Визначте і суть української культури, її роль у формуванні національної української культури

Виникненню й поширенню української національної самосвідомості сприяло багато факторів суспільно-політичного і культурно-освітнього характеру. Зокрема, наприкінці XVIII ст. імпульс цьому процесові дав ряд найважливіших політичних подій, що мали загальноукраїнське і загальноросійське значення. Це — російсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим (70—80-ті роки), ліквідація Запорізької Січі (1775 p.), скасування автономної козацької адміністративно-політичної системи на Слобожанщині та Лівобережжі і юридичне оформлення тут у 1783 р. загальноросійського кріпосного права, насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською — Галичини і Буковини (70—90-ті роки). Розчленування, з одного боку, і возз'єднання, — з другого, території українського етносу, знищення останніх опор його державності супроводжувалося також і його русифікацією.

Важливе місце в пробудженні національної самосвідомості українців належить творчості першого класика вітчизняної літератури й драматургії І.П. Котляревського (1769—1838 pp.). Його перелицьована "Енеїда", без волі автора видрукувана 1798 p., була першою книжкою, яка надзвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово. Своїми ж образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського життя вона сприяла зацікавленню ними широких кіл української інтелігенції.

Крім формальної сторони — літературного друкованого слова, писаного народною мовою, до того ж незвичайно легкою, вільною і культурною, — поема містила в собі справді дорогоцінний зміст. З-за жартівливої форми талановитої пародії, що описувала нібито троянських гультіпак, проглядали інші образи й спомини. Українські козаки також часто блукали світами, не знаходячи собі притулку — й гіркі гадки мусили наводити спомини, що викликались цим оповіданням нібито про троянських бурлак. З-поза веселих і часом грубуватих жартів і глузувань поставали образи "вічної пам'яті Гетьманщини". Поставало народне життя, змальоване з великою любов'ю і знанням, пробуджувались зацікавленість і співчуття до його проблем.

Славнозвісна "Енеїда" започаткувала нову українську літературу й відіграла величезну роль в усвідомленні себе українцями національно індиферентних людей.

І до сьогоднішнього дня ще не оцінений належним чином внесок "Енеїди" у скарбницю світової культури. Шведський дослідник А. Єнсен (початок XX ст.), перелічивши ряд травестійно-пародійних обробок Вергілієвої "Енеїди" в історії європейської літератури, зазначає, що творіння Котляревського не просто виділяється своєю "самостійною оригінальною вартістю", а й перевищує "і культурно-історично, і мовно, та й естетично" всіх своїх попередників. Перевищує, бо в ній спостерігаємо "багатосторонній образ цілої України, народних звичаїв і соціальних обставин", бо українське народне життя в ній "так всесторонньо, а при тім артистично" опрацьоване. Перевищує з погляду на її "реалізм, національний гумор і народну мову".

Процес українського національного відродження на першому етапі (приблизно до середини 40-х років XIX ст.) охопив найбільші культурні центри українських земель, що перебували під владою Російської імперії, — Харків, Полтаву, Ніжин, а згодом досяг Перемишля та Львова на території Галичини, яка входила до складу Австрійської імперії.

12. Історичні передумови виникнення і формування української культури. Складники української культури

Давня слов’янська культура формувалася протягом багатьох віків. На жаль, ми з вами не можемо детально розглянути це питання і проблеми, пов’язані з тим часом, навколо яких точаться дискусії вчених. По-перше, це проблема етногенезу українського і російського періодів, що є частиною проблеми етногенезу слов’ян. Існують дві теорії.

1.Побудована на визнанні руху як керівної засади етнографічного процесу: слов’янство, згідно з цією теорією, виникло в Прибалтиці, що й була першою батьківщиною слов’ян, а потім вони рушили на південь - у віслянський басейн, пізніше - на схід - у басейн середнього Дніпра. Унаслідок чого поділилися на західних і південно-східних слов’ян.2. Теорія автохтонізму: слов’яни автохтони-аборигени, тобто незмінні жителі тієї самої території з часів неоліту. Змінювалися культури, але етнос залишився той самий. Прабатьківщина слов’ян - межиріччя Одра і Вісли, або середнє Наддніпров’я.Є ще багато гіпотез з цієї проблеми. По-друге, це проблема походження етноніма “Русь”, яка теж викликає дискусії. Найважливіші дві теорії: варязька і автохтонна.Перша базується на припущенні, що “Руссю” фіни називали одне з племен норманів (тобто варягів).Друга - автохтонна - виходить з того, що ця назва місцевого походження, бо існує багато топонімів того ж кореня: Рось, Росла - річки в Україні, “росами” називали тих, хто на чолі з князем Аскольдом напав на Царгород у 860 р. (у грецьких джерелах) і т. ін.Детальніше про це ви дізнаєтесь з курсу “Історія України” і з монографії С. Маланюка та М. Семчишина. На жаль, ми не можемо детально розглядати витоки української культури. Зазначимо головні етапи цього процесу на терені України:Трипільська культура, що датується ІІІ тис. до н. е.Кіммерійська культура в Північному Причорномор’ї: 1500 - 700 рр. до н. е., яку вважають продовженням трипільської.Скіфська культура - культура іранських племен (які перебували в Україні у VIII - II ст. до н. е.), що залишила після себе кургани, скіфських баб (які знаходяться біля нашого історичного музею), скіфське золото, що зберігається в Києво-Печерській лаврі в Києві і є зразком так званого “звірячого стилю” (бо саме звір - головний персонаж усіх виробів із золота), а ще - скіфську кераміку з геометричним узором і символікою.Сарматська культура (ІІІ ст. до н. е. - ІІІ ст. н. е.), яка витісняє скіфську і продовжує її традиції (це теж іраномовна культура).Грецька культура репрезентована грецькими містами-колоніями (Кафа у генуезців): Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей (Керч) (VIII - V ст. до н. е.).Римська культура, що в І - ІІ ст. до н. е. впливала на культуру на терені України, бо саме в цей час кордони Римської імперії наблизилися до України.Германські племена готів на початку ІІІ ст. до н. е. захопили Південну Україну і мали вплив, особливо на військову організацію.З ІV ст. східні слов’яни, які жили на території сучасної України, об’єдналися в сучасну формацію антів. Вона проіснувала до початку VII cт. Анти (були слов’янськими, що за гіпотезою прийшли з Дунаю), а саме поляни (жили на правому березі Дніпра біля Києва), і стали одним з найголовніших коренів Київської Русі. Саме на них у VII ст. вперше поширюється назва “Русь”.Але чи були східні слов’яни українцями? Скоріше, це була давньоруська народність, яку в рівній мірі можна вважати витоком українського етносу, і російського, і білоруського. Цю народність відрізняли три види чи типи життя: осідле, кочове, бродяче; з кількох потоків: слов’янського, балтійського, фінно-угорського; з впливом германського, тюркського, північнокавказького.Не можна казати про кількісну перевагу слов’ян в етногенезі, але, як вважають фахівці, слов’янське начало домінувало в мові, а це дуже важливий елемент будь-якої культури.У ІХ ст. Русь за її межами і, перш за все, у Скандинавських країнах називали “Гардарікою” - тобто країною міст. У другій половині ІХ ст. утворилася Давньоруська держава.Релігійні уявлення слов’ян були язичницькими. Язичництво слов’ян мало свою міфологію, пантеон головних богів, жерців.У далеку давнину східні слов’яни мали тотемістичні уявлення, обумовлені головним заняттям - полюванням. Кожне плем’я мало свій тотем. Деякі - поклонялися Вовку і в день зимового сонцестояння чоловіки, одягнені у вовчі шкури, виконували ритуальний танок, ніби перетворюючись на своїх могутніх священних предків, щоб позичити їхньої сили. У часи християнства “вовкодлаками” або “вурдулаками” (тобто одягненими у вовчу шкуру - в длак) почали називати злих перевертнів.Ведмідь, саме ім’я якого не зберегла мова, замінивши його на прізвисько (”відаючий мед”), був грізним тотемом, уособлюючим бога, духа лісу.Слов’яни-полювальники поклонялися й найдавнішій слов’янській богині родючості, неба і сонячного світла - Олениці (Лосиці), яка в їхньому уявленні, на відміну від звичайної Олениці, мала роги.Тому як обереги в хати клали або лапу ведмедя, або вішали над входом оленячі роги.Кінь - ще одна із свійських тварин, що обожнювалася стародавніми слов’янами, які прикрашали (прикрашають на півночі Росії й досі) дах будинку конем (ця частина будівлі так і називається - “коник”).Анімістичні уявлення стародавніх слов’ян обумовили культ Матері-Землі, обожування лісів, гаїв, усіх сил природи. Складається культ упирів та берегинь, води як життєстворюючої стихії. Усім цим силам слов’яни приносили жертви, вважаючи важливим поклонитися і добрим (берегині), і злим (упирі) духам.У цей період, який академік Б.А. Рибаков називає першим в історії розвитку релігійних уявлень слов’ян, з’являються й перші уявлення про богів.Головними богами, яких найбільше шанували, були:Дажбог - бог сонця (в “Слові о полку Ігоревім” руський народ названо “Дажбоговими онуками”);Стрибог - бог вітру.Другий період - це період культу Роду як божества Всесвіту: Рід - творець Всесвіту, а Рожаниці - богині родючості. Вважалося, що душа померлої людини не переселяється в інше тіло і продовжує жити серед живих.У християнських повчаннях проти язичництва XII - XIII ст. про Рід писали як про Бога, якому поклонялися всі народи.У слов’янському пантеоні Родові належало головне місце. Він уважався богом неба, грози, родючості, богом усього сущого. Ім’я бога походить від іранського кореня із значенням божества і світла. Той самий корінь мають слова: “родина”, “врожай”, “народ”.Рожаниці - супутниці Роду, їх образ походить від стародавніх Олениць. Вони не стільки богині родючості, скільки охоронниці життя. Після прийняття християнства культ Рожаниць поступово стали ототожнювати із культом Богородиці.Слов’яни уявляли світ за міфологічною моделлю як триповерхову конструкцію, де Середній світ - Земля, Нижній світ - пекло, де горить вічний вогонь, а над Землею - Верхній світ - Небеса з кількома поверхами, і на “сьомому” живуть вищі сили.Землю оточує Світовий океан, у середині якого - священний камінь - “пуп землі”. Він знаходиться біля коренів Світового Древа (іноді це Святі Гори). Як і інші народи, слов’яни вважали Світове Древо Космічною віссю, що об’єднує всі три світи. У гілках дерева живуть Сонце й Місяць, а біля коріння - Змій.Це дерево іноді називали Ірій, тобто “дерево блаженної країни Ір”, що знаходиться на півдні, де зимують птахи. Саме там вирішувалися людські долі.Український “вирій” - рай - походить від цього слова.Потойбічний світ, в уявленнях давніх слов’ян, знаходився “за рікою” (найчастіше це були Дніпро і Дон, Дунай) - за кордоном світу людей.Уявлення про вічне життя в слов’ян змінювалися, що обумовило її поховальні ритуали. У далеку давнину вважалося, що душа померлої людини переселялась у тіло дитини, яка могла з’явитися на світ. Ось чому померлих ховали в позі зародка, скорченого, як в утробі матері.Потім почали класти тіло померлого витягнутим, ніби людина заснула (померлий - це той, що заснув). Душа тільки тимчасово залишила тіло, але вона може повернутися, і тоді покійник оживе.Найбільш поширеною формою поховання були кургани, в яких поруч з померлим чоловіком клали зброю, вбитих коней і собак, а з жінками - свійських тварин, посуд, зерно. Тіла померлих клали на краду (багаття), вважаючи, що разом з вогнем душа померлого одразу потрапляє в небесний світ. Похорон завжди закінчувався стравою - поминками й тризною - військовим змаганням.У третій період - язичницьких слов’янських вірувань сформувався культ Перуна, бога не тільки грому і війни, але й бога-покровителя київських князів. Саме тоді й складається пантеон давньоруських богів.У 980 р. князь Володимир проводить першу релігійну реформу в Київській Русі, суть її - об’єднання різних богів у єдиному пантеоні. У “Повісті временних літ” (980 р.) описано так званий “Володимирів пантеон” і є список головних богів:Перун - відкриває список.Велес (Волос) - “скотій бог”, тобто бог-скотар, пізніше бог багатства та комедії (став у християнстві святим Власієм).Хорс - помічник Велеса (вважають, що це Східний бог сонця).Дажбог - бог сонця.Стрибог - бог вітру.Сварог - бог неба і вогню, а ще богом вогню називали сина бога неба Сварожига.Сімаргл - його функції невідомі, але відомо, що він був “о семи головах” - звідси й ім’я.Жіночий список відкриває богиня Мокош. Вважається, що її ім’я походить від mokos - прядіння. Її уявляли як жінку з розплетеним волоссям, що плутає куделю, якщо господиня не сховає кудись прядиво на ніч. Ця богиня близька до грецьких Мойр, які сплітали нитку долі. У 983 р. на пагорбі Теремного палацу князь Володимир звів каплицю, де стояли дерев’яні скульптури - ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла та Мокоші. Мабуть, вони й були головні у слов’ян.Цікаво, що Хорс (Хорос) - бог східного, як вважають, походження - бог сонця, а Мокош - богиня фінно-угорського походження.Тобто стародавній слов’янський пантеон був досить складним і включав не тільки різноплемінних богів, а й богів різних народів, у чому відобразилося геополітичне положення Русі - “на перехресті” континентів, культур, релігій.Були у слов’ян і різні форми язичницької обрядовості. Обряди були пишні, театралізовані. Їх елементи збереглися і в християнську епоху.Наприклад, і досі східні слов’яни мають звичку залишати кілька невижатих стеблин у дар Велесу - так звана “Волосова борода” (або “Власієва борода”).У зодчестві на хатах зображені півники або птахи, коні на гребені - це обереги, амулети.А скільки пісень і казок присвячено горобині, березі, сосні як тотемним деревам для язичників. Язичництво не виділяє людину з природи.І досі збереглися свята на Івана Купала - це, за язичницькою міфологією східних слов’ян, головний персонаж свята сонцестояння (ніч з 23 на 24 червня). Під час цього обряду Купала (а це лялька, або опудало) спалюють або топлять, потім запалюють священне багаття (вогнище), стрибають через нього: від висоти багаття й стрибка залежить висота хлібів. Цей ритуал мав забезпечувати родючість. Сама етимологія імені (від дієслова купати, та індоєвропейського кореня “кйр” - кипіти) відобразила зв’язок купальських обрядів із вогнем (тобто сонцем - звідси колесо як атрибут цього обряду) і з водою, які виступають у цих обрядах як брат і сестра. За купальськими міфами, брат і сестра скоїли інцест - кровозмішення. Цей шлюб сестри і брата втілився в символі всього свята (яке ще зветься “Іван Травник”) - квітці “Іван-та-Мар’я”. Вважається, що трава в цю ніч більш цілюща, а квітка папороті розкривається там, де знаходиться скарб, і той, хто знайде квітку, зможе знаходити скарби. Про це написано багато пісень, легенд, казок, повість Гоголя “Ніч на Івана Купала”.Слов’яни будували багатокупольні дерев’яні язичницькі храми, але це було, перш за все, місцем зберігання ритуальних речей, яким поклонялися. Самі ж обряди супроводжувалися співами і танцями

Організація освіти

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання,письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання». Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ столітті в Україні-Русі було 300—400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951, коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, — прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI столітті.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130—140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого — приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією — головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» — популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» — тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт — ченцем Печерського монастиря тощо філософ, ораторКлиментій Смолятич — митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський — єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення відсоткока, площікруга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень(відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI—XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона — заступника медицини і лікарів (у 2000 році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В XI столітті в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт — «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого — те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.