Антропоцентричне мислення.

Дутчак В.В.

КУРС ЛЕКЦІЙ З ФІЛОСОФІЇ

Жовті Води

2005.

Від Автора.

Будучи студентом а потім аспірантом я зіштовхнувся з наступною проблемою на лекціях з філософії, Сидячи на лекції, знечів`я слухаючи професорів і кандидатів я відчував, що все це, про що вони нам намагаються втокмачити і розповісти я знаю і розумію, але на іспити панічно відчував, що відповісти не можу. Парадокс, максисмум інформованності – мінімум віддачі. Майже все що я знав і розумів в аудиторії одразу губилося десь в пам`яті в перші 10-15 хвилин після лекції. Я уявляю як важко було на філософії, студентам не гуманітраних спеціальностей – фізикам, хімікам, економістам, якщо ми – історики, народознавці, ба, навіть філософи часом, а інколи і досить часто губилися в цих космічних роздумах в цій “болтології”. Саме тому, власне, свої лекції я вирішив побудувати на старій, але на мій погляд, досить вдалій схемі в якій пункти плану лекції, це питання в білетах, або тестах наступного, невідворотнього, на жаль для більшості студентської маси, іспиту. Отже я буду намагатись у процесі викладення матеріалу не “растекаться мислю по древу” а давати конкретні відповіді на конкретні питання іспиту з філософії. Завдання студента на лекції – сприйняти, записати, а вдома, готуючись до семінару, використовуючи матеріали базового підручника, осмислити матеріал. Врешті-решт, хто дійсно зацікавиться філософією, той сам буде намагатися використовуючи базис, отриманий на лекціях, стартувати далі, досягати більшого… всі інші отримають той мінімум який отримають, або не отримають нічого. Врешті “человек сам кузнец своєго счастья”.Або повторюючи крилатий вислів В. Висоцкого: “В жизні можешь стать Будьоним ілі лошад`ю єго!”

Базовим підручником, якщо вас цікавить моя думка, варто обрати “Філософію” Надольного, що є у нас в бібліотеці. Написана книга зрозумілою мовою, легко і порівняно приємно читати.

З Богом.

к. філос. н., доцент, Зав. каф. гуманітарних дисциплін ОКВНЗ ІП “Стратегія” Дутчак В.В.

Розділ 1.

Вступ до філософії та основні етапи її історичного розвитку.

Тема: Філософія, її людські виміри і смисл.

План.

 

1.Поняття світогляду, його специфіка, структура, функції.

- Пізнавальна підсистема.

- Ціннісна підсистема.

-Підсистема поведінки.

- Структура світогляду.

2.Історичні типи світогляду.

- Міфологія. Основні риси міфологічного світогляду.

-Релігія. Основні риси релігійного світогляду.

3.Філософія як особлива форма суспільної свідомості.

- Предмет філософії.

- Матеріалізм.

- Ідеалізм.

- Обєктивний ідеалізм.

- Субєктивний ідеалізм.

- Діалектика.

- Метафізика.

4.Основні функції філософії.

- Світоглядна.

- Пізнавальна.

- Методологічна.

- Практично-діяльна.

5. Взаємовідношення філософії, науки та релігії.

 

Завдання для самостійної роботи студентів.

Тема: Філософія, її людські виміри і смисл. С. 5–29.//Філософія. Навчальний посібник. За редацією І.Ф. Надольного.

Лекція№1.

1.Поняття світогляду, його специфіка, чтруктура, функції.

Людство на всіх етапах розвитку завжди цікавили вічні “надокучливі” питання. Що таке оточуючий людину світ? Яка його сутність, як він облаштований? Чи створений він, чи існує вічно? Яка його доля в майбутньому, чи є перспектива існування? Нарешті, яке місце і роль людини в цьому світі, в чому смисл її існування?

Відповіді на ці питання обумовленні потребою в загальній орієнтації, самовизначенні людини у світі. Адже перелічені питання тісно повязані з можливістю відповіді на більш конкретні, але болючіші питання сьогодення. Мається на увазі усвідомлення труднощів, суперечностей, визначення шляхів, тенденцій розвитку кожного конкретного суспільства чи держави. Як зрозуміти перетворення, що відбуваються в сучасну епоху? Яким чином і чи можна взагалі позбутися загроз, що нависли над людством, - екологічної, ядерної, бездуховності тощо.

Отже, для розуміння, усвідомлення всіх цих питань, розвязання більш конкретних практичних завдань потрібен широкий кругозір, бачення перспектив розвитку світу і людства, треба розуміти сутність всього, що відбувається в світі і в більш конкретному середовищі. Необхідно розуміти смисл і мету нашого життя: що ми робимо і для чого, які наші устремління, як вони сприймаються людьми тощо.

Сукупність таких уявлень про світ та місце і роль людини в світі можна назвати світоглядом.

Отжн світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше усвідомлення, розуміння світу, місця в ньму людини, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції.

Світогляд як складне духовне явище поєднує в собі переконання, ідеали, цілі, мотиви поведінки, інтереси, ціннісні орієнтації, принципи пізнання, моральні норми, естетичні погляди тощо.

Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, можна виділити органічно взаємоповязані підсистеми. Це – пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки.

Пізнавальна підсистема.

Світогляд формується насамперед за допомогою знань. До складу світогляду входять повсякденні (життєво-практичні) та наукові (природничі, технічні, суспільні) знання, а також різноманітні форми суспільної свідомості – політична, правова, моральна, естетична, релігійна. Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надійне підгрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнених широких та глибоких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обгрунтування своїх поглядів на світ та місце людини в ньму. Правда ступінь пізнавальної насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженності елементів того чи іншого світогляду може бути різним.

Ціннісна підсистема.

У світогляді крім знань про світ і людину відображаються також певні поняття цінностей. У свідомості юдей формується конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів, розуміння сенсу життя тощо. Відповідно виникають світоглядні ідеали (моральні, політичні, естетичні та ін.) Завдяки ідеалам здійснюється оцінка, визначення цінності того, що відбувається. Одним із найважливіших понять, повязаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси та потворності.

Підсистема поведінки.

Від знань та системи ціннісних орієнтацій залежить поведінка людини, її життева позиція, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У звязку з з цим слід підкреслити бажанність, навіть необхідність, гармонізації, узгодженності пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу людської свідомості. Від цієї узгодженності залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів (аспектів, рівнів) світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.

Струтура світогляду залежить від певних чинників.

Залежно від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду людей світогляд поділяється на:

- світовідчуття. Це емоційно-психологічний бік світогляду на рівні настрою, почуттів;

- світорозуміння. Це пізнавально-інтелектуальний бік світогляду;

- світосприйняття. Це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів (сприйняттів)

За ступенем загальності розрізняють світогляд особистості, груповий(професійний, класовий, національний тощо), загальнолюдський (загальнолюдські світоглядні настанови).

За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний і т.д.

За ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний (“житейскій”) і теоретичний (філософський).

Світогляд виконує найважливіші функції в житті люини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд обєднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соціальних груп, націй, народів.

2. Історичні типи світогляду.

Для розуміння сутності світогляду важливо знати, як він виник, етапи його його розвитку, чим відрізнялися його ранні етапи від наступних, більш зрілих. Для розкриття специфіки сучасного світогляду, його функцій необхідно уявити цей шлях, перші кроки, джерела сьогоднішнього світорозуміння, тобто заглянути в історію формування світогляду. Історичними формами світогляду прийнято вважати такі% міфологія, релігія, філософія. Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання, зупинимося спочатку на короткій характеристиці міфології і релігії, зясуємо основні риси цих явищ.

Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникла в первісному сусіпльстві. У міфах людина прагнула відповісти на так звані космічні питання- походження та будова світу, виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялась також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Важливе місце в міфах відводилося культурним досягненням, які відігравали особливо важливу роль в життєдіяльності людей, - добуванню вогню, землеробству, звичаям, обрядам та ін. у цілому міфи використовували надзвичайно важливі функції. Вони допомагали усвідомити звязок минулого із сучасним і майбутнім, завдяки ним складалися колективні уявлення певного народу, забезпечувався духовний звязок поколінь. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.

Основні риси міфологічного світогляду

- уявлення про кровно-родинні звязки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчудження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була поснити їх, повністю пояснити їх, повністю залежала від них і була безсилою подолати негативні наслідки природних яищ, вона переносила людські риси на навколишній світ

- персонифікація, уособлення природних сил таспособів людської діяльності. Явища природи отримували певні імена, “оживлялися” з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога звернутися до них, “задобрити”, принести жертву тощо

- міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природого і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення спостерігаємо у дітей, художників, поетів

- міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обгрунтування та перевірки. Все сприймалос на віру, не було ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження практикою

- людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил. Її життєвий шлях визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка людини

У міру розвитку суспільного життя, переходу від його первісних форм до більш високих, міф втрачає своє значення як особивий ступінь розвитку суспільної свідомості. Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду – про походження світу, людини, культурних навичок, сенсу життя, таємниці народження і смерті, соціального устрою. На них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей “чужих” їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як “вищі сили”. “Вищі сили” виступали як уоособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

Основні риси релігійного світогляду

- поділ світу на поцейбічний (“земний”) і потойбічний (“небесний”)

- віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей

- наявність культу – ситсеми усталених ритуалів, догматів

- поклоніння Богові як вищій істоті.

2. Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Предмет філософії.

 

Життя людини – це складний процес свідомого, цілеспрямованого, перетворювального впливу на навколишній світ і на саму себе для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.

З появою людини виникає цілісний, воістину людський світ. Різні сторони цього світу відображаються у свідомості людини. Усвідомлення значення різних сторін для забезпечення існування та розвитку людини знаходить своє відображення в різних формах суспільної свідомості.

Кожна з них є не лише відображенням певної сторони навколишньої дійсності, а виступає також як фактор, який забезпечує орієнтацію людини, обумовлює направленність її діяльності у певній сфері життя. Наприклад, наука як одна з форм суспільної свідомості озброює людину знанням властивостей, звязків, законів обєктивної дійсності. Мораль виступає як усвідомлення людьми залежності їх життєдіяльності від характеру взаємних відносин в усіх сферах життя. Це увідомлення відображається в правилах, нормах, принципах, які визначають характер поведінки людей, їх вчинки тощо. Подібне стосується й інших форм суспільної свідомості. Але перед людиною виникла потреба усвідомити не лише ставлення до різних сторін світу, а насамперед і до світу як певної цілісності та до самої себе. Таке усвідомлення знаходить своє відображення саме в філософії.

Термін “філософія” (гр. “філео” – любов і “софія” - мудрість) – буквально тлумачиться як любов до мудрості. Але цей буквальний переклад далеко не вичерпує зміст філософії. Тут йде мова про здатність людини осягнути сутність світобудови, осягнути власну сутність, піднятися до усвідомлення сенсу свого життя. Усвідомлення сутності світу і своєї сутності, свого місця у світі, сенсу життя в єдності і є розумінням мудрості.

Протягом всієї своєї історії філософія ставила і прагнула дати відповіді на важливі питання щодо людини.

- Чи є вона творцем власної долі?

- Чи здатна вона стати володарем тих сил, у боротьбі з якими їй доводиться забезпечувати своє існування?

- Чи спроможна вона пізнати саму себе, проникнути в таємниці своєї душі?

- Чи може вона досягнути щастя і в чому воно полягає?

З ускладненням взаємозвязків людини з умовами свого буття, а також відносин між самими людьми, виникла потреба у специфічному способі бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, що визначає характер ставлення до них, характер вчинків та дій. Іншими словами, виникає потреба у світогляді, формування якого зумовило потребу в узагальненному погляді на світ і саму людину.

Отже, предметом філософії є відношення “людина-світ”. Але, хоч філософія і виникла у далеку давнину, це не означає що відношення “людина - світ” вперше відображається саме в ній. Історично першими формами світогляду були міфологія та релігія. Світоглядне сприйняття дійсності залежить від певної системи кокретно-історичних умов.

Для зясування специфіки філософії необхідно визначити – що, як і чому саме так відображається в філософії, а також її соціальне призначення, тобто які функції вона виконує.

У практично-перетворювальній діяльності перед людиною постає питання – що за своєю природою є світ, в якому вона живе, що лежить в його основі?

У процесі практичної діяльності, в боротьбі зі стихією в людині історично формується уявлення про те, що світ існує незалежно від бажань та волі людини, що люди мають рахуватися з фактом обєктивного існування світу. Людина постійно змушена узгоджувати свої свої цілі з обєктивними, природними процескми. Вона переконується, що світ ніким не створено, він існує поза і незалежно від волі і бажань людей, що в його основі лежить матеріальне начало, що сама людина – продукт і частка цього світу.

Але разом з ти, у трудовій і практичній діяльності, займаючись землеробством, виробництвом знарядь праці та засобів задоволення своїх життєвих потреб, підкорюючи собі сили природи, людина проймалася вірою в могутність свого розуму, ставлячи певні цілі практичної діяльності та домагаючись їх досягнення. Основою такого підходу було те, що саме трудовий процес починається з постановки мети і формування ідеального образу предмета, який прагне створити людина.

Перебільшення ролі свідомої, цілеспрямованої діяльності в практичному освоєнні дійсності веде до висновку, що в основі світу лежить духовне начало.

Ці два протилежні висновки визначали суть основного питання філософії як питання про відношення духу природи, свідомості до матерії, мислення до буття.

Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє відображення у вирішенні питання про те, що є первинним - матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили винивкнення двох основних напрямківфілософії – матеріалізму та ідеалізму.

Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимий, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, власивістю високоорганізованої матерії - мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від яких надприродних сил. Людина частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів – наівний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.

Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювавася конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюються два види ідеалізму

Обєктивний та субєктивний.

Обєктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, первтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Субєктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як субєктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості (така знаєте, собі “матриця”), “комплекси”, “зібрання” наших відчуттів і сприйняттів, породження органів чуття.

Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії є ще дуалізм, який визнає матерію і свідомість, дух і природу, мислення і буття як дві самостійні основи.

До сфери основних питань філософії належать і питання про здатність і можливість людини пізнати навколишній світ, про межі пізнання, про його природу та істинність. Матеріалізм стверджує, що людина здатна пізнати світ, що наші знання відповідають матеріальним обєктам, тримають в собі їх образи, можуть бути і є істинними знаннями.

Обєктивний ідеалізм також ствердно відповідає на питання про пізнання світу, але вирішує його на ідеалістичній основі, виходячи з абсолютної тотожності розуму і дійсності.

Філософський напрямок, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (від гр. А – заперечення і gnosis – знання; недоступний пізнанню). Це як правило, субєктивний ідеалізм. Згідно з агностицизмом людина не може мати вірогідних (достовірних) знань, оскільки реальний світ для неї – всього лише світ її почуттів. Які внаслідок обмеженності та індивідуальних особливостей людських органів чуття, спотворюють дійсність, не можуть дати вірогідного знання про неї.

Найважливішими у філософії є питання про загальну структуру світу та стан, в якому він перебуває. Це питання знаходить своє вирішення у двох основних концепціях – діалектичній та метафізичній.

Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємоповязано і взаємозумовлено, а з погляду стану – він знаходиться в русі, в розвитку.

Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не повязаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах – як зменшення і збільшення, як повторення.

Проблема загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стан, в якому вона перебуває. Є відносно самостійним питанням. Воно може вирішуватися в принципі однаково при різних підходах до основного питання філософії. Тобто матеріалізм, так само як і ідеалізм, може бути метафізичним і діалектичним.

4.Основні функції філософії.

Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. Їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зараховувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-іяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому. Що вона озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.

Якщо світогляд є способом практично-духовного освоєння світу. То філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованність її ставлення до дійсності, характер і спрямованність практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагенння людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, звязків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про звязки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення “людина-світ”.

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, є відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальнішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленність пізнавальної і практичної діяльності.

У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому. Що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

5. Взаємовідношення філософії, науки і релігії

Як уже говорилося, філософія займає особливе місце в структурі суспільної свідомості. Вона пов'язана з усіма її формами, але не зводиться до їх суми і не може бути сама зведена до якої-небудь із форм суспільної свідомості.

Важливим є питання про співвідношення філософії і науки. Філософію часто розглядають як один із різновидів наукового знання. Але не слід ототожнювати науку і філософію. Остання виступає як особлива форма суспільної свідомості. Так, вона тісно пов'язана з науковим знанням, як і з іншими формами суспільної свідомості, однак має свою специфіку, особливий предмет вивчення, характерні способи підходу до нього.

Наука формує так звану картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ, взятий сам по собі, без людини як людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це — стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу.

Це не просто знання, а знання, "вдягнене" в ціннісні форми. Філософія досліджує не світ як такий, а смисл буття людини у світі. Людина для неї не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. Розглядаючи відношення "людина — світ", філософія прагне піднятися до усвідомлення питань про мету та сенс життя, про щастя та шляхи його досягнення. Але вирішення цих питань обумовлене складною системою суспільного буття й особливо тим, наскільки корінні інтереси соціальних суб'єктів (індивідів, груп, класів) можуть бути реалізовані в існуючій системі суспільних відносин і наскільки вони співпадають чи не співпадають з напрямком дії законів суспільного розвитку.

У цьому плані філософія, спираючись на наукові знання і використовуючи їх, може бути за своєю суттю як науковою, так і ненауковою.

При цьому вона не втрачає своєї специфіки — форми суспільної свідомості.

Наука, в свою чергу, потребує філософського усвідомлення дійсності. Вона також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, здійснюючи нові відкриття в пізнанні дійсності, нарощуючи нові достовірні знання про неї.При цьому філософія виступає як методологічна основа наукового пізнання. Докладно про це буде йти мова далі.

Одним зі способів духовно-практичного освоєння світу є релігія. Релігія прагне дати оцінку людським стосункам і поведінці в складному і суперечливому взаємовідношенні добра і зла. Вона звертається до віри, як до найефективнішої форми освоєння розмаїтої реальності. Але сучасні релігії, як правило, не заперечують досягнень науки, зокрема теорій, що пов'язані з будовою матерії, і, тим більше, практичного використання досягнень природознавства.

Священнослужителі завжди підкреслюють, що сферою науки, її першочерговою справою є дослідження лише фізичного світу, лише сфери поцейбічного. А потойбічне — сфера релігії і, можливо, філософії. Головним для сучасних релігій є стурбованість тим, щоб людство, захопившись земними проблемами, не забувало, що над ним існують вищі, вічні інстанції, які здійснюють невсипущий контроль та їх суд.

Релігія головним предметом своєї уваги робить співвідношення поцейбічного і потойбічного світів. Сфера людського і сфера божественного, земне і небесне — серцевина релігійних роздумів. Зв'язок їх — надзвичайно складний і суперечливий — релігійна свідомість прагне показати як впорядкований і зрозумілий людському розумові, але кращим і пріоритетнішим є пряме інтуїтивне осягнення цього зв'язку.

Наука будує картину світу навколо об'єктів, які розуміються як незалежні від людської суб'єктивності, від впливу наших бажань та особливостей сприйняття. Наука прагне бачити і показати світ "таким, яким він є", без, як уже зазначалося, людських прикрас чи, навпаки, нав'язаних йому негативів.

Головним у філософських дослідженнях є співвідношення "людина — світ", яке розглядається в онтологічному, теоретико-пізнавальному, ціннісному, діяльному аспектах. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм і постійний сумнів у власних твердженнях, критичність, незаспокійливість і динамічність думки, Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою.

 

 

Тема №2

2.2. Історичний розвиток світової філософії. Основні напрямки та течії класичної філософії.

План.

1. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії.

1.1. Особливості середньовічного світогляду.

1.2. Ансельм Кентерберійський.

1.3. Вільям Оккам.

1.4. Фома Аквінський.

2. Гуманізм та натурфілософія епохи Відродження.

Антропоцентричне мислення.

2.2. Піко делла Мірандола.

2.3. Гуманісти.

Парацельс.

2.5. Новий погляд на світобудову. Микола Коперник,М. Кузанський., Б. Телезіо, Дж. Бруно.

2.6. Погляди на державотворення. Е. Ла Боесі, Н. Макіавеллі.

2.7. Ідеї утопічного соціалізму. Томас Мор, Томазо Кампанелла.

3. Раціоналізм і емпіризм філософії Нового часу.

3.1. Емпіризм.Френсіс Бекон.

3.2. Раціоналізм. Рене Декарт.

Література: Тема №2 Історичний розвиток світової філософії с.50-87. // І.Ф. Надольний “Філософія”. Київ “Вікар” – 1997

.

1. Стиль мислення і особливості середньовічної філософії

1.1 Особливості середньвічного світогляду.

Середньовічний світогляд має певні особливості, які відрізняють його від античного. Античний світогляд орієнтований на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в ньому центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Нерівність людей пояснюється їх природою (за Арістотелем). Час в античному світорозумінні циклічний, він рухається немовби по колу. У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового вектора (спрямування) — час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його.

Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбачалася в духовності. За цим критерієм зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина — творіння Бога) і. духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності.

Відбувається також зміна основних тем, які підлягають усвідомленню, що було пов'язано з загальним світоглядним переворотом у розумінні місця людини в світі та статусу самої людини в теологізованій філософії Середніх віків. Центральною у філософській проблематиці стає тема внутрішнього світу людини. На відміну від античного культу людської тілесності, захоплення її красою, в середньовічному світогляді людська плоть розумілася як носій гріховності. Тому її необхідно постійно приборкувати, умертвляти.

Важливішою темою середньовічної філософії була тема відношення Бога та створеного ним світу. Особливо активно розроблялася ця тема так званою схоластикою (XI—XVI ст.), яка ставила своїм завданням раціональне обґрунтування віри. Це вже певною мірою сприяло виправданню людському розуму, визнанню його ролі в пізнанні, хоча це спочатку обмежувалося сферою релігійних догматів віри. В цей час знання розглядалося як абсолютне, незмінне, як "божественне одкровення". Джерелом всіх знань вважалася Біблія. Процес пізнання зводився до процесу викладання, передачі знання Біблії від знаючих до незнаючих. Під наукою розумівся зміст Біблії, під вивченням — засвоєння давно знайденого людством знання. Метою пізнання була перебудова душі за допомогою слова Божого. Не випадково слово "схоластика" стало синонімом абстрактних умоглядних міркувань, які не ґрунтуються на досвіді, відірвані від практики.

Вирішення проблеми відношення "бог — світ" привело до нового розуміння причинності порівняно з античним. Причинність в середньовічній філософії розуміється як спосіб породження світу Богом. А в Арістотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, надає їй форму. Причина тут — фактор, що визначає, а не той, що породжує.

На ґрунті середньовічної схоластики розробляється платонівська проблема взаємозв'язку вічних та незмінних ідей та чуттєвих речей. Тут вона набуває форми взаємовідносин загальних понять (універсалій) і конкретних, емпіричних предметів та явищ. У спробі вирішити проблему проявилися два основні напрямки:.

1.2. Ансельм Кентерберійський (1033—1109 рр.) вирішував її в дусі платонізму і прагнув довести реальність універсалій, розглядав їх як думки Бога перед актом творення, оскільки творення не могло здійснитися без певного плану та зразку. Цей погляд отримав назву "реалізм".

1.3. Вільям Оккам (1281 —1349 рр.) запропонував інший підхід до вирішення проблеми взаємозв'язку універсалій (загальних понять), речей та явищ. Цей різновид схоластики відомий під назвою "номіналізм". В. Оккам стверджує, що загальні поняття — це продукти людського мислення, вони є лише іменами, назвами предметів. Існують одиничні предмети, вони є справжніми, дійсними, а універсалі! — це фікції, що спираються не на справжню самостійну реальність, а лише на подобу індивідуальних речей.

1.3. Одним із найбільш авторитетних філософів Середніх віків був Августин Блаженний (354— 430 рр.). Головними темами його роздумів були проблеми буття і часу, руху історії, а також особистості людини, її волі і розуму.

Августин вважає, що Бог створив світ із нічого, тобто він створив не лише порядок і влаштування в світі, а й саму субстанцію (першоматерію). Бог створив і час, який не існував до нього, сам Бог перебуває поза часом. Людина нерозривно пов'язана з часом, народжується і проходить в ньому. Час є людським поняттям, наш розум має здатність розкладати події на "до", "зараз" і "після". Він існує лише в розумі людини, яка згадує, споглядає, чекає, тобто час може бути лише у свідомості.

З ідеєю часу в Августина пов'язана й ідея історії. Августин вважав, що історія визначається божественним провидінням, вона має спрямування (вектор руху). Рух історії — це рух її від "земного града" до "града Божого" або, по-іншому, від земних язичницьких царств до царства Христа, прообразом якого е християнська церква. Історія закінчиться другим пришестям Христа, який буде судити народи й окремо кожну людину за гріхи. Для наступної філософії важливе значення мала ідея Августина про історію не як вічний "кругообіг", повторення, а як процес, що має певний сміисл, значення і кінцеву мету.

Важливе значення у філософії Августина має проблема особистості людини, її волі, розуму та свободи вибору.

Людина є розумна душа, яка користується земним тілом. Людина прагне до Бога, тому що в ньому вона знаходить любов, спокій і благодать. До Бога людина йде через розум ("богопізнання"). Інший шлях до Бога — через віру, яка проявляється у волі людини. Воля і віра, які ведуть людину по життю, набагато вищі за розум, який часто є відірваним від життя, схильним до помилок, недостовірним. Але віра і її одкровення не відкидають цінностей розумного пізнання природи та суспільства.

Августин стверджує, що людина не просто "раба божа", вона — особистість, що пов'язана з Богом. Людина — подоба Бога, значить може володіти волею, спрямовувати її до спасіння, до віри або зневіри, до добра або зла. Людська особистість вільна вибирати між добром, благом і злом. Зло — це недостача добра. Зло коріниться в людській природі. Бог не винен в існуванні зла. Він — творець гармонії добра, благодаті і любові.

Визнання Августином будь-якої людини особистістю (навіть раба, дитини) є прогресивним досягненням його філософії. Вперше було чітко і зрозуміло сказано про унікальність, цінність і волю будь-якої особистості, її відповідальність за свої дії.

 

1.4. Видатним мислителем Середніх віків був Фо ма Аквінський (1221 —1274 рр.). У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. У 1323 р. Папським престолом Фома був проголошений "святим", а його система стає офіційною філософською доктриною римсько-католицької церкви.

Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це — реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом.

За Фомою, речі мають змінюватись, але суще не змінюється, воно просто набуває інших форм. Наприклад, вода, стає парою або льодом. По суті це одне й те саме, але за формою — різне. Проте одночасно не можна бути льодом і парою. Речі і процеси чітко визначені в певний момент, хоча кожен з них може ще чимось стати. Тому-під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а це означає, що вони не повні. Однак всі речі — це частина чогось повного, цілого, якоїсь граничної повноти буття. Така гранична повнота буття є Бог.

Бог — кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав думку про те, що світ — без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам — поза простором і часом і створив все із нічого.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея — підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини — Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях — це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях — шлях розуму, науки. Це довгий шлях з багатьма доказами. Оскільки християнська віра істинна, то все, що ми пізнаємо в природі, створеній Богом, також істина і не суперечить вірі. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія — преамбула віри.

Для соціально-політичних поглядів Фоми характерним є переконання його в необхідності монархічного правління. Метою державної влади має бути всезагальне благо. Людина — це суспільна істота. Визнає, хоч із деякими застереженнями, право народу повстати проти тирана, який систематично порушує справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

2. Гуманізм та натурфілософія епохи Відродження

Філософія Відродження датується періодом кінця XIV—XVI ст. Видатними її представниками були Микола Кузанський, Піко делла Міран-дола, П'єтро Помпонацці, Бернардіно Телезіо, Ла Боесі, Мішель Монтень, Нікколо Маківеллі, Микола Копернік, Джордано Бруно, Томас Мор, Тома-зо Кампанелла та ін.

2.1. Антропоцентричне мислення.

У цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати ашпропоцентричним. У центрі уваги останнього була людина. Характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на мистецтво. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського буття та його величезна цінність. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і з мальовуютьс я такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя висту пає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження е її гуманізм.

 

2.2. Визначний мислитель цього періоду Піко делла Мірандола (1463—1494) так розумів людину. Бог, створивши людину і зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даю тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, й обов'язок ти мав за власним бажанням згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений в межах законів, які я встановив. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина.

2.3. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група людей, що називалася в Італії гуманістами. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше мірце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного. Але водночас це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстична (від гр. "пантеїзм" — "всебожжя"). Бог зливається з природою, начебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог немовби приземлюється, він перестає бути чимось позаприродним.

 

 

Характерними є погляди з цього приводу німецького натурфілософа 2.4. Парацельса (1493— 1541), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами. Якщо в людині всіма діями тіла "керує" душа, то в кожній частці природи знаходиться живе начало — архей. Для оволодіння силами природи достатньо збагнути його, ввійти з археєм у магічний контакт і навчитися ним управляти.

 

2.5. Новий погляд на світобудову. Микола Коперник,М. Кузанський., Б. Телезіо, Дж. Бруно.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473—1543) та Джордано Бруно (1548—1600).

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини в ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства.

Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. На думку Дж. Бруно, Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими Всесвіту.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обґрунтування відповідного методу пізнання дійсності. Слід зазначити, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція, характерна, зокрема, М. Кзанському (1401 — 1464), Б. Телезіо (1509—1588), Дж. Бруно. Але пантеїстичний характер філософії Відродження відображався на її методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю філософів стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину руху в саму матерію, водночас вважали, що вона є невід'ємним від матерії розумним началом. Це "архей" у Парацельса, "світова душа" у Дж. Бруно.

Гносеологія філософії Відродження об'єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як найважливіший перший крок у процесі пізнання.

Як бачимо, тут проявляється емпірична тенденція щодо пізнання, особливо вона проявилась у вченні Б. Телезіо. Меншою мірою — у М. Кузанського і Дж. Бруно. М. Кузанський виділяв чотири ступені у процесі пізнання: чуттєвість, розсудок, хоча й недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух. Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих твердженнях проявляється зв'язок з релігійними середньовічними традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (дух — у Дж. Бруно, інтуїція — у М. Казанського). Тобто емпіризм і раціоналізм у філософії Відродження не були чітко диференційовані.

 

2.6. Погляди на державотворення. Е. Ла Боесі, Н. Макіавеллі.

 

Мислителі Відродження переглядають також середньовічні погляди на суспільство. Розвиток нових виробничих відносин, поява нового класу — буржуазії — вимагали створення сильної єдиної національної держави, здатної подолати феодальний сепаратизм та економічну ізольованість. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов.

У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Так, Е. Ла Боесі (1530—1563) виступав проти абсолютизму, висловлював думку про те, що королі узурпували права, які належать народу, виступав не лише проти монархічного, а й проти будь-якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеалом держави вважав державу, яка поєднує в собі традиції обстоювання міських вольностей (прав) з ідеями народного суверенітету.

Другий напрямок, представником якого був Нікколо Макіавеллі (1469—1527), обґрунтовував необхідність сильної монархічної влади, абсолютизму. Макіавеллі вважав ідеальним устроєм республіку як виразника народного суверенітету. Проте розумів, що в тих умовах лише сильна влада світського государя, яка не рахується з будь-якими моральними традиціями та церковними вченнями, здатна привести до національного об'єднання і створити нову державу.

 

2.7. Ідеї утопічного соціалізму. Томас Мор, Томазо Кампанелла.

В епоху Відродження з'являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478—1535) "Утопія" та Томазо Кампанелли (1568—1639) "Місто Сонця". Соціалістичним утопіям властива переконаність, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Автори сформулювали основні принципи майбутнього суспільства, що базується на розумних "природних" засадах: планове суспільне господарство; обов'язкова для всіх праця, результати якої розподіляються за потребами; всі дорослі члени суспільства беруть участь у політичному управлінні; всі діти мають право на безплатну освіту, яка має бути тісно пов'язана з трудовим вихованням, та ін. Проте в утопіях зберігається багато пережитків феодально-церковної ідеології, Так, проповідується надмірно сувора мораль, що нагадує чернечу, релігійний культ, збереження рабства як тимчасового стану, ідеалізація середньовічного ремесла тощо.

3. Раціоналізм і емпіризм філософії Нового часу

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання — головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

3.3. Емпіризм.Френсіс Бекон.

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561 —1626 рр.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також в Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук в природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий органон або Істинні вказівки до тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній. На шляху нового методу можуть виникнути перешкоди у вигляді хибних уявлень, забобонів, які Бекон називає "ідолами" і які треба попередньо подолати:

— ідоли роду (племені) пов'язані з вірою в істинність найкращого. Вони вроджені і пов'язані з недосконалістю розуму та органів чуття людини. Позбутися їх майже неможливо, але можна послабити їх вплив шляхом дослідницької дисципліни;

— ідоли печери пов'язані з вузькістю поглядів окремих людей, їх звичками, вихованням, внаслідок чого вони спостерігають оточуючий світ ніби з печери;

— ідоли майдану (ринку) пов'язані зі штампами повсякденного користування, вживанням застарілих понять, суджень, слів і породжуються спілкуванням людей;

— ідоли театру (теорій) пов'язані з догматичною, сліпою вірою в авторитети, традиції, звиканням до теоретичних систем, що своєю штучністю, нещирістю нагадують театральні дійства.

Протиотрутою "ідолам" служать мудрий сумнів і методологічно правильне дослідження.

Бекон — противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

— шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

— шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження - голих фактів;

— шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання — сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь. Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Емпіричний напрямок в філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704), Давид Юм (1711—1776).

3.2. Раціоналізм. Рене Декарт.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт (1596—1650 рр.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого — на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення.Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога — найдосконалішої істоти, — ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

— принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження — це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

— розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

— додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта є дедукція та інтуїція;

— ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Науковому методу Декарт надавав універсального значення, вважаючи, що за його допомогою можуть бути пізнані всі закономірності природи, де явища механічно взаємопов'язані й одне випливає з іншого.

Декарт вважав математику основою і зразком його методу. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. На зміну Арістотелівському якісному принципу приходить кількісний аналіз різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх осягнення людським розумом.

Філософія Декарта стала провісником механістичного світогляду. В ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмітною рисою якої є протяжність, та мисляча, для якої характерні непротяжність та неподільність.

Людина у Декарта виявилась дуалістична розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начало. Всі живі організми Декарт розглядав як машини, як істоти, що механічно діють. Таким є і людське тіло, але воно є машиною, в яку Бог вклав душу. Розумність, здатність до раціонального судження є суттєвою особливістю людини, її виключною властивістю. При цьому розум — основа не лише пізнання, а й доброчесної поведінки.

Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Влез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632—1677).

Тема №2

2.3.Історичний розвиток світової філософії. Основні напрямки та течії класичної філософії.

План.

4. Класична німецька філософія.

Загальна характеристика.

І. Кант.

4.3. Й. Фіхте.

4.4. Ф. Шеллінг.

Г.В.Ф. Гегель.

4.6. Л. Фейєрбах.

5. Марксизм в системі філософської культури.