Український визвольний рух.

Діяльність політичних партій та рухів.

Український визвольний рух

Польща, незважаючи на домінування серед її певних політичних кіл відверто шовіністичних настроїв, все ж залишалася державою європейською, заснованою на конституційних засадах. Тому українці тут попри свій статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчизники в СРСР. Зокрема, вони мали можливість, хоч і обмежену, чинити опір чи принаймні протестувати проти порушення своїх прав. Репресії в Польській державі ніколи не набира­ли такого характеру і масштабів, як комуністичні «чи­стки» в Радянському Союзі. Політична палітра захід­ноукраїнського суспільства нараховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідеологічних переконань — від крайніх лівих до крайніх правих. Загалом у визволь­ному русі західних українців проти польського пану­вання в міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична.

Легальна течія

Легальну течію насамперед представляла стабільні­ша частина суспільства: старше покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. «Легалісти» прагнули до державної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполегливо готу­ватися. Тому зосередили свої зусилля на збереженні та розвитку дотеперішніх здобутків. Для цього вони широко використовували парламент, пресу, віча, підтри­мували кооперативний рух та національне шкільництво, сприяли розгортанню мережі українських партій та організацій.

Наймасовішим та найвпливовішим серед партій «легального сектору» було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Воно утворилося в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою дрібніших організацій і було спадкоємцем довоєнної Національно-демократичної партії. УНДО виступало за незалежність України та конституційну демократі підтримувало політику «органічного розвитку», яка передбачала захист економічних, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під впливом УНДО, як партії західноукраїнської еліти, перебувала значна частина українських фінансових, кооперуй та культурних закладів краю, у т. ч. й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом. До провідних лідерів об'єднання належали Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький, М.Рудницька, І.Кедрин (Рудницький).

Головним виразником соціалістичних тенденції західноукраїнському суспільстві виступала найстаріша серед українських партій — Радикальна. Її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські-землі. У 1926 р. вона об'єдналася з Українською партією соціалістів-революціонер, що діяла на Волині, утворивши спільну Українську соціалістичну радикальну партію. УСРП обстою право націй на самовизначення і утворення на цій основі незалежної соборної України, засуджувала антиукраїнську політику Польщі та Радянського Союзу, закликала до справедливого поділу земель серед селянства, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від держави. Партія видавала тижневик «Громадський голос»; у 1931 р. вступила в ІІ Соціалістичний Інтернаціонал. Її очолювали Л.Бачинський, І.Maкух, Д.Ладика.

Що ж до інших партій, то вони були невеликими слабкими й нерідко схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них — Українська католицька партія (1931 р. вона змінила свою назву на Українську народну обнову) єпископа Г. Хомишина та публіциста О. Назарука — проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині та безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клерикального консерватизму. На Волині на співпрацю з польським урядом дотриму­валися українські політичні емігранти з Центральної Східної України («уенерівці»), які стали основою для створення в 1931р. проурядової української партії – Волинського українського об’єднання. Його очолювали колишні соратники С.Петлюри П.Певний, С.Тимошенко, і С.Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). Москвофіли, що переживали тотальний намагалися вийти з кризи шляхом об'єднання в 1931р. двох своїх партій — Руської селянської та Руської аграрної — в одну. Але й це не врятувало становища: число їхніх рядових членів, які переходили в українські партії, чимраз збільшувалося. Невеликий вплив мала й Українська соціал-демократична партія, що після примусового розпуску в 1924 р. за пропаганду комуністичних ідей відновила свою діяльність у 1929р. під керівництвом М.Ганкевича і орієнтувалася головним чином на міське робітництво, пропагуючи гасло незалежної об'єднаної соціалістичної України.

Важливою ланкою діяльності «легального сектору», зокрема центристських партій на чолі з УНДО, були підтримка та розвиток мережі українських громадських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. Їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство «Просвіта» підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні матеріали, проводило цілу низку 1938 р. йому підпорядковувалися 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних,105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки «Молодої «Просвіти»» та 776 інших (страхових, спортивних, ігрових), 2997бібліотек, у яких було 597 834 книжки. Товариство згуртувало бл. півмільйона членів. Активними були й інші організації. «Союз українок», об'єднуючи в 1930 р. 15 тис. українського жіноцтва, здійснював широку благодійну, просвітню та культурну діяльність. Товариство «Рідна школа», кількість членів якого зросла з 5 тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р., на противагу полоні­зації державної освіти розбудувало власну мережу при­ватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Продовжували функціонувати молодіжні організації «Сокіл», «Луг» (колишня «Січ»), «Пласт» та ін., що виховували у своїх членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично. Всі ці організації діяли під невсипущим оком польських спец­служб, що шукали найменших зачіпок для їх закриття. Зокрема, у 1930 р. було заборонено діяльність «Плас­ту», який звинуватили у розсадництві націоналізму.

Певних успіхів удалося добитися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до вузів, які існували на території Польської держави, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет (УТУ) у Львові. Він функ­ціонував у 1921 —1925 pp. Університет мав філософський, правничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів,: що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був відомий літературознавець і поет Василь Щурат. Лекції читали такі відомі вчені, як істо­рик І.Крип'якевич, психолог С.Балей, хімік Є.Голіцинський, правник В. Левицький та ін. Фінансування діяль­ності підпільного університету здійснювалося за раху­нок студентів і благодійних пожертвувань.

Здобування освіти супроводжувалося трусами, обла­вами і навіть арештами. Ректор В.Щурат був ув'язне­ний у жовтні 1921 р. і відсидів у буцегарні 3 місяці. Не милували й студентів — окремі з них пробули у в'язниці більше року. Тому лекції і семінари відбува­лися в незвичних умовах: у підвалах, приватних при­міщеннях, а у гарну погоду — на природі. Про якість знань, які давав університет, свідчить той факт, що вищі навчальні заклади Чехо-Словачини, Австрії, Німеччини зараховували його студентам роки навчання в підпіллі. У 1925 р. через переслідування польської влади та матеріальну скруту Український таємний університет припинив своє існування. Його діяльність, хоч і корот­котривала, стала прикладом самовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до знань і науки.

Крім «катакомбного», як його називали, університету у Львові, у 1922 — 1925 pp. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. У 1928 р. Львівська греко- католицька семінарія була перетворена на Богословську академію. Продовжувало свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке, незважа­ючи на брак коштів, видавало наукові праці, утримува­ло велику бібліотеку, три музеї і два дослідницькі інсти­тути. Його членами були понад 200 науковців, серед яких літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, історики І.Крип'якевич, С.Томащівський, фольк­лорист і музикознавець Ф.Колесса, математик і фізик В.Левицький. Свідченням високого академічного ста­тусу Товариства була згода на обрання дійсними чле­нами НТШ таких всесвітньо відомих вчених, як фізики А.Ейнштейн, М.Планк, А.Йоффе, математики Д.Пльберт, Ф.Клейн та ін.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сутність якого визначалася гаслом «Спирайся на власні сили». Вже в перші повоєнні роки було істотно розширено існуючу мережу споживчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих кооперативів. Найбільші з них — «Маслосоюз», «Центробанк», «На­родна торгівля» та ін. розгорнули свої філії по всій Галичині (на північно-західних українських землях кооперативний рух не набрав таких масштабів). Ко­операція дала поштовх впровадженню нових способів господарювання та техніки серед українського селян­ства, створила умови для централізованого збуту сільськогосподарської продукції, в т. ч. й за кордоном, поклала край лихварській заборгованості галицького села, сприяла поступовому покращенню економічного становища його мешканців. Об'єднуючи напередодні Другої світової війни лише в одній Галичині 4000 ко­оперативів із загальною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польськими господарськими організаціями, хоча й зазнавав постійної дискримінації. Він забезпечив роботою бл. 15 тис. українців, насамперед ветеранів визвольних змагань та українську інтелігенцію, які в умовах польської окупації не мали можливості працевлаштуватися. Таким чином кооперативний рух не тільки сприяв розвитку економіки, а й став засобом економічного самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої остаточно викристалізувався у між воєнне двадцятиліття. У цьому неабияка заслуга її глави митрополита Андрея Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних юнаків та дівчат, допомагаючи їм здобути освіту. У Львові на власні кошти збудував середню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам. Митрополит Андрей був щедрим меценатом та добрим знавцем українського мистецтва. Лите Церковному (згодом Національному) музею він у 1931 р. передав колекцію із 9880 предметів. Серед них — рукописи XV-XVIІІ ст., стародруки, архівні матеріали, ікони, твори живопису і графіки, речі культового призначення. Заходами А.Шептицького збудовано багато храмів та монастирів. Напередодні Другої світової війни в Західній Україні було 4400 церков та каплиць греко-католицького обряду. Діяли Богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Греко-католицька церква мала також 9 друкованих періодичних видань.

Отже, «легальний сектор» українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного жит­тя — від виробництва сільськогосподарської продукції аж до витворення наукових і культурних цінностей. Завдяки: цьому вдалося розбудувати, насамперед на східногалицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну «державу в державі». Українці, всупереч дискримінаційній полі­тиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попе­редні національні завоювання, але й до певної міри при­множити їх.

Комуністичний рух

Якщо середні й заможні верстви західноукраїнсько­го суспільства орієнтувалися на партії та організації «легального сектору», то певна частина найбідніших прошарків населення пов'язувала свої надії з комуні­стичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, пропонував радикальне й швидке «вирішення» наболілих пи­тань. Його головним виразником виступала утворена в 1919 р. організація, яка з 1923 р. стала називатися Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Вона була автономною частиною Польської компартії і діяла в підпіллі, намагаючись поєднати національні інте­реси з комуністичними ідеями, поділяла погляди націо­нал-комуністів у Радянській Україні. Її програма дек­ларувала боротьбу проти соціальних та національних утисків, об'єднання Західної України з УРСР. Очолю­вали партію Й.Крілик, Р.Кузьма та ін.

Поширення комуністичного руху на західноукраїн­ських землях у 1920-ті роки зумовлювалося також, з одного боку, розчаруванням українців у політиці захід­них держав, які мовчки спостерігали за дискриміна­ційними діями польського уряду щодо національних меншин, а з іншого — успіхами «українізації» в УРСР. Зростало переконання, що на Сході постає Українська держава, про яку століттями мріяли покоління україн­ського народу. її підпорядкованість Москві та реалії комуністичного режиму здавалися на перший погляд не­суттєвими. Відверто радянофільські позиції зайняли навіть колишній диктатор ЗУНР Є.Петрушевич та впли­вова частина керівництва УНДО. Чимало науковців і літераторів публікували свої праці у радянських видан­нях, брали участь у роботі радянських наукових і освітніх установ. Деякі представники західноукраїнської інтелі­генції, зокрема С.Вітик, А. та І.Крушельницькі, М.Лозинський, С.Рудницький, студенти, колишні старшини УСС і УГА, поквапилися за Збруч, щоб і самим долучитися до будови цієї держави. Під час комуністичний репресій 1930-х років майже всі вони загинули.

Поширення прорадянських настроїв сприяло проникненню КПЗУ до «легального сектору» українські громадсько-політичного життя. Зокрема, комуністи певний час повністю перебрали у свої руки керівництво УСДП. Але найбільшим їхнім успіхом на терені стало утворення в 1926 р. легального Українського селянсько-робітничого об'єднання — «Ceльробу». Об'єднуючи головним чином селянську бідноту, воно зайняло провідні позиції серед українських партій, особливо на північно-західних землях. Так, якщо на виборах 1928 р. УНДО здобуло 23 мандати, УСРП - 8, то різні осередки «Сельробу» одержали разом 13 місць у сеймі. Проте у 1932 р. польський уряд Офіційно заборонив діяльність «Сельробу», змусив його, як і КПЗУ, перейти на нелегальне становище.

Комуністичний рух у Західній Україні залишай впливовою політичною силою, доки відбувалася «українізація» в УРСР. З кін. 1920-х pp. почався його занепад. Під впливом звісток про придушення «українізації», колективізацію, масові репресії і штучний голодомор 1932—1933 pp. та частина населення, що стояла на радянофільських позиціях, відвернулася від комуністів. Національно свідомі українці масово, виходили з КПЗУ, у результаті чого її чисельність скоротилася з 4300 до 2600 членів, переважно поляків і євреїв. Поступово КПЗУ перетворювалася в партію тоталітарного типу, яка не допускала плюралізму думок у своїх лавах і поборювала всі інші політичні сили. Своєю боротьбою проти українських партій КПЗУ поставила себе за межі українського національного руху. Фактично, партія стала слухняним знаряддям сталінської політики в Західній Україні, хоча це не врятувало її від репресій (дійшло до того, що на черговому партійному з'їзді наприкінці 1934 р. з попереднього складу політбюро нікому було звітувати про роботу партії між з'їздами) та розпуску в 1938 р.

Український націоналізм.