Тема: Українські землі в епоху Нового часу. Виникнення козацтва. Гетьманщина. (6 годин).

 

План:

 

1. Ознаки Нового часу.

2. Українські землі під владою Речі Посполитої. Кревська та Люблінська унії.

3. Національно-культурний рух в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст. Брестська церковна унія.

4. Соціально-економічні та політичні передумови створення козацтва. Діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного.

5. Доба Руїни в українській історії.

6. Україна за гетьманування Івана Мазепи. Конституція П. Орлика.

7. Ліквідація російським царизмом української автономії. Історичне значення Гетьманщини.

8. Становище Правобережної України під владою Польщі.

9. Геополітичні зміни в Україні в другій половині ХУІІІ ст.

 

 

1). Новий час – це, передусім, історія зародження й розвитку капіталістичних відносин як основи західної цивілізації (1492-1914 рр). Проте, нас цікавитиме перший період (1492-1789 рр.) – до Великої Французької революції. Відомий іспанський філософ Ортега-і-Гассет зауважив: «Нові часи створені демократією, експериментальною наукою та індустріалізацією». Перехід відСередньовіччя до Нового часу був складним і неоднозначним. Нескінченні війни розорювали країни і народи. Водночас це була епоха, коли розцвів гуманізм, який приніс з собою розуміння цінності людини та її життя, усвідомлення необхідності розбудовувати нові відносини між людьми, нові порядки у державах. Діяльність гуманістів сприяла виникненню нової системи університетської освіти, основні принципи якої зберігаються і понині. У 14 – на початку 17 ст. у Європі розвивалася культура Відродження, що мала виражений світський та гуманістичний світогляд. Ширилася ідея віри в безмежні можливості людини як центру Вселенної. Найвідоміші представники: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціан, Ботічеллі та ін. Разом з тим, Відродження було культурою освіченої меншості.

У Новий час розвиток знань почав спиратися на експеримент і нову систему доказів. У 16-17 ст. мала місце низка наукових відкриттів. Зокрема, Миколай Копернік обґрунтував теорію про геліоцентричну систему Всесвіту; Вільям Гарвей відкрив систему кровообігу; Йоган Кеплер відкрив три закони руху планет.

Великі географічні відкриття кінця 15-17 століть познайомили європейців з невідомими раніше землями й народами, змінили уявлення людей про навколишній світ. Було відкритоАмерику, Бразилію, Нову Зеландію, здійснено перші навколосвітні подорожі. Відомі персоналії: іспанець Христофор Колумб, португалець Васко да Гама, іспанець Фернан Магеллан та ін.

Нові тенденції рішуче вторгалися в економіку та суспільне життя. На зміну феодальним відносинам приходили нові – капіталістичні. Тривало формування нових суспільних верств – буржуазії та найманих робітників. Активно розвивалася торгівля, формувалася ринкова економіка. Разом з тим, майже до кінця ХУІІІ ст. Європа залишалася аграрною, доіндустріальною цивілізацією і зберігала чимало старих порядків та уявлень.

Людина Нового часу інакше підходила до питань віри та свого ставлення до Бога. Завдяки Реформації європейці здобули право обирати віру. Згодом це дозволило їм розробити поняття свободи совісті – одне з головних у системі громадянських прав і свобод. Реформація – це не лише антикатолицький рух за переоблаштування церкви, що виступав за зменшення впливу церкви і духовенства на суспільство, а перш за все продукт зростання національної свідомості європейських народів, прояв їхньої волі до самостійного національного життя, а в релігійній сфері – утвердження релігійного “індивідуалізму”, автономності. Звідси, такі суто реформаційні прояви національно-культурного життя, як широке залучення національної мови до богослужебних процесів, поява національних церков, зародження і формування національних ідеологій окремих європейських народів. Проходило формування кордонів більшості сучасних європейських держав. В цей час утверджуються національні сакральні центри, освячуються національні ікони, пошановуються власні святі, активніше використовується місцевий християнський фольклор тощо. До того ж, епоха реформації – це ще і велика реформа освіти на ренесансно-гуманістичних принципах. Тож, реформація містила в собі не лише релігійно-церковний, а й загальнокультурний потенціал.

Подією, що знаменувала прихід власне Нового часу, вважається Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр. Її результатом стало перетворення Англії на справжній взірець для Європи й світу. Тут виникла політична система, заснована на владі парламенту і сформувався економічний устрій, побудований на ринкових принципах.

 

2). Польщі, після смерті у 1340 р. останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава вдалося утвердитися в Галичині. Щоправда, Польщі довелося зіткнутися в Галичині з двома проблемами – опором місцевого боярства і аналогічними претензіями Литви. Однак невдовзі несприятлива геополітична кон’юнктура спричинила посилення інтеграційних процесів Литви та Польщі. Зокрема серйозну загрозу із Заходу становив Тевтонський орден, а з північного-сходу – Московське князівство. Об’єднавши майже всі великоруські землі, великий князь Іван ІІІ висунув претензії на білоруські і українські землі як на історичну спадщину династії Рюриковичів. Звісно, що обидві держави мали й виразні внутрішні економічні та політичні причини до об’єднання. Зрештою 1385 року дві держави об’єдналися – було підписано Кревську унію, після підписання якої, й почав посилюватися вплив поляків в Україні. Втім треба також зазначити, що умови Кревської унії не мали все ж визначального значення для України, бо Литва в цілому залишалася самодостатньою державою.

Але Кревська унія була лише першим етапом у об’єднанні цих держав. Вирішальною подією стала Люблінська унія (1569 р.), котра завершила їх об’єднання в одну державу. Чи не вирішальною передумовою унії було значне військово-політичне ослаблення Литовської держави, що і змусило Литву піти на зближення з Польщею. Згідно положень Люблінської унії, Польща і Литва об’єднувалися в одну державу – Річ Посполиту з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, католицтвом як державною релігією. Якщо Литва отримала статус автономії, то всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Люблінська унія, звісно, мала велике суспільно-політичне значення. Зокрема, майже всі українські землі опинилися в одній державі; українські землі активно залучаються до міжнародної торгівлі, передусім через Балтійське море; українське населення змогли долучитися до західноєвропейської ренесансної культури. Разом з тим, відбулося зміцнення політичного та економічного становища польської шляхти, а українці втрачали свою політичну верхівку, яка зазвичай полонізувалася та переходила до католицької віри; в установах панувала лише польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства; українське населення зазнало закріпачення й тяжкого феодального гноблення. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали великі багатогалузеві господарства – фільварки, що ґрунтувалися на щотижневій праці кріпаків, кількість яких неухильно зростала. Статут 1588 р. закріпачив селян і встановив 20-річний термін розшуку селян-втікачів. Право власності на землю отримала тільки шляхта.

 

3). УХУІ ст. країни Європи були охоплені Реформацією. Її учасники виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя суспільства. Унаслідок Реформації виник протестантизм – третій напрямок у християнській релігії. Із 30-40-х рр. ХУІ ст. реформаційні ідеї проникають в Україну. Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині, Поділля, Галичини. Реформація знайшла відгук у діяльності братств, що були засновані у Львові (Успенське) 1586 р., Києві (Богоявленське) 1615 р., Луцьку (Чеснохрестське) та ін., Мета діяльності братств – захист національно-релігійних прав українців, протистояння полонізації українців. Братства займалися організаційною діяльністю (купували книги, ікони, свічки для церков), громадською (допомагали потребуючим, сиротам), просвітницькою діяльністю (створювали школи, друкарні). Так на Волині 1556-1561 рр. було створене україномовне Пересопницьке Євангеліє, на якому новообрані українські президенти складають присягу. Адже однією з ідей Реформації є переклад Святого Письма рідною мовою. Відкрито перші вищі навчальні заклади – у 1576-1580 рр. в Острозі заснована Острозька колегія, згодом – академія. У 1632 р. почала працювати Києво-Могилянська колегія, згодом – академія. Розвивалося книгодрукування: У 1574 р. видано «Буквар» Івана Федорова.

Однак вже наприкінці ХУІ ст. у Польщі починається наступ католицької церкви – Контрреформація. Починає формуватися мережа єзуїтських колегій – навчальних закладів на основі католицького віровчення, що давали ґрунтовну освіту, поширюватися ідеї унії (об’єднання) православної і католицької церков.

Із самого початку церковного розколу (1054 р.) ідея возз’єднання розглядалася як католицькою так і православною стороною. На Україні спроби їх об’єднання набули виразного забарвлення з середини 15 ст. (Флорентійська унія). Безпосередній заклик до укладення унії надходив від православної сторони. Розмови про злуку з Католицькою церквою почали набирати реальних контурів з 1590-х рр., коли на таємній нараді у м. Белзі (1590 р.). зустрілися православні владики Львова (Гедеон Балабан), Луцька (Кирило Терлецький), Діонісій Збируйський (Холм), Леонтій Песчицький із Турова. Згодом до них приєднався Іпатій Потій з Володимира.

Владики сподівалися, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних порядок та дисципліну, внаслідок підписання угоди єпископи дістануть рівноправність у Речі Посполитій, міщан не будуть піддавати дискримінаціям, зросте престиж української шляхти. Крім того до унії єпископів схиляли і політичні міркування, бо католицька церква тісніше зв’язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою і віддалила їх від небезпечного впливу сусідньої Москви. Зрештою 1595 року єпископи погодилися укласти між своєю церквою та Римом унію. Православній стороні мало гарантуватися збереження традиційної літургії та обряду, церковнослов’янську мову, але водночас вони приймали верховний авторитет Риму в усіх питаннях віри та догми.

Але коли розійшлася звістка про унію православна громада вибухнула від обурення. Український князь Острозький був розлючений не самою унією, а способом її укладення. Аби розв’язати конфлікт, у 1596 р. в м. Брест був скликаний церковний собор. Втім, унійна сторона не відступила від прийнятих домовленостей. Те, що почалося як спроба об’єднати Церкву закінчилося її подрібненням, бо тепер існувало вже три Церкви: католицька, православна, греко-католицька. Разом з тим, Греко-католицька церква, як показала історія, обстоювала національну ідентичність українців, чинила опір денаціоналізації.

 

4). Українськекозацтво як суспільнийстан в Україні почалоформуватися з кінця ХУ – початку ХУІ ст. Перша згадка про українських козаків датована 1492 р. Козацтво виникло в південноукраїнських землях – на території від середнього Подніпров’я і майже до Дністра (Південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Ці землі називалися Диким полем: після нашестя монголо-татар, а потім внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя – степи за порогами Дніпра.

Головними причинами виникнення козацтва слід вважати:

a. Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани втікали від феодальних повинностей та державних податків.

b. Наявність в суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством.

c. Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти. Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, торгівлею, брали участь у самоуправлінні. Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, хоча й були серед них і білоруси, росіяни, литовці, молдавани та ін. За висловом відомого сучасного історика Борисенка, козацький край був “ національним оазисом серед українських земель, які дедалі більше полонізувалися і втрачали національні риси”.

У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький об’єднав козаків, створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр – Запорізьку Січ. Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування, але назва “Запорізька Січ” поширилася на все об’єднане навколо Січі козацтво. Найголовніше, що Запорізька Січ як своєрідне державне утворення, соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється передусім тим, що Запорізьку Січ створив сам народ. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, котра своєю чергою обирала старшину (гетьмана, писаря, обозного і т.д.). Запорізька Січ мала свій військовий та територіальний устрій. Січові козаки складали військо-кіш, що своєю чергою поділявся на курені. А територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. На Січі побутувало звичаєве козацьке право, якого козаки свято дотримувалися. Умови вступу до Січі були нескладними (прийняття православ’я, неодружений стан). Основним обов’язком була військова служба. Перебування жінок на території Січі заборонялося. Можемо підсумувати, що наприкінці ХУІ – на поч. ХУІІ ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

Утім слідом за козаками в південні частини Польщі проникли і офіційні власті, магнати, шляхтичі. Уряд прагнув узяти козаків під свій контроль, щоб використати їх у своїх інтересах: для захисту свої володінь від татар і турків, протистоянні Москвою. З цією метою у 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август прийняв на військову службу 300 козаків. Вони були вписані у реєстр-список, звідки й отримали назву реєстрових козаків. Реєстрові козаки користувалися особливими привілеями: отримували землю, платню грошима, звільнялися від податків і повинностей і т.д. Реєстрові козаки були покликані також контролювати нереєстрових козаків, придушувати антипольські рухи.

Посилення Польщею, своєю чергою, соціального, національного та релігійного гноблення, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні соціального і національного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво. Наприкінці 16 ст. дуже широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання. Впродовж 1591-1593 рр. тривало повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, що охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. А також повстання 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка, яке поширилося на всю територію України. Повстання тривали й надалі, зокрема впродовж 1630-х рр., під проводом Тараса Федоровича, Івана Сулими, Якова Острянина. По суті взаємини козаків з Польщею після цього значно напружилися. У 1597 р. польський сейм проголосив козаків ворогами держави.

Багато зусиль для унормування взаємин між Польщею і козацтвом доклав гетьман українського козацького реєстрового війська – Петро Конашевич-Сагайдачний. Він проводив доволі компромісну політику щодо Польщі, був реформатором. Здійснив, зокрема, реформу козацького війська, вперше перетворивши його на регулярне військо із суворою дисципліною. Однак найбільшою його заслугою було те, що він навернув козаків до підтримки української культури, православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України, багато зробив для консолідації українського суспільства. За сприяння Сагайдачного було відроджено православну церкву в Україні. Союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам.

Щоправда потугам Сагайдачного не судилося збутися. Польща невдовзі вжила жорстоких заходів проти козаків. У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Запорозького реєстрового війська”, спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва.

Козацтво поступово ставало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козацтва торкалася усіх сфер життя українського суспільства: боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру, церкву. Саме козаки створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності, її витоком.

 

5). Періодвід смерті Богдана Хмельницького до початку гетьманування Івана Мазепи історики називають Руїною. Руїна характеризувалася внутрішньою боротьбою козацької старшини за владу та іноземним вторгненням в Україну.

Корсунська Рада ще за життя Б.Хмельницького обрала на його заступника сина Юрія, визнавши тим самим спадковість гетьманату. Однак після смерті гетьмана (1657 р.) старшинські угрупування відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Зрештою, у жовтні 1657 р. старшинська рада обрала генерального писаря Івана Виговського повноправним гетьманом. Отже, династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

І.Виговський одразу ж припустився серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення суспільно-політичної боротьби в Україні. По-перше, обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва. По-друге, шляхтич за походженням гетьман одразу ж взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи при цьому інтересами козаків, селян і міщан. Як наслідок – вибух опозиційного руху, котрий очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я.Барабаш. По-третє, помилковими для держави були спроби І.Виговського схилити Москву для боротьби з опозицією. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втручання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, посилюючи свій вплив в Україні. По-четверте для боротьби з опозицією І. Виговський скористався допомогою Кримського ханства. По суті вперше в історії України татари залучалися не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з опозицією.

Утім, невдовзі у протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою. У вересні 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким:

Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Польщі на правах автономії. Мала визнаватися свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, мали відбутися суттєві зрушення в освітній сфері. Хоча з іншого боку, Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

Як наслідок, російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну. І хоча у битві під Конотопом російська армія зазнала відчутної поразки, І. Виговський не зумів розвинути свого успіху, посилився антигетьманський рух. Врешті, І. Виговський був змушений втекти до Польщі.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю.Хмельницького. А вже у жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, що суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику тощо.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення населення. Зрештою, восени 1660 р. Ю. Хмельницький пішов на укладення угоди вже з польським урядом. У жовтні сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, але без статті про утворення Руського князівства. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну безпорадність він невдовзі складає булаву.

Невдовзі правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665), що дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували в стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру.

Невдовзі війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини, і Криму набули затяжного, трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України. Зрештою. Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я, за яким Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя – до Польщі. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Скориставшись тим, що 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання, П.Дорошенко, заручився підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув І.Брюховецького і об’єднав Україну. Того ж року Військова козацька Рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Проте дуже несприятливою була геополітична ситуація, свою негативну роль відіграла і відсутність єдності в діях українських сил. До того ж, проти соборності України виступила Росія і Польща, котрі не бажали втрачати своєї присутності в Україні.

Утім невдовзі П. Дорошенкові знову довелося вести боротьбу на два фронти. Дем’ян Многогрішний, на якого розраховував Дорошенко не зумів повною мірою протистояти Росії. А його наступник – Іван Самойлович, що був обраний новим гетьманом Лівобережної України був ще більше лояльно налаштований до Росії. До того ж П. Дорошенку доводилося вести боротьбу за владу з різними претендентами і на Правобережжі, зокрема ставлеником Польщі М. Ханенком і ставлеником кримського хана П. Суховієм. Зрештою під тиском складних зовнішніх і внутрішніх обставин, П. Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. він приєднався до Туреччини у її війні з Польщею. Успішні дії українських і турецьких військ змусили польського короля того ж року підписати Бучацький мирний договір. Згідно його положень Поділля відходило до Туреччини, а українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. Однак турецький султан виявився не надійним союзником, відбувалося зокрема пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання Дорошенка на протекцію Туреччини не виправдалися.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився в глухому куті. Падіння гетьмана Дорошенка ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована державність на Правобережжі, державність збереглася лише на Лівобережжі, яке на правах автономії входило до складу Росії. Україна і надалі залишалася роздробленою між Польщею і Росією. Поділля відійшло до Туреччини. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

 

6). Вирішальним моментом у стосунках між Україною і Росією стало гетьманування Івана Мазепи. Він належав до давнього роду української православної шляхти, отримав блискучу освіту, був писарем в уряді Петра Дорошенка, генеральним осавулом в уряді І. Самойловича. Після зміщення останнього став гетьманом Лівобережної України, хоча після підписання Коломацьких статей (1687 р.) автономні права України ще більше обмежилися.

Своєю політикою І.Мазепа зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвиткові України. Свій авторитет гетьман підніс активною меценатською діяльністю – на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії. Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він робив на козацьку старшину і шляхту. Як наслідок – відбулося загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

У 1700 році розпочалася Північна війна між Швецією і Росією. Україна звісно надавала активну допомогу Росії у цій війні, до того ж між Мазепою і Петром І склалися дуже довірливі стосунки. Але, невдовзі, 1708 р. І. Мазепа укладає таємний договір з шведським королем Карлом ХІІ, спрямований проти Петра. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне її звільнення від влади Москви. За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу “зрадником”, а слово “мазепинець” стало синонімом слова ренегат, сепаратист.

Чому так сталося?

Головні причини. 1). Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Росії. 2). Під час війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України, населення вивозили на будівництво доріг, міст тощо. До того ж, козацьке військо цинічно використовувала у війні російська сторона.

Тож, у жовтні 1708 р. Іван Мазепа разом з 15 тис. козаками і 8 тис. запорожцями перейшов на бік Карла ХІІ. Але основна маса козаків, старшини, селян і міщан не підтримала Мазепу.

1). Далася взнаки соціальна політика гетьмана який не користувався популярністю в народі;

2). Для народу цей крок був незрозумілим і несподіваним, бо договір був таємним;

3). Петро І вжив швидких заходів по компрометації Мазепи – його проклинали в церквах, було знищено столицю Мазепи м. Батурин, 1709 р. зруйновано Запорізьку Січ. Новим гетьманом Лівобережної України за наказом Петра І обрано інертного Івана Скоропадського. Петро І прагнув цілком знищити в Україні опозицію.

У червні 1709 р. вирішальна битва Північної війни – Полтавська завершилася поразкою об’єднаних шведсько-українських сил. І. Мазепа разом зі своїми однодумцями втік у Молдавію. Зрештою у вересні 1709 р. гетьман помер.

Після смерті І. Мазепи, українська еміграція обрала гетьманом Пилипа Орлика. Він склав проект першої Конституції України, яка отримала назву “Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького війська”. Ця Конституція мала демократичні тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу – Генеральної Ради, виборності посад полковників, сотників, спроба розподілу повноважень виконавчої і судової влад. Тобто значно звужувалися прерогативи гетьмана. Спроби гетьмана П. Орлика створити антиросійську коаліцію європейських держав не увінчалися успіхом.

7). Після перемоги в Полтавській битві, Петро І здійснює заходи по ліквідації автономного устрою України. Зокрема у 1709 р. цар призначив до І. Скоропадського свого резидента, що мав контролювати діяльність гетьмана. У 1720 році було вперше офіційно заборонено українську мову, а двома роками поспіль – створено Малоросійську колегію, яка розділила владу з гетьманом.

Щоправда після смерті Петра І, російські царі очевидно дещо пом’якшили своє ставлення до України. Наприклад гетьман Данило Апостол здійснював реформаторську діяльність передусім в сфері економіки, прагнув вберегти козаків, селян від примусових робіт тощо. Останній гетьман України – Кирило Розумовський також прагнув розширити автономний устрій Гетьманщини, домагався спадковості гетьманства. Однак після приходу до влади Катерини ІІ було остаточно скасовано автономний устрій України. Так 1764 р. було ліквідовано гетьманство, а в 1775 р. – знищено Запорізьку Січ. Невдовзі ліквідовано поділ України на полки і створено губернії. Поступово запроваджувалося в Україні кріпосне право, ліквідовувався козацький стан. Козаків переводили в селян, тільки близько 10 тис. заможніших козаків отримали грамоти дворян і офіцерські чини в російській армії. Натомість замість козацьких полків створювалися полки російської регулярної армії. Усі спроби окремих українських знатних людей (Василь Капніст) залучити до боротьби з російським абсолютизмом іноземні держави завершилися невдачею. Українському народові через несприятливі геополітичні умови, недостатню внутрішню консолідацію не вдалося зберегти свою державність.

Разом з тим, Гетьманщина проіснувала 115 років і відіграла важливу роль у формуванні Української держави; захистила український народ від асиміляції та національно-релігійних утисків з боку польської влади; чимало нащадків козацької старшини стали видатними громадськими діячами, які продовжили боротьбу за відновлення української державності. І що найголовніше, розвинулася державно-національна, соборницька традиція, яку підхопили наступні покоління.

8). Після 1667 р. Польща на Правобережжі відновлювала порядки, які існували до повстання Богдана Хмельницького. Територія Правобережжя була спустошена і знелюдніла внаслідок тривалих воєнних дій. Зростали земельні володіння польських магнатів (40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережжя), посилювалося соціальне гноблення українського населення, посилилося переслідування православ’я. 1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій.

Посилення польського гноблення викликало хвилю повстань. Так, з 1700 по 1704 р. тривала визвольна боротьба правобережного козацтва під проводом Семена Палія. Цей рух був придушений спільними польсько-російськими військами. Більше того, за наказом Петра І участь в боротьбі з повстанцями взяли лівобережні полки І. Мазепи.

У наступні роки на Правобережжі поширився рух гайдамаків (селян втікачів, міської бідноти, козацької сіроми тощо). У другій половині ХУІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина (1768-1769 рр.). Його очолили запорізький козак – Максим Залізняк, уманський сотник Іван Гонта. Здійснювалися криваві розправи з польським населенням. Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви польського суспільства. У західноукраїнських землях соціальний протест проявився в русі опришків, найбільш відомим з яких був Олекса Довбуш. Найбільше піднесення визвольного руху припадає на 1738-1745 рр.

Гайдамаччина і опришківство на довго залишилися в народній пам’яті українського народу, відіграли велику роль у розвитку визвольної боротьби українців.

 

9). У другій половині ХУІІІ ст. Річ Посполита переживала період глибокої економічної і політичної кризи. Цим скористалися сусідні держави – Австрія, Росія, Прусія, які розділили між собою землі Польщі. Звісно, що ці поділи позначилися на долі українських земель. За першим поділом, 1772 р., до Австрії відійшла Галичина. За другим поділом, 1793 р., до Росії відійшло Правобережжя (Київщина, Східна Волинь, Поділля), а за третім, 1795 р., – до Росії відійшла Західна Волинь. Було створено нові губернії (Київську, Подільську, Волинську). З другої третини ХІХ ст. – в складі Росії було вже дев’ять губерній (крім названих трьох існували ще й Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Харківська). Губернатори були наділені всіма цивільними, державними і військовими повноваженнями і призначалися царем. Цей поділ проіснував у незмінному вигляді до Першої світової війни.

Внаслідок перемоги Росії в російсько-турецьких війнах, Кримське ханство було ліквідоване, і всі його території відійшли до складу Російської імперії. Почалася колонізація Південної України, котра отримала назву – Новоросії. Уряд Катерини сприяв переселенню сюди росіян, німців, греків, молдаван тощо. Виникли нові міста – Олександрівськ, Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Одеса і т.д.

 

Лекція 4.