Національно-культурний розвиток українського народу на сучасному етапі

На сучасному етапі становлення й зміцнення України як незалежної держави відбулися істотні зміни насамперед у формах власності, політичній організації та соціокультурній структурі суспільства, стосунках між особистістю й суспільством, в ідеології та суспільній психології, соціокультурних орієнтаціях людей, особливо молоді. Ці зміни не завжди вписуються в усталені ціннісні схеми, нерідко суперечать традиційним уявленням і звичному способу життя. Їхнє беззастережне, активне й творче сприйняття прогресивною частиною українського суспільства межує з певною розгубленістю тих, хто звик жити за усталеними нормами та життєвими стереотипами. У «ножиці» цієї суперечності потрапляє молодь. І хоча більшість її віддає перевагу прогресивним перетворенням, частка тих, хто ставиться до них із сумнівом, залишається досить помітною.

Ірина АНДРЕЙКО, Віче №20, 2009

Нігілістичне ставлення до культурної спадщини яскраво виявилося також у широкому політичному й ідеологічному русі західноєвропейської та північноамериканської молоді, що на початку 60-х років XX сторіччя дістав назву контркультури. Цей рух досяг кульмінації в дні «травневої революції» 1968 року в Парижі. Його основним змістом були гостра нищівна критика міщанського способу життя, правлячої верхівки, утилітаризму, стандартизованої масової культури та романтичне оспівування індивідуальної свободи, любовно-дружніх стосунків, спілкування з природою, спрощення в побуті та одязі. Прагнучи знищення сучасної культури як цілого, ідеологи руху стверджували, що саме в культурній спадщині коріниться організоване насильство, що вона вбиває в людях творчі поривання, життєву енергію. Натомість вони ставили завдання підірвати культуру зсередини, здійснити ідейну й психологічну переорієнтацію особистості, революцію свідомості, результатом чого мало стати розкріпачення несвідомих, емоційних сфер психіки, сексуальних потягів, чуттєвості за допомогою музики, наркотичного сп'яніння, танців і тілесних контактів. Найефективнішим методом боротьби прихильники контркультури вважали дію, спрямовану на порушення норм усталеної в суспільстві пристойності. На початку 70-х років цей рух зайшов у глухий кут і розпався на окремі бунтівні групи.

Отже, зі складної структури цінностей і ціннісних орієнтацій у сфері духовної культури в систему формування особистості включені певні групи, а саме:

– перша: духовні цінності й ціннісні орієнтації загального характеру, пов'язані з усвідомленням індивідом значущості духовної культури в житті особистості й суспільства; спрямованість видів діяльності молоді у сферу духовної культури;

– друга: мовні орієнтації сучасної особистості, адже мова – це один із найістотніших компонентів духовної культури людини; проблема мовних ціннісних орієнтацій, крім іншого, має ще й політичний аспект;

– третя: художньо-творчі цінності; орієнтація молоді на художньо-творчі види діяльності, її вибір у галузі літератури, кіномистецтва тощо.

Породженням масової культури став і так званий кіч – найнижча за художнім рівнем продукція цієї культури, орієнтована на елементарні емоції споживача, нерозвинені естетичні смаки й примітивні запити. Кіч пов'язаний переважно з культом речей, гонитвою за «модними» цінностями, хоча й у вигляді підробок, сурогату. Відверта бездумна розважальність кічу витісняє пізнавальний бік мистецтва, естетичне переживання. Усе це підмінюється пасивним спогляданням пригод вигаданих героїв у ілюзорному світі. Від творів мистецтва кіч відрізняється орієнтованістю не на торжество певного ідеалу, розуміння прекрасного, добра, а на вигоду, успіх, задоволення, примітивну вульгарну насолоду.

Як комплекс примітивних духовних цінностей і псевдокультурних потреб, масова культура орієнтована на дух комерції та наживи, на смаки невибагливої аудиторії й характеризується масовим стандартизованим виробництвом художньої продукції, що надзвичайно швидко поширюється завдяки бурхливому розвитку засобів масової комунікації. У системі масової культури навіть найоригінальніший витвір, шедевр стає стандартизованим товарним продуктом, орієнтованим на спрощені запити споживача. На зміну пізнавальності, естетичному переживанню приходять банальна розважальність і суто споживацьке сприймання культури у вигляді готових товарних об'єктів. Саме тому продукти масової культури швидко морально застарівають, і митці шукають дедалі гостріших подразників – зображення страхітливих форм насильства тощо. Лише страхітливі події на Манхеттені 11 вересня 2001 року, що розвивалися ледь не за голлівудським сценарієм, змусили багатьох митців замислитися над наслідками їхнього потурання примітивним смакам.

Творам масового мистецтва якраз і притаманні знеособленість свідомості, брак моральної відповідальності художника за об'єктивні наслідки своєї творчості: спалахи агресивності й насильства, розпусти, особливо серед підлітків. Нові технічні засоби поширення інформації підсилюють нігілістичне ставлення до шедеврів світової культури, використовуються не для виховання в людей високого естетичного смаку, а для закріплення й свідомої експлуатації примітивних запитів маси та відвернення уваги від найболючіших політичних, економічних, соціальних та культуротворчих проблем.

Лише тепер у культурознавчих дослідженнях з'явилося усвідомлення самоцінності культури будь-якого історичного періоду, розуміння того, що й за доби Середньовіччя створювалися передумови для появи національних культур із особливостями національних мов, із органічним злиттям у них мови простого люду й мови національної еліти – у творчості основоположників і класиків національних культур: Боккаччо й Сервантеса, Шекспіра й Рабле, Шевченка й Пушкіна. Саме в «темному» Середньовіччі губляться витоки культурних цінностей сучасного світу, що переконливо засвідчує безсумнівну спадкоємність культурних традицій із усіма видимими контрастами й метаморфозами.

Проте було б надто наївним убачати в культурах далеких від нас епох лише «дитинство» або «юність» сучасної культури. Усі вони разом і кожна зокрема мають свою цінність. Незалежно від того, чи знайшли виражені в них тенденції продовження в культурному багатстві наступних поколінь, чи, навпаки, були відкинуті у процесі культурної еволюції. Для культурних шарів минулого (до того ж для кожного зокрема) характерна своя гармонія культуротворчих елементів і складових, яка вже ніколи в повному обсязі не відтвориться й не повториться.

Кожна епоха мала свої найвищі істини, руйнування яких було справді мученицьким і катастрофічним. За Первісної доби це був культ магії і тотемізму, за Античності – культ істини, добра й краси, за Середньовіччя – культи фундаментальних світових релігій, за Відродження – культ природи та людського духу в їхній гармонії, за Нового часу – культ людського розуму й освіти тощо. Свої найвищі цінності має, звісно, й сучасна епоха, хоча вони й варіюються в межах великих і малих регіонів, національних культур. Навколо найвищої істини за всіх часів групувалися всі відомі культурні цінності, регулятиви моральної поведінки, інтегративні принципи всієї картини світу тієї чи тієї доби.

Отже, зрозуміти культуру минулого можна лише за умови послідовного історичного підходу й максимального підпорядкування дослідника рухові культурного пласта епохи. Єдиного масштабу, під який можна було б підігнати всі цивілізації й епохи, не існує, адже немає людини, яка була б рівною самій собі в усі ці часи. Проте надто живучим є прагнення ставити сучасну людину на місце людини іншої доби та культури. Але ж наше нинішнє ставлення до світу є геть іншим, ніж світовідчуття людей давноминулих епох. Тоді й час сприймався зовсім по-іншому: спливав значно «повільніше», ніж нині. До того ж характерне для нас сприйняття лінійності часу практично було невідоме, він сприймався циклічно й уявлявся не прямою лінією від минулого через теперішнє в майбутнє, а символічним колесом, коловоротом – на зразок видимого сонячного річного циклічного руху.

Людина не народжується особистістю, а стає нею на основі загальних психічних ознак homo sapіens і шляхом поетапного оволодіння дитиною в епігенезі якісно зростаючими формами соціокультурної рефлексії, створеними в процесі попереднього історичного розвитку людства. Головними рушійними силами цього процесу є навчання й виховання, як спеціальні способи каталізації культурно-психічного прогресу дітей.

Інтрокультурна рефлексія – вихідна передумова становлення особистості, усвідомлення своєї культури і навіть, можливо, спочатку якоїсь певної субкультури; інтеркультурна рефлексія спирається на принцип компаративності в усвідомленні власної та чужих культур і, за своєї самостійності, водночас найактивніше вбирає в себе «сусідні» рефлексії, делегуючи їм свої складові; загальнокультурна рефлексія являє собою здатність критично співпереживати й осмислювати культуру та історію з точки зору загальнолюдських цінностей.

Культури різних етнонаціональних і соціальних спільнот містять у формі соціокультурного фенотипу особливий набір культургенів, що програмує специфічні схеми прийнятних способів задоволення загальнородових потреб homo sapіens. Тому кожна спільність людей передає ще в ранньому віці своїм членам усталений перелік цінностей і способів їх опанування та використання, моделі поведінки для чоловіків і жінок, молодих і старих, для чиновників і підприємців, інтелігентів і робітників і т. ін. В одній національній культурі високо цінується духовність, у другій – прагматизм, а в третій – здатність вчасно поєднати в собі, здавалося б, непоєднуване.

Сучасна цивілізація практично не залишила недоторканих, законсервованих етнічних культур. Сьогодні в кожній із них, в усіх її сферах (праця, побут, література й мистецтво), досить чітко проявляються загальноцивілізаційні й етнічні витоки. А в їхній взаємодії, як на рівні соціокультурних параметрів особистості, так і на рівні етносу й усього суспільства, останнім часом простежуються принаймні три закономірності.

Перша дістала назву закономірності місця й обставин. Згідно з нею, закритим, авторитарним чи тоталітарним суспільствам притаманні примусове культивування й навіть абсолютизація не лише релігійних, класових, а й етнічних витоків культури особистості, прагнення відмежувати її від останніх досягнень світової цивілізації. Відкриті ж демократичні країни наголошують на загальноцивілізаційних, загальнолюдських цінностях за поваги до своєї історичної етнокультурної спадщини. У разі зміни означених соціальних практик етнічна культура втрачає набагато більше, ніж у процесі еволюційного розвитку серед інших культур.

Друга – закономірність часу – засвідчує: якщо порівняно недавно, під впливом інтенсивного розвитку індустріального суспільства, відбувалося певне розчинення етнічних культур у культурі світовій (поглинання часткового загальним) і формування в індивідуума універсальної культурної свідомості, то нині прийшло розуміння необхідності дбайливого збереження матеріальної та духовної спадщини, принаймні в її структуроутворювальних етнокультурних парадигмах (адже без особливого немає загального).

Нарешті, третя закономірність – якості – підсумовує взаємодію загальноцивілізаційних і етнічних вимірів культури у становленні нових культурно-історичних спільностей через поступову асиміляцію сусідніх етносів, схожих за долею, способом господарювання, духовним і релігійним життям, а також якщо вони мають досвід тривалого співробітництва й тісних економічних і політичних зв'язків. А на індивідуальному рівні відбуваються міжособистісна етнокультурна конвергенція й вирівнювання соціальних параметрів представників споріднених етносів. Показовим прикладом у цьому сенсі є країни Шенгенської угоди.

В умовах державної незалежності 90-х років програма ментальної самореалізації народу починає функціонувати в нових соціальних координатах – осмислення специфіки власного буття та нашої ментальності універсальною мовою – мовою міфу, адже всяке відродження завжди починається з міфу, бо він є тією сферою людського досвіду, яка нейтралізує різні суперечності й формує жаданий ідеал.

Отже, слід зазначити: найзначущішим є аспект наступності, культурної ідентичності, зануреності у сферу національного буття й національних цінностей.

Незважаючи на певні кризові явища, все ж у розвиткові культури намічаються певні зрушення. Після здобуття незалежності в Україні формуються риси нової культурної реальності, коли національна культура стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розбудови незалежної держави, формування національної ідентичності. Тільки розвиток культури може долучити нашу державу до загальноєвропейської спільноти, сприятиме демократизації суспільства, всебічному розвиткові особистості.

Так, велику увагу держава приділяє розвиткові освіти. Ухвалено національну програму "Освіта України в XXI ст." (1993), Закон України "Про освіту", що передбачають демократизацію, гуманітаризацію освіти, індивідуалізацію навчально-виховного процесу, безперервність освіти, варіативність навчальних програм і планів, поєднання вітчизняного і світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства, розширення існуючої мережі навчальних закладів. Крім традиційних шкіл з'явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі, спеціалізовані школи) різних форм власності. У 2000 р. було запроваджено 12-річну тривалість навчання в середній школі, 12-бальну систему оцінювання знань, велика увага приділяється посиленню практичного спрямування освіти, використанню новітніх технологій, зокрема комп'ютерних, вивченню іноземних мов, вихованню громадянина-патріота. Мова викладання в навчальних закладах була приведена у відповідність до етнічного складу населення. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову викладання (у 2001 р. українською мовою навчалося 67,4 % учнів).

У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Стратегія співробітництва нашої держави з Європейським Союзом передбачає поступову інтеграцію національної системи вищої освіти в європейський освітній простір, завдяки чому можна досягти вагомих успіхів і в інших євроінтеграційних процесах. Інтеграція у сфері освіти і науки полягає у впровадженні європейських норм і стандартів в освіті. Щороку тисячі студентів, аспірантів, викладачів і науковців з України продовжують своє навчання та наукову діяльність за кордоном - це результат міждержавних угод про співпрацю в галузі освіти і науки. З багатьма країнами наша держава має угоди про визнання документів про освіту та вчені звання.

Нині реалізується проблема входження України до єдиного європейського та світового освітнього простору в рамках Болонського процесу (з 2005 р.). Визначальними критеріями в галузі освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців, зміцнення довіри між суб'єктами освіти, відповідність наших молодих фахівців європейському ринку праці, сумісність кваліфікації на вузівському та післявузівському етапах підготовки, посилення конкурентоспроможності європейської системи освіти.

У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка спеціалістів за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Проте в освітній сфері існує багато проблем, пов'язаних, перш за все, з недостатнім фінансуванням цієї галузі. У зв'язку з цим матеріальна база закладів освіти не відповідає сучасним вимогам, школи і ВНЗ не забезпечені у достатній мірі підручниками та технічними засобами навчання, через низьку заробітну плату падає престиж педагогічної діяльності і постає проблема учительських кадрів, особливо на селі.

Головним науковим центром України є Академія наук, яка нині має статус національної (з 1994 р.). У 2008 р. НАН України відзначила 90-річчя від часу свого заснування. Академічні підрозділи ведуть наукові дослідження в усіх галузях сучасної науки, активно співробітничають із зарубіжними колегами. Наукові установи НАН

України не тільки активно вивчають сучасне і минуле нашої культури, а і намагаються осмислити подальші перспективи її розвитку (Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики, Інститут літератури, Інститут української мови, Інститут історії, Інститут археології та ін.). Нині завершується академічне видання "Історія української культури" у 5-ти томах.

Проте Національній Академії наук України доводиться долати значні труднощі, оскільки через недостатнє фінансування вона втрачає кращих спеціалістів, які переходять працювати у комерційні структури або виїжджають за кордон. Не вистачає коштів на фундаментальні дослідження, переважають розробки, що мають прикладний характер і можуть обійтися без державного фінансування.

В останні десятиріччя зростає інтерес до національної історії, усної народної творчості, етнографії. Зростає кількість наукових досліджень у цих галузях, а професійні та аматорські художні колективи роблять акцент на виконанні фольклорних творів.

У нашу культуру повертаються забуті імена - величезна культурна спадщина митців та вчених, які були репресовані в різний час або емігрували і працювали за кордоном. Сьогодні читач може познайомитися з творчістю П.Куліша, М.Костомарова, М. Драгома-нова, М.Грушевського, В.Антоновича, І.Огієнка, Д.Чижевського, В.Винниченка, Є.Маланюка, У.Самчука, І.Багряного, М.Куліша, М.Хвильового, В.Підмогильного та багатьох інших, чия наукова та творча спадщина на тривалий час була вилучена з культурного обігу. Опубліковані також твори І.Дзюби, О.Гончара, Є.Сверстюка, В.Сосюри, В.Стуса та ін, що раніше були заборонені і не друкувалися.

Активно розвивається літературний процес, у якому беруть участь письменники старшого покоління і молода генерація. У ринкових умовах частина письменників пише російською мовою, зокрема, в популярних нині жанрах фантастики та детективу.

В останні десятиліття в українську культуру проникає постмодернізм. Цим терміном найчастіше позначають сукупність найновіших художніх течій, що панують у західному мистецтві з другої половини 1970-х років. У цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму й того, що результати культурного прогресу поставили під загрозу існування людства. Представники цього напрямку намагаються встановити межі втручання людини в природу, суспільство й культуру. Характерними його рисами є: звернення до художніх традицій попередніх епох; одночасна орієнтація на маси та еліту; звернення до гротескних типів художньої виразності, іронії, ілюзії; різноманітність стилів (відео, інсталяція, хепенінг); ототожнення мистецтва з позахудожніми сферами діяльності. Представники постмодернізму виступають послідовниками авангардизму, намагаються стерти межі між науковою і побутовою свідомістю, високим мистецтвом і масовою культурою.

Письменники позбуваються традицій соціалістичного реалізму - панівного творчого методу радянської літератури. З'являються неоавангардиські групи, які використовують традиції європейського постмодерну (група "Бу-Ба-Бу", "Пропала грамота", "Нова дегенерація"). Плідно працюють письменники молодої генерації Ю.Андрухович, В.Герасим'юк, П.Гірник, О.Забужко, І. Малкович, В.Неборак та ін.

Найяскравіше представлена постмодерністська свідомість у творчості Ю.Андруховича ("Московіада"). Письменники-пост-модерністи вдаються до таких прийомів, як фрагментарність, візуалізація тексту, самоцитація, гротеск.

Однією з проблем сучасної української культури є скорочення українського книгодрукування. В Україні чимало книжкових мереж, які цілеспрямовано просувають книгу, виготовлену в Росії, відповідно видрукувану російською мовою. Тому важливо, що в центрі столиці відкрито українську книгарню "Є", де пропонуються видання переважно українською мовою, влаштовуються презентації, круглі столи, літературні читання.

Після здобуття незалежності Спілка художників України стала ініціатором консолідації творчої інтелігенції, сприяла створенню законодавчої бази з питань збереження і розвитку національної культури і мистецтва, соціального захисту діячів культури і мистецтва. У 1996 р. було засновано Академію мистецтв України - провідний державний науково-творчий центр. На 2-му з'їзді художників (1996) серед найважливіших проблем, що хвилюють митців, називалися: відсутність довгострокової програми розвитку національної культури і мистецтва; відсутність програми з естетичного виховання молоді; виїзд за кордон значної кількості творчих сил; вивіз за межі України творів мистецтва; неналежний соціальний захист митців; відсутність закупівель творів мистецтва музеями України.

Незважаючи на проблеми, що існують, Спілка художників сприяє проведенню різноманітних конкурсів, роботі міжнародних творчих груп. Відбулися презентації українського мистецтва в Бонні, Тулузі, Кіото, Пекіні. Українські художники беруть участь у мистецьких бієнале (виставка, фестиваль, що проводяться раз на два роки) у Венеції, Сан-Паулу, Йоганнесбурзі. Великим успіхом на 53-му Венеціанському бієнале у 2009 р. користувалася інсталяція українського художника І.Чичкана. Творчість українських художників стає відомою у світі, їхні роботи демонструються у престижних музеях і галереях багатьох країн.

В останні десятиріччя відбуваються істотні зміни у розвитку української художньої культури, що пов'язано з руйнуванням радянської тоталітарної системи і розбудовою незалежної держави, утвердженням національно-демократичних ідей. "Образотворче мистецтво, яке в останні роки все більше і більше трансформується у візуальне, вбираючи в себе нові естетичні, смислові художньо-пластичні цінності постмодерністської і постпостмодерністської епохи, не тільки відобразило, а й значною мірою передбачило ці зміни", (Мистецтво України 1991 - 2003: (Альбом) / Упор. Т.Придатко, З.Чегусова. - К.: Мистецтво, 2003. - С. 406.) Сучасне мистецтво пропонує глядачеві широкий діапазон тем, образів, стилістичних напрямків, звертається до історії народу, фольклору, до багатств природи.

Для сучасного українського мистецтва властивий зв'язок з традиційною культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А.Чебикін, В.Чепелик, О.Чепелик, В.Токарєв, В.Полтавець, В.Зноба, І.Марчук, В.Перевальський, Є.Прокопов, В.Басанець, П.Кулик, О.Пінчук, І.Чичкан, О.Бородай, О.Гнилицький, Ю.Соломко та ін.

В Україні та за її межами відома творчість І.Марчука (нар. 1936). Його творчість близька до європейського сюрреалізму, ку-бофутуризму і гіперреалізму, демонструється у музеях і виставкових залах Європи, Америки та Австралії ("Грація", "Двоє", "Єва"). Його мистецтво пройшло випробування часом - радянська влада забороняла його твори і своє визнання він отримав тільки за часів незалежності України. Свою творчість І.Марчук поділяє на тематичні цикли: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзаж", "Портрет", "Спадщина", "Кольорові прелюдії", "Абстрактні композиції".

Скульптор П.Кулик (нар.1933) - монументаліст, автор ряду пам'ятників, установлених в Україні, США, Канаді (пам'ятник гетьману І.Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І.Франкові у Торонто). Після здобуття незалежності у Києві встановлено пам'ятник видатному вченому та політичному діячеві М.Грушевському (ск. В.Чепелик). А.Кущ та В.Зноба взяли участь у скульптурному оздобленні головної площі країни - Майдану Незалежності у Києві. Скульптор О.Пінчук (нар. 1960) відомий станковими композиціями ("Феодосій Печер-ський", "Свідомість та підсвідомість", "Нічний звір"), працює з бронзою та керамікою, створює метафоричні образи зі складним змістом. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С.Якутовича, В.Перевальського, О Петрової.

Останнім часом значно розширили свої можливості живопис, скульптура і графіка. У доробку сучасних українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво. Митці у нових політичних реаліях по-новому підходять до національних традицій, засвоюють досвід світової культури, використовують сучасні технології, продовжують пошуки нових засобів художнього вираження.

У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, О.Ройтбурд, В.Рябченко, С.Ликов та ін., групи "Паризька комуна", "Одеська школа", "Вольова грань національного постмодернізму"). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаїку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позараціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект "Тихий карнавал підсвідомості", представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В.Овсейко, Р.Гарасюта, В.Харченко).

Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Справжньою подією у культурному житті нашої держави стало відкриття великих приватних виставкових центрів.

Розвивається театральне мистецтво. В Україні збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не зможуть у ринкових умовах виживати без підтримки бюджетного асигнування. У 90-х рр. були спроби створення комерційних репертуарних театрів, але вони виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них - театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв" (спектаклі "Синьйор з вищого світу", "Біла ворона", та ін.). Крім звичних для нашого театру жанрів з'являються нові - мюзикл ("Ех, мушкетери, мушкетери!", театр ім. І.Франка у Києві), рок-опера ("Біла ворона"), спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду ("Не боюся сірого вовка", реж. А.Жолдак, актори Б.Ступка, А.Роговцева, Б.Бенюк, В.Спесівцева).

Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Продовжують розвиватися рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі популярні виконавці С.Ротару, В.Зінкевич, І.Попович, О.Білозір, А.Кудлай, Т.Повалій, О.Скрипка, С.Вакарчук, О.Пономарьов, І.Білик, А.Лорак, групи "ВВ", "Океан Ельзи" та ін.

Після здобуття незалежності Україною було розроблено і прийнято законодавчі акти, що регулюють діяльність у сфері телебачення, створено та організовано діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

Одним із основних завдань Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є підтримка вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації у їх становленні та розвитку. Радою була здійснена значна робота щодо організації вивчення громадської думки телеглядачів стосовно діяльності телерадіоорганізацій та напрямів подальшого розвитку телерадіоінформаційного простору України. Телепродукцією, якій віддається найбільша перевага є новини, телесеріали, художні фільми, розважальні та музичні програми. Переважна більшість глядачів відзначає необхідність дотримання національними телевиробниками інтересів держави, висвітлення діяльності державних органів, зростає інтерес до програм економічного та фінансового характеру.

У 90-х роках у телеінформаційному просторі складалася досить складна ситуація у сфері мовної політики. Це було пов'язано з історичними та етнокультурними особливостями різних регіонів України. Якщо східний, південний регіони та великі міста орієнтувалися переважно на російську мову, то жителі західного регіону частіше висловлювалися за переважання української мови.

Нині українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

Якщо на початку 90-х років минулого століття вітчизняні телеканали не могли гідно конкурувати з продукцією зарубіжних телеканалів (у т.ч. російських), то зараз українські телеканали здатні бути на рівні, а іноді переважати іноземні ("Інтер", "Україна", "Студія 1+1").

В умовах швидкого розширення і насичення українського телепростору, зростає вплив телебачення на свідомість населення, на темпи реформування економіки, структурування політичної системи країни, розповсюдження культурних цінностей серед широкого загалу українських громадян.

За роки незалежності в Україні було відновлено чимало істори-ко-культурних пам'яток, створено нові музеї, заповідники. Так, були відбудовані пам'ятки архітектури - культові споруди, знищені за радянських часів: церква Богородиці Пирогощі (1996), Михайлівський Золотоверхий монастир (1998), Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000). У 1994 р. було створено Вишгородський історико-культурний заповідник.

У Батурині на Чернігівщині реставровано цілий комплекс споруд XVII-XVIII ст.: палац К.Розумовського, цитадель Батуринсь-кої фортеці, скарбницю, Воскресенську церкву. У 2009 р. тут створено Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця".

Значною подією у культурному житті України стало відкриття нового музейного комплексу у Києві - Мистецького арсеналу. Першою у залах новоствореного музею стала виставка "бе ргогшісііз..." ("З глибин..."). З'являються перші музеї, галереї, арт-центри, відкриті коштами приватних осіб.

Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів у галузі сучасної та класичної музики, виконавської майстерності, театру, образотворчого мистецтва, індустрії моди тощо. Уже традиційними стали конкурси молодих естрадних виконавців "Червона рута" (з 1989 р. у різних містах України), "Крок до зірок", "Таврійські ігри", конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря, музичний конкурс "Київ Музик Фест" (з 1989 р.). Київський український драматичний театр ім. І. Франка проводить Міжнародний фестиваль жіночих монодрам "Марія" та конкурс акторської майстерності ім. М.Яковченка (з 2008 р.). Перемога української співачки Руслани Лижичко на пісенному конкурсі "Євробачення - 2004" сприяла популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами. У 2005 р. конкурс Євробачення відбувся у Києві.

Крім фестивалів, які стали традиційними і проводяться щороку, в Україні відбуваються заходи, приурочені вшануванню пам'яті видатних українських митців. Так, восени 2009 р. у столиці відбувся фестиваль, присвячений століттю від дня народження поета Б. - І.Антонича та Міжнародний театральний фестиваль, присвячений творчості і пам'яті художника і сценографа Д.Боровського (1934 - 2006, сценографія спектаклів "Наполеон і корсіканка", "Дерева помирають стоячи", "Насмішкувате моє щастя" у Російському драматичному театрі ім. Лесі Українки у Києві).

Важливо, що різноманітні конкурси проводяться не лише у столиці. Так, у Бердянську щороку проводиться міжнародний кінофестиваль, в Одесі - фестиваль кращих вистав російською мовою "Зустрічі в Одесі", у Харкові - Міжнародний музичний фестиваль "Харківські асамблеї", конкурс молодих композиторів "ПенІаТОІЧ" у Миколаєві. що сприяє розвиткові креативних здібностей творчої молоді.

В Україні проводяться міжнародні мистецькі пленери - "Дивос-віт" на Запоріжжі та "Хортиця - крізь віки", у Дніпропетровську, що сприяють обміну досвідом українських та зарубіжних художників.

За участю меценатів у Скадовську проводиться традиційний Всеукраїнський благодійний дитячий фестиваль "Чорноморські ігри", що допомагає виявити і підтримати юні таланти.

Та найбільше різноманітних конкурсів і фестивалів щороку відбувається у Львові, серед них: Міжнародний театральний фестиваль "Золотий Лев", Міжнародний форум книговидавців, молодіжний театральний фестиваль "Драбина", Міжнародний конкурс оперних співаків ім. С.Крушельницької, ковальський фестиваль "Залізний лев", фестиваль "Країна мрій", свято кави, шоколаду та ін. Всього щороку у Львові проводиться понад 100 різних фестивалів, тому цьому місту у 2009 р. присвоєно звання "культурна столиця."

Із великими труднощами нині стикається бібліотечна мережа через недостатнє фінансування. У 2005 - 2009 рр. навіть національним та державним бібліотекам не виділялися кошти на закупівлю літератури. У таких умовах важко зберігати фонди, особливо рідкісні та старовинні книги, яких в українських бібліотеках знаходиться понад 750 тис. Матеріально-технічна база бібліотек залишається на рівні 80-х років. Особливо тяжке становище сільських бібліотек.

Останнім часом зростає роль культури в суспільному житті. Про це засвідчує поява імен митців у списку "Топ-100 найвпливовіших людей України - 2009". У цьому списку зустрічаємо ім'я співака Олега Скрипки (46 місце), актора Богдана Ступки (64 місце), кінорежисера Кіри Муратової (69 місце), співака Святослава Вакарчука (77 місце), художника Іллі Чичкана (80 місце), діяча індустрії моди Ірини Данилевської (94 місце), гурт "Бумбокс" (96 місце).

Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з'являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.