня 40-тис. польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї. УГА змушена була вдруге відступати і через два тижні знову опинилася в трикутнику між Дністром і Збручем.
Цілковитий брак боєприпасів примусив українські частини відступити на вихідні позиції в трикутник між Збручем і Дністром. Через те, що дальша боротьба з близько 110-тисячною польською армією, яку Франція забезпечила всіма модерними військово-технічними засобами, була безнадійна, УГА 16 — 18 липня 1919 відступила за Збруч на допомогу УНР в її боротьбі з більшовиками.
15-18 липня галицька армія і урядові структури ЗОУНР залишили свою територію і перейшли до Наддніпрянської України. Східна Галичина була повністю окупована Польщею. Західно-Українська Народна Республіка проіснувала на власній території 8,5 місяців. Формування правових засад державної влади в ЗУНР, організація національних владних структур усіх рівнів базувалися на демократичних принципах, поважанні прав людини і національних меншин, врахуванні соціальних потреб народу. Як і провід УНР, керівництво ЗУНР розташувалося у Кам'янці-Подільському. Галицьке військо нараховувало 12 піших і одну кінну бригади чисельністю біля 50 тис. вояків, на озброєнні яких знаходилось 603 кулемети і 187 гармат. Разом з тиловими частинами Галицьке військо становило близько 85 тис. вояків. УГА зосередилася в районі Нова Ушиця - Проскурів. Вже в середині липня командування Галицької армії на чолі з М.Тарнавським розробило три варіанти подальших дій: відновити бойові дії з метою визволення Галичини; взяти участь у наступі на Київ; відступити до Одеси, Миколаєва, Херсона, налагодити зв'язок з Заходом, повернути з Італії військовополонених галичан. Над цим в Італії працювала місія УНР під проводом О.Севрюка. Йшли переговори про сформування в таборі Кассіно чотирьох дивізій по 12 тис. стрільців кожна. У другій половині липня почалися бої об'єднаних армій УНР за стратегічну ініціативу на протибільшовицькому фронті. Вислідком стало здобуття українськими частинами Могилева, Чорного Острова, Проскурова. В результаті територія УНР розширилася до розмірів 90 км на 300 км. Було створено вигідний плацдарм для розгортання наступу на Київ.
Причини поразки та уроки української національної революції 1917-1921 рр.
Розглядаючи загальні причини поразки українців, необхідно розрізняти внутрішні та зовнішні чинники, а також становище східних і західних українців. Із точки зору внутрішніх чинників головна українська дилема українців (насамперед це стосується східних) полягала в тому, що вони починали формування держави, не завершивши формування нації. Відставання і нерозвинутість процесу національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, на яку спиралося формування нації. З усіх соціальних груп і класів на Україні найбільш діяльною виявила себе інтелігенція (проте слід зазначити, що вона мала значний брак політичного досвіду). Вона складала лише 2 – 3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримала українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим і пояснює їхня нерішучість у питанні про незалежність і схильність до автономії чи федералізму. Нарешті навіть під час революції та громадянської війни багато українських інтелігентів ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недостатньо досвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як це реалізувати.
Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на підтримку найбільш чисельного українського стану – селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав сподівань. Неосвічений, забитий і політично незрілий селянин знав, що він хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться. Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов’язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Але середньостатистичному селянинові важко було осягнути ідею національної незалежності, й лише на завершальному етапі громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на їх бік. Та найліпший момент для завоювання незалежності вже був втрачений.
Навіть коли селяни прагнули підтримати справу незалежності, організувати його до цієї підтримки було надзвичайно складно. На відміну від великих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільший містах, селяни були розпорошені по тисячах сіл. Переконувати їх у необхідності співпраці становило собою проблему, розв’язати яку недостатньо мобільній інтелігенції не вдалося. Також до радикальних дій селянство мала спонукати аграрна реформа, що мала забезпечити селян землею та вивести з убогої бідноти; але вона так і не була реалізована. І якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах (це стосується Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію, чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах – цих осередках комунікацій, транспорту і управління. Таким чином слабкість соціальної бази українського руху 1917–1921 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.За всієї серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснюється переважаючою силою поляків. На Східній Україні шлях до незалежності закрила більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії Лев Троцький відкрито визнав: «Радянська влада протрималася до сих пір на Україні (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».
52.
Своєю перемогою партія Володимира Ілліча завдячувала не лише блискучому керівництву й чудовій організації, а також наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії. Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України. Східні українці мали ще одного запеклого ворога – білогвардійців. Щоб перемогти таких могутніх ворогів, потребувалося більше сил, ніж могли зібрати національні рухи, що зароджувалися.Воюючи з набагато могутнішими ворогами як західна, так і східна частина України не змогла добитися визнання і допомоги з боку переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й дипломатичну допомогу антибільшовицькій Білій армії та чисельним новоствореним у Східній Європі національним державам) належали: незнання реального становища на Україні; енергійна та ефективна антиукраїнська пропаганда білих та поляків; відносини Центральної Ради та Гетьманату з німцями та ліві тенденції Директорії.
Але поряд із втратами революція й громадянська війна принесли українцям і здобутки, повчання для наступних поколінь. Національна свідомість раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на всі верстви суспільства. З одного боку селянин здобув упевненість у власних силах, що продемонстрував здатність валити уряди й боротися за свої інтереси, здобув упевненість у власних силах і почуття самостійності.
А за цим прийшло прагнення того, щоб до його мови та культури виявляли повагу та визнання. Тому лише за 4 роки процес національного будівництва зробив величезний крок уперед.Якщо змагання за національне самовизначення зумовили специфічний характер української революції, то соціально-економічні перетворення пов’язані з всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад, і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Тому, хоч мрії про незалежність лишилися нездійсненними, багато українців мали підстави вважати, що революція не покинула їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям консолідуватися й скористатися цими здобутками. Уроки української революціїУкраїнська революція 1917–1921 рр. показала, що ідея незалежності України близька різним верствам українського суспільства, а також її розділяли представники деяких інших національностей, що проживали на Україні.Прагнення мати власну державу було настільки великим (але не підкріпленим конкретною силою), що більшовики для встановлення власної влади були змушені декларувати підтримку незалежності України, і навіть на початку 20-х років виконати певні конкретні кроки з українізації. Але політичний та економічний суверенітет України був фіктивним, більшовицька Росія не відмовилась від імперських амбіцій царизму.
Історичне значення боротьби складається в тому, що був збережений та поглиблений процес утворення Української держави. Українці знову нагадали про себе всьому світу, як про окрему націю, що має право мати власну державу. Проте, Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не вдалося відстояти та укріпити незалежність. Отриманий досвід і уроки революції стали доробком для наступних поколінь борців за українську державу та стали в пригоді наприкінці ХХ століття.
Висновки
Роки української революції та громадянської війни 1918–1921 рр. були визначальними для українського народу на шляху до національного самовизначення. Помилки та прорахунки революції загартували інтелігенцію, її чисельність невпинно росла, українське селянство стало свідомим. Велику роль в подальшому розвитку української політичної боротьби відіграв досвід державотворення, що спонукав нові покоління до спроб розбудови власної держави та здобуття незалежності.
