Правобережжя та західноукраїнські землі у другій половині XVIII ст.

ПИТАННЯ

На початку нашої ери територію сучасної України опановували різні племена і народи, які залишили глибокий слід у подальшій історіїнашого краю, у його матеріальній і духовній спадщині. Період з IV по VI ст. н.е. увійшов в історію як Велике переселення народів - тобто масове переселення племен по всій території Європи. Воно було викликане ростом населення, пошуками родючих земель і пасовищ для худоби, прагненням племінної знаті до збагачення військовою здобиччю. Початок йому поклали гуни у 375 році. Але ще до них германські племена іhi in, утворивши в I ст. у Скандинавії союз племен, переселилися спочатку в басейн р. Вісли, потім у Прикарпаття, а згодом у Північне Причорномор'я. Тут вони завоювали сарматів, захопили і зруйнували Ольвію і Тіру, підкорили жителів Криму.

Готи, які поселилися на захід від Дністра до Дунаю, утворили племінний союз вестготів. На нижній течії Дніпра виникла держава вестготів - Рейхготланд зі столицею Данпарштадт (тепер село Башмачка Дніпропетровської області). її засновником був рекс (вождь) Германаріх (332-375 рр.).

Історик Йордан розповідає, що готи жили родовимиобщинами і племенами, в яких уже виділялися знать, військові вожді й старійшини. Займалися вони кочовим скотарством, полюванням, збиральництвом. З’являлося орне землеробство. Вели торгівлю з сусідніми племенами, a також постійно воювали з ними. Здійснювали походи за Дунай на Балканський півострів та на римські володіння в Західній Європі.

У 375 р. в Причорномор'ї з'являються племена гунів. Одні вчені вважають їх кочовими племенами, вихідцями з Середньої Азії, інші - державним союзом слов'янських племен, які жили в Придніпров'ї.

Гунів очолював каган Баламбер (Велимир). Зруйнувавши Пантікапей і міста на Боспорі Кіммерійському (Керченській протоці), гуни підкорили остготів і вестготів. Готи рушили на захід через Дунай на Константинополь і через Дунайську рівнину в Центральну і Західну Європу. У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили і зруйнували Рим. Гунський племінний союз досягає могутності за царя Аттіли (433-453 pp.). За двадцять років він завоював Середньосхідну Європу. Його данниками були Західна і Східна Римські імперії. Центр своєї держави Хунгарії Аттіла переніс на Дунайську рівнину (сучасна Угорщина). Його мрією було завоювання Галлії. У 451 р. в битві на Каталаунських полях (на річці Mapнi біля міста Труа у Франції) гуни в союзі з остготами розбили об’єднані війська римського полководця Аеція Гауденція та вестготів. 3 обох боків у битві брало участь понад 180 тис чоловік. Остготи вдерлися в Італію, а вестготи втекли за Піренеї в Іспанію. Проте після смерті Аттіли величезна гунська держава занепала і під ударами Візантії розпалася. Гуни розчинилися серед європейських народів.

Через сто років в українські степи приходить нова орда завойовників. У 558 р., підкоривши племена, які жили на Дону, у Північне Причорномор’я вдерлися кочові племена аварів. У результаті тривалої війни з проукраїнськими племенами Придніпров'я утворилася нова держава – Аварський каганат. Як і гуни, авари рушили на завоювання Європи. Вони дійшли до Константинополя, але були розбиті візантійським імператором. Тоді свої удари вони спрямували на захід і захопили Паннонію (сучасна Угорщина), яка стала центром каганату. Його очолив хан Боян. Звідси авари нападали на землі франків. Остаточно їх розбив Карл Великий. Авари відкочували на Кавказ, де заселили сучасний Дагестан.

Після них територію українського Причорномор'я опановували кочові племена булгар, які створили племінний союз Велика Булгарія. Булгар у свою чергу витіснили хозари, які заснували досить могутню державу Хозарський каганат зі столицею на Волзі. До неї входили Приазов'я, Причорномор'я та Кримський півострів. У IX ст. через українські землі пройшли племена угрів, які поселилися на Дунаї і створили там державу.

Отже, розгляд історії найдавніших племен і народів на землях сучасної України дозволяє твердити, що людина тут жила здавна. Ті племена, які змінювалися протягом тисячоліть, зробили свій внесок у формування українського народу, його побуту і культури. Адже кіммерійці, скіфи, сармати, греки, германці та степові кочівники не зникали без сліду. Живучи тривалий час на цій землі, вони змішувалися з місцевими племенами, впливали на них. А згодом і назавжди поселялися тут, коли основна маса пішла десь інде. He випадково, мабуть, елементи трипільської культури й досі відчутні в житті та побуті українця - тип сільської хати, малюнки на кераміці, способи господарювання. Тобто десь з IV тисячоліття до н.е. на українських землях жило постійне населення, яке доповнювалося і зростало.

He пройшли безслідно по нашій землі скіфи і сармати. Вони теж стали частиною майбутнього українського народу. Цьому також є переконливі докази й у мові, й у побуті, й у господарстві. Скіфи та греки-колоністи принесли на нашу землю новий устрій суспільства - державу. Саме з них починаються державотворчі процеси, які передавалися наступним поколінням, племенам і народам.

 

ПИТАННЯ

Правобережжя та західноукраїнські землі у другій половині XVIII ст.

Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.

Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди — Фрідріх Вільгельм І Пруський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.

Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.

Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.

Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.

Отже, в результаті Української національної революції 1648—1676 pp. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. більшість українських земель перебувала у складі Російської імперії, а Галичина, Закарпаття та Буковина — у складі Австро-Угорщини[1, c. 329-331].

Висновки

Отже, після поразки Української революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель, зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми іноземного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.

У другому десятиріччі XVIII ст. Польща відновила своє панування на всій території Правобережної України. Тут поновили свою діяльність воєводські органи управління та королівські суди. Магнати і шляхта знову стали єдиними володарями краю. Панщина досягала небачених розмірів, влітку робота на панських землях тривала по 13—15 годин на добу, селяни сплачували безліч податків, ледь-ледь перебиваючись, в той час як кілька родин найбільших магнатів володіли величезними латифундіями. Іноземне панування гальмувало економічний розвиток українських земель.

Майже 80% земель перебували у приватній власності магнатів і шляхти. Відродження козацтва тут було заборонено. Без козаків селянам було важко дати відсіч шляхті. Час від часу спалахували локальні повстання на чолі з селянами-втікачами. Повстанці ховалися у лісах і звідти нападали на поодинокі маєтки. їх (з початку XVIII ст.) називали гайдамаками. З часом вони стали серйозною загрозою для польської шляхти, особливо із закінченням терміну звільнення від панщини, введенням кріпацтва та посиленням релігійного гніту.

 

Здобутки Визвольної війни 17 століття поступово були відмінені та встановився передвоєнний режим. Однак певні елементи державотворчих традицій залишалися важливим явищем соціально-політичного життя країни. На початку 18 ст. на правобережній Україні існували козацькі загони. В регіоні існували великі села, що активно розвивали економічну діяльність. Нажаль, міжнародна ситуація складалася не на користь правобережного козацтва. Невдовзі Польща встановила свою владу на всьому Правобережжі.

Такою ж була ситуація у Східній Галичині, в межах якої діяла королівська влада. Польська шляхта володіла значними маєтками, до складу яких входили сотні міст та селищ. Лише міста (Кам’янець-Подільський та Львів) мали право на самоврядування. В західноукраїнських регіонах було впроваджено Унію. На початку 18 ст. уніатство розповсюдилося на Львівський та Луцький єпископати, а також інші приходи. Серед інших українських земель Транскарпаття залишалося частиною Угорщини, Північна Буковина знаходилася під владою Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини. На цих територіях діяли юридичні та зовнішньополітичні правила інших держав.

Наприкінці 18 ст. у політичній ситуації на західній Україні сталися значні зміни. Падіння та розподіл Речі Посполитої відзначило новий переподіл Галичини, Транскарпаття та Північної Буковини. В результаті першої кризи Польщі (1771) майже вся Галичина та західна частина Волині та Поділля були завойовані Австрією. Ці землі разом з кількома польськими областями були об’єднані у „Королівство Галичини та Володимирії”. Інші території були захоплені Австрією після третьої кризи Польщі (1795). Північна Буковина також була окупована австрійськими військами. В 1774 р. до Відня відійшла вся ця область, а в 1775 р. ці здобутки Австрії були закріплені Константинопольською конвенцією. Транскарпаття, де зберігався традиційний адміністративний поділ на комітати, залишалося під владою династії Габсбургів.

Наприкінці 18 ст. австрійський імператор Йосип ІІ та імператриця Марія Тереза провели в країні низку реформ. Вони обмежили владу землевласників над селянами, відмінили особисту залежність останніх від хазяїв та ліквідували окремі податки. Урядом також було запроваджено зміни в духовній сфері (наприклад, відкрито ліцей в Мукачеві та семінарію у Львові). Водночас було організовано школи з викладанням предметів українською мовою, відкрито кілька україномовних факультетів у Львівському університеті, заснованому в 1784 р. Нажаль, ці прогресивні дії австрійського уряду не знайшли продовження в майбутньому.

На правобережній Україні не припинялася визвольна боротьба. Велике селянське повстання вибухнуло в 1702-1704 рр. Повстанці вибили польську армію з Київщини, Поділля та Волині. Правобережні повстанці дістали допомогу від запорозьких козаків, українців Лівобережжя, з Молавії, Білорусі та Валахії. Це „народне повстання” було придушено, однак в регіоні виник рух т.зв. гайдамаків. Невеликі, однак надзвичайно мобільні загони гайдамаків нападали на маєтки землевласників, торговельні фургони, окремих орендарів та ін. Рух гайдамаччини продовжував існувати до середини 1770 рр.

Велике повстання за визволення народу, яке отримало назву Коліївщини, вибухнуло на правобережній Україні в 1768 р. Повстанці захопили фортецю Умань, а також низку інших міст та селищ. В деяких областях влада перейшла до козацьких загонів. Однак кілька місяців потому Польща, за допомогою російської армії, завдала поразки основним козацьким угрупованням.

В другій половині 18 ст. Річ Посполита занепадала. В результаті цього територія Правобережжя перейшла до Росії. Двома роками пізніше землі Волині та Білорусі також потрапили під владу московського уряду. На цих територіях було встановлено звичайні імперські порядки: розподіл на віце-регентства (пізніше перейменовані в провінції), російська система судоустрою, дія „уставу честі” і т. ін. Однак питання возз’єднання українських земель не було остаточно вирішено. Вони стали складовою частиною Російської та Австрійської імперій. Це були десятиліття політичного роз’єднання й відсутності громадянської єдності, за якими йшли роки переслідування українців.

Гайдамацький рух (від турецького «гайда» — гнати, переслідувати, турбувати) ви­ник у першій половині XVIII ст. (перша згадка про гай­дамаків датується 1714 р.) і був яскравою формою національно-визвольної боротьби українського народу проти польського гніту на землях Правобережної України. Гайдамаччина у своєму розвит­ку пройшла три хвилі піднесення:

1) 1734-1738 рр., (його каталізатором став вступ на територію Пра­вобережжя російських військ разом з гетьманськими пол­ками, які мали на меті допомогти синові короля Августа II вступити на польський престол. Серед місцевого на­селення поширилися чутки, що війська прийшли на до­помогу українським селянам, а російська цариця Анна Іоанівна видала грамоту, в якій закликала до боротьби проти польської шляхти). Народний виступ швидко охопив Київщину, Поділля та Волинь. На чолі повстання став сотник Верлан_л.

Повстанцям вдалося захопити Жванець, Броди, Зба­раж, дійти з боями аж до околиць Кам'янця-Подільського та Львова. Між тим внутрішня ситуація у Польщі змі­нилася. Виконавши свою основну місію, цар­ські війська були кинуті на придушення гайдамацького руху. Наприкінці 1738 р. російські та польські збройні формування за допомогою зрадника С. Чалого отримали перемогу над основними повстанськими силами.

2) 1750 р. – новий спалах активності гайдамацького руху, до якого приєднались запорозькі козаки. Повстанці, очолювані О. Письменним. М. Сухим, П. Та раном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля. їм вдалося навіть захо­пити такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів. Проте до зими 1750 р. цей виступ спільними зу­силлями польських та російських військ було придушено.

3) селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»).

Причини повстання:

– посилилось соціальне напруження. У Північній Київщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші со­ціальні утиски, збільшення панщини сприйма­лися як насильство і викликало бурхливу реакцію. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого насе­лення у власні сили.

– релігійний фанатизм польської шляхти, наступ на права православних на півдні Київ­щини (застосувались польські війська з метою перетво­рення православних на уніатів, ув'язнювались православні священики, карались різками). Одним з натхненників бороть­би за православ'я, енергійним організатором мас став ігумен М.Значко-Яворський. Саме він зумів добитися аудієнції в Катерини II, під час якої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. Діючи через дипломатичні канали, російська цари­ця здійснила свою обіцянку. У 1768 р. польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков.

Очевидно, йдучи на такий крок, Росія прагнула послабити Польщу, адже негативну реакцію шляхти на рішення короля та розгортання чвар і проти­стоянь можна було легко спрогнозувати; зміцнити зв'язки з православними Правобережжя, а відтак і посилити російський вплив в цьому регіоні; формувати в свідомості українців привабливий імідж Росії як захисниці правос­лавної релігії.

Значна частина польської шляхти перейшла до активних дій, ство­ривши збройні союзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація (м. Бар на Поділлі) – військово-політичне об’єднання польської шляхти і духовенства), зібравши 10 тис. війська, пройшлися Київщи­ною, Поділлям та Волинню.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя для боротьби з конфедератами вступає російське військо на чолі з генералом М. Кречетниковим. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти польської влади.

У відповідь навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були за­порожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань — міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу роз­ростання гайдамацького руху як у західному, так і в схід­ному напрямках, що означало його поширення і на Лівобережжя.

Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила російсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслі­дуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту­рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав­ського господаря. Причому Туреччина загрожувала на­віть війною, до якої Росія у той час не була готова. Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ні М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

Жорстоко розправилася з повстанцями Поль­ща. Лише в містечку Кодні (поблизу Житомира) поляки знищили 3 тис. осіб. І. Ґонту після жахливих тортур (здер­то смуги шкіри) було порубано на частини, а його голову прибито до воріт Могилева. Що стосується гайдамаків – підданих Росії, то їхнє покарання мало характер демонс­трації. Росія мусила переконати турків і поляків у своїй непричетності до виникнення Коліївщини. Саме тому час­тина вироків гайдамакам була здійснена або ж на польсь­кій території, або на турецькому кордоні. Водночас, чудо­во розуміючи, що жорстокі репресії проти повстанців заш­кодять іміджу Росії в очах українців Правобережжя, ро­сійський уряд в останній момент замінює М. Залізняку та 250 гайдамакам смертний вирок довічним засланням до Сибіру.