Правове становище латинів і перегинів

Латинами первісно називалися жителі Лаціуму тобто території Італії від долини нижньої течії р. Тібр до Альбанської гори на узбе­режжі Центральної Італії. Пізніше статус латина надавався особливи­ми актами Римської держави населенню позаіталійських общин і ці­лих провінцій. Статус латина міг набуватися різними шляхами. По-перше, латинами ставали діти, народжені від шлюбу латинів. Дитина, народжена поза шлюбом у матері-латинки, отримувала її статус. По-друге, статус латина присвоювався актами державної влади. Жителі латинських міст користувалися урізаними правами латинського гро­мадянства. У сфері публічного права латини не могли служити в рим­ських легіонах, а також обиратися на посади магістратів. На час пере­бування у Римі мали право взяти участь у роботі народних зборів і навіть віддавати свій голос на підтримку того чи іншого законопроек­ту. Латини мали не повний об'єм цивільних прав.

Перегріни - це вільні люди, що не володіли правами римського громадянина чи латина. Згодом перегрінами вважалися жителі підко­рених Римом територій, яких не обертали у рабів, а також чужоземці, що прибували з держав, з якими Рим мав відповідні договори (чужоземця з ворожої країни можна було обернути в рабство). Спер­шу перегріни були безправними, користувалися найменшим захистом Римської держави. Поступово потреби налагодження економічного життя Імперії вимусили законодавців визнати і цю групу населення та визначити її правовий статус. Для перегрінів діяло природне право, антична форма права народів. Існували окремі общини перегрінів, які користувалися римським шлюбним правом або правом торгівлі. На­буття статусу перегріна досягалося народженням у сім'ї перегріна або внаслідок висилки римського громадянина у місцевості, населені пе­регрінами, за злочини чи інші провинності.

Перегріни в галузі цивільно-правових відносин у себе, на батьків­щині, користувалися власним національним правом. Відносини пере­грінів з римськими громадянами або відносини перегрінів за межами їх територіальних общин (наприклад, єгиптян з галлами) регулював перегрінський претор на основі права народів, тобто обирав саме ліп­ше з правових систем підкорених Римом народів.

Перегріни могли отримати статус громадян Риму. Найчастіше цей статус надавався цілим територіальним общинам з метою поповнення легіонів, де, як відомо, могли служити лише повноправні громадяни.

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ РАБІВ

Раб вважався річчю і не мав жодних прав ні за публічним, ні за цивільним правом. Джерелами рабства служили: полон, народження від рабині, пожиттєве ув'язнення, зв'язок вільної з рабом. До 326 р. до н.е. в Римі існувало боргове рабство.

Пізніше громадянин Риму не міг бути проданий у рабство за бор­ги, але негромадянин-перегрін міг втратити свою свободу - за забор­гованість перед казною тощо. В ранній період римської історії батько мав право продати у рабство члена сім'ї за непослух, а господар май­на - упійманого злодія. Символічним продажем дочки у рабство міг укладатися шлюб з повною владою чоловіка.

Раб був не суб'єктом, а об'єктом права - власності, закладу тощо. Раб міг бути предметом будь-якої угоди - купівлі-продажу, обміну, майнового найму. Зв'язок раба з жінкою (вільною чи рабинею) шлю­бом не визнавався. Вигнаний раб волі не отримував, його статус при­рівнювався до викинутої речі, яку перший бажаючий міг обернути у свою власність. Над кількома рабами завжди мусив стояти наглядач, раби часто свідомо псували знаряддя праці, нищили худобу тощо. Зрозуміло, що рабська праця була малоефективною. Тому рабовлас­ники намагалися давати раб&м певні стимули для полегшення свого становища і завоювання прихильності пана. Вигідніше було експлуа­тувати не фізичну працю раба, а його розумові здібності (раціональне ведення господарства).

Рабський пекулій - це надання рабові земельної ділянки чи реміс­ничої майстерні для самостійного господарювання на певних умовах. Власник пекулія міг у будь-який момент відібрати його у раба (за провину, непослух, неефективне ведення господарства тощо). Раб, у свою чергу, був зацікавлений у роботі без наглядача та у можливості накопичити певну суму для подальшого викупу самого себе та влас­ної сім'ї. Але згідно з нормами цивільного права такий тримач пеку-лію залишався рабом, а отже, не міг мати жодної власності і відповід­но вступати у будь-які договірні відносини (купівля-продаж готової продукції чи сировини, оренда тощо). Це суперечило інтересам класу рабовласників, тому поступово за рабами починають визнавати певні цивільні права. Спочатку пекуліарій отримав змогу укладати угоди по набуттю майна. Пізніше законодавство зробило ще одну поступку -визнавалося, що пан, який надає рабові пекулій, одночасно бере на себе відповідальність за можливі зобов'язання, що їх укладає раб в межах пекулія. Таким чином, раби не набували правосуд'єктності, оскільки діяли лише від імені свого пана, але отримали реальну змогу приймати, хоча й обмежену участь у цивільному обігу.