Типологія політичних конфліктів

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.

Типологія. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.

Конфлікт цінностей. Він постає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, інтервенціоністи — ізоляціоністи та ін.). Розбіжності в цінностях — одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування проминув три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (лівототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістських цінностей вільного демократичного суспільства; 3) реанімація колективістських цінностей у ліво- та правототалітарних формах.

Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів. Визрівання їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм змогу з політичне правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення, яке було налаштоване на народну приватизацію.

Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися внаслідок розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, що колись належали їхнім етнічним батьківщинам (проблема трансільванських і словацьких угорців). Визрівання конфлікту ідентифікації було зумовлене тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якої вона мешкала.

Етнічні конфлікти не існують у "чистому" вигляді, тобто вони є взаємопроникаючими конфліктами, кожен з яких є джерелом для іншого.

Під етнічним конфліктом розуміють будь-яку конкуренцію між групами - від реального протистояння за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції - в усіх тих випадках, якщо у сприйманні однієї сторони протилежна визначається з позиції етнічної належності її членів.

Основними формами конфліктів є: боротьба та війна.

Боротьба - це форма конфлікту, в якій супротивники прагнуть продемонструвати свою перевагу, примушуючи противника її визнати. Метою боротьби є примус супротивника до капітуляції шляхом визнання переваг і прийняття умов, які зумовлено цим визнанням переваг.

Війна - це збройна боротьба за реалізацію політичних цілей етнічної групи. Тому боротьба існувала в усіх історичних періодах і суспільствах, тоді як війна з'являється лише з появою політично-організованих етнічних спільностей (держав).

 

№ 19 Поняття демократії, сучасні концепції демократії Демократія - народовладдя, форма правління в державі, при якій влада належить народу.

Інколи дають інше визначення: демократія - форма правління в державі, побудована на визнанні народу джерелом влади; форма політичної організації суспільства, яка характеризується визнанням волі більшості. Іноді в конституції держави може бути записано, що влада належить народу, але при цьому владу в країні здійснює невелика група людей в особистих інтересах.

Ліберальна теорія демократії ґрунтується на англосак­сонській традиції (класичний лібералізм Т. Гоббса, Дж. Лок-ка, Ш.-Л. Монтеск'є), яка розглядає демократію як відпо­відальне і компетентне правління. Теорія прямої (колективістської) демократії, одним із ав­торів якої був Ж.-Ж. Руссо, відкидає принцип представництва. Демократію розуміють як пряме правління народу, що сам здатен висловити свою власну волю.

Теорія соціалістичної демократії, на відміну від лібераль­них настанов, трактує її як форму і засіб класового пануван­ня. Даний підхід мав дві традиції — ортодоксальну (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. І. Ленін) та реформістську (Е. Бернштейн, К. Каутський). Ортодокси ідентифікували демократію з дик­татурою пролетаріату, а соціал-реформісти трактували її як своєрідний компроміс різних соціальних сил.

Концепція плюралістичної демократії, розроблена на ру­бежі ХІХ-ХХ ст. (М. Вебер, Г. Ласкі, С. Ліпсет та ін.), ґрун­тується на ідеї політичного плюралізму та включенні в життя сучасних країн множини громадських рухів і партій, які ма­ють різні політичні цілі та виборюють владу. Головною від­мінністю плюралістичної демократії є те, що в ході виборчих кампаній та парламентської діяльності партії та рухи пред­ставляють інтереси численних соціальних груп суспільства, через які також реалізуються інтереси окремої особистості. Отже, процес прийняття політичних рішень проходить через боротьбу «груп інтересів» та є своєрідним компромісом.

Серед політологів є також послідовники елітарної теорії демократії (Й. Шумпетер, Ж. Бодуен, П. Бірнбаум, Р. Арон, Д. Бернхем), які вважають, що слід відштовхуватися не від ідеалу демократії, а від практики, що єдина може вважатися нормою. Підготовка й прийняття політичних рішень вимагає «поділу праці» на управлінців (політичну еліту) та керова­них. Пануюча еліта, яку обрали на певний строк, набуває функцій політичного представництва інтересів більшості населення, що добровільно на цей термін обмежило свою по­літичну активність. Елітизм поступається демократії в мето­дах формування інститутів влади.

В останні роки у політології з'явилася теорія «хвиль де­мократизації», автори якої (наприклад, С. Хантінгтон «Тре­тя хвиля. Демократизація XX ст.») вважають, що розбудова сучасних інститутів демократичного правління відбувалася в три етапи з підйомами і тимчасовими занепадами, але на кожному етапі це стосувалося цілої окремої групи країн.

№20 Людина як суб’єкт та об’єкт політики. Політична соціалізація особистості Зростаюче значення людини та її участі у політичному житті суспільства. Сутність людини полягає в тому, що її життєдіяльність являє собою заснований на матеріальному виробництві і здійснюваний у системі суспільних відносин процес свідомого, цілеспрямованого ставлення до навколишнього світу і до себе. Але сутність людини не існує сама по собі. Реально вона знаходить свій вияв у життєдіяльності всіх індивідів. Кожний індивід — це реальна, жива людина, реальна особистість, з усіма притаманними їй біологічними та соціальними особливостями.. Особистість — це соціальний суб'єкт, в якому знаходить свій вияв уся багатюща сутність людини. Сутність людини полягає в тому, що вона (людина) може сформуватися тільки в умовах суспільства. Можливості впливати на процеси в суспільстві багато в чому залежать від політичної активності особи, її здатності знаходити канали участі в соціальній практиці, масштабності впливу та соціальній значущості ролей, які відіграє особа в соціальному й політичному житті. В реальній ситуації політичний вплив “пересічного” громадянина на суспільно-політичні процеси залежить від основних чинників: Становище людини системі суспільних відносин у політології визначається поняттям “статус”. Статус — це певне місце людини в суспільній ієрархії, зумовлене її походженням, професією, віком, статтю, родинним станом. Розрізняють природний статус (соціальне походження, національність) і такий, що досягається (освіта, кваліфікація тощо). Людина має й особистий статус. Це — становище, якого вона досягає в первинній групі залежно від того, як вона оцінюється саме як людина. Кожна людина поєднує в собі кілька статусів (мати, дружина, службовець, член політичної партії та ін.). Статус тісно пов'язаний з політичною роллю особи, що означає су­купність прав та обов'язків людини. Політична роль — динамічний бік статусу, його функція, певна поведінка. Політичні ролі особистості багатоманітні: роль виборця, депутата, чле­на політичної партії, страйкаря, учасника мітингу тощо.

Політична соціалізація - сукупність суспільних процесів, які впливають на політичну позицію людини. Політична соціалізація функціонує на кількох рівнях взаємодії людини й політичної системи(на соціальному рівні, соціально-психологічному рівні, внутрішньоособистісному рівні). Фактори впливу на процес політичної соціалізації особи: моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо), кожному індивіду притаманні певні біопсихічні характери­стики (темперамент, інтелект, воля тощо), рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи, соціальний статус особи. Проблема політичної соціалізації людини загострюється при переході суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації — все це пред'являє жорсткі вимоги до людини. Формування нових норм і правил поведінки людини у суспільстві, створення нових типів організації вимагають тривалого часу. Для сьогоднішніх поколінь перехід від адміністративної до ринкової економіки оз­начає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності й готовності до безперервного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, посилення інтенсивності праці, щоб мати достатній при­буток в умовах всезростаючої диференціації рівня життя різних верств і соціальних груп. В сучасних умовах здійснюється не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення.

 

№21 Політична свідомість Політична свідомість - опосередковане відображення політичного життя суспільства, суттю якого є проблеми влади, формування, розвиток і задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів; сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини, набувають відносної самостійності. Структура політичної свідомості складна і суперечлива. Згідно з функціональним принципом класифікації в ній можна виділити такі аспекти: політико-ідеологічний, політико-дійовий. За суб’єктом політичну свідомість класифікують на політичну свідомість нації, класу, групи, особистості, масову. За ставленням до влади розрізняється автократична свідомість і демократична свідомість. У гносеологічному відношенні класифікують свідомість на емпіричномі та теоретичному рівнях, буденну і наукову політичну свідомість. Політична свідомість складається в процесі пізнання кожної форми політико-владних відносин: законодавчої, виконавчої і судової влади, а також сукупності політичних інтересів суб’єктів, установки і цінності яких синтезовану в колективну волю, виражену в меті й завданнях політичних дій і самоуправління. Важливим фактором формування політичної свідомості є політичне виховання. Політична свідомість покликана адекватно відображати процеси демократизації в зовнішньополітичному і міжнародному розвитку, прагнення народів жити в мирі і злагоді, виключити війни із життя суспільства, досягти на ділі пріоритету загальнолюдських інтересів і цінностей, свободи соціального і політичного вибору. В Україні на сучасному етапі розпочався і постійно відбувається складний і тривалий процес формування демократичної політичної свідомості.

№22 Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені. Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи: 1) відносини, які ґрунтуються на балансі сил; 2) відносини, що спираються на баланс інтересів. Види міжнародних відносин розрізняють або за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні), або за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо). Міжнародні відносини розрізняють також за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький). Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття, як «регіональні», «субрегіональні», «глобальні». Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: нестабільності, суперництва, ворожнечі, конфлікту, війни або мирного співіснування, довіри, співробітництва, політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів. Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції тауніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизаціязаконодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн.

Сутність зовнішньої політики держави на сучасному етапі полягає у її здатності відстоювати національні інтереси і забезпечувати міжнародну безпеку. Поняття «національні інтереси» в об'єктивному значенні означає сукупність умов, котрі забезпечують вигідний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян, а в суб'єктивному — ідеологічні інтерпретації зовнішньополітичного курсу держави залежно від політичного режиму і міжнародного порядку. Міжнародна безпека передбачає створення ефективних механізмів розв'язання глобальних і регіональних конфліктів, забезпечення оптимального балансу сил на міжнародній арені.

 

№ 23 Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Політична влада втілюється через механізм владних відносин:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов´язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших — їм підкорятися

 

 

№ 24 В Конституції проголошується, що українська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і соціальною, а також верховенство права. Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу, сутність якого зводиться до таких моментів:

1) всі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй;

2) норми Конституції є нормами прямої дії, які передбачають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту своїх прав і свобод;

3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах і безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;

2) збереження депутатського імунітету в тій формі, що не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди парламенту, навіть якщо він пійманий на місці злочину;

3) недосить чітко відпрацьовані норми дострокового припинення повноважень депутата (за винятком невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності), особливо в частині відмови скласти депутатами присяги;

4) нечітко визначена структура уряду, що дає змогу вивести з підпорядкування виконавчої влади деякі головні відомства, які не мають статусу Міністерства;

5) не конкретизовано спеціалізацію судів, а також структуру апеляційних і касаційних судових інстанцій;

6) не закріплений принцип партійності щодо органів виконавчої влади, не визначений тип виборчої системи;

7) не визначено порядок формування обласного і районного самоврядування, межі компетенцій місцевих адміністрацій і місцевих виконавчих органів;

8) збереження протягом п'яти років нинішнього статусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади;

9) не передбачений партійний механізм формування уряду;

10) не визначені межі компетенції між урядом і президентськими структурами.

25. Політична думка часів Середньовіччя (Фома Аквінський, Аврелій Августин). Аврелій Августин у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому таку довершену, що протягом восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші чинники його вчення. Передусім цінність Августина для історії всього європейського мислення у відкритті ним теорії особистості, в центрі якої ставлення людини до Бога і до світу. Августин утверджував віру в силу людської особистості, спрямованої до істини і добра. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога - головна в усій його творчості. Зміст добра задається Заповідям. Віра - єдине джерело істини і спасіння. У безпосередньому зв’язку з теорыэю особистості перебуває і теорія християнської держави. Августин вважав, що реальна держава - це різновид необхыдного зла, виправдання її у служінні церкві. Августин вважав, що церква може користуватися силою держави для того, щоб змусити інакомислячих покористися і з’єднатися з правовірними. В такий спосіб він виправдовує насилля у справах віри. Основні праці Фоми Аквінського «Сума теології», «Про правління володарів», а також у коментаріях до творів Аристотеля. Аквінський розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Головну мету держави він бачив у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру, які досягаються наданням кожній людини прийнятних умов для існування, засобів для морального і розумового розвитку, що має допомогати державі у вихованні справжнього християнина. Влада має божествений характер. Аквінський віддавав перевагу монархічному правлінню. Влада монарха на його думку повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва. Але цю владу належувало обмежувати законами, рахуватися з волею народу.

 

28. Місце України в сучасному геополітичному просторі. У сучасних умовах для України особливо великого значення набувають. розробка й формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні зв'язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів. Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є розширення її участі у діяльності міжнародних організацій. Наша держава і надалі проводитиме лінію на активне співробітництво з 00Н, яка була і залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно і надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності 00Н. Україна як самостійна держава зі значним природним, економічним, культурним та інтелектуальним потенціалом може зробити суттєвий внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.

 

26. Політичні вчення у Стародавній Греції. У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. є. у формі полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Процеси боротьби за владу знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління: -аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих") -олігархії (влади небагатьох, багатих) -демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу).

Сократ (469-399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями.

З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.

Збіг законного і справедливого є бажаним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам. Форми правління за Сократом: -царство - влада, засновану на волі народу й державних законах. -тиранія заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу, -аристократія - правління тих, хто дотримується законів, -плутократія - правління найбагатших. -демократія - правління всіх. Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії.

Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах -діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".

Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих.

Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.

№ 27 Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його «Закон божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців.

Політична думка в Україні у XIX —XX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й національно-політичного відродження України. Якщо попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.

Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу; 2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; 3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки; 4) ідея федеративного устрою України; 5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів; 6) надання переваги колективним формам власності.

Представниками цього напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.