МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЛЕКЦІЯ

З навчальної дисципліни

" Військове навчання і виховання "

 

Т Е М А №2: «Військове виховання»

Заняття №1:

«Виховання як педагогічне явище».

Час: 2 години

Мета заняття:

1. формувати у студентів риси, необхідні військовому керівнику для професійної діяльності; 2. сприяти розвитку почуття свідомої військової дисципліни, відповідальності і цілеспрямованості; 3. формувати світогляд студентів, спираючись на загальнолюдські цінності. 4. формувати світогляд студентів, спираючись на національні історичні та військово-патріотичні традиції, загальнолюдські цінності;

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

№ з/п	Навчальні питання	Час (хв.)
	ВСТУПНА ЧАСТИНА ОСНОВНА ЧАСТИНА Зміст поняття “виховання” як суспільно-історичного явища. Військове виховання як наукова дисципліна і навчальний предмет. ЗАКЛЮЧНА ЧАСТИНА

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

1.Литвиновський Є.Ю., Попович О.І., Савінцев В.І., Стасюк В.В. Морально-психологічне забезпечення підготовки та ведення бойових дій: Навчально-методичний посібник, видання ІІ, доповнене, у двох частинах: частина І. – К.: ВГІ НАОУ, 2002. – 207 с. 2.Стратієнко О.Ф., Ротань М.П. Морально-психологічне забезпечення бойової підготовки та служби військ: навчально-методичний посібник. – К.: КВГІ, 1998. 3. Войсковой вестник. Сборник учебно-методических материалов. Приложение к военно-публицис-тическому и литературно-художественному журналу “На боевом посту”. – М., 2005. 4. «Военная психология и педагогика», под редакцией П.А. Корчемного, 1998 р. 5. www.soldiering.ru 6. www.lisv_lp.gov.ua сайт кафедри МПЗ діяльності військ 7. http://psychology.net.ru 8. http://www.elective.ru/predmets/voenpsy.htm 9. http://www.milpsy.effcon.ru/literatura.html 10. http://armyrus.ru

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

- прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;

- перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;

- перевірити форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;

- при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;

- нагадати основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;

- довести під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;

- зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;

- визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;

- представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);

- визначити порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;

- довести заходи безпеки (при необхідності).

 

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

1.1. Зміст поняття “виховання” як суспільно-історичного явища

 

Зміст поняття “виховання” не можна зрозуміти без розкриття генези поняття “педагогіка”. Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” – діти і “аго” – веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

Із середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим у деяких країнах замість терміна “педагогіка” вживають терміни “андрогогіка” (від гр. andros – мужчина і ago – вести) й “антропогогіка” (від гр. antropos – людина і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Сутність педагогіки як науки розкривається через її базові категорії.

Категорії педагогіки. Основу педагогічної теорії складають базові категорії – найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує такими загальнонауковими поняттями, як розвиток і формування. Ці та інші категорії у наступних главах будуть аналізуватися досить глибоко і всебічно. В даній главі ми проаналізуємо зміст поняття “виховання”.

Виховання є загальною і вічною категорією, воно є підґрунтям соціального відтворення поколінь, природної потреби підготовити нащадків до майбутнього життя.

Разом із розвитком і ускладненням виробництва, накопиченням знань про оточуючий світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Згодом вона стала найважливішою передумовою їх розвитку. Тому виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувались би не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на знаннях об’єктивних і наукових.

Перші серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних основ виховання були розпочаті в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокрита (бл. 460-бл. 370 рр. до н.е.), Сократа (470-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384 -322 рр. до н.е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокрит висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, які й сьогодні наповненні глибоким смислом: “Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися”, “Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу”, “Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці”, “Більшість багатознайок не має розуму”.

Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший “штатний” педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96 рр.) був автором 12-томної книги “Дванадцять книг риторичних настанов” – практично, першої педагогічної книги. Поряд із творами Цицерона її вивчали у всіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

В епоху Відродження (ХІV-ХVІ ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: “Я – людина, і ні від чого людського не вільна”. Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553) і Мішель Монтень (1533-1592).

До початку ХVІІ століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592-1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. У 1632 році він написав видатний твір “Велика дидактика”, який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році – перше у світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку “Материнська школа”. Всі його педагогічні твори пронизують думки про те, що людина є “найдосконалішим, прекрасним творінням“, “чудесним мікрокосмосом”; школа – “майстернею гуманності”, а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Таким чином, в основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили одна за одною, так і ми повинні йти за послідовним порядком розвитку розумових здібностей, – підкреслював Я.А.Коменський.

В історію педагогіки увійшло також ім’я Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який зосереджував свою увагу натеорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями.

Непримириму боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі ХVІІІ ст. такі як Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії “вільного виховання”. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги. Наприклад, Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики, увів поняття виховуючого навчання, обґрунтував 4-етапну модель уроку і систему розвиваючих вправ. Послідовник Песталоцці Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) був противником станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму,

В Україні так саме відбувалося зародження педагогіки в надрах філософії. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької” та “Повчання дітям” ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації суттєву роль відіграли братські школи ХVІ-ХVІІ ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав ХVІІ ст. в історії української педагогіки як “Золотий вік нашого письменства, нашої культури”. “Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою”, – писав він [8, с. 32]. У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, висловлювали своє захоплення освіченістю українців. Наприклад, Павло Алепський, подорожуючи по Україні в 1654 і 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці “люди вчені”, кохаються у науках і законах, “гарні” знавці риторики, логіки і всякої філософії. …розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду”. Він також відмічав: “…Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дають, щоб вони тинялися по вулицях” [13, с. 27].

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була заснована 1632 року на Подолі. У ХVІІІ ст. вона була одним із визначних навчально-наукових осередків східного слов’янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку ХІХ ст. вона поступово почала втрачати свою провідну роль у зв’язку з реформою освіти і в 1819 році її було реорганізовано у Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.

У 1992 році знову було відроджено університет “Києво-Могилянська академія”, який увібрав у себе найкращі традиції минулого і сучасні досягнення світової цивілізації.

Вершиною української народної педагогіки стала козацька педагогіка, якавтілювала в собі “національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу” [5]. Козацька педагогіка більш ґрунтовно буде розглядатись в другій главі посібника “Історія та традиції військового виховання в Україні”. Однак у даній главі необхідно зупинитися на таких питаннях, як основні завдання козацької педагогіки, зміст кодексів лицарської честі, які яскраво ілюструють зміст виховання тих часів.

Основними завданнями козацької педагогіки були:

виховання фізично загартованих, з міцним здоров'ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення;

виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей;

формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

виховання громадян, які б на світовому рівні розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батька та матері. Специфічною була роль батька, що полягало в цілеспрямованому загартуванню своїх дітей, формуванні у них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної волі.

Другий – родинно-шкільне виховання й навчання. У козацьких школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні вартості.

Потім молодь, яка прагнула знань, продовжувала учіння в колегіумах і академіях, європейських університетах, тобто отримувала вищу освіту, що становило третій ступінь.

Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді служили українські народні думи й історичні пісні, кобзарі, козацькі літописи (“Літопис Самовидця”, літописи Г.Граб’янки і С.Величка, Густинський літопис), а також історико-меморіальні праці (“Синопсис”).

Дух українського національного відродження й козацько-гетьманської держави підштовхнув розвиток педагогічної думки в Україні ХVІ-ХVІІІ століть в таких видатних постатях, як Іван Вишенський, Йов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.

Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на своїй власній, національній основі із урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.

Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч минулого, який збагатив вітчизняну педагогіку і шкільництво, духовну культуру України. Він вважав освіту засобом моральної перебудови світу, створення справедливого суспільства. Його ідеалом була “істинна”, справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у “спорідненій праці”. Він перший в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. На його думку, формування людини має бути спорідненим із її природою, у байці “Собака та Кобила” висловив думку про те, що природа має вплив на людину, яка не може мати успіху в житті, адже “без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся”. Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує майже всі твори вченого – байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо.

Г.С.Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої є служіння простому трудовому народові. Його слова “Світ ловив мене та не піймав”, – служать рідкісним прикладом безмежної відданості простому українському народу.

Таким чином, “…подвиг Г.С.Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість високо культурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації” [5, с. 124]. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у творах Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченка, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов’язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними обставинами. Певний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні в ХІХ ст. мали російські мислителі та філософи В.Г.Бєлінський (1811-1848), О.І.Герцен (1812-1870), М.Г.Чернишевський (1828-1889), М.О.Добролюбов (1836-1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л.М.Толстого (1828-1910).

Світову славу мав видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський (1824-1871), який зробив великий внесок у розвиток наукової педагогіки, автор стрункої та оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина. керівна роль у вихованні належить педагогу. Все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

К.Д.Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання повинно здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання повинні сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення в процесі навчання; визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.

К.Д.Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині, – підкреслював він. Ґрунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Т.Г.Шевченко (1814-1861) обстоював право свого поневоленого народу на рідну школу, підготував і видав “Букварь южнорусский” (1861). Він покладав велику надію на народну школу як засіб поліпшення життя народу, його пробудження й усвідомлення свого рабського стану. Народна школа, на його думку, повинні бути доступною для всіх дітей, задовольняти потреби свого народу. У ній діти мають отримувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надавав особистості вчителя, який має бути доброю, високоморальною людиною, носієм духовності свого народу. Т.Г.Шевченко розвінчував політику царизму, який дбав не про освіту, а затемнення народу.

Боротьбу Т.Г.Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітителі М.І.Костомаров, П.О.Куліш, М.П.Драгоманов, Б.Д.Грінченко та інші, творчість яких є основою української педагогіки.

І.Я.Франко (1856-1916) – титанічна постать велета українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць і художніх творів, що присвячені темам виховання дітей і молоді. Він аналізує такі проблеми: стан освіти на українських землях рубежу ХІХ-ХХ століть; проблеми національної освіти й виховання, покликання Українобудівництва; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети, змісту і методів навчання та виховання; історія освіти, народної педагогіки. Світогляд і педагогічні погляди І.Франка складалися крізь призму сприймання рідного народу, мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К.Старовецького, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів Х.Алчевської, Б.Грінченка, О.Духновича, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Мету національного виховання української молоді І.Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до досягнення найвищого ідеалу нації – досягнення власної державності, до творчої участі в розбудові рідної духовної та матеріальної культури, а через неї – до участі у всесвітній культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне удосконалення нації. Основними рисами українця як вихованої людини мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, заповзятість, ініціативність тощо.

Зміст і методи навчання і виховання він визначав як квінтесенцію роботи школи, яка є “важкою і святою річчю”.

І.Франко вніс великий вклад у висвітленні української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського Відродження ХVІ-ХVІІ ст., історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу ХVІІІ-ХІХ століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови [17, с. 123-126].

С.Ф.Русова (1856-1940) свою невтомну педагогічну, наукову і громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Українська національна школа, на її думку, має на меті українськими засобами1.1. Зміст поняття “виховання” як суспільно-історичного явища

 

Зміст поняття “виховання” не можна зрозуміти без розкриття генези поняття “педагогіка”. Назва педагогіки як науки походить від грецьких слів “пайди” – діти і “аго” – веду, тобто “дітоводіння”. У дослівному перекладі paidagogos означає “проводир дітей”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину свого господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої науки про виховання. Так педагогіка стало наукою про виховання і навчання дітей.

Із середини ХХ століття людство зрозуміло, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим у деяких країнах замість терміна “педагогіка” вживають терміни “андрогогіка” (від гр. andros – мужчина і ago – вести) й “антропогогіка” (від гр. antropos – людина і ago). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини у цілому. Тому буде вірним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття “виховання” у даному випадку розуміємо у широкому соціальному смислі слова, включаючи до його змісту навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості вихованця.

Сутність педагогіки як науки розкривається через її базові категорії.

Категорії педагогіки. Основу педагогічної теорії складають базові категорії – найширші, провідні поняття педагогіки. Такими категоріями у педагогіці є виховання, навчання, освіта, педагогічний процес. Педагогіка також широко оперує такими загальнонауковими поняттями, як розвиток і формування. Ці та інші категорії у наступних главах будуть аналізуватися досить глибоко і всебічно. В даній главі ми проаналізуємо зміст поняття “виховання”.

Виховання є загальною і вічною категорією, воно є підґрунтям соціального відтворення поколінь, природної потреби підготовити нащадків до майбутнього життя.

Разом із розвитком і ускладненням виробництва, накопиченням знань про оточуючий світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Згодом вона стала найважливішою передумовою їх розвитку. Тому виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувались би не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на знаннях об’єктивних і наукових.

Перші серйозні спроби узагальнення досвіду виховання, виділення теоретичних основ виховання були розпочаті в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, тому що в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.

Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокрита (бл. 460-бл. 370 рр. до н.е.), Сократа (470-399 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384 -322 рр. до н.е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокрит висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, які й сьогодні наповненні глибоким смислом: “Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися”, “Природа і виховання подібні. А саме: виховання перебудовує людину і, перетворюючи, створює природу”, “Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці”, “Більшість багатознайок не має розуму”.

Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший “штатний” педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96 рр.) був автором 12-томної книги “Дванадцять книг риторичних настанов” – практично, першої педагогічної книги. Поряд із творами Цицерона її вивчали у всіх риторичних школах.

У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була пронизана церковною догматикою.

В епоху Відродження (ХІV-ХVІ ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, гаслом яких був античний вислів: “Я – людина, і ні від чого людського не вільна”. Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553) і Мішель Монтень (1533-1592).

До початку ХVІІ століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592-1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. У 1632 році він написав видатний твір “Велика дидактика”, який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році – перше у світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку “Материнська школа”. Всі його педагогічні твори пронизують думки про те, що людина є “найдосконалішим, прекрасним творінням“, “чудесним мікрокосмосом”; школа – “майстернею гуманності”, а правильне виховання завжди має бути природовідповідним. Таким чином, в основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили одна за одною, так і ми повинні йти за послідовним порядком розвитку розумових здібностей, – підкреслював Я.А.Коменський.

В історію педагогіки увійшло також ім’я Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який зосереджував свою увагу натеорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер із моральними переконаннями.

Непримириму боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі ХVІІІ ст. такі як Жан-Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії “вільного виховання”. Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував учителям прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття і жалісності як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги. Наприклад, Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики, увів поняття виховуючого навчання, обґрунтував 4-етапну модель уроку і систему розвиваючих вправ. Послідовник Песталоцці Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) був противником станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму,

В Україні так саме відбувалося зародження педагогіки в надрах філософії. З часів Київської Русі до нашого часу дійшли настановні твори з виховання: збірник законів “Руська правда” Ярослава Мудрого і “Правда” Ярославичів (його синів), “Повчання” Володимира Мономаха, “Житіє Євдокії Полоцької” та “Повчання дітям” ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

У процесі культурно-освітнього зростання української нації суттєву роль відіграли братські школи ХVІ-ХVІІ ст. в Луцьку, Львові, згодом у Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав ХVІІ ст. в історії української педагогіки як “Золотий вік нашого письменства, нашої культури”. “Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою”, – писав він [8, с. 32]. У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, висловлювали своє захоплення освіченістю українців. Наприклад, Павло Алепський, подорожуючи по Україні в 1654 і 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці “люди вчені”, кохаються у науках і законах, “гарні” знавці риторики, логіки і всякої філософії. …розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду”. Він також відмічав: “…Починаючи цим містом, себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби і церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дають, щоб вони тинялися по вулицях” [13, с. 27].

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська академія, яка була заснована 1632 року на Подолі. У ХVІІІ ст. вона була одним із визначних навчально-наукових осередків східного слов’янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку ХІХ ст. вона поступово почала втрачати свою провідну роль у зв’язку з реформою освіти і в 1819 році її було реорганізовано у Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.

У 1992 році знову було відроджено університет “Києво-Могилянська академія”, який увібрав у себе найкращі традиції минулого і сучасні досягнення світової цивілізації.

Вершиною української народної педагогіки стала козацька педагогіка, якавтілювала в собі “національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу” [5]. Козацька педагогіка більш ґрунтовно буде розглядатись в другій главі посібника “Історія та традиції військового виховання в Україні”. Однак у даній главі необхідно зупинитися на таких питаннях, як основні завдання козацької педагогіки, зміст кодексів лицарської честі, які яскраво ілюструють зміст виховання тих часів.

Основними завданнями козацької педагогіки були:

виховання фізично загартованих, з міцним здоров'ям, мужніх воїнів-захисників рідного народу від чужоземного поневолення;

виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей;

формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

виховання громадян, які б на світовому рівні розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу, власної самостійної держави.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батька та матері. Специфічною була роль батька, що полягало в цілеспрямованому загартуванню своїх дітей, формуванні у них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної волі.

Другий – родинно-шкільне виховання й навчання. У козацьких школах найвищий ступінь мали родинні, духовні та материнські цінності, які переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні вартості.

Потім молодь, яка прагнула знань, продовжувала учіння в колегіумах і академіях, європейських університетах, тобто отримувала вищу освіту, що становило третій ступінь.

Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.

Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді служили українські народні думи й історичні пісні, кобзарі, козацькі літописи (“Літопис Самовидця”, літописи Г.Граб’янки і С.Величка, Густинський літопис), а також історико-меморіальні праці (“Синопсис”).

Дух українського національного відродження й козацько-гетьманської держави підштовхнув розвиток педагогічної думки в Україні ХVІ-ХVІІІ століть в таких видатних постатях, як Іван Вишенський, Йов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.

Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на своїй власній, національній основі із урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.

Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч минулого, який збагатив вітчизняну педагогіку і шкільництво, духовну культуру України. Він вважав освіту засобом моральної перебудови світу, створення справедливого суспільства. Його ідеалом була “істинна”, справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у “спорідненій праці”. Він перший в історії української педагогічної думки висунув ідею природного виховання. На його думку, формування людини має бути спорідненим із її природою, у байці “Собака та Кобила” висловив думку про те, що природа має вплив на людину, яка не може мати успіху в житті, адже “без природи – як на манівцях: чим далі йдеш, тим більше заплутаєшся”. Ідея спорідненості виховання з природою людини пронизує майже всі твори вченого – байки, притчі, філософські трактати, афоризми тощо.

Г.С.Сковорода започаткував у вітчизняній педагогіці ідею народності виховання, основою якої є служіння простому трудовому народові. Його слова “Світ ловив мене та не піймав”, – служать рідкісним прикладом безмежної відданості простому українському народу.

Таким чином, “…подвиг Г.С.Сковороди полягає в тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість високо культурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації” [5, с. 124]. Його ідеї знайшли свій подальший розвиток у творах Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, К.Д.Ушинського, Б.Д.Грінченка, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Розвиток педагогічної думки в Україні тісно пов’язаний з прогресивними течіями в російському та українському соціальному житті, що зумовлено історичними обставинами. Певний вплив на розвиток педагогічної думки в Україні в ХІХ ст. мали російські мислителі та філософи В.Г.Бєлінський (1811-1848), О.І.Герцен (1812-1870), М.Г.Чернишевський (1828-1889), М.О.Добролюбов (1836-1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л.М.Толстого (1828-1910).

Світову славу мав видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський (1824-1871), який зробив великий внесок у розвиток наукової педагогіки, автор стрункої та оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, обумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основною метою виховання повинна бути підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжним каменем теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина. керівна роль у вихованні належить педагогу. Все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

К.Д.Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання повинно здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання повинні сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення в процесі навчання; визначив основні шляхи й засоби розвиваючого навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.

К.Д.Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень: педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині, – підкреслював він. Ґрунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття в україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Т.Г.Шевченко (1814-1861) обстоював право свого поневоленого народу на рідну школу, підготував і видав “Букварь южнорусский” (1861). Він покладав велику надію на народну школу як засіб поліпшення життя народу, його пробудження й усвідомлення свого рабського стану. Народна школа, на його думку, повинні бути доступною для всіх дітей, задовольняти потреби свого народу. У ній діти мають отримувати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надавав особистості вчителя, який має бути доброю, високоморальною людиною, носієм духовності свого народу. Т.Г.Шевченко розвінчував політику царизму, який дбав не про освіту, а затемнення народу.

Боротьбу Т.Г.Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітителі М.І.Костомаров, П.О.Куліш, М.П.Драгоманов, Б.Д.Грінченко та інші, творчість яких є основою української педагогіки.

І.Я.Франко (1856-1916) – титанічна постать велета українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць і художніх творів, що присвячені темам виховання дітей і молоді. Він аналізує такі проблеми: стан освіти на українських землях рубежу ХІХ-ХХ століть; проблеми національної освіти й виховання, покликання Українобудівництва; відродження й розвиток української педагогічної культури; визначення мети, змісту і методів навчання та виховання; історія освіти, народної педагогіки. Світогляд і педагогічні погляди І.Франка складалися крізь призму сприймання рідного народу, мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К.Старовецького, Г.Сковороди, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів Х.Алчевської, Б.Грінченка, О.Духновича, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Мету національного виховання української молоді І.Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до досягнення найвищого ідеалу нації – досягнення власної державності, до творчої участі в розбудові рідної духовної та матеріальної культури, а через неї – до участі у всесвітній культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне удосконалення нації. Основними рисами українця як вихованої людини мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, заповзятість, ініціативність тощо.

Зміст і методи навчання і виховання він визначав як квінтесенцію роботи школи, яка є “важкою і святою річчю”.

І.Франко вніс великий вклад у висвітленні української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського Відродження ХVІ-ХVІІ ст., історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу ХVІІІ-ХІХ століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови [17, с. 123-126].

С.Ф.Русова (1856-1940) свою невтомну педагогічну, наукову і громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Українська національна школа, на її думку, має на меті українськими засобам виховувати розумну працьовиту людину, не відірвану від свого народу, а навпаки – пов’язану з ним повагою до всього свого, знаннями рідного довкілля. Свої педагогічні погляди вона виклала у фундаментальних працях з педагогіки: “ Дошкільне виховання ”, “ Теорія і практика дошкільного виховання ”, “ Дидактика ”, “ Сучасні течії в новій педагогіці ”, “ Роль жінки в дошкільному вихованні ”, “ Моральні завдання сучасної школи ”, “ Єдина діяльна (трудова) школа ”, “ Нова школа ” та інші. На жаль, ряд педагогічних творів С.Ф.Русової ще не опубліковано. Наприклад, це такі праці: “ Соціальне виховання, його значення в громадському житті ”, “ Практичні поради до виховання дітей ”, “ Національна школа у різних народів ”, “ Середньовічні університети ”.

Отже, з цього простого переліку її фундаментальних робіт видно основні напрями педагогічних пошуків і великий вклад Софії Русової в українську педагогічну думку. Її праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке, на думку авторки, є мостом, що перекидається між школою й родиною. Саме у цей період закладаються цільність особистості, її життєві прагнення та нахили. С.Ф.Русова також глибоко розробляла методику навчання і виховання дітей: досліджувала проблеми розвитку рідної мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів тощо.

С.Ф.Русова не визнає альтернатив національному вихованню, вважаючи, що тільки воно забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти – коли творчі сили не будуть покалічені, а навпаки – дадуть нові оригінальні, самобутні скарби для всесвітнього поступу. Національне виховання через повагу і любов до свого народу зародить у дітях повагу і любов до інших народів і тим приводить нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами й націями.

С.Ф.Русова розглядала навчально-виховній процес у школі в єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку, моральним вихованням має бути пройняте все навчання, все життя. Провідним методом виховання вона вважала гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина.

Головне завдання педагога, на її думку, – розвиток самостійності дитини. На її думку, треба не вчити дитину, не давати їй готові знання, хоч би і, початкові, а більш усього пробудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, – щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, і коло паперу.

Отже, концепція національної системи освіти та виховання С.Ф.Русової має надзвичайну актуальність для розбудови національної системи освіти та виховання в сучасних умовах. Заповітом і наказом звучить її звернення до сьогоднішнього покоління: “…Народ, що не має своєї школи, пасе задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні” [5, с. 256].

Г.Г.Ващенко (1878-1967) – один із засновників української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, які у такому обсязі і з таких позицій не розроблялися. Це – “ Виховний ідеал ”, “ Система навчання ”, “ Виховання любові до Батьківщини ”, “ Загальні методи навчання ”, “ Організаційні форми навчання ”, “ Виховна роль мистецтва ”, “ Засади естетичного виховання ”, “ Тіловиховання як виховання волі й характеру ” тощо.

На думку зарубіжних дослідників його життя і творчості, він є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу. Головним елементом його української національної системи є ідеалістичне світосприйняття, християнська мораль, організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій, видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку на найвищому мистецькому і технічному рівнях [4, с. 3-4].

Г.Г.Ващенко до системи національного виховання вводив родинне виховання як її органічну підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки та етнопсихології.

Структура системи освіти у вільній Україні, за Г.Г. Ващенком, має включати:

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-и років).

2. Початкова школа (від 6-и до 14-и років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14-и до 18-и років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18-и до 23-х років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук [4, с. 4].

Г.Г.Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, основаного на любові та красі. Моральні цінності він виводив із християнської віри й релігії. Така спільність, на його думку, веде людину до досягне подвійної високої мети: служіння Богові та своїй нації.

У підручнику “ Виховний ідеал ” Г.Г.Ващенко аналізував різноманітні виховні ідеали, зокрема, дав характеристику більшовицького ідеалу, ідеалу націонал-соціалістичного виховання та протиставляв їм український національний ідеал. Виховний ідеал українця у нього грунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі і на здобутках духовності українського народу. Підручник він завершив такими словами: “Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них. …Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра” [2, с. 190].

На думку А.Погребного, головна заслуга Г.Г.Ващенка полягає “...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу” [11, с. 13].

У Радянському Союзі педагогіка розвивалася шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Н.к.крупська (1869-1939), п.п.блонський (1884-1941), с.т.шацький (1878-1934), а.с.макаренко (1888-1939), в.о.сухомлинський (1918-1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були п.п.блонський (“Педология”, 1925) і А.П.Пінкевич (“Основы советской педагогики”, 1929, Педагогика, 1929).

Славу радянській педагогіці принесли праці а.с.макаренка і в.о.сухомлинського. А.с.макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучних спостережень зберігають своє значення і при осмисленні сучасних шляхів розвитку педагогічної думки та реформуванні вітчизняної школи. Свої педагогічні думки він виклав у творах “Марш 30-го року” (1932), “Педагогічна поема” (1932-1935), “Книга для батьків” (1937), “Прапори на баштах” (1938).

В.О.Сухомлинський (1918-1970) – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 рр. – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності, практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання і виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей у пресі, які й нині не втратили свою актуальність (наприклад, “ Сто порад учителю ”, “ Як виховати справжню людину ”, “ Народження громадянина ”, “ Серце віддаю дітям ”, “ Батьківська педагогіка ”). Більшість його робіт присвячена ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.

Найсуттєвішім, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання у кожного вихованця поваги до самого себе. Він вважав, що, доки є самоповага, існує й школа. Коли зникає повага до самого себе – немає школи, немає ні особистості, ні колективу, одухотворених благородними цілями, а є випадкове збіговисько.

У 50-70-і роки ХХ ст. в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це – “ Педагогіка ” професора Одеського педінституту С.Ф.Збандуто, “ Хрестоматія вітчизняної педагогіки ” за редакцією професора Київського педінституту С.А.Литвинова, “ Курс методики викладання української літератури ” та “ Українська література в середній школі ” Т.Ф.Бугайко і Ф.Ф.Бугайка, “ Основи теорії літератури ” П.К.Волинського тощо.

У розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А.Алексюка, А.Бондаря, Г.Костюка, І.Єременка, С.Гончаренка, І.Зязюна, В.Мадзігона, О.Мазуркевича, В.Онищука О.Савченко, В.Смаля, М.Ярмаченка та ін.

Отже, основними стадіями розвитку педагогіки є:

народна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду народу, що проявляється у домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи і результати виховання та навчання. Вперше цей термін увів О.В.Духнович у 1858 р. у підручнику “ Народна педагогія в пользу училищ и учителей сельских ”. Вона є невичерпним джерелом педагогіки. Нещодавно в педагогічній науці з¢явився термін “ етнопедагогіка ”, автором якого є Г.Н.Волков. Якщо поняття “ народна педагогіка ” включає в себе емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільності, то поняття “етнопедагогіка” пов’язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. В історії вітчизняної педагогіки є козацька педагогіка – частина народної педагогіки – теорія і практика виховання і навчання підростаючого покоління у Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;

духовна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду виховання і навчання особистості засобами релігії;

світська педагогіка – це:

1) наука, яка має свої закономірності;

2) практика, яка вказує практичне застосування теоретичних положень;

3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

Основними джерелами педагогіки є:

педагогічна спадщина минулого;

передовий педагогічний досвід;

народна педагогіка;

педагогічні дослідження.

Педагогічна спадщина минулого представлена працями педагогів-класиків, монографіями і статтями видатних вчених, педагогів-новаторів. Наприклад, безцінними для педагогічної теорії та практики, формування національної системи освіти й виховання є праці Я.А.Коменського (1592-1670), К.Д.Ушинського, А.С.Макаренка, В.О.Сухомлинського тощо. Серед джерел педагогічної теорії слід виділити роботи видатних учених 50-70-х років ХХ ст. А.М.Арсеньєва, М.І.Болдирєва, В.Ю.Гмурмана, Л.І.Новикової, Л.В.Занкова, Ф.Ф.Корольова і багатьох інших. Праці цих та ряду інших авторів будуть досліджуватися у наступних главах.

Ні одна наука, у тому числі й педагогіка, не може саморозвиватися, самовдосконалюватися без всебічних і глибоких досліджень, які допомагають відкривати й уточнювати закони та закономірності педагогіки, знаходити нові аспекти у педагогічній практиці.

Розглянемо генезу формування поняття “виховання”, яке в історії мало різні прояви і тлумачення. У романській мові для визначення виховної діяльності використовували слово латинського походження education, у французькій – pedagogie – education, в італійській – pedagogia – educazione, у німецькій – padagogik – erziehung, у польській – edukacia. В англійській мові термін education означає виховання водночас як діяльність і як наука про виховання, хоча в англійському словнику є дуже рідко використаний термін – pedagogics.

В українській мові виховання є похідним від слова chovati – ховати, вирощувати. В українській народній педагогіці воно спочатку вживалось у значенні “оберігати” (виховувати) дитя від небезпеки, а згодом почало означати “вирощувати дітей, навчати правилам доброї поведінки”. Згодом це слово почали тісно пов’язувати з поняттям “навчати” і часто використовували як рівнозначні. Ототожнення процесів навчання і виховання призвело з часом до дублювання понять “освіченість” і “вихованість”. Часто вихованою людиною вважають людину освічену, що по суті не вірно. Це досить влучно підкреслювали видатні вчені, педагоги, громадські діячі: “Освічена людина – це та, яка володіє системою знань про навколишній світ, сучасне виробництво, культуру і мистецтво, узагальненими інтелектуальними і практичними уміннями, навичками творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, системою знань про етичні норми людського співжиття” [9, с. 93], а знаменитий учений-хірург, діяч народної освіти в Україні, педагог М.І.Пирогов вважав, що виховання дитини “може відбуватися попри всілякі умисні теорії і незалежно від того, чи звернено на це увагу…” [10, с. 580].

Французький письменник Антуан де Сент-Екзюпері вважав, що виховання має пріоритет над освітою, тому що виховання створює людину. Російський мислитель, автор ряду педагогічних праць В.Г.Бєлінський підкреслював, що виховання – велика справа: ним вирішується доля людини. Російський письменник Л.М.Толстой, який глибоко цікавився теоретичними і практичними проблемами навчання та виховання підростаючого покоління, вважав, що виховання є впливом однієї людини на іншу з метою змусити вихованця засвоїти відомі моральні звички.

У вітчизняній педагогіці поняття “виховання” стало відокремлюватися від поняття “навчання” у другій половині ХVІІІ ст. У прямому смислі воно використовувалось у “ Статуті народних училищ в Російській імперії ” (1786). У 1806 році це поняття було включено у словник Російської Академії.

Ці два поняття в сучасній педагогічній науці самостійні, тому що розкривають різні сфери педагогічної діяльності. “…методика виховної роботи має свою логіку, порівняно незалежну від логіки роботи освітньої. І те, і друге – методика виховання і методика освіти, – на мою думку, становлять два розділи, більш чи менш самостійні розділи педагогічної науки. Зрозуміло, ці розділи повинні бути органічно пов’язані. Зрозуміло, всяка робота в класі є завжди роботою виховною, але зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим”, – писав А.С.Макаренко [6, с. 143-144].

Навчання – це процес опанування підростаючими поколіннями знаннями, навичками та вміннями, набуття професійно важливих якостей. Навчанням називається двостороння діяльність суб’єктів викладання і об’єктів учіння щодо передавання і сприймання знань, навичок і вмінь, набуття певної кваліфікації останніми. Результатом завершеного навчання є отримання певної освіти (середньої, вищої тощо). Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, військово-професійною. Проблеми навчання досліджує та обґрунтовує дидактика, яка вивчає навчальний процес у різних освітніх системах, у тому числі й у військовій.

Навчання, безумовно, – один із найважливіших компонентів вихованості людини, що є фактором формування особистості. Але воно відіграє не визначальну роль у формуванні особистості. Часто освічена, з багатим запасом знань людина є досить невихованою і явно відштовхує від себе оточуючих. Про те писав російський невропатолог, психіатр і психолог В.М.Бєхтерєв: “Якщо освіта спрямована на примноження людських знань і, отже, на збільшення ерудиції, то виховання розвиває розум людини, привчаючи її до синтезу й аналізу, воно слугує облагородженню душевних почуттів і створенню та зміцненню її волі. Звідси зрозуміло, що якою б освіченою не була людина, та коли розум її не відзначається певною гнучкістю, якщо почуття її залишилися на рівні глибокого егоїзму, якщо вона, зрештою, не має і волі, то вся її освіченість з погляду загальної користі буде лише баластом, і не більше. Якщо, з другого боку, людина з освітою протягом свого розвитку отримує невідповідне спрямування почуттів і волі, то її освіченість може стати лише засобом задоволення особистих пристрастей і в цьому розумінні слугуватиме лише формуванню шкідливого члена нашого суспільства” [1, с. 5-8].

Проблеми педагогіки досить широкі та багатогранні. Це свідчить про те, що до її вивчення слід ставитися надзвичайно відповідально, слід формувати свої бачення основних проблем. Ця багатогранність має прояв у структурі педагогічної науки.

Отже, виховання є процесом підготовки людини до сучасної та майбутньої життєдіяльності. Ю.К.Бабанский вважав, що п едагогічна категорія “виховання” вживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:

у широкому соціальному – це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, яка містить у собі не лише позитивну спрямованість, а й конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному – це виховна діяльність різних освітньо-виховних установ, які у своїй діяльності керуються педагогічними теоріями;

у вузькому педагогічному – це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому – це розв’язання конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання педагогом [8, с. 7-8].

На нашу думку, Ю.К. Бабанський обмежував усі чотири значення педагогіки тільки впливом на людину. Виходячи з того, що виховання – це цілеспрямований і організований процес формування і розвитку особистості, можна суттєво розширити зміст цього поняття, навіть в тій же структурі, яку запропонували автори підручника “Педагогика” за редакцією Ю.К.Бабанського, тобто в широкому і вузькому смислі слова, а також у широкому і вузькому педагогічному значенні.

Ми пропонуємо такий зміст поняття “ виховання ”. У широкому соціальному смислі виховання – це передача соціального досвіду, що накопичено людством, від старших поколінь молодшим.

У вузькому соціальному смислі під вихованням розуміємо спрямований вплив на людину суспільних інститутів з метою передачі їй певних знань, прищеплення навичок і вмінь гідної поведінки, формування наукових переконань, суспільних цінностей, моральних і політичних орієнтирів, життєвих настанов і перспектив.

У широкому педагогічному смислі виховання – це цілеспрямований, організований і планомірний вплив вихователів, певного організованого соціального середовища (наприклад, навчально-виховних установ) на вихованця з метою формування його особистості. Поняття “виховання” у такому випадку охоплює весь навчально-виховний процес.

У вузькому педагогічному смислі виховання – це процес і результат виховної роботи, яка спрямована на розв’язання конкретних виховних завдань.

Виховання як педагогічна категорія включає у власний зміст три суттєві ознаки:

цілеспрямованість, яка передбачає наявні