Історичне значення Київської Русі
Історичне значення Київської русі перш за все полягає в тому, що вона: – вперше об’єднала всі східнослов’янські племена в одну могутню державу, а також поклала початок державності у багатьох неслов’янських народів (угро-фінських і тюркських народів-сусідів). Не випадково М.С.Грушевський вважав, що „Київська Русь є першою формою української державності“; – сприяла прискоренню економічного розвитку (високопродуктивного землеробства і скотарства, ремесел і промислів), створенню багатої матеріальної і духовної культури (виникла писемність, право, бібліотеки, храми і т. п.); – відіграла важливу роль у міжнародній торгівлі. У Київській Русі перехрещувалися торговельні шляхи, що йшли із Півночі (Скандинавії) на південь – у Візантію і Середземномор’я, а також із Сходу на Захід (Індії, Китаю, Арабського халіфату товари поступали до Центральної і західної Європи). Багаті руські купці були відомі майже в усьому тогочасному світі; – зміцнила обороноздатність східнослов’янського населення, захистивши його від фізичного знищення з боку кочівників; – захистила Європу від азіатських орд; – підняла авторитет східних слов’ян у Європі, про що свідчать широкі міжнародні зв’язки Київської Русі з Візантією і Германською імперією, Польщею і Угорщиною, Литвою, скандинавськими країнами, які часто були скріплені династичними шлюбами; – Київська Русь і її спадкоємиця – Галицько-Волинська держава стали основою формування української народності.
Причинами роздробленості Київської держави були:
1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти);
2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри);
3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.;
4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками);
5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ).
З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку.
41. Проблема походження українського народу (основні концепції).
Теорії етногенезу
Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:
§ теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тисяч до 2—3 млн. років;[ Джерело? ]
§ теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців становило населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;
§ теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у1950—80-ті.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;
§ теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.
42. Революція 1905-1907 рр. і активізація українського національно-визвольного руху.
Причини
—невирішеність аграрного питання;
— самодержавство, відсутність демократичних свобод;
— колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.
Січня 1905 року за наказом російського царя Миколи II гвардійські частини розстріляли мирну демонстрацію в Петербурзі. Звістка про це блискавично облетіла країну. День, який увійшов в історію як «кривава неділя», був початком першої російської революції. Могутня революційна хвиля охопила Україну. У революційній боротьбі взяли участь усі верстви населення: робітники, селяни, солдати, інтелігенція.
Український національний рух
У ході революції українці намагалися скасувати будь-які національні привілеї та встановити рівноправність народів у Російській імперії. Для цього національно-свідома інтелігенція вимагала:
• вільного розвитку української мови й культури;
• навчання в Україні рідною мовою;
• користування українською мовою в судах та інших державних установах;
• заснування культурно-освітніх гуртків і товариств;
• видання україномовної літератури, газет і журналів.
Під могутнім революційним тиском російське самодержавство змушене було помітно послабити національне гноблення. 21 листопада 1905 року царський указ дозволив:
• видавати літературу національними мовами;
• створювати національні культурно-освітні товариства й театри;
• випускати газети й журнали рідною мовою.
Унаслідок цього в деяких сільських регіонах України вчителі стали навчати дітей українською мовою. У багатьох містах виникли культурно-освітні товариства «Просвіта», де активно працювали відомі діячі української культури Леся Українка, Панас Мирний, Д. Яворницький та інші.
Наприкінці 1905 - на початку 1906 pp. деякі газети виходили українською мовою («Громадська думка», «Рада»), працювали видавництва, клуби, кооперативи. Усього за роки революції вийшло 25 україномовних газет, тижневиків та журналів. їх постійними авторами були М. Грушевський, В. Винниченко, О. Олесь, І. Франко та ін. Значні кошти в розвиток української преси в роки революції вкладав щедрий меценат Є. Чикаленко.
Революція 1905—1907 pp. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так, було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета "Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". її видавцем був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.
Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПРС).
Українці взяли активну участь у виборах до І та II Державних Дум. У І Думі українська громада налічувала 45 депутатів, у II — 47.
43. Руїна, її ознаки та соціально-політичні наслідки.
Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.
Причинами Руїни були: − розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;− посилення антагонізму між різними станами українського населення;− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо.
Можна виділити такі характерні ознаки Руїни:− загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою;− зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;− поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо).
В добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.
