Початок радянсько-німецької війни. Причини перших поразок.

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану "Барбаросса", що передбачав напад на Радянський Союз. Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами.

"Якщо михочемо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію", - безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. "Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями стали власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні", — заявив він на з'їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: "Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!" У переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 р., А.Гітлер довірчо писав італійському лідеру Б.Муссоліні: "Перш за все я сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним поставником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому". Тепер точно встановлено, що одразу ж після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад А.Гітлер доручив розробити нові принципи німецької політики на Сході.

16 вересня 1942 р. вони були схвалені фюрером. "Ми заво ювали неосяжні території на Сході з тим, — говорилося там, — щоб закріпитися тут на тися­чоліття. Конкретно це означає: після перемоги німецької зброї на просторах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія... Звичайно, програма перебудови світу такого грандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантсь­ких фізичних зусиль, а на­самперед — граничної твердості духу. Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси — вивільнення життєвого простору. Отож найвищим обов'язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви повинні убивати якомога більше й ефективніше винищувати тутешніх унтерменшів!" Згодом фашисти прийняли конкретне рішення: для знелюднення територій до Уральського хребта в найстисліші строки знищити та депортувати в Сибір понад ЗО млн населення Польщі та європейської частини СРСР.

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина напала на СРСР (разом з нею у війну вступили її союзники — Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина та Фінляндія), її армія наступала у трьох напрямках: група "Північ" - на Ленінград, група "Центр" — на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група "Південь" — на Житомир і Київ. На українському відтинку фронту радянсько-німецьке воєнне співвідношення було таким: в людях — 1:1,4» артилерії — 1,3:1, танках — 4,9:1, літаках —- 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянському кордоні не вдалося. їх Просування полегшувалося тим, що старі укріплені райони — так звану "лінію Сталіна" — у зв'язку з перенесенням після 1939 р. кордонів ліквідували, а нову — "лінію Молотова" — не закінчили. За перші три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. чол., 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат {німецькі бойові втрати а живій силі були в 10 разів меншими). Такий перебіг подій настільки приголомшив рлдянське керівництво, що, як стверджують дослідники, у липні 1941 р. Сталін, Берія І Молотов обговорювали питання про капітуляцію Радянського Союзу перед Фашистською Німеччиною, погоджуючись віддати Гітлеру Прибалтику, Молдавію, значну частину України, Білорусії. Проте, болгарський посол, через якого вони намагалися зв^’язатися з Гітлером, відмовився бути посередником у цій сумнівній справі.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, Тому більше половини радянських запасів: зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було скла­довано поблизу кордону (зга­дуваний вже В. Суворов, мотивує це підготовкою Сталіна до нападу на Німеч­чину, який мав статися 15 липня 1941 р.). В результаті за перший тиждень війни 30% всіх запасів боєприпасів, 5,4 із 7,6 млн гвинтівок, 191 із 240і тис. кулеметів, 50% всіх запа­сів пального і продфуражу було або знищено, або захоп­лено противником. До кінця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталінської та Ворошиловоградської областей). Слабко підготовлена та погано озброєна Червона армія не витримувала натиску німецького війська. Приклади серйозного спротиву фашистам були не­численними. У перші дні наступу німецькі частини наразилися на відчайдушний опір на лінії Луцька—Бродів—Рівного—Дубна, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східному фронті танкові бої. Незважаючи на настирливі атаки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41-ша стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний героїзм проявили й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі-Волинському. Але, як правило, фашисти зосереджували на ключових напрямках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.

У зв'язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через недалекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли, за словами історика В.Короля, гвинтівкою у перших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інколи один з п'яти. До того ж солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, на українській території сталося найбільше з усіх відомих воєнній історії оточену коли у середині вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис, чол., втому числі 60 тис. командирів, Південно-Західного фронту. Одною з причин катастрофи став наказ Сталіна, що вимагав "за будь-яку ціну" утримувати Київ і заборонив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточення зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпоноста група генералів загинули. Подібної поразки Червона армія зазнала наприкінці травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол.

22 липня 1942 р., після захоплення німцями міста Свердловська на Ворошиловградщині (нині Луганщина), вся українська територія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вбитими і полоне­ними склали близько 5 млн чол., в той час як втрати німців - трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час залишилося всього 8%. Очевидно, що якби тери­торія СРСР обмежувалася лише її європейською части­ною, то його поразка у 1941 р. булаб неминучою. Але Радян­ському Союзові, як влучно підмітив Я.Грицак, пощастило на природних союзників. По-перше, його рятували великі простори — Червоній армії було куди відступати. Наявність великого тилу у східній частині СРСР дозволила, до того ж, евакуювати туди військове виробництво. По-друге, радянське керівництво скористалося з величезного людського потенціалу, який, як гарматне м'ясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Та й, зрештою, зимою 1941 —1942 рр. допомогли тріскучі морози.

Значною мірою перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два. Передусім — це репресії в армії. Протягом, головним чином, 1937 —1938 рр. із 733-х вищих командирів і політпрацівників — 579 було знищено. Із 5 маршалів розстріляно 3-х, з 10 командармів 2-го ранґу — всі 10, з 57 комкорів — 50, із 186 комдивів — 154. Було репресовано або звільнено з армії 91% командирів полків та їхніх заступників. Усього каральні органи репресували понад 47 тис. офіцерів і 1 800 генералів (з названої кількості 1 /3 припадала на Київський військовий округ).

Загальна кількість репресованих по Наркомату оборони з 1937 по 1939 р. складала 3.5—4 млн осіб. В результаті, на початку 1941р. лише 7% командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37% взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище не міг не звернути уваги А.Гітлер. Напередодні війни наодній з військових нарад він заявив: "Червона армія обезголовлена. 80% командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову".

Другим фактором, котрий став безпосередньою причиною поразок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольська самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на Радянський Союз не нападе (ця безпечність згодом вилилася у мільйони людських жертву. Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні порушення німцями Радянського кордону. З жовтня 1940 р. по 10 червня 1941 р. з боку Німеччини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т.ч. тільки за травень і 10 днів червня — 91 порушення. Причому в ряді випадків літаки пролітали над радянською територією до 100 км і більше. 31 січня по 10 червня 1941 р. на кордоні з Німеччиною було затримано 2080 порушників, з них було викрито 183 німецьких агенти. Але замість того, щоб відповідним чином відреагувати, Сталін напередодні війни пішов на безпрецедентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на радянській території могили солдат, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі? "слідопити" під виглядом пошуку могил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських військ! ( До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельд­маршал Кейтель на питання радянського слідчого, які, на думку Кейтеля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: "Найпозитивнішим було те, що німецька розвідка дала повну і точну картину розташування всіх* радянських військ перед початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...“). Цікаво, що до останнього моменту — 3 год. ранку 22 червня 1941 р. — радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно договору, регулярно відправлялися в Німеччину. Хоча остання ще з початку 1941 р. припинила зворотні поставки, особливо машин і верстатів. А напередодні фашистського нападу — 20—21 червня — всі німецькі кораблі, котрі перебували у радянських портах, терміново, навіть недовантажені, знялися з якорів і залишили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочиннішим на тлі того, що про агресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як в Москві, так і за кордоном. Конкретні дані про підготовку німців і їх союзників до війни радянські органи держбезпеки почали отримувати з листопада 1940 р. А з квітня 1941 р. така інформація, в тому числі і про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвідник у Японії Р.Зорге повідомив точне число агресії за тиждень до неї. Перебіжчики з німецької сторони за кілька діб до нападу повідомляли не тільки день, а й навіть годину. Таким чином, радянське керівництво мало більше, ніж достатньо надійної інформації про, воєнну загрозу. Та вся вона відкидалася як дезінформуюча, оскільки "великий вождь" виключав саму можливість того, що Гітлер наважиться розпочати війну проти І СРСР до того, як розгромить Англію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці вірити не можна. Тому з 1936 по 1940 р. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління.

Вельми промовистим фактом у даному випадку є доповідна записка Л. Берії' Й.Сталіну від 21 червня 1941 р.: "...Я, — зазначав Берія, — знову наполягаю на відкликанні і покаранні нашого посла в Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене "дезою"про те, що нібито Гітлером готується напад на СРСР. ВІН повідомив, що цей ''напад" почнеться завтра. Те ж радирував і генерал-лейтенант В. І. Тупиков, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, що три групи армій вермахту будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ, посилаючись на всю берлінську агентуру... Але я і мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам'ятаємо Вашу мудру настанову: в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!.. "Наголосимо, що все це відбувалося за кілька годин до фашистської агресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового солдата. 16 серпня 1941 р. з'явився вкрай жорстокий наказ № 270, згідно з яким з військ НКВС і держбезпеки створювалися так звані загороджувальні загони. Вони розі л шовувалися позаду бойових частин і у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200 чол. у кожній),, куди посилали "нестійких" солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали "смертниками", бо майже всі вони гинули. 28 липня 1942 р., коли німці проривалися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта, Сталін Підписав ще один наказ — № 227, в якому далі розвивалися положення попереднього на­казу. До штрафних рот для ря­дового йсержантського скла­ду додавалися штрафні батальйони (по 800 чол.) для офі­церів — від молодшого лейте­нанта до полковника. "Ні кроку назад без наказу вищого командування", — говорилося в наказі. — "Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці". Важко не погодитися з Думкою відомого воєнного історика М.Коваля, що, з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум'яття подібні суворі накази були необхідні. А з другого — підкріплені правом розстрілу "в несудовому порядку", карною відповідальністю близьких родичів так званих "винуватців" та іншими шкодами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з'єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці і їсти не було чого. полки зникали разом зі штабами. За 3—4 дні боїв дивізія гинула.

"Не забуду поки й житиму, —згадував письменник Анатолій Дімаров, — одну таку атаку взимку 43-го, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургійного комбінату, понад водосховищем, і полковник ща його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кілька сот новобранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига стала криваво-чорною від трупів". Інший учасник бойових дій, що побував у схожій ситуації, писав: "Ввечері нас вишикували в лісі, видали нові гвинтівки, ще з заводською змазкою,., і сказали, що завтра буде бій. Ніхто з гвинтівок не стріляв, не мав поняття про чистку зброї. Ранком пішли в бій. Гвинтівки не стріляли. А німці вели щільний вогонь з кулеметів. Крики, мат, прокляття. Покосило нас немало. Командир дивізії був упертим і дурним, гнав батальйон за батальйоном..."