Ліберальні реформи 60—70-х років XIX ст.

Криза феодально-кріпосницької системи, яка виявлялася у занепаді поміщицьких господарств, неможливості для поміщиків надалі ефективно вирішувати свої соціально-економічні проблеми за рахунок кріпацтва, значне зростання селянського руху — ось головні причини реформ 60-70-х рр. До них підштовхнула поразка у Кримській війні, яка продемонструвала всьому світу відсталість кріпосної Росії. Уряд вирішив за краще здій снити реформи згори, самому, ніж чекати, поки це буде зроблено «знизу», самим народом. Основні засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов'язані зі скасуванням кріпосного права:

• ліквідація особистої залежності селян від поміщиків;

• наділення селян землею і визначення за неї повинностей;

• викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати і продавати майно, відкривати різні підприємства.

Селяни не були повністю зрівняні в правах з іншими станами, їх право пересування обмежувалось, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам — безстрокові. Залишалось принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалось в інтересах поміщиків. Вони залишались власниками землі, яка їм належала. Проте за ви конання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу і польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили, вважалися тимчасовозобов'язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки!) селяни в обов'язковому порядку повинні були викуповувати польові наділи. Ті, хто викупив, ста вали селянами-власниками і припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще довго перебувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів поміщиків. Розрахунок вели таким чином: там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщикам вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарство); у тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в біль шості губерній України земля була високої якості, тут установлювались менші, ніж в інших районах Росії норми селянського наділу (наприклад, у Харківській губернії він коливався від З до 4,5 десятини). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Унаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. В Харківській губернії «відрізки» становили 28%, у Полтавській — 37% тих земель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділили гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилась також викупна операція. В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі і не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його виз начали таким чином, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому прибуток у процентах, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже не вигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67. Оскільки селянин не міг зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші зразу, держава надавала селянам позику в 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп в четверо більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом. Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до п'яти десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім'ї і ведення економічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформи в політичній сфері. У 1862 р. реалізується поліцейська реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2-4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів з'явилися помічники — поліцейські урядники. їх було від 100 до 200 чол. на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околодки. Частини очолювали міські пристави, дільниці — дільничні. Особовий склад поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції було введено пенсійне забезпечення.

Метою цієї реформи було покращання роботи загальної поліції, звуження її компетенції, звільнення від другорядних функцій, підвищення професіоналізму. Поліція повинна була наглядати за виконанням законів, охороняти громадський спокій і порядок; слідкувати за «должным властям повиновением» тощо. Звільнившись після реформи від вирішення господарських питань і благоустрою, поліція залишила за собою контроль за господарською діяльністю не лише громадських органів, а й приватних осіб. Як і раніше, у місті чи повіті фактично не було такого питання, яке б не підлягало розгляду поліції. Практична діяльність поліції була проникнута формалізмом, межувала зі свавіллям та беззаконням, поширеними були хабарництво та підробки.

У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювались земські установи (губернські, повітові) — збори та управи. Збори скла далися з гласних, які обиралися на три роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в'язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на теренах освіти й охорони здоров'я. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.

У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на чотири роки обирали міські думи. Члени думи — гласні — обирали міського голову і міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум входили ті ж питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

У 1864 р. була проведена судова реформа — найбільш прогресивна з усіх реформ 60—70-х років. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого — «гласний», зі змаганням сторін — захисника і прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представники населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян за лишався становий волосний суд, для духівництва — консисторії, для військових та державних злочинців — спеціальні суди. За лишалась публічність виконання смертної кари.

У 1862-1874 pp. проводилась військова реформа. Країна була поділена на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалась кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано відставання від передових країн (у Франції загальна військова повинність була введена у 1796 р., а у Німеччині — у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 — у сухопутних військах і до 7 — на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. У 1868 р. на озброєння було взято гвинтівку системи Бердана, з'явились перші нарізні гармати, почалася заміна чавунних і бронзових гармат на сталеві. Уперше було введено Дисциплінарний статут (1868 p.), на випадок війни створювались недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб, а армія складалась з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які стали збирати замість приватних осіб від повідні державні установи. Установлювалась гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки спричинили необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готували в університети) і реальне (училища, які готували в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові, навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

У 1865 р. була проведена реформа в галузі цензури, яка теж спрямовувалася на підтримання існуючого державного ладу. Щоб перешкодити проникненню передових, у тому числі й революційних ідей у народні маси через друковане слово, царський уряд установив особливо суворий нагляд за органами друку і з цією метою реорганізував цензурні установи. За новим цензурним статутом вони вилучалися з відання міністерства народної освіти і підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, у складі якого створювалося головне управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Продовжувала дія ти і церковна цензура. Особливо суворому нагляду піддавалися невеликі за розміром видання, призначені для масового читача. Вони підлягали попередній цензурі. Великі оригінальні книги обсягом понад 10 друкованих аркушів і перекладні понад 20 друкованих аркушів від такої перевірки звільнялись, але в разі виявлення в них порушення вимог цензури їх видавці притягалися до відповідальності через судові органи.

Періодичні видання звільнялися від попередньої цензури лише за умови внесення грошової застави в сумі від 2,5 тис. до 5 тис. крб. До цих видань при порушенні цензурних вимог передбачалося вжиття заходів адміністративного впливу у вигляді попередження, тимчасового припинення і нарешті заборони видання. Усі провінціальні видання підлягали попередній цензурі.

Отже, реформа цензурної справи, як і всі інші реформи 60-70-х років, хоч і являла собою крок уперед, усе ж таки зупинилася на півдорозі. Після реформування залишилися пережитки старих, кріпосницьких порядків, які гальмували подальший соціальний і культурно-освітній розвиток російського, українського та інших народів імперії.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції в часи правління Олександра III були проведені контр реформи, перш за все в судочинстві. Суди були значною мірою поставлені в залежність від царської адміністрації, строго обмежувалась гласність судочинства. Кроки назад були зроблені і в питаннях місцевого самоврядування. Була значно посилена губернаторська влада, розширені повноваження поліції та жандармерії.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної в буржуазну монархію.

 

1. М.П.Драгоманов – видатний вчений та громадсько-політичний діяч

М. П. ДРАГОМАНОВ У СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ РУСІ УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX ст.

 

Михайло Петрович Драгоманов увійшов в історію як видатний український мислитель, вчений і політичний діяч. Могутня і неординарна, складна і сперечлива постать вченого була в центрі громадського і культурного життя України, впродовж кількох десятків років минулого століття, викликаючи палке захоплення й шанування одних, ворожість і ненависть інших. Людина широких інтересів і глибокої ерудиції, чутливий до суспільних реалій, Драгоманов жив, творив і діяв у конкретних історичних умовах, розвиваючись і змінюючись разом з ними, але залишаючись непорушним лише в основних своїх світоглядних переконаннях послідовного демократа й гуманіста. Над усе ставив Драгоманов інтереси людини, її свободу і права, соціальні, політичні й національні інтереси рідного народу, засади політичної рівності й соціальної справедливості етносів [12, с.5].

Народився М. П. Драгоманов 18 вересня 1841 року у місті Гадячі на Полтавщині в сім'ї збіднілого поміщика, котрий походив з козацької шляхти. Його батько, Петро Драгоманов, як і дядько Яків, здобули освіту, жили й працювали у столиці російської імперії. Яків Драгоманов мав військовий чин, був причетний до діяльності декабристів, за що й потратив до Сибіру. Петро Якимович, очевидно, в цей час опинився у немилості міністерства закордонних справ, де він служив, ото ж покинув столицю і оселився на своїй батьківщині - у Гадячі. Працював суддею, допомагав селянам, за що й не злюбило його місцеве дворянство. Все життя залишався правдолюбцем і демократом. Такими ж виховував і своїх дітей.

Спочатку Михайло Драгоманов навчався в Гадяцькому повітовому училищі, а потім у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії, з 1859 р. по 1863 рік Драгоманов навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету. В ці роки виявилася радикально-опозиційна діяльність юнака щодо реакційної національної політики царизму. Гострою критикою самодержавства відзначалась промова Драгоманова біля труни Т.Г. Шевченка у травні 1861 p., коли тіло покійного поета провозили з Петербурга через Київ. Цей та інші виступи зробили Драгоманова широко популярним серед прогресивно настроєного студентства.

У цей час Драгоманов брав активну участь в організації в Києві недільних шкіл, займався науковою роботою з фольклору, етнографії та історії української культури. З 1864 р. він займає посаду приват-доцента кафедри всесвітньої історії в Київському університеті.

Восени 1870 р. Драгоманов одержує довгождане відрядження за кордон для розширення своїх наукових знань. У ті часи це було звичайне явище для науковців університету. Він пробув два з половиною років в Німеччині, Італії, Австрії, Чехії, Польщі. Проїздом двічі спинявся у Львові, де познайомився з молоддю Львівського університету, зокрема І. Франком та М.Павликом.

Під час відвідин Цюріха, де у той час зібралося чимало представників російської еміграції, Драгоманов включився у політичну дискусію, яку вели між собою прихильники нових ідеологів російського руху - П. Лаврова і М. Бакуні на. Ці течії висунули свої програми проведення в Росії селянської революції. Драгоманов виступив проти обох програм. На його думку, вони були передчасними для напівкріпосницької Росії. У Росії, вважав Драгоманов, на першому плані має стати боротьба за політичні свободи, а не за соціальну революцію [10,с. 135].

Таким чином, Михайло Драгоманов першим в історії суспільно-політичної думки в Росії і на Україні визначив першочерговість завдань політичної боротьби в російській імперії.

Взагалі Драгоманов не поділяв повністю поглядів ні українських культурників, ні російських народників за їх аполітичність. Його точка зору зводилася до єдності національно-культурного і національно-політичного напрямів визвольного руху. Шлях до незалежності українського народу він бачив у культурно-освітніх заходах і поступовій радикальній політичній боротьбі, відзначаючи, що причиною слабості національно-визвольного руху є пасивність людей.

Ще один важливий висновок зробив Драгоманов у той час. Недооцінка російськими революційними народниками національно-визвольної боротьби різних народів російської імперії, фактичне невизнання за ними права на самобутній національний розвиток змусили вченого поставити питання про роль народів різних національностей імперії у визвольній боротьбі. І все подальше своє життя боротися за ці права. Це ще один внесок Драгоманова у теоретичну спадщину і практичну боротьбу визвольного руху народів.

Восени 1875 р. в атмосфері урядової реакції, що посилювалась перед Емським указом царя, який забороняв українську мову і культуру, Драгоманова звільнили з університету “по третьому пункту”,тобто без зазначення мотивів звільнення, і взяли під нагляд поліції [7,с. 18]. Уникаючи переслідувань, у 1876 р. він залишив Київ і назавжди емігрував за кордон, Київська “Громада” доручає Драгоманову заснувати на її кошти у Львові чи Відні видання збірника або журналу, який пропагував би ідеї українофільства. Однак через переслідування заснувати вільну українську пресу не вдалося ні у Львові, ні у Відні. Драгоманов знаходить притулок у республіканській Швейцарії. У Женеві з 1878 р. він видає прогресивний суспільно-політичний збірник “Громада”, а з 1880 р. разом з Подолинським і Павликом - журнал “Громада”. У цих виданнях були надруковані повісті П. Мирного, публіцистичні твори С. Подолинського, М. Павлика, Ф. Вовка. Сам Драгоманов опублікував ряд блискучих памфлетів, статей, брошур, а саме: “Турки внутрішні й турки зовнішні”, “Внутрішнє рабство і війна за визволення”, “До чого довоювались?”, “За що старого образили і хто його ображає?”, “Тероризм і свобода”, “Чиста справа вимагає чистих засобів”.

На думку Драгоманова всі ці опозиційні сили в Росії повинні єдиним фронтом виступити за проведення реформ (запровадження недоторканості житла і особи, недоторканості національностей у приватному і громадському житті, свободи і рівноправності усіх віросповідань, свободи друку, сходок і товариств самоврядування общин, земств і областей, запровадження земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників).

Слід наголосити, що Драгоманов у своїх програмах не обмежився проголошенням політичних свобод та республіканського конституційного ладу. В його ученні про конституціоналізм, політичну волю, акцент був зроблений не на парламентаризмі, а на правах людини і місцевому самоврядуванні. За Драгомановим, наявність конституції ще не є показником досягнення політичної волі. Він критично ставився не тільки до царського самодержавства, яке вважав антиподом політичної волі, а й до реалій представницької системи і конституціоналізму країн Західної Європи.прихід парламентської влади на зміну абсолютиській і формальне проголошення прав і свобод Драгоманов кваліфікував як позитивний факт, але не як панацею від неволі у суспільстві і державі, бо залишалась стара адміністративна влада бюрократично-централістського типу, а проголошені без правових і політичних гарантій права і свободи зависли у повітрі.

Політичну волю для Росії він вбачав у демократизованих конституційних установах західного зразка, у соціально забезпечених правах людини, а конституційну державу ототожнював з народно-правовою державою: участь суспільства у створенні законів, контроль за їх виконанням, судовий захист прав людини [11 с.102-103].

Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представницький орган - земський або державний собор - складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами та Союзної думи, що обирається обласними думами. Він незмінно відстоював головну вимогу політичного демократизму - загальне виборче право.

Конституціоналізм Драгоманова виступав як свого роду альтернатива тотальній революції. Драгоманов називав себе демократом, лібералом, а не революціонером, і гордився цим. Серед політичної діяльності, що він розрізнював - “відкриті” (легальні) політичні парії, заколоти, “воєнно-революційна боротьба” - його приваблювала перша. Цим пояснюється його спроба створити політичні програми для українських товариств типу “Громада”, “Вольний союз - Вільна спілка”. Досягнення політичної волі, прав людини Драгоманов вбачав у зростанні політичної свідомості громадян, у поступовому реформуванні соціальної і політичної системи.

З революційними народниками Драгоманова з'єднувало усвідомлення необхідності суспільних змін, заміна самодержавства демократичною республікою. Він бачив виняткову енергію і героїзм у боротьбі з самодержавством народовольців, але його відштовхували їхні терористичні методи. Він застерігає народовольців від захоплення терором, від возведения його у доктрину, бо це “небезпечно для майбуття самих революціонерів” [3, с.346]. Чиста справа потребує чистих засобів - таким був лозунг Драгоманова. Справа політичної боротьби, політичної свободи - це справа чиста, і її треба добувати чистими засобами. Обдурювання і вбивства - це справа жандармів і царських чиновників, а “революціонери нехай залишаться з бездоганною репутацією” [3, с.371]. Проти самодержавства необхідно організувати широку і відкриту боротьбу, але “безумовно чистими засобами” [3, с.377 ], - підкреслював він.

Причини переходу народників до терору Драгоманов вбачав не лише в поліцейській і самодержавній сваволі, але й у недостатній теоретичній підготовці російських соціалістів. Вбивства з політичних мотивів, на його думку, приводять до звуження політичної боротьби, спрямовуючи її більше проти осіб, ніж проти політичної системи в цілому.

Драгоманов диференційовано оцінив завоювання французької революції кінця ХVIIIст. З одного боку він вітав “Декларацію прав людини і громадянина” 1789 p.; з другого - не імпонував терор якобінської диктатури, яку він кваліфікував як централістичну диктатуру. Він засуджував російські революційні кола саме за їх схильність до французьких поглядів на тактику боротьби.

Головний недолік марксизму Драгоманов вбачав у тому, що цією теорією стверджувалось насильство одного класу над іншим. Він вбачав помилковим і шкідливим перенесення на російський і український грунт вчення про диктатуру пролетаріату, яким прирікалося селянство, що складало більшість населення, “майже на повну байдужість у всіх життєвих питаннях країни”. Усі насильницькі дії з боку уряду, так і з боку різних класів і партій він називав “анахронізмом”.

Девізом Драгоманова була еволюція, а не революція, за що його називали поступовцем. Це його не ображало, бо він був переконаний,що навіть у період революційних потрясінь нові суспільні порядки не виникають “з сьогодні на завтра”, а складаються у суспільстві поступово. Драгоманов був прихильником послідовності в політичній боротьбі: перший етап-конституціоналізм і лібералізм, другий - соціалізм. Тому М.С. Грушевський назвав його”еволюційним соціалістом” [1, с51].Драгоманов був переконаний, що перед суспільним рухом треба ставити тільки конкретні, реальні цілі. Абстрактні ж цілі породжують фанатиків. Тому у його працях не зустрічається ідея комунізму. Найбільше, що він зміг запропонувати, - це соціалізм, і то як далеку мету. Дослідники звернули увагу на те, що Драгоманов ні одне з соціалістичних вчень не поділяв повністю. Вчений розробляв ідеї про громадівський соціалізм, що являв собою різновид селянського соціалізму, який виходив з національних традицій українського народу, був спорідненим із теорією “кооперативного соціалізму” Прудона.

Можна сказати, що соціалізм Драгоманова був не окресленим, нежорстким. Не будучи “науковим”, він мав одну дійсно раціоналістичну рису, як і вся ідеологія Драгоманова: він базувався на здоровому глузді [8, с39-40].

Майбутнє України Драгоманов бачив як суспільство, де існує рівність трудових людей, об'єднаних у громади. Об'єднання на добровільних засадах таких громад і спілок, які є структурними клітинами суспільства, об'єднаного однією мовою, і складає майбутнє, до якого прийдуть всі народи, в тому числі й український.

У “Передньому слові” до “Громади” Драгоманов висловлює мету людського суспільства -“жити по своїй волі на своїй землі” [4,с.295]. Жити “в рівності спільному господарстві над усім, що потрібно людям”. За таких умов, на його думку, люди повинні прагнути до “без начальства”, Україна “мусить стати товариством товариств, спілкою громад” [4,с.295]. Так уявляв Драгоманов соціалістичне суспільство, яке і має стати для українського народу ідеалом. Адже вся історія України, особливо Запорізька Січ вказує на те, що українці давно витворили для себе подібний суспільний ідеал.

М.П.Драгоманова важко визнати і чистим реформатором. Він вимагав від трудящих, інтелігенції активної позиції у боротьбі за демократію, радив не вдовольнятися частковостями, а обстоювати радикальні політичні і економічні реформи всупереч волі влади.

Ліберальні петиції, прохання, декларації він вважав слабкими формами протесту проти самодержавства, висловлювався на користь “усіх засобів, від законних до насильницьких”.Останні він розумів не як революційне насильство(оскільки був прихильником перемоги не кров'ю а розумом), а громадську непокору, виступи із своїми вимогами публічно, бойкот розпоряджень уряду тощо [5,с.295].

Рушійними силами політичної боротьби Драгоманов називав усі “гнані елементи” населення, покладав надії не тільки на “освічений клас”- “освічених різночинців”, “освічених власників”, а й на робітників і селян.

Драгоманов вважав, що майбутнє можуть завоювати не герої-одинаки, а маси: “сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе всяке панство і державство”.

В основі переконань Драгоманова лежало розуміння пріоритету загальнолюдських цінностей і передусім - свободи і прав особи, цінностей, які формуються у процесі усвідомлення єдності людського роду і передбачають потребу колективного осмислення і збереження всього найкращого в суспільному, духовному розвиткові світової культури. А це, в свою чергу, передбачає постійний взаємозв'язок і діалог між різними народами, культурами, класами, партіями, групами і окремими особистостями. Така позиція Драгоманова узгоджується із здоровим прагматичним глуздом і позитивним досвідом всесвітньої історії.

Як бачимо, система політичних поглядів Драгоманова була наскрізь самобутньою і оригінальною. Сучасні історики по різному її кваліфікують. Так Я. Дашкевич підкреслює, що Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархізму, громадівства “вільних спілок”, які, об'єднаючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити загату централізмові, гарантувати гармонійний розвиток людям, особистостям, народам, націям. Громадівство Драгоманова на Україні як джерело новосформованого месіанізму виявилися цілковитою утопією, але високі гуманні і етичні вартості, які творець системи намагався закласти в її підстави, не підлягають сумніву [6, с.4].

Професор Гарвардського університету О. Пріцак зазначає, що Драгоманов створив плюралістичний світогляд, складовими якого були лібералізм, еволюціонізм та конституціоналізм англійського типу, охорона індивідуальності перед державою (типу Прудона), культура як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму, та етичний (не політичний) соціалізм [9,c.XІІ 11].

Неоднозначну оцінку отримали і погляди вченого на розв'язання національного питання. Драгоманов виступав за возз'єднання розрізнених частин України, тобто за соборність єдиного українського народу. Але ідею створення незалежної української держави він не пропагував (хоч теоретично її існування не виключав). Драгоманов вважав, що для українського народу найліпше залишатися у федеративному зв'язку в межах існуючих у XIX ст.. держав - Росії та Австро-Угорщини. “... Українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними і федеральними...”, - зазначав він. Далі Драгоманов підкреслював, що виступає за свободу свого народу, але проти спроб пригноблювати або асимілювати кого-небудь [2,с.86].

Чому Драгоманов у той час віддавав перевагу федерації, а не виступав за повну незалежність України? Думки дослідників з цього приводу розійшлися. Я. Дашкевич вважає, що віра в доброго російського демократа і принципи загальнолюдського космополітичного анархізму не дали йому можливості дійти до ідеї утворення самостійної української держави. М.В. Попович вважає, що Драгоманов відмовлявся розглядати перспективу цілковитої незалежності української держави тому, що в той час на Україні не було серйозного політичного руху. Політична програма федералізму, яку обстоював Драгоманов ґрунтувалась передусім на врахуванні реалій, головним чином - реалій російського визвольного руху. Драгоманов,- пише М.Попович,-ясно усвідомлював, що український рух має перспективи лише оскільки, оскільки він не послаблюватиме, а зміцнюватиме російську демократію. В цьому він вбачав головну відміну від позиції польського руху, який категорично орієнтувався на вихід із імперії без огляду на політичні наслідки. І справа тут не тільки в польській традиції, віддавна підтримуваній як ліберальною Європою, такі радикальними опозиціонерами Росії.

Драгоманов розраховував на те, що неминуча демократизація Росії викличе всеросійську тенденцію до федералізації, - демократія немислима без місцевого самоврядування, і в цьому загальному потоці можливе безкровне досягнення суверенітету в рамках широкого державного союзу [8, с.37 ].

Слід відзначити, що ця настанова залишалась пануючою лінією українського руху навіть напередодні жовтневого перевороту 1917 року.

Не всім українським громадівцям подобалась позиція і діяльність Драгоманова. Він і справді пішов не тим шляхом, який спочатку було накреслено у Києві - займатись виключно культурницькими українськими справами. Драгоманов вбачав своє завдання не лише в тому, щоб вивчати український народ та боротись за існування його культури, а й у поширенні передових західноєвропейських волелюбних ідеалів, приєднанні тим самим українського визвольного руху до руху європейської демократії, постановці його на грунт найпередовіших суспільно-політичних засад, які на той час виробило людство.

Хоч доля тісно пов'язала Драгоманова з українофілами, його не вдовольняла їхня половинчатість і надзвичайна обережність щодо активних дій. Він доказує їм, що вони повинні стати спільниками радикалів соціалістів - тоді вони зможуть відігравати значну політичну роль.

Гострі політичні виступи та програми Драгоманова,його прагнення підштовхнути українофілів вліво викликали у них невдоволення. Між старою громадою і Драгомановим визрів конфлікт. Він перестає діставати кошти на утримання друкарні в Женеві. Порвавши з Драгомановим, громадівці ліквідували єдину українську трибуну, з якої виголошувалися та відстоювалися інтереси українського народу - культурні, національні й політичні, які існують в органічній і нерозривній єдності. Цим самим було завдано непоправного удару, нанесено шкоду всьому визвольному рухові України.

Останні роки Драгоманов прожив у Софії, де став професором загальної історії щойно створеної Вищої школи, предтечі нинішнього Софіївського університету. Та сили вченого через важку хворобу танули. 20 червня 1895 р. Михайла Петровича не стало.

М.П. Драгоманов дав українському рухові свідомість нових суспільних та ідейних критеріїв, високо підніс імператив включеності в європейський і загальнолюдський культурний і політичний контекст, загалом став у свої складні часи свіжим і збадьорливим вітром на українському полі. Драгоманов став першим українським політичним лідером нової доби, заклав ті засади, на яких грунтувався український визвольний рух на прикінці ХІХ- на початку XX ст.