Предмет та завдання курсу «Глобальна економіка». Економічна природа глобальних трансформацій.

Лекція 1.

План

1. Предмет та завдання курсу «Глобальна економіка».

2. Основні етапи, принципи та історичні типи економічної глобалізації.

3. Глобальні трансформації як суспільно-історичний та економічний процеси та їх роль у сучасних умовах.

4. Парадокси і суперечності глобалізації.

Література:

1. Бочан І. О., Михасюк І. Р. Глобальна економіка: Підручник. – К.: Знання, 2007. – 403.

2. Кальченко Т. В. Глобальна економіка. – К.: КНЕУ, 2009. – 364 с.

3. Мазурок П.П., Одягайло Б. М., Кулішов В.В. Глобальна економіка: навчальний посібник. – К.: Знання. – 403 с.

4. Багратян Г., Кравченко І. Введение в мэгаэкономику: теория, методология, практика: монография. – К.: УБС НБУ, 2012. – 158 с.

5. Bagratyan G., Kravchenko I. Megaeconomics and global macroeconomic problems. – K. UB NBU, 2013. – 247 p.

 

 

1. Мета дисципліни: формування у студентів розуміння умов і факторів становлення, механізмів та інструментів функціонуван­ня глобальної економіки, усвідомлення своєї інтелектуальної мі­сії для прийняття збалансованих управлінських рішень у кон­тексті загальноцивілізаційного прогресу.

Завдання дисципліни полягають у вивченні: природи й законо­мірностей становлення глобальної економіки; засобів і потенціалу антициклічного регулювання глобальних економічних процесів; механізмів функціонування глобальних ринків; сучасних стратегій конкурентного лідерства глобальних корпорацій; процесів і моделей економічної регіоналізації в глобальних умовах; природного, інноваційно-технологічного та людського ресурсів глобальної еко­номіки; цивілізаційних вимірів глобальних економічних процесів; напрямів і пріоритетів розвитку української економіки в умовах глобалізації.

Предмет дисципліни: ринкові відносини між суб'єктами гло­бальної економічної системи, зумовлені закономірностями, тен­денціями та специфікою її функціонування.

Місце дисципліни в навчальному процесі підготовки фахівців. Вивчення курсу базується на матеріалі нормативних дисциплін бакалаврського рівня освіти: основи економічної науки, мікроекономіка, макроекономіка, економіка підприємств, регіональна економіка, фінанси, менеджмент, міжнародна економіка, міжна­родна безпека.

Знання та вміння, що формуються під час вивчення дисци­пліни. Після вивчення дисципліни студент повинен:

Знати:

- закономірності та сучасні тенденції глобалізації;

- цивілізаційну парадигму глобального економічного розвитку;

- передумови та фактори становлення глобальної економіки;

- конкурентні механізми функціонування глобального ринку;

- процеси глобальної корпоратизації та регіоналізації бізнесу;

- природу глобального економічного циклу;

- принципи глобальної інституціоналізації економічного розвитку;

- глобальні імперативи науково-технологічного прогресу;

- соціальні виміри економічної глобалізації;

- стратегії сталого розвитку країн в умовах глобалізації;

- шляхи й моделі інтеграції України в глобальний економічний простір;

Уміти:

- аналізувати диспозиції та глибину взаємодії суб'єктів гло­бальної економіки;

- оцінювати секторально-галузеву та регіонально-країнову

- структуру глобальної економіки;

- досліджувати кон'юнктуру глобальних ринків товарів, послуг, інвестицій, праці;

- прогнозувати напрями глобальної модифікації ринкових

- конкурентних механізмів;

- здійснювати моніторинг ділової активності на різних фазах
глобального економічного циклу;

- адаптувати менеджмент до крос-культурного середовища економічної діяльності;

- розробляти стратегії діяльності корпорацій на глобальних ринках;

- застосовувати сучасні техніки міжнародного консалтингу для виявлення та розв'язання ключових бізнес-проблем;

- розробляти методики ефективних бізнес-комунікацій у гло­бальній регулятивній системі;

- ідентифікувати фактори та моделі глобального корпоратив­ного лідерства;

- організовувати розроблення й контролювати виконання глобальних бізнес-проектів;

- обґрунтовувати напрями інноваційного розвитку України в глобальному конкурентному середовищі.

 

Етапи глобалізації.

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтинків глобалізації є проб­лема дефінітивно-методоло­гічного плану. Її зміст є предметом низки дискусійних питань, серед яких головними є: співвідношення понять глобалізація і інтернаціоналізація, глобалізація і інтеграція, визначення форм і результатів глобальних трансформацій і, нарешті, принципове питання — що становить си-
стемну сутність самого терміна «глобалізація». Існує безліч різноманітних підходів, теоретичних конфігурацій, які пропонують інструментарій пізнання глобальних проблем, розкривають їх зміст і, відповідно, презентують певні часові орієнтири глобалізації. Узагальнення їх дає змогу виділити чотири базових концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномену:

1. Концепція глобалізації як зміни форм історичного процесу (концепція «архаїчної глобалізації»).

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену.

3. Концепція протоглобалістів (в агрегованому вигляді вони представлені на рис. 1.1).

4. Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству (концепція Е. Азроянца).

Перша концепція набула широкого визнання в працях Р. Робертсона, М. Уотерса, Г. Терборна, Ф. Бро­деля, Л. Туроу, А. Маслоу, Г. Дилигенського, Ю. Кра­сіна, Ю. Пахомова та інших (узагальнені концептуальні позиції прибічників такого підходу представлені на рис. 1.2).

Рис. 1.1. Агрегована декомпозиція загальних теоретичних підходів
щодо визначення часових меж глобалізації

Так Р. Робертсон і М. Уотерс вважають, що глобалізація є тривалим історичним процесом, і її початок відносять до рубежу XV—XVI ст., а Г. Терборн виділяє в історії принаймні шість хвиль глобалізації, найраннішою з яких він вважає експансію світових релігій у III—VII ст. н. е.

Рис. 1.2. Узагальнена схема етапів глобалізації
з точки зору прибічників першої концепції

Позиція західних вчених знаходить визнання серед деяких російських науковців. Російський вчений Г. Померанц, (як і Г. Ди­лигенський) взагалі поставив під сумнів історичну винятковість явища «глобалізація». «…У ІІ тисячолітті до Р. Х. володарі-завойовники почали називати себе царями чотирьох сторін світу, — зазначає Померанц. — З тих пір можна говорити про початок глобалізації». Автор веде читача по «сходинках глобалізації», по етапах укрупнення «соціальних одиниць, що були пов’язані єдиною владою і єдиною вірою». До форм глобалізації автор відносить монотеїзм і схожі процеси, які відбувалися в «інших цивілізаційних вимірах». Далі, зазначає Г. Померанц, виникає імперсько-конфесіональна глобалізація, де кожна імперія претендувала на власний проект світового устрою. Мусульманський проект поступився колоніально-торговельним зв’язкам з домінуванням християнської Європи. Наступною формою стала індустріальна глобалізація, що супроводжувалася «концертом національних держав», накопиченням індустріальної моці, матеріальних багатств. Нарешті, за думкою Г. Померанца, «на перший план вийшло знання, що давало безпосередню вигоду..., знання, що розширяло душу, відступило на другий план». Відбувся деякий «внутрішній занепад», який, як вважає автор, і породив сьогоднішній ступінь глобалізації — електронно-фінансовий. Відповідно до такого підходу глобалізація є всього лише історичним явищем, що постійно супроводжує історію людства і приймає на різних етапах розвитку техніки і соціуму різноманітні форми.

У працях інших вчених форми глобалізації ще більш уточнюються. До них відносять еллінізм, «три Рими», Арабські халіфати, Великі географічні відкриття тощо. А американський професор У. Мінголо, навпаки, трактує глобалізацію всього лише як третій етап тисячолітньої трансформації. Перший — розпад колоніальної системи, а другий — розпад соціалістичної системи.

О. Білорус, критикуючи прибічників «архаїчної глобалізації», виділяє низку критичних періодів її особливого прискорення:

― перший етап — створення імперій на основі торговельних інтересів, симбіозу держави і релігії (Рим, Візантія, Китай, Київська Русь);

― другий етап — період великих географічних відкриттів і створення економічних імперій і перших глобальних корпорацій (ХV ст.);

― третій етап — промислова революція (Європа, XVIII ст.) і формування міжнародних ринків;

― четвертий етап — епоха світових війн ХХ ст. (1914—1918, 1939—1945), 1948—1989 (холодна економічна світова війна);

― п’ятий етап — інформаційна революція (починаючи з другої половини ХХ ст.).

Попередні наукові позиції знаходять, хоча і непряму, підтрим­ку в працях російського вченого Ю. Красіна, який одночасно презентує її в новому ракурсі, інтерпретуючи глобалізацію як антиномічний процес, представлений протилежними тенденціями інтеграції. Він, зокрема, стверджує: «...в сучасних трактуваннях глобалізації... спостерігається явний перекіс в оцінках двох тенденцій на бік переоцінки значущості інтеграції світової спільноти і недооцінки його плюралізації».

Аргументація прибічників першої концепції є логічною з погляду на глобалізацію як процес, що трансформував певні сфери світового простору. За думкою Ф. Броделя, розмір світового просто­ру залежить від історичного сприйняття часу. Для Середземномор’я, наприклад, істотними глобальними подіями виступали тільки ті, які були безпосередньо пов’язані з басейном цього моря. Але поступово часовий центр змістився на північ Європи. Саме тому, як вважає Ф. Бродель, у кожну історичну епоху глобалізатори, в міру власних зусиль, намагаються освоїти світ у відомих для них межах, а отже, кожен часовий проміжок світового розвитку характеризується власним рівнем глобалізації [31, с. 46].

Окрім того, як вважає Г. Померанц, суттєвим аргументом на користь «архаїчності глобального розвитку» може бути і той факт, що на всіх сходинках глобалізації системоутворюючими суб’єктами завжди виступали сильні «соціальні одиниці, які були пов’язані єдиною владою і єдиною вірою. Іншими словами, це були ті суб’єкти, зовнішня політика яких могла бути інструментом організації всієї спільноти «соціальних одиниць за допомогою дипломатичних чи воєнних заходів. При цьому було зовсім несуттєвим — проводилась така політика в умовах багатополярного світу чи за умов очевидного домінування єдиного «центру влади». Адже і «ступень глобалізації», зазначає Г. Померанц, що демонструється на початку ХХІ ст., не суперечить викладеній вище аргументації: світ глобалізується десятком індустріально розвинутих країн, ТНК і міжнародними організаціями, що були створені за їх ініціативою, тоді як решта держав або пристосовуються до обставин, що пропонуються ззовні, або залишається осторонь глобальних трансформацій.

Найбільш послідовними прибічниками другої концепції є такі вчені: західні — К. Омае, Т. Левітт, Ф. Фукуяма, російські — А. Вебер, А. Неклесса, В. Кузнєцов, В. Ядов, і вітчизняні — Д. Лук’яненко, О. Білорус, А. Гальчинський, А. Геєць та інші. Вони піддають критиці концепцію «архаїчної глобалізації», вважаючи виділення її форм у минулому явним анахронізмом, пояснюючи його появу тим, що контингентний зсув світової економіки покликав до життя не тільки наслідки, але, як це не дивно, власні передумови. Передислокація фокусу уваги науковців на зростаючі обсяги міжнародних торговельних операцій, діяльність ТНК і міжнародних організацій, планетарні комунікаційні мережі та мультикультуралізм створила новий предмет дослідження. Інтенсивність тенденцій розвитку світових економічних відносин після контингентного зсуву привернула до них увагу і спричинила проведення ретельної реконструкції (а насправді побудови за аналогією) їх у минулому, виділення фаз і передумов глобалізації, поєднуючи до логічної послідовності різнорідні події і тенденції минулого, що були розділені десятиліттями і навіть століттями, і ті, що зазвичай були мало значущими для життя сучасників.

Крім того, слід враховувати, що самі системоутворюючі одиниці — імперії (якщо починати розгляд фаз глобалізації з подій І тисячоліття) мали спорадичний характер виникнення, з часом розпадалися і зникали зі світової арени, а світові економічні відносини відігравали допоміжну роль, були натуральними, локально-замкненими.

Через власну інтенсивність і розгортання як на макросоціаль­ному, так і на мікросоціальному рівнях глобалізація, за думкою А. Вебера, виступає явним контрастом у порівнянні з попередніми процесами. Тому моделі, які створюються теоретиками глобалізації, є непридатними для аналізу тенденцій від­даленого минулого. Визначення цих тенденцій як глобалізаційних є антиісторичним, оскільки надає явищу властивостей такого масштабу, який не був йому притаманний — інтен­сивність і всеосяжність, а також робить позбавленим змісту саме поняття глобалізації. Такий висновок має досить просту аргументацію, що виражається логічним правилом, зміст якого передається фразою: «Чим більшим є обсяг поняття, тим несуттєвішим є його зміст». Якщо йти за Робертсоном, Уотерсом і, тим більше, Терборном і вважати глобалізацією будь-які між­народні, міжкультурні контакти і географічні відкриття євро­пейців, починаючи з XV, а тим більше з ІІІ ст., тоді поняття «глобалізація» охоплює все, що завгодно, і одночасно нічого конкретного. Ототожнення різномасштабних і різноякісних явищ, вважає В. Кузнєцов, перетворює «глобалізацію» з конкретного наукового поняття, яке розкриває специфічність
сучасних процесів, в абстрактне зазначення на тривіальний факт переміщення індивідів і результатів їх діяльності по планеті.

Критиці піддаються також і спроби представників першої концепції визначити засновників глобалізаційних теорій. Наприклад, О. Іанні і М. Уотерс початок дискурсу глобалізації пов’я­зують з працями О. Канта, К. Маркса й інших класиків соціології. Це, з точки зору В. Ядова, є також антинауковим. Досліджуючи соціокультурні зрушення ХХ ст., можна розвести предметні галузі теоретичних пошуків класиків і сучасних дослідників, позначивши їх, відповідно, поняттями «інтернаціоналізація» і «глобалізація». Інтернаціоналізацією, на думку представників «другої концепції», логічно називати поглиблення системних економічних і політичних зв’язків на рівні національних інститутів (держав, міждержавних, неурядових, але національного масштабу організацій), поряд з континентальним поширенням інститутів промислового/буржуазного суспільства, що було помічене ще в ХІХ ст. і стало предметом дослідження класичних теорій розвитку. Ключовим словом під час дослідження ранньоіндустріальної і індустріальної цивілізації (впритул до 60-х рр. ХХ ст.) було слово, що позначало поняття «національний»: національний ринок, національне господарство, національний суверенітет, війни між національними державами та їх союзами тощо. Це дозволяло будувати класичні економічні, соціологічні, культурологічні теорії та концепції, значною мірою відволікаючись від власне глобальних процесів.

Проте ця характеристика все ж таки не є достатньою для теоретико-практичного узагальнення сучасних процесів, які якісно відрізняються від попередніх стадій інтернаціоналізації. Статистика свідчить, що в першій половині ХХ ст. виник різкий контраст між плавністю розвитку попередніх тенденцій і хвилеподібною динамікою наступних. Цей контраст кількісних параметрів вказує на перехід від інтернаціоналізації до власне глобалізації. До поняття глобалізації, на думку А. Неклесси, логічно включати як безпрецендентну інтенсифікацію процесів інтерна­ціоналізації до такого ступеню, що вони виступають безпосередніми факторами змін соціальної організації на субнаціональ­ному рівні, так і інтенсифікацію транснаціональних міжіндиві­дуальних і міжгрупових взаємодій.

Таким чином, уже хоча б через різність предмета таких класиків економіки, як Маркс чи Кант слід вважати попередниками,
а не засновниками теорії глобалізації. Крім того, класичні теорії суспільного розвитку за логічною структурою принципово від­різняються від теорій глобалізації.

Третю концепцію необхідно розглядати в контексті поперед­ньої. За цією концепцією пропонується виділяти два етапи глобалізації — протоглобальний і сучасний — етап ліберальної глобалізації.

Не суперечить цьому підходу і класифікація ОЕСР, за якою пропонується розрізняти три етапи процесу глобалізації:

― інтернаціоналізація (починаючи з середини XIX ст.), що відповідає розвитку експортних потоків (протоглобальна фаза світового розвитку);

― транснаціоналізація (особливо з початку 1945 р.), яка пов’я­зана зі стрімким зростанням потоків ПЗІ;

― глобалізація (починаючи з 1980-х рр.).

Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговельно-економічних зв’язків, зі зростанням фінансової взаємо­залежності національних господарств, деякі дослідники дійшли висновку, що з 70-х р. XIX ст. до 1913 р. (початок протоглобальної стадії) ступінь економічної взаємозалежності індустріальних країн за багатьма з цих параметрів був не нижчим, аніж наприкін­ці XX століття.

На протоглобальному етапі, вважають прибічники третьої концепції, світ вступив до активної фази взаємозближення на основі активізації розвитку торговельних і інвестиційних відносин у глобальному масштабі завдяки новітнім досягненням науки і техніки. Британія з власними морським, індустріальним і фінан­совим потенціалами стала гарантом цієї першої хвилі глоба­лізації, здійснюючи контроль над головними артеріями перевезень товарів, забезпечуючи за допомогою фунта стерлінгів і Англійського банку стабільність міжнародних фінансових розрахунків. Трансатлантичний кабель (1866 р.) скоротив час передання інформації між Лондоном і Нью-Йорком з тижня в тисячу разів, а телефон — до кількох хвилин.

Ідеологами глобалізації перших десятиліть стали Р. Кобден і Дж. Брайт, які висунули тезу про те, що вільна торгівля незворотньо підштовхне всесвітнє економічне зростання і завдяки небаченому процвітанню, що буде засноване на взаємозалеж­ності, народи позбудуться конфліктних ситуацій. Узагальнюючи пошуки попередників, Й. Шумпетер у своїй класичній праці «Капіталізм, соціалізм і демократія» виклав ідею «творчої деструкції» — постійної заміни менш ефективних способів виробництва більш ефективними. Таким чином одержала розвиток думка про головну особливість часу, зміст якої полягав у заміні традиційних способів розвитку підприємства на інно­ваційні.

Ідея сприятливого впливу глобалізації на схильне до кон­фліктів світове середовище одержала втілення в книзі Н. Ейнджела «Велика ілюзія» (1909 р.). В ній за п’ять років до початку Першої світової війни автор доводив неможливість глобальних конфліктів, оскільки світ набув економічної взаємозалежності: до 1914 р. Британія і Німеччина (основні зовнішньополітичні антагоністи) були другими за значимістю торговельними партнерами між собою, і це при тому, що на зовнішню торгівлю Британії і Німеччини припадало 52 і 38 % їх ВНП відповідно. Америка, Британія, Німеччина, Франція, стверджував Ейнджел, втрачають схильність до ведення війн: «Як може сучасне життя з переважанням могутньої індустріальної активності, зі зменшенням значення мілітаризму звернутися до мілітаризму знов, руйнуючи плоди миру?».

Серпень 1914 р. показав всю необґрунтованість твердження про незворотність глобального зближення націй. Перша світова війна призупинила процес зростання економічної, інформаційної, комунікаційної взаємозалежності. Вигоди глобалізації поступилися геополітичним розрахункам. 1914—1945 рр. були періодом фактичної автаркії основних світових виробників.

Семидесятирічний період між початком Першої світової війни і закінченням «холодної війни», вважає А. Уткін, був проміжним періодом між першим і другим періодами глобалізації. Лише в останні десятиріччя ХХ ст. після двох світових воєн, великої депресії і багаточисельних соціальних експериментів, що призвели до протистояння систем, ліберальний економічний порядок, створений у ХІХ ст., став відроджуватися у світовій практиці.

Друге народження (чи відродження) глобалізації почалося наприкінці 1970-х рр. на основі безпрецендентної революції інфор­маційної, телекомунікаційної і цифрової технологій. «Смерть» простору стала важливим фактором, що змінив світ між двома фазами, двома періодами глобалізації. На початку 1980-х рр. керівники потужних економічних відомств, що розташовані в столиці США, — Міністерство фінансів, МВФ і Світовий банк досягли згоди про те, що головною перешкодою для економічного розвитку є митні та інші бар’єри на шляху світової торгівлі. Глобальною метою постав процес руйнації цих бар’єрів. Так сформувався «Вашингтонський консенсус», який відкрив двері глобалізації ліберального типу.

Четверта концепція «глобалізації як деякої позачасової власти­вості, що іманентно притаманна світовому суспільству» обґрунтована в термінах філософської науки в працях та доповідях російських вчених Е. Азроянца та М. Чешкова.

Головним завданням власної концепції Е. Азроянц вважає збли­ження трьох попередніх. У них він вбачає дві ключові розбіжності: одна — у визначеннічасових параметрів глобалізації, друга — в трактовці самого поняття, яке може розумітися або як тенденція, або як наслідок (продукт) ряду тенденцій.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії повинен знайти певне вираження. На сьогодні реальний зміст такого результату залишається невизначеним. В іншому випадку, коли глобалізація уявляється як результат існуючих тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжно-
стей, вважає Е. Азроянц, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому відношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними?.

Вихідним моментом власної аргументації Е. Азроянц вважає той факт, що історичний процес інтегрує у власних формах і характері всю гамму тенденцій, що виникають і зникають, дивовиж­но переплітаючись між собою. Таким чином процес і тенденція узгоджуються як ціле і частка, а відтак, процес, на думку Е. Аз­роянца, за своїм характером є антиномічним, а тенденція — гомономічною.

Отже, історичний процес, який можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропонує назвати глобалізацією. Антиномічність історичного процесу може бути представлена двома класами — тенденціями інтеграційного характеру і тенденціями дезінтеграційними. Ці два класи тенденцій можна уявити наступним чином:

Інтеграція:

· транснаціоналізація;

· регіоналізація;

· імперіалізація;

· націоналізація;

· етносоціалізація.

Дезінтеграція:

· етносуверінізація;

· реставрація;

· асоціалізація;

· міграція.

Таким чином, процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, щаблі. Не претендуючи на повноту і завершеність, у числі таких типів можна назвати глобалізацію: родову, племінну, етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну. Глобалізація є метою історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності — збирання до цілого різноманітних складових. При цьому різноманітність є не тенденцією, а результатом, що визначає життєспроможність системи, який не можна ототожнювати з дезорганізацією і хаосом.

Сучасна глобалізація і сама глобальність є фрагментарними як за методами, способам пізнання, так і за різноманітними іпостасями цивілізаційного процесу. Кожному напряму історичного процесу і соціально-політичної діяльності притаманні власні ступінь, рівень просування. Так, Е. Азроянц пропонує деякий перелік параметрів, що диференціюють глобалізацію за напрямами діяльності, в межах яких є можливим давати оцінку ступеню інтеграції історичного суб’єкту в метапростір. У числі таких параметрів він виділяє наступні: природній, економічний, політичний, технологіч­ний, культурний, комунікаційний, демографічний.

На альтернативність позиції Е. Азроянца претендують погляди Ю. В. Шишкова — прибічника іншої концепції глобалізації. Він вбачає у глобалізації явище, яке, по-перше, виникає на певному часовому рубежі, а саме наприкінці XX ст., і, по-друге, належить переважно до сфери економіки.

З нашої точки зору, за наявності розбіжностей між названими двома підходами до визначення глобалізації немає нездоланної межі. З одного боку, Ю. В. Шишков розглядає глобалізацію як певний етап загального процесу розвитку світової економіки, який став закономірним продуктом усієї попередньої її історії. З другого боку, і Е. А. Азроянц, характеризуючи сучасну стадію еволюції Мегасоціуму, говорить про необхідність «визначити ознаки, за якими можна оцінити ступінь принципової новизни змін, які відбуваються в системі, зокрема, її структурі». (Щоправ­да, на відміну від того, як це є загальновизнаним серед економістів, він називає дану стадію не глобалізацією, а інтернаціоналізацією). Таким чином, як Е. Азроянц, так і Ю. Шишков визнають як наявність універсальної властивості людського соціуму, що полягає у постійному посиленні взаємних зв’язків і залежностей, так і виникнення, приблизно з 1980-х рр. XX ст., якісно нового етапу розвитку світової цивілізації — глобального.

Наведені чотири концепції часового простору глобалізації безперечно мають сенс у більшій чи меншій мірі, причому кожна з них не позбавлена слабких місць і кожна може бути критикованою. Перша концепція «архаїчної глобалізації» є однобічною (розглядає або релігійний, або культурний, або геополітичний аспект цього процесу) і демонструє готовність надати рис глобаль­ності будь-якій більш-менш значущій історичній події. Друга концепція абсолютно відкидає ідею про можливу циклічність світового економічного розвитку. Третя концепція теж частково не витримує критики через наявність певних суперечностей у пропонованому двоетапному розмежуванні глобальних процесів. По-перше, більшість економічних подій кінця ХІХ — початку ХХ ст. не набула всесвітніх масштабів. По-друге, глобальні проблеми не вважалися настільки гострими. По-третє, процеси цього періоду зближували держави, а не людей. Найбільш логічною, на наш погляд, є концепція Е. Азроянца, хоча він демонструє дещо нетрадиційний підхід до категоріального апарату.

Глобалізація економіки, на нашу думку, є не просто продовженням і прискоренням багатовікового процесу інтернаціо­налізації, не просто розширенням сфери його дії, а процесом переходу світового економічного простору до якісно нового стану. Глобалізацією нерідко називають зростання економічної відкри­тості країн, лібералізацію торгівлі, міжнародних переміщень ка­піталу тощо. Це поняття використовується і як синонім між­народної інтеграції. Така термінологічна плутанина призводить до серйозних концептуальних помилок, наприклад, у питанні визначення історичного періоду виникнення глобальних процесів, який, у свою чергу, і визначає той чи інший зміст цього поняття.

З нашої точки зору, для того щоб розібратися з історичними кордонами глобалізації, слід чітко визначити основні категорії, що часто ототожнюються з нею, тобто побудувати понятійний ряд «інтернаціоналізація — регіоналізація — єдиний і цілісний світ — глобалізація», який проводить межу між схожими, але методологічно різними поняттями. Процеси, що відображаються подібним рядом, поєднані тим, що всі вони за суттю реалізують вихід множини раніш внутрішньокраїнових процесів за межі кор­донів окремо взятої держави. Розбіжності ж полягають в умовах і часі виникнення відповідних явищ, в їхньому змісті, конкретних і соціально-історичних функціях, у масштабах, глибині та інтенсивності, в наборі суб’єктів, а також у безпосередніх і довготермінових результатах цих процесів.

Інтернаціоналізація є в принципі універсальною за суб’єк­тами і простором, які охоплюються нею, хоча і не обов’язково втягує до сфери власного впливу всіх чи навіть більшу частину учасників міжнародної економіки. В деяких випадках вона здатна досягати (і досягала) таких масштабів. Але найчастіше і ефективніше цей процес демонструє розвиток на локальному рівні і/чи як супроводження окремих сфер, видів, напрямів діяльності. Інтернаціоналізація як явище повинна була історично з’явитися досить рано — за суттю одночасно з появою перших чітко оформ­лених соціально-териториальних структур. Головна її функція — забезпечення стійких міжнародних зв’язків у реально функціо­нуючій світовій економічній системі.

Інтернаціоналізація, на наш погляд, є поступовим взаємопроникненням технологічних і культурних стандартів, яке проте не захоплює державного суверенітету. Національні кордони перетворюються як би на напівпрозорі перегородки. Важливий для розуміння сутності інтернаціоналізації акцент зроблено, на наш погляд, Н. Косолапим: «Інтернаціоналізація передбачає вихід чогось раніш суто внутрішнього за початкові межі чи об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки, політики навколо спіль­них завдань, цілей, виду діяльності...».

Інтернаціоналізація є історико-еволюційною підготовкою глобалізації, в операційному сенсі — прямим і безпосередньо попереднім процесом останньої, яка не могла б виникнути, якби їй не передували масштабні, довготермінові та всеохоплюючі процеси інтернаціоналізації, які підготували матеріальне, когнітивне, політичне підґрунтя глобалізації. Якщо явище інтернаціоналізації різних видів діяльності, відносин, процесів обміну і розвитку існує стільки, скільки самі міжнародні відносини, то глобалізація як явище оформилася у другій половині XX століття. Причому суб’єктом глобалізації, як і в разі з інтернаціоналізацією є, в принципі, увесь спектр суб’єктів сучасної економіки, політики, міжнародного життя.

Регіоналізація часто розглядається як характерна ознака сві­тової економіки кінця XX століття. Але такий процес як фактор державотворення спостерігався ще в Середньовіччя. Це під­тверджує тезу про те, що історія являє собою послідовність циклів «стягування» і руйнування держав, інших суб’єктів світової економіки, а регіоналізація є однією з форм стадій «стягування», сутність якої — у формуванні нових, більш великих інтеграцій (соціально-територіальних систем) — союзів, конфедерацій тощо на основі та завдяки розвитку інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків.

Єдиний і цілісний світ теж, найімовірніше, не є породженням XX ст., в якихось формах він засвідчував себе і раніш. Єдність і цілісність світу не є якістю, що набувається моментально. На шляху до цього можливі різні етапи і ступені досягнення. Крім того, єдність і цілісність світу, що об’єктивно утворюються, можуть тривалий час не сприйматися сучасниками як такі, що існують, і, навпаки, сприйняття світу як цілісності може залишати позаду реалії. Єдина і цілісна система є якістю не тільки світу, а й цивілізацій, які відіграють в ньому провідну роль, ознака їх духов­ної і/чи матеріальної екстравертності. Такий світ, як і регіоналізація — це можливий, але не кінцевий результат розвитку процесів інтернаціоналізації в різні історичні епохи, результат, що періодично переглядається з тим, щоб бути відтвореним на нових витках історичної спіралі.

Глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що провокує нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету, закладає фундамент деякої нової, глобальної спільноти. За умов володіння багатьма спільними рисами, глобалізація і інтернаціоналізація є все ж таки якіс­но різними процесами. На наш погляд, з певної точки зору їх можна розглядати як стадії, що наслідують одна другу. Проте, судячи з того, що ми знаємо про глобалізацію, це є якісно новим рівнем економічного розвитку у новій площині. Країни, що розвиваються в полі інтернаціоналізації і глобалізації, знаходяться як би в різних діапазонах. Звичайно, що між інтернаціоналізацією і глобалізацією немає нездоланного бар’єру. Якщо прийняти точку зору, що акцентує увагу не на стадіальній, а на якісній розбіжності, то можна погодитися з таким відомим дослідником як В. Рамзес, який стверджує, що «глобалізація виглядає, скоріше, категорією — конкурентом інтернаціоналізації, десь скоріше її антитезою, ніж її логічним продовженням, розвитком, хоча наочні прояви глобалізаційного процесу...мають місця і в ході інтернаціоналізації, що виділяється посиленням взаємозалежності окремих держав».

Але все це є лише верхівкою явища глобалізації, в основі якої лежить єдність вищої стадії розвитку капіталістичних відносин, техносфери як найвищого матеріального результату еволюції капіталізму і процесів функціональної стратифікації держав, які почалися ще в XX столітті.

«Стягування» світу до єдиного, хоча і суперечливого, позначеного значною кількістю вибухонебезпечних проблем і кон­фліктів цілого, одним з наслідків обов’язково матиме становлення принципово нового типу (на додаток до історично давно існуючих внутрішньокраїнових і міжнародних) відносин — внутрішньоглобальних. Тканину їх утворюють міждержавні від­носини, проте владна вертикаль внутрішньоглобальних відносин буде формуватися навколо найбільш дієвих у практичному плані держав, їх союзів і інтеграцій, а також міжнародних організацій.

З цієї причини світ першої треті XXI ст. не може бути адекват­но сприйнятим і описаним за допомогою таких традиційних і найбільш вживаних моделей зовнішньої політики, як «політич­ний реалізм» чи «геополітика». Він передбачає не пошук оптималь­ного для даної держави балансу зовнішніх сил, які фокусуються на ньому, а вбудову всіх без винятку країн у неформальну ієрархію суб’єктів міжнародних (а тим самим і внутрішньоглобальних) відносин, що тільки-но починає утворюватися, і більш офіційну (але теж лише таку, що тільки-но починає формуватися) вертикаль глобальних владних і міжнародно-правових зв’язків.

Отже, питання визначення історичних меж глобалізації, здавалось би, тепер одержує чітку ясну відповідь: початок глобалізації слід вбачати в подіях останніх десятиріч ХХ ст. Проте на заваді остаточному висновку стає ще одна проблема.

Якщо попередні до глобалізації етапи економічного розвитку, як уже зазначалося, прийнято трактувати діахронно, як зміну стадій чи подій, просторово розділених кордонами суверенних держав, то з початком епохи глобалізації таке розуміння історії людства змінилося синхронним баченням, яке фіксує події одночасно, не розділяючи їх простором і часом. Глобалізація прийшла на зміну модернізації, яка була стадіальною теорією історії. Сама ж глобалізація зосереджена на інтеграції в реальному часі. Її зміст складає та революція в технології засобів зв’язку, яка скасовує історичний час, а до певної міри і простір. Теоретично віднині будь-яка країна, незважаючи на специфіку власної історії, може скористатися економічними перевагами, які відкриваються перед нею у разі лібералізації певних секторів господарства.

І глобалізація, і модернізація є телеологічними: вони відмовляються від ідеї про циклічність історії і ґрунтуються на теорії про те, що майбутнє не повторює минуле і що зараз відбувається формування нової глобалізаційної ери. Але питання про телеологічність чи циклічність історії залишається відкритим.

Ми ж, спираючись на класичні методологічні підходи, стверджуємо, що формування передумов глобальних трансформацій почалося в ХІХ ст. і досягло критичного рівня в 1914 р., в період найвищого розквіту колоніалізму — якщо враховувати ту частину агрегованих ВВП провідних країн світу, що оберталася в сфері міжнародної торгівлі, і відсоткової частки світового населення, що перебувала під іноземним контролем.

Якщо ж насправді історія є скоріш циклічною, ніж телеологіч­ною, можна очікувати, що глобалізаційна тенденція одержить зворотний хід — можливо, в результаті воєнного конфлікту, екологічної катастрофи чи демографічної кризи.

Таким чином поки проблема діахронності чи синхронності стадіального розвитку світу не одержить остаточного тлумачення, неможливо поставити останню крапку на дискусіях про початок формування глобальної системи.

 

3. Глобальні трансформації як суспільно-історичний та економічний процеси та їх роль у сучасних умовах

Формування, структуризація і динамічні зміни світової економіки перебувають під безпосереднім впливом певних ідеолого-стратегічних концепцій, що зазвичай віддзеркалюють реалії геополітичних практик. Сучасний етап її розвитку визначається як глобальний. Більшість дослідників проблематики глобалізації й досі чітко не визначилася з понятійним апаратом, з виокремленням безпосередньо процесу глобалізації від ідеологічного підґрунтя — глобалізму. Лише деякі російські вчені, такі як А. Па­нарін, М. Делягін, А. Уткін, Е. Азроянц серйозно наближаються до розуміння категорії глобалізму, що не збігається з терміном «глобалізація». Певний крок в цьому напрямі був зробленим і віт­чизняними вченими — Ю. Пахомовим, О. Білорусом, Д. Лук’я­ненком.

На думку О. Білоруса, «глобальний капіталізм — це глобалізм з його особливими політичною, економічною і соціальною системою. Глобалізм — це деспотична політична, економічна і соціальна влада глобальних корпорацій. Це політична, економічна і соціальна система, в якій ринкові відносини розповсюджуються на всі без винятку сфери суспільного життя…» Він також зазначає, що «Глобалізація світового розвитку породжує феномен глобалізму. Глобалізм — це система абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вийшли з-під контролю націй-держав свого походження і базування». Погоджуючись з окремими тезами О. Білоруса, все ж таки зауважимо, що продемонстрований ним підхід ставить на перше місце саме глобалізацію, а не глобалізм, вбачаючи в останньому її результат, в той час як процес глобалізації є ще не завершеним і не позбавленим регресів та парадоксів. Саме тому принциповим моментом глобалістики є виявлення внутрішньої при­роди глобалізму. Слово «глобалізм» походить від англійського еквівалента «global» — всезагальний, латинського globus terrae — земна куля. Синонімом терміна виступає французька версія цього поняття — мондіалізм. Ф. Д. Бобков, Є. Ф. Іванов, А. П. Свечніков, С. П. Чаплінський наводять досить спрощене визначення глобалізму як системи поглядів на сукупність найважливіших проблем, що постають перед людством, і шляхів їх розв’язання.
З нашої точки зору, російські дослідники, незважаючи на дещо ути­літарний підхід до визначення цього поняття, зробили правильний акцент саме на концептуальному зрізі питання. Глобалізм, на думку автора, є ідеолого-політичною платформою, своєрідною доктриною, надбудовою, змістовним центром процесів глобалізації,тією точкою відрахунку, звідки виходить вся множина векторів сучасного світового економічного розвитку. Формування сучасних характеристик глобалізму як ідеології відбулося на фоні історичної перемоги прибічників геополітичної стратегії талассократії (могутності моря) над прибічниками стратегії теллурократії (могут­ності суші). Взагалі ж залежно від домінування тієї чи іншої стратегії глобалізм може набувати тих чи інших модифікованих ідеологічних форм.

Теллурократія є історично обумовленою фіксованим простором, стійкістю якісних орієнтацій і характеристик. На цивілізаційному рівні це знаходить вираз у певній консервативній держав­но-політичній моделі, в її жорстких юридичних нормативах. Твер­дість Суші знаходить відбиття у твердості етичних і соціальних традицій, колективізмі та ієрархічності.

Практичне втілення теллурократична орієнтація здобула в мобілізаційній платформі розвитку, яка активно втілювалася в країнах з централізованим характером економіки і тоталітарною владою. В чистому вигляді ця модель на сьогодні використовується тільки Кубою та Північною Кореєю. Китайська та В’єтнамська державно-політичні платформи є скоріше гібридними формами її реалізації і становлять специфічну Азійську модель, що спирається на своєрідний симбіоз держави та бізнесу.

Талассократія, на відміну від теллурократії, ґрунтується на протилежних базисах і демонструє більший динамізм, рухомість, схильність до технологічного розвитку. Її пріоритетами є індивідуалізм як вища цінність, розмитість юридичних і етичних норм. Такий тип цивілізації швидко розвивається, активно еволюціонізує, легко змінює зовнішні культурні ознаки, зберігаючи незмінною лише внутрішню ідентичність загальної установки.

Породженням талассократичної стратегічної лінії, яка опанувала провідні ідеологічні позиції після закінчення холодної війни, є два реалізованих варіанти західного атлантизму — американський і західноєвропейський.

Розвиток американської (атлантистської лінії) геополітики після 1945 р. являв собою розвиток теорії Макіндера, Мехена, Спікмена. Американський вчений Сол Коуен запропонував розподіляти основні геополітичні реалії на «ядра» і «дисконтинуальні пояси». За його думкою, кожен конкретний регіон планети може бути розкладеним на 4 геополітичні складові:

― зовнішнє морське середовище;

― континентальне ядро (nucleus), що є тотожнім терміну «Hinterland» (вилучені від узбережжя внутрішні регіони);

― дисконтинуальний пояс (берегові сектори, що орієнтовані або в середину континенту, або у протилежний бік);

― регіони, що геополітично незалежні від усього ансамблю [268, с. 223].

Концепція дисконтинуальних поясів одержала подальший розвиток в ідеологічній концепції Генрі Кіссінжера, який вважав, що політична стратегія США щодо «дисконтинуальних» берегових зон полягає у поєднанні фрагментів до одного цілого і забезпечення тим самим повного домінування ідеології атлантизму на теренах Радянської Євразії. Ця доктрина одержала назви «Linkage» або «Анаконда» і була спрямована на те, щоб «берегові сектори» Євразії або зберігали нейтралітет, або тяжіли до внутрішніх просторів континенту. На практиці ця політика була реалізована шляхом в’єтнамської воєнної компанії, активізацією американо-китайських відносин, підтримкою проамериканського режиму в Ірані, різноманітних сепаратиських рухів. Розвиток класичної атлантистської моделі досягає кульмінації наприкінці 80-х років XX ст. Саме тоді стратегія «Анаконди» продемонструвала власну ефективність і здобула конкретного вираження у розпаді Варшавського договору і СРСР.

У 60—80-х рр. ХХ ст. виділилася і дістала розвитку європейська лінія геополітики, завданням якої було на ідеологічному рів­ні протистояти атлантизму. Вона дістала назви континенталізму. Її типовими представниками є так звані «нові праві», що чітко сформувалися як течія у Франції наприкінці 60-х рр. ХХ ст. під впливом поглядів лідера цього руху — філософа і публіциста Алена де Бенуа. Одним з фундаментальних принципів ідеології «нових правих», аналоги якої незабаром з’явилися і в інших європейських країнах, був принцип «континентальної геополітики». На відміну від «старих правих» і класичних націоналістів, де Бенуа вважав, що принцип централістської держави-нації є історично вичерпаним і що майбутнє належить тільки «Великим Просторам». Причому першоосновою таких «Великих Просторів» мають стати не стільки об’єднання різних держав у прагматичний політичний блок, а й входження етнічних груп різних мас­штабів до складу єдиної «Федеральної Імперії» на рівних підставах. Така «Федеральна Імперія» повинна стати стратегічно єдиною й етнічно диференційованою. «Великим Простором» де Бенуа називає Європу, що є континентальним геополітичним утворенням, яке ґрунтується на етнічному ансамблі індоєвропейського походження і має спільне культурне коріння. «Захід», нав­паки, є геополітичним та історичним поняттям, що заперечує
етнічні і духовні традиції, є утилітарною і раціоналістичною цивілізацією. Саме таким закінченим втіленням Заходу є США. Конкретним проектом «нових правих» стала інтеграція Європи до «Федеральної Імперії», що зможе протистояти Заходу і США. Отже, геополітика «нових правих» була різко антиатлантичною і знайшла часткове вираження у Євроінтеграційній стратегії Франції, Німеччини та деяких інших країн. Трохи відмінну версію континентальної геополітики представляв бельгієць Жан Тіріар. Він дійшов висновку, що світова роль європейських країн буде знівельована остаточно, якщо вони не приєднаються до складу єдиної Імперії, що зможе протистояти США. При цьому Тіріар вважав, що така імперія повинна бути не «федеральною» і «регіонально орієнтованою», а гранично уніфікованою, централістською, єдиною континентальною Державою-нацією. Наприкінці 1970-х рр. ХХ ст. погляди Тіріара зазнали змін. Аналіз геополітичної ситуації дав йому підстави стверджувати, що масштаб Європи вже не є достатнім для того, щоб позбутися впливу американського глобалізму. Отже, головною умовою майбутньої могутності Європи є її поширення на терени колишнього СРСР.

Дуже близькими до ідей Тіріара є погляди австрійця Йорданса фон Лохаузена, який вважає, що політична влада тільки тоді має шанс стати довговічною і стабільною, якщо уряди мислять не локальними категоріями, а «тисячоріччями і континентами». Лохаузен відокремлює долю Європи від долі Заходу, вважаючи Європу континентальним утворенням, що тимчасово підпало під контроль талассократії. Але для позбавлення впливу антлантизму, на думку Лохаузена, потрібно досягти необхідного просторового (позиційного) мінімуму через інтеграційні процеси в Середній Європі, відтворення територіальної єдності Прусії і подаль­шого формування нового самостійного інтеграційного Європейського блоку, що є незалежним від США. Лохаузен вважає, що майбутнє Європи є неможливим без Росії і, навпаки, Росія не може існувати без Європи саме через уразливість її геополітичних позицій перед США.

Бельгійський геополітик і публіцист Робер Стойкерс вважає, що соціально-політичні і дипломатичні проекти різних держав і блоків є непрямим і часто завуальованим вираженням глобальних геополітичних проектів. Континенталістська орієнтація Стойкерса полягає в активізації співробітництва Європи з країнами Третього Світу. Разом з тим він підкреслює величезну значущість Індійського океану для майбутньої геополітичної структури планети. Він наголошує, що Індійський океан, контроль над яким забезпечував би вплив на три великі простори — Африку, Південно-Євразійський та Тихоокеанський регіони, має стати ядром всієї Європейської геополітичної стратегії.

Проте всі політико-політичні проекти континенталістів не знайшли практичного вираження і залишилися здебільше на папері.

Американська версія атлантизму опанувала провідні ідеологіч­ні позиції в Європі, залишивши проекти континенталістів у спад­щину окремим опозиційним угрупованням.

Однак, як і будь-яка ідеологічна система, атлантична для подальшого свого розвитку повинна була набути нової цільової фун­кції, яка природно передбачала б певну структурну її перебудову як за складовими елементами, так і за комплексом взаємодії. Зазвичай сама система як ціле та її елементи як окремі складові не в змозі фіксувати вичерпність цільової функції безпосередньо в момент наближення цього стану, а реагують опосередковано вже через явища, що характеризують збої у системному функціонуванні і за умов втрати цілі входять до стану своєрідного цільового вакууму, іншими словами, до зони біфуркаційного розвитку і фазового переходу.

Характер розвитку домінуючої тенденції системного процесу є агресивним. Вона намагається розширити середовище власного прояву за рахунок трансформації у бік власної гомогенності. У тому випадку, коли процес трансформації (асиміляції) відбувається повільніше, аніж розширення (захоплення) середовища, система починає втрачати властивість до ефективного управління периферією. Як результат, виникають джерела опору (інтереси частини протиставляються інтересам системи в цілому), накопичується конфліктний потенціал, і починаються процеси відриву, що реалізують ту чи іншу форму дезінтеграції. Ця особливість процесу одержує максимально сприятливе середовище саме в тому випадку, коли ідеологічна система втрачає ціль і у фазовому переході. Яскравим підтвердження цьому є агресивність подальшого розвитку атлантистської моделі, що сконцентрувалася в глобалізмі.

Зміст глобалізму формує лібералізм та ідея повномасштабної планетарної інтеграції. Показово, що основними провідниками глобалізму виступають не тільки США і відомі міжнародні організації, а й неофіційні структури — Рада з міжнародних відносин, Тристороння комісія та деякі провідні геополітики — Збігнев Бжезінський, Генрі Кіссінджер, Джордж Сорос. Основне завдання мондіалістських проектів полягало в створенні умов переходу до єдиної світової системи з домінуванням Заходу і прогресивних, гуманістичних, демократичних цінностей. Для цього утворювалися різноманітні професійні клуби, реалізовувалися гуманітарні проекти, які об’єднували жур­налістів, політиків, інтелектуалів, фінансистів, аналітиків задля цілей підготовки громадської думки до широкого оприлюднення монділістського проекту.

З’явилися і глобальні концепції, які сформували ядро сучасного глобалізму. Їх діапазон коливається від ідеології «палкого лібералізму» Френсіса Фукуями до «ліберального антифундамен­талізму» Дж. Сороса.

Вихідні позиції «палкий лібералізм» знаходить у праці Френсіса Фукуями «Кінець історії?». Останній зазначає: «У XX ст. розвинутий світ скотився до безодні насильства в результаті суперництва лібералізму спочатку з залишками абсолютизму, потім з більшовизмом і фашизмом і, нарешті, з сучасним марксизмом, який погрожував привести нас до апокаліпсису ядерної війни. Проте століття, що почалося у повній впевненості в кінцевій перемозі західної ліберальної демократії, на кінець як би повертається на кола своя: не до кінця ідеології чи конвергенції капіталізму і соціалізму, як передбачалося раніш, а до безумовної перемоги економічного і політичного лібералізму. Тріумф Заходу, західної ідеї є очевидним унаслідок повного краху усіх альтер­натив західному лібералізму. Ми спостерігаємо, вочевидь, не просто кінець «холодної війни» чи якогось етапу післявоєнної історії, а кінець історії як такий: тобто кінцевий пункт ідеологічної еволюції людства і універсалізацію західної ліберальної демократії як кінцевої форми управління суспільством».

Заява Фукуями про зникнення всіх альтернатив Заходу і про кінцевий пункт ідеологічної революції людства не витримує жод­ної серйозної наукової критики, тим більше, що він сам суперечить собі, ведучи розмову про релігію і націоналізм як про можливих супротивників цього процесу. До того ж його дослідження так і залишає відкритим питання про причини «обраності» лібералізму і його переваги у порівнянні з, наприклад, марксизмом. Очевидно, що і лібералізм не позбутий таких саме вад, що й ідеологічні концепції минулого століття.

Аналог поглядів Фукуями можна знайти і серед європейських авторів. Так Жак Атталі, радник колишнього президента Франції Ф. Міттерана, запропонував подібну систему поглядів у книзі «Лінії обрію». Атталі вважає, що даний етап розвитку людства характеризується настанням третьої ери «ери грошей», що є універсальним еквівалентом цінностей, адже у ході приведення всіх речей до матеріального цифрового виразу процес управління ними набуває рис раціональності. Він пропонує власну версію сценарію майбутнього світового розвитку, де домінуючими будуть єдина ліберально-демократична ідеологія і ринкова система, що приведуть до нівелювання минулих геополітичних реалій і скасування геополітичного дуалізму. Єдиний світ, за Атталі, буде характеризуватися новою структуризацією, що ґрунтується на принципах «геоекономіки». Вперше концепція геоекономіки була запропонованою істориком Фрітцем Рерігом, а популяризатором її виступив Фернан Бродель. «Геоекономіка» є специфічною версією мондіалістської геополітики, що як стратегічні пріоритети виділяє не географічні, культурні, ідеологічні, етно-релігійні фактори, а суто економічні реалії (світові фінансові центри, ресурсна база, інформаційні центри, зони виробництва). Геоекономічний підхід Атталі має результатом виділення трьох базових регіонів, що в Єдиному Світі претендуватимуть на роль центрів нових економічних просторів:

― Американський простір;

― Європейський простір;

― Тихоокеанський регіон, що буде мати кілька центрів конкуренції, включаючи Токіо, Тайвань, Сингапур.

Між цими трьома глобальними просторами, на думку Атталі, не буде існувати суттєвих розходжень чи протиріч, саме внаслідок тотожності економічного і ідеологічного типів. Єдиною різницею буде географічне розташування найбільш розвинутих центрів, що будуть концентрично структурувати навколо себе менш розвинуті регіони, які знаходяться у просторовій близькості. Така концентрична переструктуризація може стати реальною лише за умов, викладених у «Кінці історії» Френсіса Фукуями.

Одним з найбільш яскравих прикладів європейської версії глобалізму є футурологічна концепція Міланського Інституту міжнародних політичних досліджень (ISPI), що була розроблена під керівництвом професора Карло Санторо. Відповідно до моделі Санторо, світова система в даний момент перебуває на перехід­ній стадії від біполярного світу до мондіалістської версії багатополярності (яка ґрунтується на засадах геоекономіки). Між­народні інститути, згідно з оптимістичною позицією Фукуями, є достатньо розвинутими, щоб стати ядром «Світового Уряду». А Санторо вважає навпаки — вони є недієвими і такими, що відповідають застарілій логіці біполярності. Оскільки світ несе на собі відбиток «холодної війни», геополітична логіка якої залишається домінуючою, він є, за словами Санторо, потенційно схильним до цивілізаційних катастроф. Передбачуваний сценарій цих катастроф, за Санторо, може мати таку етапність:

― подальше послаблення ролі міжнародних інститутів;

― наростання націоналістичних тенденцій серед країн Третього світу;

― дезінтеграція традиційних блоків (за винятком Європи) і прогресуючий розпад існуючих держав;

― початок епохи війн малої і середньої інтенсивності, результатом яких стають нові геополітичні утворення;

― загроза планетарного хаосу призводить до необхідності створення нових міжнародних інститутів, яким будуть делеговані значні повноваження, що фактично означає встановлення режиму правління Світового Уряду;

― остаточне державотворення під егідою нових міжнародних інстанцій (Світовий Уряд) [39, с. 57].

Більш серйозну доказову базу демонструє «консервативний оптимізм» С. Хантінгтона, який пропонує нову парадигму, нову модель світового розвитку. Він рішуче виступає проти концепції єдиної цивілізації, яка не витримує навіть поверхневої критики через наявність ідеологічних альтернатив (авторитаризм, націоналізм, ринковий комунізм, релігії), внаслідок посилення взаємодії держав, що призводить до взаємопроникнення культур, гомогенізації суспільства як результат модернізації і економічного розвитку. Для Хантінгтона центральним питанням парадигми є визначення головного джерела локальних і глобальних конфліктів. І він відповідає на нього однозначно: фундаментальні витоки конфліктів між країнами знаходяться в сфері відмінностей культур різних націй і груп різних цивілізацій. Виводячи поняття «цивілізація» як головну діючу особу моделі, Хантінгтон дає їй власне визначення — «цивілізація представляє саме широке групування людей за культурними ознаками і культурною ідентичністю, ширше якої може бути лише людство з його відмінностями від інших живих істот».

Отже, Хантінгтон різко протиставляє діючих осіб історії, замінюючи національну державу цивілізацією. В цьому зв’язку він бачить нові геополітичні кордони в топології світової політики і доходить висновку, що найгостріші конфлікти відбуватимуться уздовж кордонів цивілізацій. Пояснюючи це, він наводить таке мотивування:

― існують глибокі відмінності між цивілізаціями, що є продук­том багатовікового процесу;

― світ стає тіснішим;

― відбувається десекуляризація (зростання ролі релігії як найважливішого фактора цивілізаційної ідентичності);

― спостерігається усвідомлення розбіжностей між цивілізаціями і суспільствами всередині них;

― культурні особливості і розбіжності менше піддаються змінам (є найконсервативнішими);

― зростає економічний регіоналізм, що є найстійкішим у межах однієї цивілізації.

С. Хантінгтон підбиває викладення власної парадигми виснов­ком про те, що в майбутньому не передбачається появи всесвітньої цивілізації. Світ складатиметься з різних цивілізацій, кожна з яких буде змушена пристосовуватися до інших.

Проте слід зазначити, що тільки-но мова заходить про рекомен­дації, що витікають з нової моделі, С. Хантінгтон з неупередженого вченого перетворюється на ангажованого політика. Найближча і більш віддалена перспективи розглядаються ним через призму інтересів Заходу, причому ці інтереси апріорно визнаються імперативами, що не підлягають сумніву, не говорячи вже про критику. Отже, за Хантінгтоном, в інтересах Заходу у майбут­ньому бажано:

1) забезпечити більш тісне співробітництво і єдність у межах власної цивілізації, особливо між її європейською і американською частинами;

2) інтегрувати до Західної цивілізації ті суспільства у Східній Європі і Латинській Америці, чиї культури є близькими до Західної;

3) забезпечити більш тісні взаємовідносини з Японією і Росією;

4) обмежити воєнну експансію конфуціанських та ісламських держав;

5) підтримувати групи, що орієнтуються на західні цінності та інтереси в інших цивілізаціях;

6) посилити роль міжнародних інститутів, що у власній діяльності віддзеркалюють західні інтереси та цінності, узаконюють їх та забезпечують залучення до їхніх структур незахідних держав.

Таким чином, усі рекомендації Хантінгтона передбачають наявність агресії як апріорну даність, не демонструючи спроб докорінно розібратися в цьому феномені. Вже подібним розумінням і підходом формується потенціал конфліктності. До того ж, саме розуміння вченим цивілізації є достатньо суперечливим і наукового незрілим. По-перше, цивілізація, за Хантінгтоном, є соціаль­ним утворенням більш великого, аніж держава, масштабу, про-
те воно не може бути системою, оскільки не є структурованим і не має органу управління. По-друге, характерною особливістю другої половини XX ст. став процес появи на міжнародних ринках нових діючих осіб — міжнародних інститутів, організацій, ТНК. Ці наднаціональні утворення визначили характер нової фази глобалізації, в окремих формах цієї наднаціональної інтеграції спостерігаються цивілізаційні ознаки. Наприклад, НАТО, ЄС, НАФТА — організації західної цивілізації, Ісламська конференція, Ліга арабських країн належать до ісламської цивілізації. Проте найбільш серйозно в межах міжнародної консолідації про утворення цивілізаційних культур можна говорити тільки щодо Заходу. Країни західної цивілізації є не тільки краще і глибше інтегрованими власними союзами і блоками, а й володіють панівними позиціями у більшості міжнародних інститутів. Таке домінування і пов’язана з ним активність не можуть не породжувати протистояння і виникнення аналогічних процесів у інших цивілізаціях. Отже, геополітичне домінування Заходу і особливо США має кілька негативних рис, серед яких принциповими є поступова дифузія державного суверенітету і більша впливовість інтеграційних угруповань у порівнянні з повноваженнями окремих держав.

По-третє, з усіх цивілізацій єдиною повністю нетрадиційною є західна. Вона вирвалася за межі традиції: індивідуалізм і раціоналізм, наука замість релігії, прогрес, секуляризація. В цьому зв’язку набуває нового змісту розподіл, що демонструє Хантінгтон, — «Захід і весь світ».

По-четверте, сучасна історія не дає підстав для визначення цивілізаційного фактора як домінантного. Такою ж мірою домінантним проявляє себе етнічний фактор, причому в межах однієї цивілізації.

Отже, визначають рух історичного процесу не цивілізації, а інші чинники економічного порядку. А до здобутків С. Хантінгтона належить тільки лише деяка переорієнтація функцій і ролі цивілізацій з тих, що просто існують на рівних базисах з іншими, на ті, що займають домінуючі позиції.

«Політичний екстремізм» З. Бжезінського є ще одним концеп­туальним проявом глобалізму. Він пропонує світу модернізований Новий порядок. Для власної моделі політик З. Бжезінський обрав образ шахової гри. За шахову дошку править Євразійський мегаконтинент, на якому відбуваються всі найважливіші події. Шахові фігури в основному представлені національними державами та їх угрупованнями. Правила гри формуються США, а решта країн приймає їх безальтернативно. Дошка розподіляється на сфери впливу, геополітичні центри і чорні діри. Діючі особи включають васалів і варварів, активних діючих осіб та каталізаторів. Масштаби шахової дошки і кількість учасників сеансу одночасної гри є настільки значними, що навіть потужності єдиної наддержави США є недостатніми для того, щоб підкорити всіх. Тому для успішного ведення гри імперський супергравець потребує:

― запобігання можливості змови між васалами;

― збереження їх залежності від спільної безпеки;

― забезпечення покірності підлеглих;

― запобігання об’єднанню варварів;

― врахування сучасної кон’юнктури.

В цьому зв’язку автор проекту в геополітичних змінах світової ситуації виділяє три принципові аспекти:

― пряме використання сили є стратегією, що важко реалізується;

― ядерна зброя істотно послаблює доцільність війн як інструментів політики чи навіть лише погрози;

― зростаюча економічна взаємозалежність держав зменшує ефективність економічного шантажу.

Тому в правилах гри, за думкою З. Бжезінського, зростає значення таких методів, як маневрування, кооптація, утворення коаліцій, човникова дипломатія, використання політичного місіонерства. У власних висновках З. Бжезінський є впевненим у ключовій ролі держав у світовій системі. Підбиваючи підсумки розробленого сценарію і оцінюючи результати шахової геополітики, він передбачає певну картину майбутнього: «Протягом кіль­кох найближчих десятиліть може бути створена реально функціонуюча система глобального співробітництва, побудована з урахуванням геополітичної реальності, яка поступово перебере на себе роль міжнародного «регенту», здатного відповідати за світову стабільність. Геостратегічний успіх, що був досягнутий у цій справі, належним чином узаконить роль Америки як першої, єдиної і останньої світової держави».

Яскравий представник «ліберального антифундаменталізму» Джорж Сорос не пропонує жодних концепцій глобалізму і моделей майбутнього розвитку світу, вважаючи, що така модель вже не тільки існує, але й реалізована на практиці. Маються на увазі ідеї Карла Поппера про відкрите суспільство. «Поппер запропонував іншу форму суспільної організації — форму, яка визнає, що ніхто не має доступу до вищою істини. Наше розуміння світу, в якому ми живемо, є недосконалим за власною суттю, а досконале суспільство — в принципі не є досяжним. Ми повинні задовольнятися тим, що ми можемо мати. Проте недосконале суспіль­ство може постійно вдосконалюватися. Поппер назвав таке суспільство відкритим».

Подібна організаційна форма існує, її, за думкою Сороса, демонструють демократичні держави Західної Європи і США, які узагальнено називаються Заходом. Саме Захід і представляє світові відкрите суспільство, оскільки принципи відкритого суспільства відповідають