Дисидентський, правозахисний і національно-визвольний рух в Україні у 1960

ецифічну соціальну базу (близько 80% дисидентів становила інтелігенція); був довготривалим у часі (понад 20 років); виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х pp. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції— дисидентство. В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х pp.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим. В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 рік влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп вже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейними спадкоємцями.

Першими такими групами були — "Об 'єднана партія визволення України" з Івано-Франківська на чолі з Б. Гарматюком, а також група Андрущика з Горлівки. Група "Об 'єднання" була наступною за ними, її очолювали Я. Гасюк та В. Леонюк. Вона ставила за мету, продовжуючи справу ОУН, боротися за самостійну українську державу. Група мала програму і статут. Крім того, члени групи підготували до 20 різних листівок, що їх було видру ковано в кількості 2-3 тисячі примірників, з яких близько 400 було розповсюджено в Рівненській і Кіровоградській областях. Завдяки непоганій конспірації група діяла впродовж трьох років.

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук'яненка, яка утворила у 1959 р. Українськуробітничо-селянську спілку. Дисидентство висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалась у тверде переконання в необхідності докорінних змін у суспільстві.

Всі ці спілки і об'єднання були перехідним містком від попереднього етапу збройної боротьби — до діяльності за умов зміцнення і часткової лібералізації режиму.

Групою, яка вже виходила за рамки перехідної, стала організація "Український національний фронт", яку створили в 1964 р. Д.Квецько і З.Красівський. До 1967 р. УНФ розгорнув діяльність в п'яти областях України. Програма фронту ставила за мету: "Відокремлення України від Росії, створення української самостійної держави в її етнографічних межах". УНФ дотримувався засад націоналізму й уважав республіку колонією Росії. Так оцінювали долю Батьківщини й учасники інших груп. У відповідності з цим поставало питання про боротьбу з російським шовінізмом, великодержавною політикою Москви, тобто питання національно-визвольного руху українського народу. Ці групи справді переходили від обставин діяльності ОУН до умов послаблення терору і репресій. Отже, їх структура, цілі і програми були актуалізовані.

Основна ж частина опозиційної інтелігенції нового покоління на 60-ті роки прийшла до боротьби з режимом через культурно-освітні проблеми, до того ж в межах марксизму-ленінізму. Це була інтелігенція Центру та Сходу України. Основою її домагань були проблеми української мови та культури. Ці опозиціонери вимагали від влади повернутися до ленінських принципів у національній політиці. Найкраще ці вимоги викладено в роботі І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?".

Рух "шістдесятників" за 2-3 роки пройшов еволюцію від культурно-просвітницьких проблем до політичного протесту. Це проявилося не лише в самвидаві,а й у створенні більш-менш стійких груп активно діючих однодумців. Тобто наявним є процес структурування опозиції існуючому режимові. Створюються необхідні програми дій. Окрім роботи І. Дзюби розповсюджувалася стаття Є. Пронюка "Стан і завдання українського визвольного руху". Вказавши на зв'язок теперішнього руху і попереднього, автор зауважує, що за нових умов мають бути використані ідейні, легальні і нелегальні засоби, масова й індивідуальна агітація та пропаганда, використання різноманітних товариств, демонстрацій, зібрань тощо. Декілька статей, подібних за змістом, були популярними в колах львівської опозиційної інтелігенції, а також в Києві. Три антирадянських документи створила киянка Є. Кузнецова. Вона послідовно проводила думку, що російський шовінізм — джерело нещасть України, а її майбутнє бачиться таким, яке сьогодні має Болгарія або Чехо-Словаччина. Цими ж настроями була перейнята і харківська інтелігенція. А оскільки вже були й підпільні організації, то можна було говорити про наявність стійкої політичної опозиції. Влада знала про це і вирішила вжити невідкладних заходів. Почалися широкі показові арешти і переслідування незгідних.

Однією з головних організаційних форм руху наприкінці 60-х років стає виготовлення і розповсюдження самвидаву. Національний рух згуртовується за допомогою всеукраїнського підпільного видання. Це був "Український вісник" за редагуванням В. Чорновола. Отже, рух починає ясно усвідомлювати важливість організації справи, значення нелегального видання, різних методів і форм роботи. Таким чином, поєдналися у своєму поступі найкращі риси попереднього етапу з урахуванням досвіду підпільних груп. На таку переорієнтацію руху вплинула блискуча публіцистика В. Мороза, серед них "Репортаж із заповідника імені Берії" і "Серед снігів".

Вже на початок 70-х років національний рух опору радянській тоталітарній системі можна назвати національно-визвольним рухом. Влада відреагувала на його посилення черговими репресіями. В 1972 р. почалися нові масові арешти. Але вони не зупинили цей рух. Про що свідчить створення Української Групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). її створили відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л. Лук'яненко, О. Тихий, І. Кандиба. УГГ спробувала поєднати для більшої ефективності опору режимові боротьбу українців як нації з боротьбою інших націй за свободу. В статті "Наші завдання" правозахисний рух в середині 1978 р. ототожнював себе з національно-визвольним рухом.

На початку 80-х років рух продовжував існувати як у вигляді організації "Українського патріотичного руху", так і у появі окремих осіб, які розповсюджували самвидав, писали і розповсюджували листівки тощо. З початком перебудови в СРСР національно-визвольний рух набув масовості. Більшість його учасників швидко проходила шлях від "національного комунізму" до повного його заперечення. В національно-визвольному русі свідомо брали участь 2,5-4 тисячі чоловік. Зрозуміло, що їм співчували десятки тисяч людей. їх вистачило, щоб підняти маси на активні виступи в кінці 80-х років. З 1987 року рух знову швидко переходить від культурницьких проблем до політичних вимог. Тобто від "Спадщину"(Київ), "Руху" (Івано-Франківськ), товариства Лева (Львів), Товариства української мови ім. Т. Шевченка — до Української Гельсінської Спілки та Народного руху України за перебудову (НРУ).

Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались:

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезентоване у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їх однодумцями, а у нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ) —тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод, що стосувались прав людини і були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М. Руденко. До складу групи входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього 37 чоловік. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ мала на меті: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією Прав Людини ООН; збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницької русифікації; домагатись безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Проте ні певна поміркованість УТГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. близько 75% учасників Української Гельсінської Групи були ув'язнені на строк від 10 до 15 років. Решта емігрувала.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та авто-кефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найбільш яскравими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їх співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Певна частина цієї течії обстоювала ідею відокремлення України від СРСР мирним шляхом. До цього напрямку належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М.Косів та ін.

Характерна риса усіх трьох напрямів дисидентства — відстоювання національних інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Специфіка дисидентського руху полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був націонал-комуністичним (І. Дзюба), а від нього аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Скільки ж було дисидентів в Україні? У списку дисидентів 1960-1972 pp. відомого канадського дослідника української історії Б. Кравченка налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують близько тисячі чоловік, які репрезентували усі регіони України. На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії,

кількість політв'язнів становила від 600 до 700 чоловік, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%. Як бачимо, широкої підтримки у громадян республіки дисидентський рух не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів, спрямованих проти опозиціонерів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; домінуванням у діяльності дисидентів різнобічної критики, відсутністю або ж нечисленністю конструктивних позитивних пропозицій та ін. Але, незважаючи на порівняно нечисленні свої ряди, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав демократичні суспільні ідеали. У період перебудови і здобуття незалежності значною мірою були легалізовані і використані традиційні дисидентські лозунги: гласність, демократизація суспільного життя, правова держава, відкрите суспільство та ін.

1. Становлення дисидентського руху і його особливості в 1960-х - 1980-хрр. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій.

Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:

- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;

- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;

- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дисидентського руху:

- національно-визвольна течія;

- боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм з людським обличчям»;

- демократична правозахисна течія;

- релігійна течія.

2. Основні методи боротьби учасників українського національно-визвольного руху. Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:

- організація масових заходів;

- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;

- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;

- акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);

- видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;

- індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

3. Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Основні передумови піднесення національно-визвольного руху в Україні:

- прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва;

- продовження форсованої русифікаторської політики московського центру;

- переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках;

- порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками» - молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.

Основними цілями українського національно-визвольного руху були:

- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;

- звільнення усіх політичних в'язнів;

- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідація цензури;

- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;

- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;

- створення незалежної Української держави.

Першими організаціями національно-визвольного спрямування в Україні стали Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ, заснована у 1953 p.), Український робітничо-селянський союз (УРСС, 1959 р.), Український національний комітет (УНК, 1960 р.), Український національний фронт (УНФ, 1960 р.).

Український робітничо-селянський союз був утворений у Львівський області юристом Л. Лук'яненком. У діяльності союзу основна увага приділялася пропаганді й агітації ідеї створення незалежної соціалістичної України. Боротьбу передбачалося вести ненасильницькими легальними методами. Головним завданням УРСС стала підтримка процесу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Але на початку 1961 р. діяльність цієї організації було викрито. її керівники були засуджені на багато років позбавлення волі, а Л. Лук'яненко - до смертної кари (згодом її було замінено на 15 років таборів).

На початку 1963 р. в Києві було проведено конференцію з питань вживання української мови. її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.

Для того щоб у зародку придушити опозицію, керівництво компартії дало санкцію на арешти. У серпні і вересні 1963 р. працівники КДБ заарештували кілька десятків представників творчої і наукової молодої інтелігенції. Арешти здійснювалися здебільшого в Києві та західних областях. У пресі про них не повідомлялося. Політичні звинувачення арештованим не пред'являлися.

Сваволя властей щодо ув'язненої молоді викликала протест з боку відомих в Україні людей. Із запитом про долю заарештованих до ЦК КПУ звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники й поети I. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов та ін.

4 вересня 1965 p., під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» I. Дзюба, слідом m ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти представників української інтелігенції. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі після сталінських часів.

У грудні 1965 р. відомий літератор І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім'я голови Ради Міністрів України В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану у самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У статті висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. У цій праці справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії. Проте це не зупинило політичних репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси.

Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном у 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). Автора було засуджено на три роки за обвинуваченням «у наклепі на радянський суспільний і державний лад». Про перші «тюремні враження» В. Чорновіл згадував у своїй автобіографії: «Перебираючи в пам'яті тюремні роки, пригадую, як було важко в перші дні після першого арешту. Мене кидали в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книги «Правосуддя або рецидиви терору» і «Лихо з розуму» - про те, як хтось ламався, а хтось вистояв. Ці мої книга сприймалися як своєрідна інструкція поведінки на слідстві. Уже пізніше тюремники не раз говорили: «Що? Навчилися в Чорновола?» Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Hi, зламатися я не міг».

У ці роки відбувалися й індивідуальні акції протесту проти політики русифікації з боку московського центру. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!».

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до вищого керівництва СРСР, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю арештів проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.

4. Нова хвиля репресій (початок 1970-х pp.). Нова хвиля репресій в Україні почалася із початку 1970-х р. Арешти супроводжувалися численними обшуками, допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися.

У січні 1970 р. був засуджений до 5 років ув'язнення С. Караванський. Йому ставилися у провину статті про утиски української культури, примирення Заходу і Сходу та історія про розстріл польських офіцерів у 1940 р. На його захист було написано листа від імені 16 колишніх політв'язнів. У листопаді 1970 р. в Івано-Франківську відбувся суд над активним учасником національного руху В. Морозом. За зберігання забороненої літератури його було визнано рецидивістом і засуджено до 6 років ув'язнення, 5 років заслання. У жовтні 1971 р. до 5,5 років було засуджено викладача української мови та літератури, поета і журналіста з Одеси О. Різникова. Про своє обвинувачення він писав: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя».

У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву». У липні цього ж року ЦК КПУ ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». У ній характеризувалися як «найбільш небезпечні для радянського суспільства» твори I. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка і В. Чорновола. На відділи ЦК КПУ і обкомів КПУ покладалися поліцейські функції: «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдження політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого «самвидаву» і проводити з ними відповідну профілактичну роботу».

Новою хвилею арештів у січні 1972 р. розпочався широкий наступ на учасників національно-визвольного руху, який тривав практично без перерви майже два роки. За ґратами опинилися I. Гель, В. Марченко, В. Чорновіл, Л. Плющ, В. Рубан, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Стус та багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Були складені «чорні» списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Представниками влади та співробітниками КДБ переглядалися плани видавництв, репертуар театрів, експозиції музеїв.

5. Переслідування учасників національно-визвольного руху в умовах кризи тоталітаризму (1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-визвольного руху продовжилися й особливо посилилися після створення у листопаді 1976 р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, їм підкидали під час обшуків долари СІІІА, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших членів УГГ.

Численні арешти також відбулися у 1980-1982 pp. С. Хмару, лікаря з Червонограда, було заарештовано за відновлення видання журналу «Український вісник», Д. Мазура, вчителя з Житомирщини, - за усні і письмові заяви про голод 1932-1933 pp., за виступи проти русифікації. 2 жовтня 1980 р. на 10 років таборів суворого режиму і 5 років заслання було засуджено В. Стуса. Його звинувачували в написанні листів до інших дисидентів і передавання інформації за кордон. У серпні 1984 р. було заарештовано старшого лейтенанта ЗС СРСР Г. Куценка за «наклепницькі заяви про пригноблення України Росією і за націоналізм».

Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними способами проривалася. Учасники національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної Української держави.

Особливості дисидентського руху 1960-х — 1980-х рр.:

— в ці роки дисидентський рух стало організованим явищем-

— рух отримав яскраво виражений антитоталитарный характер-

— дисидентський рух було представлено течіями різних ідеологічних напрямків-

— дисиденти здійснювали зв’язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями-

— дисиденти у своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні плини дисидентського руху:

— національно-визвольний протягом-

—боротьба за демократичний соціалізм, або «соціалізм із людським обличчям»-

— демократична правозахисний протягом-

— релігійна течія.

— організація масових заходів

— написання листів-протестів в керівні органи УРСР та СРСР-

— протести, відкрите звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн-

— акції солідарності з іншими народами, які піддалися утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами)-

— видання і розповсюдження «самвидаву», випуск з січня 1970 р. журналу «Український вісник», розповсюдження листівок-

— індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

Дисидентський, правозахисний і національно-визвольний рух в Україні у 1960 – 1980-х рр.. 20 ст.