Порівняльне екологічне право

Навчальний посібник

Одеса

ФЕНІКС

ББК 67.447(4Укр)я43 УДК 439.4(477) С90

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради

Одеської національної юридичної академії

Протокол № 4 від 21.01.2010 року.

Рецензенти:

Бехруз Х.Н., доктор юридичних наук, професор; Зелінська Н.А., доктор юридичних наук, професор.

Сурілова О.О.

С90 Порівняльне екологічне право: Навчальний посібник. — О.: Феникс, 2010. — 220 с. І5ВК 978-966-438-285-1.

Навчальний посібник розрахований на студентів вищих юридичних навчальних закладів, юристів-практиків та всіх, хто цікавиться проблемами екологічної безпеки, екологічним законодавством країн сучасного світу.

ББК 67.447(4Укр)я43 УДК 439.4(477)

І5ВИ 978-966-438-285-1

ВСТУП

Останнім часом екологічні проблеми, зокрема різка зміна клімату, деградація навколишнього природного середовища, виснаження природних ресурсів, набувають глобального характеру. Земна куля становить собою єдину екологічну систему. Процеси деградації довкілля (мігруючі забруднення, опустелювання) не знають державних кордонів, ефективна охорона довкілля (мігруючих тварин, птахів, територій спільного використання, зокрема) можлива тільки спільними зусиллями всього світового співтовариства. Сьогодні практично всі розвинені країни замислюються про проведення сумісної політики з охорони довкілля, багато з них накопичили цінний досвід у справі охорони навколишнього природного середовища. Загострення екологічних проблем і вихід їх за національні рамки поставили перед людством глобальне завдання розробки і здійснення екологічної політики, об'єднуючої інтереси держави, бізнесу і населення. Йдеться не тільки про міжнародне співробітництво, але й про уніфікацію правового забезпечення природоохоронної діяльності всіх країн світу на основі дослідження досягнень у цій сфері, здійснення порівняльного аналізу.

У сучасному суспільстві при правильно побудованій співпраці держав екологія стає чинником інтенсифікації економічного розвитку. Так, починаючи з 80-х років XX століття, розвинені країни демонструють значні успіхи в енергозбереженні, заперечуючи тези про прямий зв'язок між економічним зростанням і збільшенням споживання енергії.

Товари і послуги з контролю, запобігання і ліквідації забруднення довкілля сьогодні стали так само конкурентоспроможні на внутрішньому і світовому ринках, як і інші високотехнологічні товари і послуги. У той самий час вирішення екологічних проблем, які гостро постали перед Українською державою та мають глобальний характер, передбачає аналіз, оцінку, врахування та використання правових досягнень, що накопичило світове співтовариство в галузі охорони довкілля.

Глава 1. Загальна характеристика взаємодії

суспільства і природи. Поняття і предмет екологічного права

/./. Основні концепції взаємодії людства і природи.

1.2. Концепція сталого розвитку.

1.3. Глобальні закони природи як основа екологічного законодавства.

1.4. Поняття порівняльного екологічного права.

1.1. Упродовж всієї своєї історії людське суспільство розвивається в оточуючому його природному середовищі та взаємодіє з природним базисом. Людство використовує природні ресурси, змінює природне середовище відповідно до своїх потреб. Вплив людської цивілізації на природу обумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки і техніки, громадських потреб, а також характером суспільних відносин.

Вплив людини на природу й обмежені уявлення про її фундаментальні закономірності призводять до того, що людина в досягненні миттєвих цілей із забезпечення функціонування свого біологічного організму, втручаючись у природу, знищує її як головну умову свого існування. Брак знань про природні процеси веде до того, що найбільш віддалені наслідки тих дій, які спрямовані на досягнення поставленого результату, виявляються зовсім іншими, часом і зовсім протилежними тому, що було необхідним. Це призводить до екологічних криз і катастроф (наочний приклад — глобальне потепління).

При цьому через наростання ступеня дії суспільства на природу відбувається розширення рамок географічного середовища і прискорення деяких природних процесів: накопичуються нові властивості, що дедалі більш віддаляють її від природного стану. Водночас, якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес вже є незворотним.

Протягом усього свого існування людина намагається визначити своє місце у природі, усвідомити значення природи як

філософської категорії, просторового базису і необхідної умови існування людства. Історично склалися такі основні уявлення про природу і право: Доля, Скарб, Довкілля, Ресурс, Біосфера. Відповідно, у ставленні людини до природи можливо виділити такі етапи: 1) біогенний -^.-адаптаційний, присвоюючий; 2) техногенний — частково перетворюючий; 3) ноогенний — системно-перетворюючий.

Всі вони тією чи іншою мірою визначають основні тенденції розвитку законодавства.

У стародавніх суспільствах з недостатнім розвитком науки й економіки природа безпосередньо впливала на життя суспільства. Природа сприймалася як божественне провидіння. Для права було характерне таке саме сприйняття. У ньому відбивалися лише ті питання, які стосувалися внутрішніх проблем існування суспільства. Зміст правових норм, регулюючих природокористування, визначався потребами окремих індивідуумів і їх груп, наприклад, у використанні пасовищ або водних джерел, а не інтересами охорони довкілля. Запобігти його деградації вдавалося лише за рахунок недостатнього розвитку господарства і використання традиційних технологій.

Однак уже в ті часи є приклади природоохоронних законів. Впродовж китайської історії правителі Китаю завжди дуже уважно ставилися до розробки, використання природних ресурсів і управління в цих сферах. Розвиток екологічних ідей у стародавньому Китаї почався на базі ідей про захист живих природних ресурсів. Діяльність з охорони довкілля в Китаї включала в себе два основні напрями: створення спеціальних органів і системи чиновників з питань охорони довкілля.

У період, передуючий першій китайській династії Ся (XXI ст. до н.е. — XVI ст. до н.е.), за часів трьох ідеальних государів, був створений орган, що відав питаннями охорони оточуючого середовища. Згідно з «Ритуалом Чжоу» в епоху імператора Шуня існували спеціальні «чиновники юй», до компетенції яких входили екологічні питання. У період династії Чжоу (XI ст. до н.е. — 256 р. до н.е.) управління природними ресурсами здійснювалося спеціальною структурою Ситу Фе, розділеною на окремі департаменти (юй, хен). Основним їхнім завданням було створення спеціальних обгороджувань

у районах, багатих природними ресурсами, а також встановлення певних тимчасових періодів для розробки різних видів природних ресурсів і заборони на їх свавільний захват, розробку і використання.

Згідно із законами «Статуту привласнення природних ресурсів»: «Не дозволяється руйнувати дома, засипати колодязі, рубати дерева, вбивати тварин. Порушники засуджуватимуться до смерті без поблажливості». Хоча ці правила є правилами військової дисципліни, проте вони включають у себе й аспекти охорони природних ресурсів. Крім того, у «Ритуалі Чжоу» в розділах «Закони князя» і «Щомісячні укази» наведені правила полювання для кожної пори року і передбачені різні заборони для кожного з дванадцяти місяців. У ранній період історії Китаю були вироблені базові екологічні закони. За часів правління династії Шан (Інь) (4000 р. до н.е. — XXI ст. до н.е.) були опубліковані такі закони: «Навесні заборонялося вирубування дерев у гірських лісах для того, щоб дозволити рослинам добре розростатися, влітку заборонялася риболовля, аби забезпечити розмноження риб». Це — спосіб вираження правової норми, який має прихований заборонний характер. Законом було закріплено, що людина, яка викидає сміття на громадську дорогу, карається відрубуванням обох рук.

На бамбукових дошках, знайдених при розкопках у пров. Хубей, були виявлені закони з охорони природних ресурсів. Згідно із Законом про землю у сфері охорони природних ресурсів були прийняті такі закони: «У другому місяці весни заборонено рубати дерева і засипати русла річок і струмків. До настання літа заборонено випалювати траву і збирати рослини з молодими паростками, а також полювати на дитинчат тварин, збирати яйця з пташиних кубел, труїти рибу і ставити капкани і сіті. Жителі сіл, розташованих поблизу від пасовищ диких тварин або інших заповідних районів, не повинні полювати із собаками в період розмноження диких тварин. Відповідальні за заподіяння збитку природі чиновники і керівники відомств, що відають питаннями охорони довкілля, виряджаються у відставку і піддаються судовому переслідуванню». Крім того, були суворо регламентовані охорона й управління гірськими і лісовими ділянками, а також водними ресурсами, сіль-

ськогосподарськими угіддями, а за діяння, що призвели до руйнування природних екосистем, були встановлені заходи покарання'.

З індустріальним розвитком виникла потреба підвищення продуктивності, зокрема за рахунок розширення природокористування і підвищення навантажень на довкілля. Суспільство не лише пристосовується до природи, але й починає змінювати її відповідно до своїх виробничих, політичних, естетичних потреб. Природа перетворюється з доленосної реальності на засіб виробництва. На цьому етапі природа розглядається як скарбниця. Землі меліоруються, води перерозподіляються, передаються в публічне управління. Водний закон Німеччини 1877 року свідчив, що господарське значення проточних вод, які використовуються в промисловості й сільському господарстві, мало бути всесторонньо й ефективно визначено з метою зменшення частини національного багатства, яка не знаходить вживання. Водне право розглядало води як джерела питної води; води, що використовуються в промисловості; місця скидання стічних вод. Регулювалося конкуруюче водокористування. Право охоплювало проблеми освоєння і розподілу природних ресурсів. Питання охорони природи практично не розглядалися як об'єкт правового регулювання².

У результаті стали помітні шкідливі наслідки, до яких призводить індустріальний розвиток, а саме забруднення вод, ґрунтів, повітря, вирубка лісів, зміна клімату, зникнення багатьох видів тварин і рослин. У середині XX століття виникає нове бачення природи. Природа стала сприйматися як оточуюче середовище і зовнішня необхідна умова життя людини, якій загрожує небезпека, а отже, необхідний захист. Формулюються першочергові завдання охорони природи. Виникає екологічне право як галузь права. Величезний вплив на зміну світовідчування суспільства справив твір «Межі зростання», який вийшов друком 1972 року. Автори книги дійшли таких висновків:

Див. докладніше: Лю Хун Янь. Зкологическая политика Китая: история развития и современное состояние / Лю Хун Янь // Политика и общество. — 2006. - № 6. - С. 108-124.

Див.: Винтер Г. Окружающая среда, ресурси, биосфера. Представлення о природе и праве / Г. Винтер // Зкологическое право. — 2001. — № 3. — С. 30-36.

1. Якщо існуючі тенденції зростання чисельності населення світу, індустріалізації, забруднення навколишнього середовища, виснаження ресурсів, виробництва продуктів харчування залишаться незмінними, межі зростання на нашій планеті будуть досягнуті протягом найближчих 100 років. Найбільш вірогідним результатом стане раптове неконтрольоване зниження чисельності населення й обсягу виробництва.

2. Ці тенденції можливо змінити і створити умови екологічної та економічної стабільності, яка збережеться й у майбутньому. Стан глобальної рівноваги має бути таким, аби кожна людина могла задовольнити основні матеріальні потреби і мала можливості для реалізації свого творчого потенціалу.

3. Якщо людство вибере дорогу сталого розвитку, то чим швидше почне працювати над його здійсненням, тим більше буде шансів досягти успіху'.

Вийти за межі означає ненавмисно вийти за рамки обмежень, що накладаються законами розвитку природи. Незважаючи на вдосконалення технологій, суворішу природоохоронну політику, використання багатьох природних ресурсів і потоки забруднень вже вийшли за межі стійкості. Навколишнє середовище не може вистояти, починається безповоротний процес його деградації. Зв'язано це, у першу чергу, із стрімкими змінами в системі «суспільство — довкілля», викликаними зростанням чисельності населення світу і розвитком економіки.

У людській діяльності зростання розглядається як досягнення, засіб вирішення невідкладних проблем. У розвинених державах економічне зростання дозволяє забезпечити зайнятість населення, соціальну стабільність, підвищити якість життя. У бідних країнах економічне зростання розглядається як засіб виходу з убогості. Проте зростання породжує і проблеми.

Розміри земної кулі кінцеві. Будь-яке матеріальне зростання, включаючи зростання людської популяції і обсягу вироблюваних продуктів, не може тривати вічно. Межами зростання є межі інтенсивності потоків енергії і матеріалів, необхідних для життя людей і функціонування промисловості. Населення й економіка

¹ Медоуз Д. За пределами роста: пер. с англ. / Д. Медоуз, Й. Рандерс. — М.: Прогресе «Пангея», 1994. — 303 с.

залежать від наявності сировини, джерел енергії і води, що знаходяться в природі, можливості планети переробити відходи, що утворюються в результаті людської діяльності. Межі зростання — це межі здатності планетарних джерел забезпечувати ці потоки матеріалів і енергії, можливості стоків — поглинати забруднення і відходи.

Всі основні елементи системи «суспільство — навколишнє середовище» (чисельність населення, виробництво продуктів харчування, промислове виробництво, вжиток ресурсів, забруднення довкілля) у даний час перебувають у стані експоненціального зростання.

Таке зростання відбувається, якщо зростаючий об'єкт виробляє сам себе (живі організми, включаючи людину; промисловий капітал) або його зростання обумовлене тим чинником, що відтворює сам себе (виробництво продуктів харчування, генерування забруднень).

Зростання чисельності населення визначається показниками народжуваності та смертності. Навіть при врахуванні впливу культурологічних, національних, місцевих особливостей простежується закономірність, що дозволяє зробити висновок про те, що чисельність населення змінюється відповідно до трьох моделей. Ця теорія отримала назву теорії демографічного переходу.

1. У країнах з низьким рівнем розвитку значні як народжуваність, так і смертність, при цьому спостерігається низький приріст населення.

З поліпшенням якості життя і харчування, підвищенням рівня охорони здоров"я смертність падає, а народжуваність, за інерцією людського мислення, залишається високою. Відбувається швидке зростання населення. Поступово люди залучаються до способу життя індустріального суспільства, народжуваність знижується і приріст населення стабілізується, а в ряді випадків стає негативним.

2. У країнах із середнім рівнем розвитку промисловості й охорони здоров'я смертність падає, а народжуваність залишається високою. Темпи зростання населення високі.

3. Високорозвинені країни Європи й Америки характеризуються низькою смертністю, низькою народжуваністю і невисоким, навіть нульовим, приростом населення.

Проте слід мати на увазі, що темпи приросту населення залежать не лише від рівня економічного розвитку і доходів населення, але й від впливу на спосіб життя людей рівня освіти, зайнятості населення, традиції планування сім'ї, становища жінок

у суспільстві¹.

Промисловий капітал також може зростати завдяки своїй здібності до відтворення. При певному обсязі промислового капіталу виробляється щорік достатній обсяг промислової продукції. Певна частина продукції є інвестиціями, які сприяють майбутньому розширенню обсягу продукції. Величина інвестицій, як і народжуваність, змінна і залежить від економічних можливостей і рішень, що приймає людина. Значніший обсяг виробництва сприяє збільшенню кількості продукції, що випускається, частина якої йде на інвестування, зростання ж інвестицій приводить до зростання виробництва. Одночасно відбувається зношування (амортизація) виробничих фондів (проведемо аналогію із смертністю).

Здібність до самовідтворення населення і промисловості визначає їхню роль у світі. Саме люди і промисловість експлуатують природні джерела сировини й енергії, витягують ресурси з природного середовища, одночасно повертаючи в навколишнє середовище відходи. Вочевидь, що існують межі темпів використання сировини й енергії, межі можливостей прийому і зневаження відходів природними системами, при перевищенні яких відбувається порушення природного балансу і настає екологічна криза. Екологічна криза є результатом суперечності між економічними й екологічними інтересами, між інтересами розширення виробництва і здатністю біосфери до самовідновлення. У сьогоденні людство живе в умовах екологічної кризи, яка виявляється не тільки в деградації природного середовища, але й у неспроможності суспільства зупинити ці процеси наявними засобами. Умовою виживання людства стає переосмислення місця людини в природі, розробка стратегії виживання у зміненому світі, розробка сучасних концепцій взаємодії людства і природи.

¹ Див. докладніше: Миронин С. Причини второго демографического перехода [Електронний ресурс] / С. Миронин, О. Козьірева. - Режим доступу: Шр://\у*м. г1еу.ги/65_36.піт

На цьому етапі право довкілля носить виражений антропоцент-ричний характер. Це виражено вже в самому понятті «довкілля», що відображає розуміння природи як житла людини. Заборона шкідливої дії встановлюється, якщо вона загрожує, у першу чергу, людині. Навіть норми, спрямовані на захист природи як такої, забезпечують здатність природи виробляти необхідні людині блага. Показники якості довкілля орієнтовані на людину, її потреби. Прогресивні ідеї оголошують природу загальнолюдською спадщиною, що потребує захисту.

Ядром біосферної концепції є визнання природи загальним будинком, де людина не є єдиним господарем. Людина як біологічний вид підпорядкована глобальним зв'язкам природи і може зникнути як вид, якщо за допомогою інтелектуальної переваги і технічних можливостей спробує придбати панування над природою. Земля становить собою систему, що самоорганізуєть-ся, самостійно координує хімічні, фізичні й біологічні процеси таким чином, що досягається рівновага між ними. У систему втручається людина, виробляючи токсичні відходи, підвищені обсяги вуглекислого газу. Це може призвести до зміни клімату і створити умови, неприйнятні для виживання людини, і у той самий час стати поштовхом для формування нових видів, за допомогою яких рівновага буде відновлена. Право враховує це, обмежуючи втручання людини та намагаючись забезпечити збалансований, сприятливий для природного довкілля розвиток суспільства.

1.2. 1984 року в рамках ООН була сформована Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку, яку очолила прем'єр-міністр Норвегії Гро Харлем Брундтланд. Доповідь комісії «Наше спільне майбутнє», в якій обґрунтована концепція сталого розвитку, була подана 1987 року. Сталий розвиток визначений як такий розвиток, який задовольняє потреби теперішнього часу і не ставить під загрозу можливість майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Сьогодні концепція сталого розвитку є однією з прогресивних концепцій взаємодії суспільства і природи, визнаною світовою науковою спільнотою універсальною базовою категорією, навколо якої динамічно створюється система природ-ничонаукових і гуманітарних знань про соціальні, економічні, політичні, екологічні та інші процеси.

У той самий час концепція сталого розвитку не є однозначною, так само як і її правове опосередкування. Навіть щодо змісту терміна «сталий розвиток» ведуться наукові дискусії. Зв'язок між суспільством, його діяльністю з використання природних ресурсів планети та природою на Землі, інакше кажучи, діада «суспільство — природа», не може розглядатися (як це було раніше) тільки з натуралістичної точки зору, поза внутрішньою структурою людського суспільства, узятого в цілому, як сукупність країн і народів і як структура соціальних і соціально-політичних зв'язків

усередині них¹.

Це якісно новий етап у розвитку людського суспільства, необхідна умова збереження нинішньої цивілізації і переходу до вищого ступеня її розвитку. Сталий розвиток означає, отже, гармонійний сумісний розвиток (коеволюцію) суспільства з його природним середовищем, біосферою².

Еколого-соціальна криза, з якою людство має діло вже декілька десятиліть, неминуче змінює шлях розвитку цивілізації. Складовою частиною концепції сталого розвитку стала фундаментальна ідея дотримання прав майбутніх поколінь. Природні ресурси Землі є загальною спадщиною всього людства, включаючи як ті, що нині живуть, так і майбутні покоління. Мета — виживання людини як біологічного виду. У той самий час дедалі більше число людей усвідомлює, що само подальше існування людства буде неможливим, якщо деградація природного місця його існування перевищить деякий, поки невідомий критичний

рівень³.

Концепція сталого розвитку включає п'ять основних елементів:

1. Людство здатне надати розвитку сталий і довготривалий характер, з тим щоб він відповідав потребам людей, що нині

¹ Див.: Левашов В.К- О социальной сущности концепции устойчивого разви-тия / В.К. Левашов. — М., 1997. — 179 с.

Див.: Гирусов З.В. Мир в поисках концепции устойчивого развития / З.В. Гирусов, Г.В. Платонов // Вестник Московского университета. Серия 7, Фило-софия. — 1996. — № 1. — С. 3-14.

* Див.: Кравченко С.М. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища: підручник / С.М. Кравченко, А.О. Андрусевич, Дж.Е. Бонайн; за ред. С.М. Кравченка. — Л.: Вид. центр ЛНУ, 2002.

живуть, не позбавляючи при цьому майбутні покоління можливості задовольняти свої потреби.

2. Наявні обмеження у сфері експлуатації природних ресурсів відносні. Вони пов'язані із сучасним рівнем техніки і соціальної організації, а також-*із здатністю біосфери справлятися з наслідками людської діяльності.

3. Необхідно задовольнити елементарні потреби всіх людей і всім надати можливість реалізовувати свої надії на благополучніше життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток неможливий.

4. Розміри і темпи зростання населення мають бути узгоджені із змінним продуктивним потенціалом глобальної екосистеми Землі.

Особливо підкреслюється динамічний характер сталого розвитку, який є не незмінним станом гармонії, а процесом змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрями капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку та інституційні зміни узгоджуються з нинішніми і майбутніми потребами¹.

Програми сталого розвитку базуються на «Порядку денному — XXI», одному з найважливіших документів, прийнятих на глобальній екологічній конференції Ріо-92.

«Порядок денний — XXI» називає головні напрями дій:

— мінімізація споживання ресурсів;

— мінімізація виробництва відходів;

— запобігання завданню шкоди природі;

— управління енергією, зниження споживання і потреб;

— забезпечення основних прав людини².

1.3. Закони розвитку природи створюють природно-наукові й філософські основи всілякої діяльності з природокористування й охорони довкілля, у тому числі у сфері права. Урахування законів природи при плануванні і здійсненні екологічно шкідливої діяльності та їх дотримання повинно служити основним критерієм екологічної обґрунтованості й допустимості такої діяльності. їх знання і врахування особливо важливі при вжитті таких

Див.: Наше общее будущее: доклад Международной комиссии по окружа-ющей среде и развитию (МКОСР). — М.: Прогресе, 1989. — 372 с.

Див.: Порядок денний 21 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Мір:// /////

правових заходів охорони природи, як нормування гранично допустимих впливів на природу, оцінка впливу планованої діяльності на довкілля, екологічна експертиза, планування заходів з охорони природи та ін. Закони розвитку природи повинні враховуватися також при підготовці законопроектів про охорону довкілля. Дотримання законів природи при прийнятті господарських, управлінських і інших екологічно значимих рішень — одна з умов, методологічна основа виходу з екологічної кризи.

До основних законів природи належать, зокрема, такі:

1. Закон максимізації енергії (закон Р. і Е. Одумів). Збереження системи визначається найкращою організацією вступу в неї енергії і використанням мінімальної кількості енергії з найбільшою ефективністю.

2. Закон мінімуму (закон Ю. Лібіха). Життєві можливості організму визначаються екологічними чинниками, кількість і якість яких близькі до необхідного організму (системі) мінімуму. Подальше їх зниження призводить до загибелі організму.

3. Закон обмеженості природних ресурсів. Правило одного відсотка. Всі природні ресурси Землі є кінцевими, оскільки площа Землі обмежена в просторі. Навіть ресурси, які ми відносимо до категорії «невичерпних», не є такими. Обмеження накладає сама енергетика біосфери, антропогенна зміна якої понад допустимої межі за правилом одного відсотка виводить систему із стану

рівноваги.

4. Закон «Все або нічого» (закон Боуліча). Незначна дія не впливає на природну систему, але накопичення таких дій призводить до порушення природного балансу і динаміки природних процесів.

5. Закон константності (закон В.І. Вернадського). Правило заповнення екологічних ніш. Кількість живої речовини природи постійна. Убування кількості живої речовини в одній частині біосфери означає ЇЇ зростання в іншій частині. Порожня екологічна ніша має бути заповнена. При цьому відбувається заміна великих високоорганізованих форм меншими і менш організованими.

6. Закон внутрішньої динамічної рівноваги. Зміна будь-якої із складових природних систем (речовини, енергії або інформації) викликає якісні й кількісні зміни інших складових і системи в цілому.

7. Закон розвитку природної системи за рахунок використання ресурсів довкілля. Ізольований розвиток, безвідходне виробництво неможливо.

8. Закон піраміди енергій. З одного трофічного рівня екологічної піраміди переходить на іншій її рівень не більше 10% енергії. Для здобуття з природного середовища одиниці корисної продукції з кожним днем потрібно дедалі більше енергії.

9. Закон убиваючої природної родючості. На освоєних людиною землях відбувається зниження природної родючості грунту, причиною якої є порушення природних процесів ґрунтоутворення внаслідок штучного зрошування, монокультури і т.д.

10. Закон екологічної кореляції. В екосистемі, як і в будь-якому цілісному природно-системному утворенні, всі вхідні в неї види живого й абіотичні екологічні компоненти функціонально відповідають одне одному. Випадання однієї частини системи (наприклад, знищення виду) неминуче веде до зникнення всіх тісно пов'язаних з цією частиною системи інших її частин і функціональної зміни цілого. Закон екологічної кореляції особливо важливий для збереження видів біорізноманіття, ніколи не зникаючих ізольовано, але завжди взаємозв'язаних групою. Дія Закону призводить до стрибкоподібності в зміні екологічної стійкості: при досягненні порогу зміни функціональної цілісності відбувається зрив (часто несподіваний) — екосистема втрачає властивість надійності.

Відомий американський учений-еколог Б. Коммонер зводить основні закони екології до такого: 1) все пов'язано зі всім: 2) все повинно кудись діватися; 3) природа «знає» краще; 4) ніщо не дається дарма¹.

1.4. В умовах майже сформованої нової системи екологічного законодавства України надзвичайно велику роль відіграє аналіз та вдосконалення правових норм у цій сфері та процесів їх застосування.

Однак тривалий час у сфері екологічних відносин в Україні не надавалось достатньої уваги порівняльному правознавству. Особливо це стосується порівняння різних суспільно-історичних

Див. докладніше: Коммонер Б. Замьїкающий круг / Б. Коммонер. — Л.: Гидрометеоиздат, 1974. — 272 с.

типів права. Тим часом саме порівняльне право дає можливість глибше пізнати та покращити своє національне право.

Передумовами цього процесу є зростання екологічних погроз і створення державами, зокрема Україною, США, державами Західної Європи, законодавства у сфері охорони довкілля, а також потреби проведення транснаціональних екологічних досліджень, міжнародного обміну і співпраці в цій сфері. На основі активного розвитку порівняльно-правових досліджень відбулися такі важливі події, які визначили подальший розвиток екологічного законодавства багатьох країн світу, як запозичення ними системи оцінки впливу на довкілля, вперше розробленої у США, сприйняття національним екологічним законодавством різних держав, зокрема України, принципу «забруднювач платить», який запропонувала Організація економічного співробітництва і розвитку. В умовах глобалізації і наростаючої тенденції взаємовпливу і взаємозалежності держав і їхніх правових систем розвиток національного екологічного права невіддільний від порівняльного екологічного правознавства як наукового методу і комплексного наукового напряму, що має науково-теоретичне і практико-при-кладне значення, та є актуальним для екологічного права¹. Еко-лого-порівняльні дослідження мають значення для вдосконалення українського законодавства в галузі охорони довкілля і процесів його застосування в Україні.

У даному контексті у предмет аналізу і зіставлення порівняльного екологічного правознавства слід, зокрема, включати: норми і правові інститути екологічного права України та інших країн; екологічне законодавство цих держав, включаючи екологічні й інші закони та інші нормативні правові акти; еколого-правові концепції; предмет і методи правового регулювання суспільних відносин у сфері природокористування і охорони довкілля; еколого-правові поняття і терміни та ін.

Предметом порівняльного екологічного права є: вивчення загальних закономірностей та тенденцій розвитку екологічної політики різних країн світу з врахуванням їхніх природних і національних особливостей; порівняльний аналіз екологічного законо-

павства; дослідження специфіки еколого-правових відносин тієї чи іншої країни, ефективності запровадження та функціонування різних еколого-правових інститутів. Методи складає система за-гальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваних проблем: історико-правовий, логічний метод, метод моделювання, системно-структурний, со-ціогенетичний метод, структурно-функціональний; порівняльно-правовий метод.

На основі дослідження й аналізу особливостей порівняльного екологічного права воно визначається як: самостійна дисципліна екологічного правознавства, зміст якої полягає в проведенні спеціалізованих компаративістських досліджень, заснованих на науковому і системному підході щодо екологічних законів, практики їхньої дії та екологічного правознавства різних держав; галузева дисципліна порівняльного правознавства; нова суміжна наукова галузь правознавства, загальна для порівняльного й екологічного правознавства.

Завдання порівняльного екологічного правознавства полягають у проведенні спеціалізованих систематизованих порівняльних досліджень міжнародного, регіонального і національного екологічного законодавства, практики його вживання і досягнень екологічного правознавства різних держав.

У числі особливостей порівняльного екологічного правознавства виділені: специфічний об'єкт дослідження — екологічне право різних держав та міжнародне екологічне право, які мають комплексний характер, перебувають у тісному взаємозв'язку з конституційним, адміністративним, цивільним, кримінальним і ін. галузями права; широка сфера для порівняння, що дозволяє, зокрема, порівнювати екологічне право різних держав, зіставляти національні еколого-правові системи і норми міжнародного права довкілля, досліджувати різні еколого-правові системи і т.д.; слабо обкреслені межі правових систем, що виявляється у скороченні істотних відмінностей між ними, тенденціях до об'єднання екологічного національного права різних держав і їхньому впливі на міжнародне право довкілля; суміжний характер порівняльного екологічного права¹.

¹ Див.: Лю Хун Янь. Развитие зкологического права Китая и России: автореф. дис.... канд. юрид. наук / Лю Хун Янь; Ин-т гос. и права РАН. — М., 2005. — 24 с.

Див.: Лю Хун Янь. Вказ. твір.

Особливості порівняльного екологічного права як галузі порівняльного правознавства пов'язані з інтенсивним розвитком сучасного екологічного права всіх рівнів, глобальним характером екологічних проблем і, відповідно, приписів, значним обсягом нормативного матеріалу, широким використанням досягнень і термінології природничих наук, об'єктивно існуючим конфліктом екологічних та економічних інтересів.

Глава 2. Принципи міжнародного екологічного права

2.1. Поняття принципів міжнародного екологічного права.

2 2. Система принципів міжнародного екологічного права.

2.3. Зміст та сутність принципів, що закріплюють пріоритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток.

2.4. Зміст та сутність принципів, що проголошують суверенітет держав на використання природних ресурсів.

2.5. Зміст та сутність принципів, що характеризують відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища.

2.6. Зміст та сутність принципів, зорієнтованих на запобігання забрудненню навколишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

2.7. Зміст та сутність принципів міжнародної співпраці у сфері охорони навколишнього природного середовища.

2.8. Зміст та сутність принципів, що забезпечують право на інформацію.

2.9. Принципи, що встановлюють зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів.

2.1. Поняття принципів права є однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки. І це не випадково, оскільки саме в принципах права найяскравіше відбита його суть у всьому різноманітті складових, сторін і закономірностей.

3 метою встановлення нового, справедливого глобального партнерства шляхом створення нових рівнів співпраці між державами, ключовими секторами суспільства і людьми, на Конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (1992, Ріо-де-Жанейро) була прийнята «Декларація Ріо» — основоположний політичний документ, що містить генеральні принципи і зобов'язання із взаємодії держав в екологічній і економічній сферах, які сприяють екологічно сталому розвитку¹. Ці принципи утворюють основу для розвитку міжнародно-правової охорони навколишнього природного

Див.: Декларація принципів РЮ [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ^гак°п-гас1а.§гоу.иа/с§і-Ьіп/]а\іга/таіп.с§і?пгее=995_455.

середовища, визначення регіональної та національної екологічної політики. Вони впливають на концептуальні зміни і розвиток права довкілля та отримали загальне визнання¹.

З точки зору ООН і учасників Конференції, заснована на цих принципах національна внутрішня і зовнішня екологічна політика держави сприятиме забезпеченню національного і міжнародного екологічного правопорядку.

У Декларації Ріо визначаються цілі, для яких ці принципи проголошуються. Основні з них — налагодження нової і рівноправної співпраці в масштабах всього світу шляхом встановлення нових рівнів співпраці між державами і народами; визначення перспектив розвитку міжнародного права довкілля; розвиток національного законодавства у сфері довкілля і встановлення заходів, які можуть бути найбільш корисними для підтримки сприятливого стану довкілля і його відновлення.

Принципи, що містяться в Декларації Ріо, є джерелами українського права довкілля, і їх виконання в процесі національної і міжнародної природоохоронної діяльності України може служити критерієм оцінки правильності й обгрунтованості такої діяльності.

Принцип 1

Турбота про людей посідає центральне місце в зусиллях із забезпечення стійкого розвитку. Людина має право на здорове і плідне життя в гармонії з природою.

Принцип 2

Відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй і принципів міжнародного права, держави мають суверенне право розробляти свої власні ресурси згідно із своєю політикою у сфері довкілля і розвитку і несуть відповідальність за забезпечення того, аби діяльність у рамках їхньої юрисдикції або контролю не заподіювала збитку довкіллю інших держав або районів за межами дії національної юрисдикції.

Принцип З

Право на розвиток має бути реалізоване, аби забезпечити справедливе задоволення потреб нинішнього і майбутніх поколінь у сфері розвитку і довкілля.

¹ Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища: Підручник / За ред. С.М. Кравченко. - Л.: Вид. Центр ЛНУ, 2002. — С. 27-28.

Принцип 4

Для досягнення стійкого розвитку захист довкілля повинен складати невід'ємну частину процесу розвитку і не може розглядатися у відриві від нього.

Принцип 5

Всі держави і всі народи співробітничають у вирішенні найважливішого завдання викорінювання бідності — необхідної умови стійкого розвитку — у цілях зменшення розривів у рівнях життя й ефективнішого задоволення потреб більшості населення світу.

Принцип 6

Особливому стану і потребам країн, що розвиваються, у першу чергу найменш розвинених і екологічно найуразливіших країн, надається особливе значення. Міжнародні дії у сфері довкілля і розвитку мають бути також спрямовані на задоволення інтересів і потреб всіх країн.

Принцип 7

Держави співробітничають у дусі глобального партнерства в цілях збереження, захисту і відновлення здорового стану і цілісності екосистеми Землі. Унаслідок своєї різної ролі в погіршенні стану глобального довкілля держави несуть спільну, але різну за обсягом відповідальність. Розвинені країни визнають відповідальність, яку вони несуть у контексті міжнародних зусиль із забезпечення стійкого розвитку з врахуванням стресу, який створюють їхні суспільства для глобального довкілля, і технологій і фінансових ресурсів, якими вони володіють. Принцип 8

Для досягнення стійкого розвитку і вищої якості життя для всіх людей держави повинні обмежити і ліквідовувати нежиттєздатні моделі виробництва і вжитку і заохочувати відповідну демографічну політику. Принцип 9

Держави повинні співробітничати в цілях зміцнення діяльності з нарощування національного потенціалу для забезпечення стійкого розвитку завдяки поглибленню наукового розуміння шляхом обміну науково-технічними знаннями і розширення розробки, адаптації, поширення і передачі технологій, включаючи нові й новаторські технології.

Принцип 10

Екологічні питання вирішуються найбільш ефективним чином за участі всіх зацікавлених громадян — на відповідному рівні. На національному рівні кожна людина повинна мати відповідний доступ до інформації, що стосується довкілля, включаючи інформацію про небезпечні матеріали і діяльність в їхніх громадах, і можливість брати участь у процесах ухвалення рішень. Держави розвивають і заохочують інформованість і участь населення шляхом широкого надання інформації. Забезпечується ефективна можливість використовувати судові й адміністративні процедури, включаючи відшкодування збитків і засоби судового захисту.

Принцип 11

Держави приймають ефективні законодавчі акти у сфері довкілля. Екологічні стандарти, цілі, регламентації і пріоритети повинні відображати екологічні умови й умови розвитку, в яких вони застосовуються. Стандарти, вживані одними країнами, можуть бути недоречними і зв'язаними з необгрунтованими економічними і соціальними витратами в інших країнах, зокрема в країнах, що розвиваються.

Принцип 12

Для ефективнішого вирішення проблем погіршення стану довкілля держави повинні співробітничати у справі створення сприятливої і відкритої міжнародної економічної системи, яка привела б до економічного зростання і стійкого розвитку в усіх країнах. Заходи у сфері торгівельної політики, що вживаються в цілях охорони довкілля, не мають бути засобом довільної або невиправданої дискримінації або прихованого обмеження міжнародної торгівлі. Заходи у сфері охорони довкілля, спрямовані на вирішення трансграничних або глобальних екологічних проблем, повинні, наскільки це можливо, ґрунтуватися на міжнародному консенсусі.

Принцип 13

Держави повинні розробляти національні закони, що стосуються відповідальності й компенсації жертвам забруднення та іншого екологічного збитку. Держави оперативним і рішучішим чином співробітничають також у цілях подальшої розробки міжнародного права, що стосується відповідальності й компенсації за негативні наслідки екологічної шкоди, що її завдає діяльність,

яка ведеться під їхньою юрисдикцією або контролем, районам, що знаходяться за межами їхньої юрисдикції.

Принцип 14

Держави повинні ефективно співробітничати з метою стримування або запобігання перенесенню і переведенню в інші держави будь-яких видів діяльності й речовин, які заподіюють серйозного екологічного збитку або вважаються шкідливими для здоров'я людини.

Принцип 15

У цілях захисту довкілля держави, відповідно до своїх можливостей, широко застосовують принцип перестороги. У тих випадках, коли існує загроза серйозного або безповоротного збитку, відсутність повної наукової впевненості не використовується як причина для відстрочення вжиття економічно ефективних заходів із запобігання погіршенню стану довкілля.

Принцип 16

Національні власті повинні сприяти інтерналізації екологічних витрат і використанню економічних засобів, зважаючи на підхід, згідно з яким забруднювач повинен, у принципі, покривати витрати, пов'язані із забрудненням, належним чином враховуючи суспільні інтереси, і не порушувати міжнародну торгівлю й інвестування.

Принцип 17

Оцінка екологічних наслідків як національний інструмент здійснюється відносно передбачуваних видів діяльності, які можуть справити значний негативний вплив на довкілля і які підлягають затвердженню рішенням компетентного національного органу.

Принцип 18

Держави негайно повідомляють інші держави про будь-які стихійні лиха або інші надзвичайні ситуації, які можуть призвести до несподіваних шкідливих наслідків для довкілля в цих державах. Міжнародне співтовариство робить все можливе для надання допомоги державам, що постраждали від цього.

Принцип 19

Держави направляють іншим державам, які можуть виявитися зачепленими, попередні і своєчасні повідомлення і відповідну інформацію про діяльність, яка може мати значні негативні транс-

граничні наслідки, і проводять консультації з цими державами на ранньому етапі й у дусі доброї волі.

Принцип 20

Жінки відіграють життєво важливу роль у раціональному використанні довкілля і розвитку. Тому їхня всебічна участь необхідна для досягнення стійкого розвитку.

Принцип 21

Слід мобілізувати творчі сили, ідеали і мужність молоді світу в цілях формування глобального партнерства, з тим аби досягти стійкого розвитку і забезпечити краще майбутнє для всіх.

Принцип 22

Корінне населення і його общини, а також інші місцеві громади покликані відіграти життєво важливу роль у раціональному використанні й поліпшенні довкілля через їхні знання і традиційну практику. Держави повинні визнавати і належним чином підтримувати їхню самобутність, культуру й інтереси та забезпечувати їхню ефективну участь у досягненні стійкого розвитку.

Принцип 23

Довкілля і природні ресурси народів, що живуть в умовах пригноблення, панування і окупації, мають бути захищені.

Принцип 24

Війна неминуче справляє руйнівний вплив на процес стійкого розвитку. Тому держави повинні поважати міжнародне право, що забезпечує захист довкілля під час збройних конфліктів, і повинні співробітничати, за необхідності, у справі його подальшого розвитку.

Принцип 25

Мир, розвиток і охорона довкілля взаємозалежні й нероздільні.

Принцип 26

Держави вирішують всі свої екологічні спори мирним шляхом і належними засобами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Принцип 27

Держави і народи співробітничають у дусі доброї волі й партнерства у виконанні принципів, втілених у Декларації, і в подальшому розвитку міжнародного права у сфері стійкого розвитку.

2.2. За правовим і смисловим значенням декларовані принципи охорони навколишнього середовища можна підрозділити на

групи. По-перше, ми, звичайно, повинні визначити принципи, що затверджують право громадян на сприятливе навколишнє середовище, хоча нещодавно пріоритет віддавався суверенітету держав на використання природних ресурсів і охорону навколишнього середовища¹. -■-

Перша група включає принципи, що закріплюють пріоритети прав людини на сприятливе навколишнє середовище і сталий розвиток (1, 3, 4, 8, 9, 12 РІО).

Друга група принципів проголошує суверенітет держав на використання природних ресурсів {2, 23).

Третя група принципів характеризує відповідальність і обов'язки у сфері охорони навколишнього середовища. Кожна людина покликана діяти відповідно до положень Всесвітньої хартії природи; кожна людина, що діє індивідуально, повинна прагнути забезпечити досягнення цілей і виконання положень Хартії (2, 7, 8, 15).

Четверту групу складають принципи (зокрема, принципи 2, 7, 13, 15, 16, 17), зорієнтовані на запобігання забрудненню навколишнього середовища і іншим шкідливим діям на природу.

П'ята група принципів охорони навколишнього середовища передбачає тісну і ефективну міжнародну співпрацю в даній сфері (5, 6, 7, 26, 27).

Шоста група характеризує принципи, що забезпечують право на інформацію (10, 18).

Сьома група встановлює зобов'язання охорони навколишнього середовища у випадках збройних конфліктів (24, 25, 26).

У рамках цих принципів розкривається сутність і цілі реалізації концепції сталого розвитку, співвідношення національних і загальнолюдських інтересів, роль держави і різних соціальних верств населення. Ці документи носять рекомендаційний характер, але справляють суттєвий вплив на прогресивний розвиток міжнародного права охорони навколишнього середовища і можуть бути включені до загального обсягу правового матеріалу в такій сфері, як так зване «м'яке право» (квазінормативне).

Дотримання суб'єктами міжнародного права норм м'якого права, без яко го така норма втрачає будь-який сенс, базується

Див.: Балашенко С.А. Международно-правовьіе принципи охраньї окружаю-Щеи средьі и права человека / С.А. Балашенко // Белорус. жури, междунар. права и междунар. отношений. — 1998. — № 5. — С. 12-21.

переважно на принципі доброї віри, який передбачає сумлінне виконання учасниками міжнародних відносин певних приписів за власним бажанням та через порозуміння необхідності такого виконання. Фактично, цей принцип, закріплений у Віденській конвенції про міжнародні договори 1969 року, є єдиною гарантією додержання державами м'яких норм. Через виконання приписів м'якого права держави виявляють свою волю до подальшої їх кодифікації та виявляють себе як активний передовий гравець на міжнародній арені, засвідчують свій цивілізаційний рівень та бажання співпрацювати з іншими державами в рамках міжнародної системи. Відсутність юридичної сили є недоліком, але норми «м'якого права» характеризуються гнучкістю і можливістю поширення їхньої дії в ширшій сфері, забезпечуючи їх універсальність, оскільки вони можуть використовуватися державами за їхнім вільним розсудом або вибором.

2.3. Щодо першої групи принципів, то ще 1972 року принцип 1 Стокгольмської декларації проголосив право кожної людини на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколишньому природному середовищі¹. По суті, у цьому документі зафіксоване право людини на сприятливе навколишнє середовище, яке нині є одним із фундаментальних прав людини й одним із принципів міжнародного права навколишнього середовища.

Дані принципи вимагають брати до уваги вплив діяльності суспільства на майбутні покоління, даючи їм, так би мовити, «місце за столом», де приймаються рішення. Застосування цих принципів вимагає, як мінімум, раціонального використання природних ресурсів і запобігання невідворотній шкоді довкіллю. А також перегляду процедури оцінки впливу на навколишнє середовище та доступу до правосуддя в інтересах майбутніх поколінь.

Цей принцип визнаний у міжнародному праві через закріплення в договорах, конвенціях та судових рішеннях Міжнародного Суду ООН та загальних принципах права, визнаних цивілізованими націями². Зокрема, у справі Нової Зеландії проти Франції (справа про

¹ Див.: Стокгольмська декларація [Електронний ресурс]. — Режим доступу: 5еагсп.іі|;агакоп.иа/і_с1ос2.п5І/1іпк1?ОрепА£епі

² У справах Данії проти Норвегії про делімітацію морських кордонів (1993), Нової Зеландії проти Франції про підземні випробування ядерної зброї (1995). Див.: Силіна Т. До зустрічі в суді / Т. Силіна // Дзеркало тижня. — 2006. — 11-17 лют.

підземні випробування ядерної зброї). У Міжнародному Суді ООН Нова Зеландія просила визнати ядерні випробування як такі, що порушують міжнародне право, оскільки вони були проведені без оцінки впливу на навколишнє середовище, як цього вимагають міжнародні стандарти. Міжнародний Суд ООН не міг однозначно кваліфікувати ядерні випробування як порушення норм міжнародного і, зокрема, гуманітарного права чи права збройних конфліктів (голоси суддів розділились: сім на сім). На думку Суду, обов'язковим було врахувати «унікальні якості ядерної зброї, а саме її здатність завдати шкоди наступним поколінням»¹.

У серпні 1993 року Верховний суд Республіки Філіппіни визнав право на позов групи дітей як представників теперішнього і майбутніх поколінь проти Секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів з вимогою скасувати видану ліцензію на вирубку лісу та заборонити видавати нові ліцензії. Ця справа відома як справа Хуана Антоніо Опозі (який представляв інтереси дітей) проти Фульгенціо Факторана, Секретаря Департаменту навколишнього середовища і природних ресурсів. Верховний суд обгрунтував своє рішення на концепції міжгенераційної відповідальності та праві на збалансовану і здорову екологію, закріплених у Конституції Філіппін. У рішенні Суду, зокрема, сказано: «Немає потреби говорити, що кожна генерація має відповідальність перед наступними зберегти ритм і гармонію природи для повного задоволення збалансованою і здоровою екологією»². Принцип 1 Декларації Ріо проголошує, що людина є центральною ланкою в діяльності із забезпечення сталого розвитку. Згідно з ним усі люди мають право жити в доброму здоров'ї та плідно працювати в гармонії з природою. Іншими словами, кожна людина має право на навколишнє середовище, сприятливе для її життя, здоров'я і добробуту. У Декларації Ріо (п. 4) це право тісно пов язане зі сталим розвитком, невід'ємною частиною досягнення якого є охорона навколишнього середовища. Поряд з проголошенням права кожної людини на сприятливе навколишнє середови-Щ£ в міжнародних актах універсального характеру процес його

ІЧисІеаг Тезі Сазе (№чг 2еа1алсі V. Ргапсе), 1995,1. Сі. 288. Тпе Рпііірріпе СпіМгеп'5 Сазе Кесо£ПІ2Іп£ Ье^аі 5іапс1іп§ іог Риіиге иепегаііопг, 6 Сєо.іптіЕлуН Ь.Кєу.713 (1994).

закріплення відбувається і на регіональному рівні, де особливі здобутки мають американський та європейський регіони.

Додатковий протокол до Американської конвенції з прав людини (так званий Сан-Сальвадорський протокол) 1988 року є одним із найбільш прогресивних міжнародно-правових документів з точки зору екологічних прав людини¹. Згідно зі ст. 11 цього акта кожна людина має право жити у здоровому довкіллі. Цьому праву кореспондує передбачений цією самою статтею обов'язок держав охороняти, зберігати та покращувати навколишнє середовище.

Європейська система прав людини ґрунтується на Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року². Хоча цей документ не містить екологічних прав, це не означає, що їх ефективний захист неможливий у Європейському суді з прав людини. Практика цього органу дає класичні приклади справ, під час розгляду яких забруднення навколишнього середовища було визнане причиною порушення основних прав людини³.

Право кожної людини нинішнього і майбутніх поколінь на сприятливе навколишнє середовище є одним із принципів міжнародного європейського і національного права навколишнього середовища. Поряд з іншими принципами, зокрема принципом сталого розвитку, він формує основу охорони довкілля на всіх рівнях. З іншого боку, право на сприятливе навколишнє середовище є одним із фундаментальних прав людини, тісно пов'язане з її іншими правами та невіддільне від них. Крім того, зазначене право лежить в основі інституту екологічних прав людини і покликане сприяти його реалізації⁴. Інші екологічні права людини (на екологічну інформацію, на участь у прийнятті рішень та на судовий захист цих прав) були проголошені в принципі 10 Декларації Ріо. Передумовами цього були Міжнародний пакт про громадянські

' Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Шр://209.85.129.132/

та політичні права 1966 року, який передбачає свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію¹, та Зальцбурзька декларація про захист права на інформацію та участь 1980 року. Важливе значення для розвитку права на інформацію мали Рекомендація Ради Європи № (81)19 про доступ до інформації прийнята у Страсбурзі 25 листопада 1981 року, та Директива 90/313 Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН від 7 червня 1990 року про доступ до інформації з навколишнього середовища².

Директивою 85/337-ЄЕК від 27 червня 1985 року про оцінку впливу деяких державних та приватних проектів на навколишнє середовище була закріплена участь громадськості в одержанні відомостей про довкілля. Це право розвинула Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (Еспо, Фінляндія, 1991 р.). Положення про громадськість містяться також у Конвенції ЄЕК ООН про транскордонний вплив промислових аварій та в Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків і міжнародних озер (Гельсінкі, 1992 р.). Європейська хартія з навколишнього середовища і здоров'я, прийнята 1989 року, визнала право участі громадськості у вирішенні проблем навколишнього середовища і здоров'я³.

2.4. Принцип невід'ємного суверенітету над природними ресурсами декларується другим принципом Ріо, однак має тривалішу історію.

Генеральна Асамблея ООН, враховуючи резолюцію 1314 (XIII) від 12 грудня 1958 року, якою Генеральна Асамблея створила Комісію з невід'ємного суверенітету над природними ресурсами і доручила їй проведення повного обстеження становища, що існує відносно невід'ємного суверенітету над природними багатствами і ресурсами як основного елемента права на самовизначення, з

=сасКе:їсКкША£Ш

Див.: Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини [Електронний ресурс]. — Режим доступу: гакоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іашз/таіп

³ Див.: Лопес. Остра супротив Іспанії [Електронний ресурс]. — Режим доступу: шчпАг.еигосоигі.ощ.иа/АгисІе.а5р?АМх=667

⁴ Див.: Кравченко С, Андрусевич А. Вказ. твір. — С. 137.

Див.: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. [електронний ресурс]. — Режим доступу: г.акоп.гасіа.^оу.иа/с^і-Ьіп/іа'йгз/таіп. с£І?пге£=995_043

Див.: [Електронний ресурсі. - Режим доступу: тин*гог.Ьіо5аГе1у.Ье/СВД)іг. Еиг.ОВ/ОШег/90

Див.: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьіір5://5еагсЬ.ІІ£а.пет./1_сіос2. П5{/РгатеРог51гисіигеОос

Зо

наданням, у разі потреби, рекомендацій у цілях його зміцнення, прийняла Всесвітню хартію природи¹.

Хартія зазначила, що при проведенні повного обстеження становища, що існує відносно невід'ємного суверенітету народів і націй над їхніми природними багатствами і ресурсами, повинні належним чином враховуватися права й обов'язки держав згідно з міжнародним правом і необхідністю стимулювання міжнародної співпраці в економічному розвитку країн, що розвиваються.

Право народів і націй на невід'ємний суверенітет над їхніми природними багатствами і ресурсами повинно здійснюватися на користь їх національного розвитку і добробуту населення відповідних держав.

Розвідка й експлуатація таких ресурсів і розпорядження ними, так само як і ввезення потрібного для цих цілей іноземного капіталу, повинні проводитися відповідно до правил і умов, які народи і нації за своїм вільно прийнятим рішенням вважають необхідними або бажаними для дозволу, обмеження або заборони таких видів діяльності.

Міжнародна співпраця в цілях економічного розвитку країн, що розвиваються, будь то у вигляді державних або приватних капіталовкладень, обміну товарами і послугами, технічної допомоги або обміну науковими даними, повинна сприяти незалежному національному розвитку цих країн і грунтуватися на пошані їхнього суверенітету над їхніми природними багатствами і ресурсами.

2.5. Принцип загальної та диференційованої відповідальності означає, що всі країни мають зобов'язання охороняти навколишнє середовище та забезпечувати сталий розвиток, але вони можуть взяти на себе різний обсяг відповідальності. Дотримуючись головного принципу рівності, більша відповідальність покладається на країни, відповідальніші за створення (винні у створенні) екологічних проблем. Це дозволяє ефективно співпрацювати країнам з різним рівнем економічного розвитку і різними можливостями для досягнення спільних цілей та вирішення спільних проблем. Цей принцип знайшов своє підтвердження в різних міжнарод-

но-правових актах, визнаючи різний ступінь відповідальності та можливостей країн, що розвиваються.

Концепція загальної та диференційованої відповідальності є досить суперечливою. Вона не визначає чітко, якою мірою індустріалізовані країни повинні-надавати фінансову допомогу, розширювати можливості країн, що розвиваються, передавати їм технології та дозволяти менш суворий режим дотримання міжнародних договорів'. Робота над виробкою механізмів застосування диференційованої відповідальності триває.

9 лютого 2000 року Європейська Комісія прийняла Білу Книгу щодо екологічної відповідальності². Метою цієї Книги було визначити як принцип «забруднювач платить» один із основних екологічних принципів, закріплених у Договорі про заснування Європейського Співтовариства, який може бути найкраще застосований, щоб відповідати цілям політики з навколишнього середовища Співтовариства. Була також прийнята Директива 2004/35/ ЄС від 21 квітня 2004 року про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслідків завданої навколишньому середовищу шкоди³.

2.6. Щодо принципів, спрямованих на запобігання забрудненню довкілля, одним із найбільш розроблених є принцип «забруднювач платить», згідно з яким фізичні та юридичні особи, відповідальні за забруднення, повинні надати кошти на заходи, необхідні для уникнення чи зменшення забруднення. Рекомендацією ОЕСР 1972 року принцип був рекомендований до широкого застосування⁴.

Суть принципу «забруднювач платить» полягає в тому, що якщо особа забруднює повітря, воду, ґрунти та ін., то вона повинна бути відповідальною за видалення цього забруднення. Принцип «забруднювач платить» був впроваджений у Договір про

¹ Див.: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: есо{огит2.пагосІ.ги/1іет5£,/ іпГогті.Ьіт

Див.: Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж.Е. Вказ. твір. — С. 36.

Див.: СОМ (2000) 66 їіпаї.

Див.: Про екологічну відповідальність за запобігання та ліквідацію наслідків завданої навколишньому середовищу шкоди [Електронний ресурс]: директива Європейського парламенту та ради 2004/35/ЄС від 21 квітня 2004 року — Режим вступу: пПр://209.85. 135.І32/₅еагсЬ?_Ч=сасЬе:

Див.: Рекомендація ОЕСР [Електронний ресурс]. — Режим доступу: ип.ог£.ц_а/Ше5/пат.іопаІ_есоІо£у.рс1[

заснування Європейського Співтовариства 1987 року. Умови та форми застосування принципу «забруднювач платить» визначені Рекомендацією Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань¹.

Зміст принципу з часом суттєво розширився: тепер забруднювачі зобов'язані оплачувати адміністративні заходи, що вживаються органами влади у відповідь на забруднення. Значення терміна «забруднювач» теж розвивалося. На початку 1970-х років це поняття включало лише промисловий сектор, проте 1975 року було закріплено ширше визначення цього поняття. «Забруднювач» — особа, яка прямо чи непрямо завдає шкоди навколишньому середовищу або створює умови, що ведуть до такої шкоди.

Згідно з принципом «забруднювач платить» стандарти та штрафи, чи можливе поєднання обох, є головними інструментами дій державних органів влади з метою уникнення забруднення. Стандарти включають:

— Стандарти якості навколишнього середовища, що мають обов'язкову юридичну силу і встановлюють допустимі рівні забруднення, які не можна перевищувати.

— Стандарти товарів (продукції), що встановлюють рівні забруднювачів, які не можна перевищувати, у складі товарів чи викидах або визначають якості чи характеристики дизайну товарів, шляхи їх використання. Коли доцільно, стандарти продуктів включають особливості тестування, пакування, маркування

продукції.

— Стандарти для певного устаткування, яке іноді називають «стандартами процесу»: (а) «стандарти викидів»; (б) «стандарти дизайну устаткування»; (в) «операційні стандарти».

Мета штрафів — заохотити забруднювача вживати необхідних заходів для зменшення забруднення. Штрафи застосовуються залежно від розміру забруднення на основі відповідних адміністративних процедур.

Співтовариство намагається стандартизувати методи підрахунку для встановлення штрафів, які використовуються в державах-членах.

¹ Див.: Рекомендація Ради від 3 березня 1975 року щодо розподілу затрат і дій державних органів влади з екологічних питань ОЛЬ 194, 25.07.1975.

Кожна держава-член повинна застосовувати принцип «забруднювач платить» до всіх форм забруднення в межах своєї країни.

Принцип перестороги і запобігання, що декларується 15 принципом Ріо, заснований на визнанні того, що наукова достовірність інформації підтверджується надто пізно для вживання ефективних правових і політичних заходів для запобігання спричиненню шкоди природному середовищу. Охорона природного середовища є найбільш ефективною, якщо здійснюється шляхом запобігання спричиненню шкоди. Легко запобігти забрудненню шляхом скорочення і своєчасної утилізації відходів, здійснення екологічного аудиту, менеджменту і оцінки впливу на природне довкілля. Більшість екологічних проблем вимагають комплексного аналізу технічних, економічних, екологічних чинників. Цей принцип акцен