Козацько-гетьманська держава середини 17 ст.

Новостворювана держава мала багато ознак національної держави республіканського типу. Верховним органом влади в Україні стала загальнокозацька рада (Військова або Генеральна рада), в якій могло брати участь усе козацьке військо. На чолі держави стояв гетьман, який обирався Військовою радою. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини (Старшинська рада), до якої входили генеральні обозні, суддя, писар, підскарбій, осавул, хорунжий, бунчужний.

Територія на яку поширювалася влада гетьмана, ділилася на полки, а полки на сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, 10). На чолі полку стояв полковник (обирався на полковій раді або призначався гетьманом ), на чолі сотні - сотник. Полковники і сотники здійснювали військову і адміністративну владу.

Містами й селами управляли отамани. У містах з Магдебурзьким правом діяли також виборні магістрати, у селах - сільські старости. Центром гетьманського правління став Чигирин.

На Українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали, обов'язкові для всього населення України. Найвищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів. Незмінним залишалося міське судочинство.

Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1-2 тисяч записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців.

В той же час процес державного будівництва не було завершено. Україна не мала постійної території, апарат управління перебував у стадії формування, не всі верстви населення отримали відповідні права.

Але, не зважаючи на це, можна стверджувати, що Національно-визвольна війна привела до розбудови Української гетьманської держави, в якій знайшли своє продовження традиції Запорозької Січі і реєстрового козацтва.

 

27: НВВ проти Речі Посполитої в 1650-1657р:

 

Другий період війни (1650-1653 рр.) характеризувався періодичними сутичками між українськими і польськими військами. 1)Вирішальна битва розгорнулася у червні 1651 р. на Волині під Берестечком, у ній взяли участь 150 тисяч поляків, понад 100 тисяч повсталих і 50 тисяч татар. Перші два дні були успішними для народної армії. А потім зрада татар захоплення ними самого Хмельницького поставили повстанців у важке становище. Українське військо потрапило в оточення й понесло величезні людські втрати.

У липні польські війська взяли Київ. Трагедія під Берестечком і втрата Києва завдали серйозного удару Україні. Однак, Б.Хмельницькому вдалося відновити боєздатність армії, зупинити польсько-литовське військо під Білою Церквою і змусити противника до переговорів. Та все ж укладена 18 вересня 1651 р. Білоцерківська угода призвела до тяжких для України наслідків. Згідно з нею: територія автономії обмежувалася лише Київським воєводством, козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч осіб, гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права закордонних зносин.

До певної міри виправити становище вдалося у травні 1652 р., коли 2)в бою на рівнині Батіг (над Бугом) польські війська були оточені і вщент розгромлені. Перемога викликала масові антипольські повстання населення України, в результаті на всій її території у червні 1652 р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

3)Наприкінці вересня 1653 р. під м. Жванцем на Поділлі козаки оточили польське військо на чолі з королем. Від поразки поляків врятувала чергова зрада кримського хана, який уклав з ними сепаратне перемир'я. 15 грудня 1653 р. воюючі сторони домовилися про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та про фактичне відновлення чинності Зборівської угоди 1649 р.

Перед Б.Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу з нею було обмаль, або ж шукати порятунку в союзі з Росією.

Із Серпня-Вересня 1650р. – по Серпень-Вересень 1653 р. були проведені Молдавські походи (всього 4 штуки), які не дали бажаних результатів.

1654 р. характеризується україно-російськими відносинами, які потім фактично втрачають силу через Віленське перемир’я 1656 року, за яким Москва єднається з Річчю Посполитою для боротьби зі Шведами.

6 Серпня 1657р. – Богдан Хмельницький помирає, залишаючи Україну без гідного наступника і в оточенні ворогів.

28: Переяславський договір 1654 року:

 

Після невдалої для козаків Берестецької битви та укладення Білоцерківської угоди 18 вересня 1651 р., гетьман активізував відносини з Москвою. Перша спроба переговорів відбулася наприкінці 1648 р. через Єрусалимського патріарха Паїсія, який їхав через Київ до Москви.

Хмельницький розумів, що без союзників Україна не вистоїть. Що собою являли такі союзники як Туреччина, Кримське ханство, - він переконався в ході бойових дій. Тому цілком природними були спроби встановити відносини з Москвою, яка неодноразово вела війни з Польщею. Більше схилялася до союзу з Москвою і старшина. Крім того, ідея такого союзу підтримувалася і широкими масами населення. Зумовлювалося це приналежністю росіян і українців до православної віри, близькістю їх мов, культур.

Контакти з російським царем підтримувалися і в 1649 р. Зокрема, у березні 1649 р. Москва надіслала перше офіційне посольство в Україну. Після переговорів до Москви вирушило в квітні перше українське посольство на чолі з чигиринським полковником Ф.Вишняком. І хоча уряд Росії зайняв вичікувальну позицію після недавньої важкої війни з Польщею, переговори продовжувались.

22 квітня 1653 р. до Москви прибуло нове посольство від Б. Хмельницького -Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський. Вони знову повторили прохання козацького гетьмана виступити на захист України, прийняти її "під високу руку" і послати на допомогу військові сили.

1 жовтня 1653 р. царський уряд скликав Земський собор, учасники якого висловилися за рішення; "Гетьмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское з городами і землями принять". На підставі цього цар вислав в Україну посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. 31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі.

8 (18) січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність царю, але не скрізь присягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмовилися присягати деякі полки, відомі полковники І.Богун та І.Сірко.

У Переяславі були складені так звані Переяславські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті у березні 1654 р., звідки їх назва, - "Березневі статті". Основні їх положення зводилися до наступного:

- Україна (територія колишніх Київського, Чигиринського, і Брацлавського воєводств) переходять під протекторат Росії;

- влада в автономії належить гетьману, якого обирає військо і затверджує цар (передбачалась пожиттєвість влади Богдана Хмельницького);

- чисельність козацького війська - 60 тисяч чоловік;

- в містах зберігалося право на самоврядування;

- визнавалася самостійність української православної церкви;

- Україна отримала право на зовнішню політику, крім відносин з Польщею і Туреччиною;

- передбачалися спільні воєнні дії України і Росії.

Однак царський уряд, що виступав за політику жорстокої централізації Росії, одразу ж почав обмежувати автономію України, відміняти права її населення, хоча за Березневими статтями російський уряд фактично трактував Україну як окрему державу.

Серед істориків досі немає згоди в оцінці характеру Переяславської угоди. На думку М.Грушевського, Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) зобов'язувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи.

Український історик В.Липинський вважав, що угода була тимчасовим військовим союзом України з Москвою проти Польщі.

За офіційною радянською теорією Переяславська угода стала результатом прагнення українців і росіян до воз'єднання і що воз'єднання двох народів було основною метою визвольної боротьби українського народу і самого Б.Хмельницького.

Є думка і про те, що насправді, Б.Хмельницький сподівався, спираючись на підтримку Москви, завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу тощо.

Невдовзі після Переяславської Ради Польща почала нову агресію проти України. В березні 1654 р. її військо вторглося на Поділля, Волинь і Брацлавщину. На цей раз українському війську допомогла Росія, яка вже перебувала в стані війни з Польщею. До кінця 1654 р. українсько-російські війська змусили поляків відступити. Взимку1656 р. поляки виступили на Умань уже при підтримці кримського хана, але в
Охматівській битві були розгромлені. Були визволені Поділля і майже вся Східна
Галичина. 19 вересня того ж року поблизу Городка польські війська знову зазнали
поразки.

В цей же час проти Польщі виступила і Швеція. В серпні-жовтні 1656 р. Росія і Польща уклали Віленське перемир'я.

Хмельницький, зі свого боку, енергійно займався утвердженням коаліції зі Швецією, Семиградцям, Бранденбургом, Молдовою, Волощиною та Литвою проти Польщі і Криму. Так, уклавши Українсько-Трансільванський договір 1656 р. із семигородським князем Юрієм Ракоці і погодившись підтримати його кандидатуру на польський престол, Хмельницький домігся того, що Ракоці спільно зі Швецією здійснив похід на Польщу і навіть захопив Варшаву. Проте невдовзі Польща отримала допомогу від татар і австрійців, а семигородського князя скинули з престолу. Все це остаточно підірвало здоров'я хворого Б. Хмельницького і 6 серпня1657 року він помер.

Отже, визвольна війна українського народу була не тільки видатною подією в історії. Вона дала початок розбудові української державності. Водночас входження під протекторат Росії мало неоднозначні наслідки. З одного боку - це сприяло національному і культурному відродженню, оскільки було покладено край наступові уніатства і католицизму Речі Посполитої, зазіханням Криму і Туреччини, 3 другого - царський уряд з самого початку став обмежувати автономію України, а потім поступово зовсім скасував її. Згідно з рішеннями Переяславської Ради, Правобережна Україна також потрапляла під протекторат Росії, але несприятливі результати її війни з Польщею призвели до того, що аж до кінця XVIII ст. ці українські землі залишалися під владою польських феодалів і шляхти.

 

29:Гетьманування Івана Виговського та Гадяцький договір

Після смерті Б. Хмельницького 1657 р. гетьманом України став його молодший син Юрій, але правив він недовго, бо був надто молодий (16 років) і не мав належного досвіду. Склавши владу, він пішов у монастир. Тоді на скликаній у серпні 1657 р. в Чигирині старшинській раді гетьманом обрали І. Виговського. Він був шляхтичем, освіченою і розважливою людиною. Десять років працював з Б. Хмельницьким, був генеральним писарем, мав великий досвід у керівництві військом і державою. Вибір старшинської ради підтвердила й генеральна рада в Корсуні.

Таким чином, в Україні династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

Ліквідація спадкоємного гетьманату, на думку деяких дослідників, негативно позначалися на долі національно-визвольної війни: Старшинським угрупованням було відкрито шлях до боротьби за гетьманську булаву, що, врешті-решт, призвело до громадянської війни і занепаду держави.

Щоб послабити московський вплив в Україні, І. Виговський уклав союзницький договір зі Швецією і невдовзі провів перговори з Річчю Посполитою. Це викликало невдоволення частини козацької старшини. На нього пішли військом к ошовий Я. Барабаш і полтавський полковник М. Пушкар. Скористашись із цього, московський цар послав у лютому 1658 р. в Україну окольничого Б. Хитрова для створення там антигетьманської коаліції. Тоді І. Виговський зібрав вірні полки й, п окликавшм на допомогу кримських татар, придушив промосковський заколот. У цій братовбивчій війні склали голови 50 тис. українців, загинули М. Пушкар і Я. Барабаш.

Союз із кримським ханом викликав обурення серед населення, визштовхнув від гетьмана багатьох із його оточення.

У протистоянні з Московщиною І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою і повернувся до ідеї входження козацької України до складу королівства.

16 вересня 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір за яким: Україна в складі трьох воєводств – Брацлавського, Київського й Чернігівського під назвою Великого князівства Руського – переходила до складу Речі Посполитої як рівна з Польшею і Литвою, зберігаючи свій суд, скрабницю, грошову систему, військо. Скасовувалася унія, православна церква на чолі з українським митрополитом, духівництво й віруючі зрівнювалися в правах з католицькими. Передбачалося заснувати в Україні два університети та інші навчальні заклади, відкрити друкарні тощо. Україна позбавлялася права зовнішньополітичних зносин, передбачалося відновлення соціально-економічних відносин, що існували до цього. Запропонований козацький реєстр із 60 тис. осіб скорочувався наполовину. Не було враховано й думку української сторони щодо збільшення території князівства.

Хоча польський сейм і ратифікував Гадяцький договір, його не вдалося здійснити. Польські війська, які начебто йшли козакам на допомогу для боротьби проти московського царя, почали самовільно розпоряджатися в Україні, а шляхта намагалася знову уярмити її.

Московський уряд, зі свого боку, оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. разгорнув наступ в Україну 150-тисячної армії. У червні 1659 р. під Конотопом армія гетьмана разом з татарами та поляками завдала нищівної поразки московській армії. Полки російської кінноти було знищено, а московські воєводи потрапили в полон.

Але скористалися результатами перемоги І. Виговський не зміг. Його орієнтація на Річ Посполиту, поступливість у відносинах з нею, терор проти опозиції викликали різьке незадоволення в суспільстві. Послився антигетьманський рух, провідну роль в організації якого відігравали полковники І. Богун, П. Дорошенко, І. Ковалевський, І. Іскра, кошовий отаман І. Сірко. Рятуючи життя, І. Виговський зрікся булави і вирушив до Польші (в 1663р., звинувачений польським польовим судом у підбурюванні людей проти шляхти, він був розстріляний у Варшаві.)

 

30: Доба Руїни:

 

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.

Причинами Руїни були:

− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;

− посилення антагонізму між різними станами українського населення;

− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;

− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.

Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.

Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:

− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;

− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;

− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови віднаціональної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;

− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;

− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М.Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;

− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).

Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.

Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

 

31: Гетьманування П.Дорошенка. Спроба воз’єднати Україну.

 

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив черкаський полковник Петро Дорошенко, обраний замість П. Тетері гетьманом Правобережної України (1665 – 1676 рр.). Він показав себе хоробрим і здібним полководцем ще за Б. Хмельницького.

Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги у реалізації його плану П. Дорошенко уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Москвою про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережній Україні вибухнуло антимосковське повстання. П. Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І. Брюховецького і об’єднав козацьку Україну. У червні 1668 р. Військова козацька рада обрала його гетьманом об’єднаної України.

Відкрилася перспектива відродження воз’єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою залишалася геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П, Дорошенко рушив на Правобережну Україну, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Роз’єднання козацьких сил, що відбулося, негативно позначилося на розвитку подій.

Д. Многогрішний, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668 – 1672 рр.). Таким чином Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

Д. Многогрішний, погодившись на входження України до складу Московщини, взяв курс на відновлення прав і кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького. Гетьман відновив зв’язки з П. Дорошенком, надавши йому військову допомогу. Діяльність Д. Многогрішного не узгоджувалася з офіційною політикою московського уряду. Проти гетьмана була сфабрикована справа про “зраду”, і після суду в Москві його заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережної України було обрано лояльно настроєного до Москви Івана Самойловича (1672 – 1687 рр.).

На Правобережній, тим часом, П. Дорошенку довелося вести боротьбу за владу з різними претендентами: спочатку із П. Суховієм, ставлеником кримського хана, а згодом із М. Ханенком, який чітко орієнтувався на Польщу і при її підтримці був обраний гетьманом Правобережної України (1670 – 1674 рр.).

Під тиском надзвичайно тяжких зовнішніх і внутрішніх обставин П. Дорошенко почав шукати опори у турецького султана і в 1669 р. уклав з ним союз- Корсунські статті. А три роки потому гетьман приєднався до Туреччини і розпочатої нею війни проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір, за яким Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Південна Київщина переходили під владу козаків.

Порушення територіальної цілісності України не задовольняло П, Дорошенка. Крім того, Польща почала вимагати сплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець, відбулося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Серед нього почало зростати незадоволення гетьманом.

В той же час продовжує зміцнювати свої позиції гетьман Лівобережної України І. Самойлович. Заручившись підтримкою царя, на раді в Переяславі 1674 р. він змусив І. Ханенка скласти гетьманську булаву. Підтримала І. Самойловича і частина козаків Правобережжя.

П. Дорошенко спробував продовжити боротьбу, але починаючи з 1674 р. його становище значно погіршується: правобережне населення, розчарувавшись у можливості виборення незалежності, відвернулося від гетьмана, його почали залишати соратники, родичі. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чигирина і його округ.

У жовтні 1676 р., коли до Чигирина підступили полки І. Самойловича і московські гарнізони, П. Дорошенко капітулював, присягнувшись на вірність московському цареві та передавши владу лівобережному гетьману. Йому не вдалося реалізувати державну ідею, за яку так наполегливо і послідовно боровся Б. Хмельницький.

Падіння гетьманства П. Дорошенка ознаменувала кінець національно-визвольної боротьби та її поразку. Була ліквідована українська державність на Правобережжі, і усі спроби її відновити зазнали невдачі. Державність вдалося зберегти лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини. Незалежну соборну державу в межах етнічних українських земель було створено лише на короткий період.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Москвою, Річчю Посполитою і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запоріжжя перебували під владою Московщини, Правобережжя – під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

 

32:Гетьманування Івана Мазепи і Північна Війна

Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Москвою стало гетьманування Івана Мазепи (1687 – 1709 рр.).

Він народився у 1639 році в с. Мазепинці на Київщині і належав до давнього роду української православної шляхти. Отримав високу освіту, навчаючись у Київській академії, а потім ще й за кордоном. Був пажем при дворі польського короля Яна Казимира, писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І. Самойловича. У 1687 р., коли гетьмана І. Самойловича змістили, його наступником обрали І. Мазепу.

Це був складний для України час. „ Коломацькі статті " 1687 р. (договірні статті між гетьманом і московським урядом) ще більше обмежували автономні права і так розчленованої країни. Крім того, роки гетьманування І. Мазепи припадають на царювання Петра І, роль якого в Росії останнім часом занадто ідеалізується.

Ставши гетьманом, І. Мазепа прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою. Виходячи з цього, він дбав про формування в Україні аристократичної верхівки, надаючи козацькій старшині значні землеволодіння, нові права та привілеї. Тисячі селян вільних військових сіл опинилося в руках нових панів. По суті, в Україні відбувалося зародження дворянства зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, що призвело до загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі народні маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

В той же час, своєю політикою він зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.

Однією з головних засад політики гетьмана Мазепи було намагання підтримувати добрі відносини з Москвою. Навчений літами гетьман увійшов у довір'я до молодого московського монарха Петра І, і згодом між ними зав'язалися приязні стосунки, що тривали близько 20 років. І. Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі.

У 1700 р. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією, яка прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів полягали у наступному:

- Петро І виявився прибічником політики жорстокого централізму, прагнув
цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало з
прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

- Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і
матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення
вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у
війні як „гарматне м'ясо ". Політика Петра І викликала обурення в Україні,
козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

- У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною,
аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило в Україну. На його бік перейшов І. Мазепа з 4 - 6 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилися підтримувати гетьмана.

До цього призвела по-перше соціальна політика гетьмана. Як вже зазначалося вище, надто далеко він відірвався від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах.

По-друге, для народу цей крок І. Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємний.

По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти І. Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали у всіх церквах) та злякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська під командуванням князя Меньшикова знищили столицю І. Мазепи - місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів. Була зруйнована Запорозька Січ.

У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана, і ним став Іван Скоропадський (1708 - 1722 рр.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва — вирішальна битва Північної війни, яка завершилася поразкою Карла XII та І. Мазепи. Вважається, що до поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок поранення не міг особисто керувати боєм.

І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня (2 жовтня за новим стилем) 1709 р. гетьман помер.

33: Конституція Пилипа Орлика і вивід прав України:

У квітні 1710 р. залишки козацького війська у вигнанні обрали гетьманом генерального писаря Пилипа Орлика,автора„Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького війська". Вихідним положенням цієї Конституції була теза про незалежність України.

Конституція передбачала цілу низку реформ у сфері духовної та виконавчої влади. Зокрема, гетьманську владу повинна була обмежувати виборна Генеральна Рада (мала складатися з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів від запорожців). Скасовувалися державні монополії, відкупи й податки тощо. Конституція загалом була пройнята широким демократизмом.

В цілому, хоч цей документ і не був запроваджений в життя, він став видатною пам'яткою української державно-політичної думки в еміграції.

У січні 1711 р. Орлик із запорозькими козаками і кримськими татарами брав участь у поході на Україну, де після кількох перемог над армією І. Скоропадського дійшов навіть до Білої Церкви, але потім після зради татар зазнав поразки й емігрував до Європи. Там П. Орлик, разом з однодумцями, намагався створити антиросійську коаліцію держав. Але ці намагання виявилися марними - європейські держави не бажали воювати за Україну.

34:Наступ російського царизму. Гетьманування І.Скоропадського та Павла Полуботка.Малоросійська колегія.

Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Так, у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського(1709-1722 рр.) свого резидента, який мав контролювати діяльність гетьмана.Він подав Петрові І на затвердження «Просительні статті», де просив царя зберегти права і вольності України. На їх основі Петро І видав «Рішительний указ» (1709 р.), або Решетилівські статті. Цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних установах, великих містах і т. д.), були накладені обмеження на видання книг, зокрема, з 1721 р. Києво-Печерській і Чернігівській друкарням було заборонено друкувати всі інші книги, крім церковних.

Реального впливу на російську політику щодо України Скоропадський не мав. Тому його протистояння виявилося безуспішним, і на початку липня 1722 р. він помер.

Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727) - центрального органу російської колоніальної адміністрації у Лівобережній Україні. Вона мала перебувати у гетьманській столиці Глухові і складалася із 6 російських урядовців, прокурора та канцеляристів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Колегія контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами. З 1724 р. після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка (1722 - 1724 рр.) - Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія. Крім того, фактично скасовувалася вільна торгівля. Українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.

Полуботок активно підтримує вимоги старшини ліквідувати Малоросійську колегію та відновити повноцінне гетьманство. В 1723 р. пише Коломацькі петиції Петру І – звернення з вимогою відновлення державних прав України, але той залишає їх без відповіді. Друга звернення Павла завершується його ув’язненням у Петропавлівській фортеці і смертю в 1724 р.

Намагаючсиь відновити повноцінну українську автономію, проявив себе як мужній і послідовний політик.

Після смерті Петра І (1725 р.) російські імператори намагалися обмежити українське самоврядування. Але із зміною імператорів і міжнародної ситуації політика „залізної руки" щодо України інколи дещо пом'якшувалася.

35:Боротьба Д.Апостола за збереження державності. Правління Гетьманського уряду.

Готуючись до війни з Туреччиною, уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.) у 1727 р. дозволив обрання нового гетьмана (Малоросійську колегію було ліквідовано в тому ж 1727 р.). Ним став миргородський полковник Данило Апостол (1727-1734 рр.), який здійснив судову реформу, ревізію земель, знизив експортні мита, дещо реформував гетьманську адміністрацію. У той же час, значно обмежувалася українська автономія, до фінансових справ залучалися представники Росії. Уклав із Петром ІІ «Рішительні пункти» (1727 р.)

Слід також зазначити, що у 1734 р. запорожцям, які з 1709 р. змушені були проживати на території Кримського ханства, було дозволено повернутися і заснувати так звану Нову Січ на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя).

В цілому, захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру російської імперії.

Після смерті Д. Апостола (1734 р.) російський уряд 16 років не дозволяв обирати гетьмана, а для управління Україною запровадив колегіальний орган під назвою „Правління Гетьманського Уряду" (1734-1750). Він складався із трьох представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О. Шаховський, а після нього - князь І. Барятинський.

 

36: Кирило Розумовський – останній гетьман України.

Під час царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761 рр.), таємно повінчаної з українським козаком Олексієм Розумовським, в Україні було відновлено гетьманство. Олексій переконав імператрицю розпустити „Правління Гетьманського Уряду" і відновити гетьманат на чолі зі своїм молодшим братом Кирилом Розумовським (1750-1764 рр.). Новообраному правителеві виповнилося всього 22 роки. У дитинстві він був звичайним сільським хлопцем, який разом із однолітками випасав худобу, але згодом, завдяки братові, отримав добру освіту, побував у Німеччині, Франції, Італії, де вивчав, німецьку, французську й латинську мови, географію, історію тощо. У 18 років став президентом Петербурзької академії наук.

К. Розумовський докладав багато зусиль для розширення автономного управління Української держави, добивався спадковості гетьманства.Домігся указу про заборону кріпацтва.Підпорядкував своїй адміністрації Запорізьку Січ і Київ.З України було виведено російські війська. Здійснив військову та судову реформу.Запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей, планував відкрити у Глухові університет. Але в умовах централістичних прагнень Російської імперії подальший розвиток української автономії був неможливим.

У 1762 р. престол зайняла Катерина II, прибічниця централізму, яка рядом заходів остаточно ліквідувала автономний устрій України:

– 10 листопада 1764 р. ліквідовано гетьманство.

37: Ліквідація Запорізької Січі і подальша доля козацтва. П.Калнишевський.

Вся повнота влади зосередилася в руках відновленої Малоросійської колегії (1764-1786) на чолі з генерал-губернатором
графом П. Рум'янцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію
української автономії;

– у 1775 р. знищено Запорозьку Січ. її землі були роздані царським
фаворитам, вельможам, генералам. Доля запорозьких козаків склалася по-
різному: 25 тис. козаків згодом переселено на Кубань, 5 тис. запорожців отримали
політичний притулок в Туреччині і заснували там Задунайську Січ (1775—1828рр.), значна кількість запорожців отримала статус селян;

– у 1781 — 82 рр. ліквідовано поділ України на полки і створено губернії;

– у 1783 р. запроваджено кріпосне право в Україні. Цього ж року було
ліквідоване українське козацтво як стан. Замість козацьких полків створювалися
полки російської регулярної армії. Козаків перевели в селянський стан, а
приблизно 10 тис. заможних козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в
російській армії.

В 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію. Ще раніше, після встановлення офіційної назви „Російська імперія" (1721 р.), Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.

Таким чином, протягом майже століття Гетьманщина була основним центром політичного життя України. Хоча росіяни тримали під контролем її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювались українцями, їм належала вирішальна роль в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхти. Саме Гетьманщина була для політичних діячів XX ст. зразком українського самоврядування. Та хоча зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, збереглися основи нового національного відродження українського народу — державно-національні традиції, які після занепаду княжої Русі-України ожили в Українській Гетьманській козацькій державі. Збереглася, витримала випробування часом і дійшла до наших днів ідея незалежної й соборної Української держави. За цю ідею і в XIX, і в XX ст. цілі покоління боролися й віддавали своє життя.

Українська козацька держава зберегла й українську націю від культурно-національної асиміляції з сусідніми народами. Після того, як занепали огнища культури, козацька Україна зі своїм духовним центром у Києві залишалася форпостом національно-культурного життя для всіх українських земель

Український народ зберіг у своїй пам'яті незабутні сторінки Гетьманщини, які допомогли започаткувати нову добу в історії України.

Петро Іванович Калнишевський (1691-1803 рр.)
Видатний державник і політик, талановитий полководець, і господарник останній Кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський прожив довге (112 р.), наповнене небезпекою і беззастережним служінням козацькій державі життя.
Вперше Кошовим отаманом Запорозької Січі його було обрано у 1762 р. (був військовим осавулом, згодом суддею Війська Запорозького низового, один рік проголовував Кошовим, того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади)
У січні 1765 року всупереч царській волі козацька старшина знову обрала його Кошовим.
За час керівництва Січчю, він створив на її землях потужну сільськогосподарську економіку, розбудував сотні нових сіл і тисячі хуторів, зберіг для України вихід до Чорного моря, сприяючи поширенню української економічної присутності у запорозьких степах та перешкоджаючи реалізації колонізаційних планів Росії. За запровадження незалежної економічної політики, за обстоювання засад української автономії цариця Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ у червні 1775 року.
Наприкінці липня 1776 року 86-річного Петра Калнишевського було увязнено у Соловецькому монастирі (Біле море), де він в нелюдських умовах відстраждав ще понад чверть століття, помер (1803 р.) і похований там само.

38:Гайдамаччина. Коліївщина. Опришківський рух.

Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою відГетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православна церква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.

Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.

Коліївщина – найвідоміший виступ гайдамаків 1768 року. Основною його силою було селянство. Це повстання спричинили декілька факторів:

По-перше, в південній Київщині, де зародилась Коліївщина, селяни довше користувались свободою від панських повинностей (ця територія була заселена пізніше від інших частин Правобережжя).

По-друге, панське господарство переживало складні часи перенесення збіжжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря.

По-третє, значний вплив на селян мала близькість вільного Запоріжжя.

По-четверте, на півдні Київщини загострилися релігійні суперечності.

На оборону Православної Церкви стала російська цариця Катерина ІІ. Саме тоді польська шляхта, вороже настроєна до Росії, організувала конфедерацію в м. Барі (містечко на Вінниччині ). В цей момент гайдамаки підняли повстання, розраховуючи на російську допомогу. Відомими гайдамацькими ватажками стали Максим Залізняк та Іван Гонта. Здобувши Умань, вони вчинили жорстоку різанину панів, євреїв, католицького духовенства. Гайдамацький рух набрав великих розмірів, але зорганізувати повстанців в одну армію не пощастило. З іншого боку, Росія не виправдала надій. Генерал Кречетніков, йдучи на допомогу повстанцям, спочатку ніби виявляв прихильність до них, але потім за завданням Катерини ІІ наказав заарештувати ватажків і віддати їх польському судові. Гонту було піддано тортурам і покарано смертю, а Залізняка заслано в Сибір.

Причинами поразки було те, що царизм вів двозначну політику щодо соціальних рухів на Правобережжі. З одного боку, він бачив у гайдамацькому русі процес дестабілізації та ослаблення Польщі, з іншого – боявся, щоб народний виступ не перекинувся на Лівобережну Україну. Коліївщина (від слів «кіл», «колоти», «колій») була стихійним і погано організованим повстанням. Але об’єктивно вона сприяла возз’єднанню Правобережної України з Лівобережною, що відбулося в кінці XVIII ст. Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення національно-визвольного руху в Галичині.

Опришківство – визвольний рух у Галичині, який розпочався вже у ХVІ столітті і був викликаний посиленням експлуатації селянства й національного гніту. Опришки використовували методи партизанської боротьби, діяли невеликими загонами, користувалися масовою підтримкою населення. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті – 40-ві роки ХVІІІ ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.). Згодом опришківський рух очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк.

Отже, опришківство було невід’ємною течією національно-визвольного руху всього народу, підточувало підвалини кріпосницького ладу, мало антипольське, антишляхетське спрямування.

39: Геополітичні зміни в Східній Європі наприкінці XVIII ст. та їхні наслідки для українського народу.

Нова геополітична ситуація, яка склалася в Центральній та Східній Європі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинила великі геополітичні зміни і соціальні перетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входили значні території українських земель. На кінець XVIII ст. було ліквідовано Кримське ханство, що несло великі страждання і спустошення українському народові протягом чотирьох з половиною століть свого існування. Унаслідок цих змін виникли абсолютно нові геополітичні утворення на карті Європи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковина ввійшли до складу Австрійської імперії, а всі інші українські землі разом з інтегрованою Гетьманщиною та Слобожанщиною — до російської держави. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилися під владою імперії Романових.

Сталися значні зміни і в адміністративно-територіальному устрої України, яка входила до Росії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії і намісництва". Деякі зміни відбулися на початку XIX ст. Зокрема, було утворено дев'ять губерній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управління наслідували російські. Державну владу в них здійснювали губернатори котрих призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, у яких хазяйнували царські справники. У свою чергу, і повіти поділялися на стани, які очолювали поліцейські пристави. Для зміцнення влади губернаторів створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства: Полтавське й Чернігівське (з Харківською, Полтавською, Чернігівською губерніями ), Новоросійсько-Бессарабське (з Херсонською, Катеринославською, Таврійською губерніями і Бессарабською областю) та Київське (з Київською, Волинською, Подільською губерніями). На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, їм підпорядковувалися не лише місцева адміністрація й поліція, а й розквартировані на території губернії війська. На початку XIX ст. в усіх губерніях заснували ще й охоронні відділення (так звану охранку) для виявлення і покарання політичних противників царського самодержавства. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримував в Україні велику армію, чисельність якої сягала 100 тис. Саме за допомогою військової сили і поліцейського апарату втілювалася в життя гнобительська політика царату, деспотизм якого набрав найвищого розвитку.

У жодній країні Європи правителі не мали такої необмеженої влади, як царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, а поліція такою жорсткою, а народ таким безправним, як у Росії. На українських землях царат проводив колоніальну політику ще сильніше, ніж за часів Петра І і Катерини II.

Передусім царський уряд намагався знищити сліди давньої автономії. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та Литовського статуту в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також міському самоуправлінню. Практично перестали вживати назву Україна, замінюючи її принизливою — Малоросія.

Російський царизм також заохочував усілякими пільгами й привілеями заселення українських земель, насамперед росіянами. їм прищеплювалось усвідомлення належності до панівної державної нації та почуття нібито історично правомірної їхньої зверхності над людьми інших національностей. Наприкінці XIX ст. у результаті переселенських рухів в Україну і з України частка українців на їхній рідній землі зменшилася з 90 до 80 %. Зате частка росіян серед населення України зросла до 12 %. Разом з русифікованим українцями вони становили більшість міського населення Лівобережжя та Півдня України. Це породжувало антиросійські настрої серед місцевого населення, створюючи сприятливий ґрунт для розвитку українського національного руху.

Щодо адміністративно-територіального устрою українських земель, які перебували під владою Австро-Угорської імперії, то слід зазначити, що на цих землях було запроваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління. В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р. очолював губернатор, а пізніше намісник, на Буковині після 1849 р. — президент крайового управління. Повітову ланку очолювали старости. Містами управляли магістрати (до 1870 p.), а пізніше — міські ради як органи самоврядування. На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани, періодично скликались комітетські збори дворянства.

Етнічний склад населення західноукраїнських земель був доволі строкатим. Українське населення, більш як 90 % жило в селах і було зайнято в сільському господарстві. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин. В умовах неоабсолютизму 50-х років правлячі кола Австрії швидко втратили інтерес до українців і пішли на зближення з угорським та польським дворянством. У 60-х роках цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині, що спричинило нове ущемлення національних прав українського населення.

Підсумовуючи розгляд цього питання, варто звернути увагу на те, що після згаданих політичних змін, коли більшість українських земель опинилося в одній державі, відкрилися деякі макроекономічні перспективи, зокрема, тенденції економічної інтеграції українських земель і зростання міжнародної торгівлі через причорноморські порти. Позитивним наслідком геополітичних змін було і те, що українці різних регіонів згодом після "революції національної свідомості", могли зробити свій вагомий внесок у розвиток національного відродження.

40:Українське національне відродження кінець ХVIII – початок XIX ст.

Саме кінець XVIII — початок XIX ст. більшість істориків називають початком національного відродження українського народу. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної,культурної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Для студентів має бути зрозумілим, що українське національне відродження мало своє джерело, з одного боку, в історичній традиції, а з другого — у пробудженні почуття своєї народності. Оскільки історична традиція збереглася, головним чином, на тих частинах української землі, які до кінця XVIII ст. жили своїм власним життям, зберігаючи свою політичну й культурну автономію (а це були лівобережні українські землі — Гетьманщина і Слобідська Україна) — то саме на цих землях спочатку наступало пробудження народності. Цьому сприяло й відкриття у 1805 р. в Харкові першого університету на території підросійської України.

Спочатку носієм українського національного відродження стало українське дворянство, яке заклало основу в формуванні національної інтелігенції. 3 початком XIX ст. ця нова суспільна група поповнювалась вихідцями з міщанства, козаків та селянства.

Можна виділити такі основні напрями українського національного відродження:

— Насамперед, звернення до героїчного минулого народу й популяризація історичних знань. Саме на цей період припадає початок оформлення історичної науки. Зусилля вчених були зосереджені на збиранні, систематизації та публікації історичних джерел і пам’яток історичної думки, виданні журналів і альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час з’являються перші історичні твори— С. Лукомського «Зібрання історичного» (1770), В.Рубана «Короткий літопис Малої Росії» (1777). О. Рігельмана «Літописне повіствування про Малу Росію» (1785—1786), «Історія Русів» анонімного автора, Д. БантишКаменського «Історія Малої Росії» (1822), О.Мартоса «Історія Малоросії» та ін. Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність, ідеалізація та ін.), їхня поява свідчила про початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру.

— Започатковано дослідження з етнографії. Саме поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів, фольклору. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. У 1777 р. виходом у світ в Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» Г. Каліновського було фактично започатковано українську етнографію. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Церетелєв, який видав збірку «Опьіт собрания старинньіх малороссийских песней».

— Становлення літератури та української літературної мови, започаткованої I.Котляревським. Розпочинаються наукові дослідження української мови, написання її граматики, складання словників. У 1818 р. з’явилася перша друкована граматика української мови — «Граматика малорусского наречия»

0. Павловського. важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного I. Войцеховичем. характерно, що у цей час значна частина інтелігенції, навіть та, що обстоювала українську мову, вважала її діалектом, або ж мовою вмираючою, а не активнодіючою. Одним із перших, хто публічно виступив проти офіційних концепцій та примітивнопобутових поглядів на українську мову, був видатний харківський славіст І.Срезневський. у 1834 р. він опублікував статтю «Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова, яка має велике літературне майбутнє. Своєрідним підтвердженням його слів стала творчість відомих байкарів П. Гулака-Артемівського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ’яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури.

Ці кардинальні зрушення, що відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження у народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

41:Автономістьський рух. Роль «Малоросійського дворянства» в боротьбі за національність та культуру.

Рух українських автономістів

Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку XIX ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономістський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін.

Українських патріотів єднали не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагалися відновити знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізовував козацькі полки тільки тоді, коли виникала воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообіцявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін також зумів мобілізувати 8 тис. козаків. Створюючи й використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам.

Малоросійське товариство

У 1819 році, ще перебуваючи в полтавській ложі «Любов до істини», В. Лукашевич почав працювати над створенням нової організації — Малоросійського таємного товариства. На відміну від масонських лож, воно діяло нелегально й ставило за мету вибороти незалежність України. Основні програмові положення товариства містилися в підготовленому В. Лукашевичем так званому «Катехізисі автономіста». Членами цієї організації стали відомі українські дворяни, однодумці В. Лукашевича, — С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст та ін. Малоросійське товариство підтримувало зв'язки з Польським патріотичним товариством та з Південним товариством декабристів.

42:Українське національне відродження (кінець ХVIII – початок XIX ст.) на Західноукраїнських землях.

Подібні процеси відбувалися й на західноукраїнських землях. Тут, з огляду на відсутність національної шляхти, носієм українського відродження виступило уніатське духовенство. Перший гурток, який свідомо виражав національну ідею, виник наприкінці другого десятиліття XIX ст. У Перемишлі було засноване товариство для поширення народної освіти, історії, української мови й усної творчості. I. Могильницький створив першу в Галичині «Граматику» української мови. У надрукованому трактаті «Відомість о руськім язиці» (1829) він спростував погляди окремих польських вчених, які не визнавали окремешність української мови, доводив, що її початки сягають часівКиївської Русі.

На початку 30х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів, де було утворено напівлегальне демократичнопросвітницьке й літературне угруповання «Руська Трійця». Його засновники — Я. Головацький, I.Вагилевич, М. Шакевич — були студентами Львівського університету, вихованцями грекокатолицької духовної семінарії. Згуртувавши навколо себе однодумців, які поставили за мету піднесення національної свідомості та запровадження української мови у всі сфери громадського життя, вони записували фольклор, проголошували уцерквах проповіді українською мовою. У 1837 р. тисячним тиражем було надруковано підготований ними альманах фольклорних творів «Русалка Дністрова». Власті, вважаючи діяльність «Руської Трійці» небезпечною, заборонили поширювати альманах, а його укладачів та авторів притягнути до відповідальності. Незабаром це об’єднання розпалося.

Слід відзначити, що у порівнянні із Наддніпрянщиною здобутки національного відродження в західноукраїнських землях були значно скромніші, зокрема, тут так і не вирішилося питання запровадження літературної української мови.

43:Реформи