Хіба ревуть воли, як ясла повні. 13 страница

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду...

— Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, — сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. — Так треба було... От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві — так віддав...

— А ми ж у тебе що, — каже Лушня, попустивши поводи серцеві... — Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали...

— Жидові!

— Та там би побачили — кому...

— Чоловік, — тягне Чіпка далі, — чесно поживе, добрим словом згадає... А жид — що?

— А тепло ж буде від того доброго слова? — щипає Пацюк.

— Тепло! — вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: — Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму...

— Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли... — одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

— Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! — дошкуля Лушня.

— Якого?

— Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об не-добратий стіг, — та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях — чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

— Отак-то ти нас обвів, дядьку? — обізвавсь до його Лушня.

— Як?

— На дурницю, кажеш, хліб возиш?

— На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивляться...

— То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, — шуткув Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав...

— Годі, братця, не знать що торочити, — обернувся він до товариства: — нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..

— Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, — каже з докором Лушня.

— Тимофію! — грізно глянувши, гукнув Чіпка. — Або до роботи, або з дворуї Я прохати не стану...

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

— Дядьку!

— Агов?

— Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.

— Що ж я вам перекину?

— Та хоч карбованців п'ять...

— А де ж ті п'ять карбованців — на смітнику знайдеш?

— А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде...

Грицько мовчав.

— Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував — його воля...

— Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас — помогти молотити.

— Молотити? — весело скрикнув Лушня. — Добре!

Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб'ємо!

— То я ще й могоричу поставлю, — домовляв Грицько.

— Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути.

— Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, — одмовив Матня.

— Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, — каже Пацюк.

— Од тієї, що за хліб вип'ємо?

— Може, й од тієї! — вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

— Погуляємо? — запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов!

— А скільки? — пита Матня.

— Три карбованці.

— Мало, — каже Пацюк.

— З червивої собаки що урвати, то урвати — хоч клочок шерсті! — утішив Лушня.

Вернувся Грицько втрете, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

— Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

— Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип'ємо по осьмушці.

Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий — не так горілкою, як подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч...

XVIII

ПЕРШИЙ СТУПІНЬ

Мотря зовсім оселилася в «довгоп'ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну, та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на сер ці, як подумав, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч — думки, як за подушне, оступлять... Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла — рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж? задля його... А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами... Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі... «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

— І чого ти так убиваєшся, Мотре? — вговорює її баба. — Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... немов дідько носив його по чужих городах — без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город... Діти в крик; він — за ними... Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов — та й несе... Навіщо вже він її взяв? Один бог відає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі... Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: «бабо, бабо-о!» Оглянуся — аж сама Остапійчиха Химка... лиця на їй немає! — «Чого се ти, галочко?» — питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, боже мій! — з плачем каже: — отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав... Біг через -двір, та й ухопив на руки... чи занести куди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?..» Я послухала, пішла. Уходжу, — коли дитина лежить на полу, та так в'ється, так б'ється, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи... Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов — так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.

— Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила, надії покладала... А тепер — самій прийшлося по чужих людях хилятися... Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...

— І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами...

 

А Чіпка — наче таке собі діло вигадав — кожнісінький день гуля та й гуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті — нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч — без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» та й усе.

«Гроші», — дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. «Гроші... Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося... і вона моя! А то...»

І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, — як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється — обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...

— О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. — Він зо зла вп'явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...

Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату... Чіпка качався на соломі по долівці.

На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.

— Чіпко! — гукнув Лушня. — Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на волові волосся?

Несподіваний регіт схаменув Чіпку.

— Братику! — мовить, як дитина, — хоч чарочку... ч капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити мені... пити!

— На та пий, дурню! — гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.

Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров'ю губів та дудлив нахильці, як воду.

Матня побачив, та й собі затрусився... Кинувся на Чіпку, та ну однімати.

— Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!

Та за пляшку... Чіпка не пускає та молить:

— Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу проквасити...

— Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тіла... Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не од дихаючи; чи півкварти, кварту, — він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина...

Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним... А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать, регочуться-Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:

— До шинку, братця! до жида!

— Шкода до жида... Жид не повірить! — на те йому Лушня.

— Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..

— Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! — глухо, з протягом каже Пацюк... — Уже краще підняти, де легко лежить...

— Украсти? — грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?

Лушня не загаївся.

— Атож! — одказує. — Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися...

— Та й справді, що погрітись, — підхопив Матня, — а то опухнеш з холоду...

Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. «Украсти?.. — думав він. — Добре діло вкрасти... Прийшов, узяв чуже — і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Там оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинатимуть... От і в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О -х!.. Прокляті!..» — Та як гуконе на всю хату:

— Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..

І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону — на всі боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.

— Та ну тебе к нечистій матері!.. — скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка... — Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..

— Бережись, — кричить Чіпка, — укладу! Як муху роздавлю... — Та, повертаючись на одній нозі, — одно руками махає, як вітряк крилами...

Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, — насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер — і розіслався по глухому подвір'ю...

Розбуджені собаки стали валувати...

— Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? — як стих трохи регіт, питає Лушня. — Ходім уже куди-небудь, чи що?

— Егеж, еге! — одказали Пацюк з Матнею разом.

— А знаєш, Тимофію, куди ходім? — перегодя трохи, веде річ Пацюк. — До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повні...

— Гляди лиш, щоб на бантині не завис! — призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.

— Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, — одмовля той.

— Там комори лихенькі, — крізь зуби процідив Лушня: — За ніч можна полагодить...

— Може, на яку кварту перепаде від жида, — кінчає Матня.

У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. «А справді» — дума Чіпка... — Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?..»

— Чіпко? — знову обізвався Лушня.

— Чого?

— Ходім.

— Куди?

— До пана.

— Чого?

— У гості.

— Добре...

 

Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо — ні місяця не видко, ні зорі не блищать... Темний морок спустився на землю — і тут нічого не видно, хоч стрель у вічі... Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне... хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.

Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.

— Стійте тут! — промовив тихо.

Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо ніде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.

— Гершку! Гершку! відчини!..

— А хто там такий? — хтось обізвався з хати.

— Свої... відчини!

— Які свої такої пори? цого тобі треба? — уже гаразд чутно було жидівський голос.

— Хоч пшениці купити?

— Якої пасниці? — швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк з Матнею.

— Хто з ви? звідкіля псиниця? — питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.

—Та звідкіля б не була, — нащо тобі? Ти кажи що даси за мішок?

— А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?

— Свої.

— Ну, то й ідіть у хату, — тут побалакаємо. Лушня оглянувся, — не видно Чіпки.

— А де ж Чіпка? — питає.

— Он, як марюка, пішов, — каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася в темряві.

— Біжи, Петре, поклич! — порядкує Лушня.

Пацюк побіг, догнав чорну пляму, вернувся з Чіпкою.

Тим часом заблищало світло в розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних, — корчма роззяпилась — і всіх проглинула...

Не вспіли хлопці посідати, — де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку... Не пройшло години, як усе те було зметене...

— Ну... а де з та псиниця? — питає жид.

— Та пшениці не питай, — Лушня йому: — ми добудемо...

— Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!

— То-то ж... а ти кажи: почому за мішок даси?

— Та сцо з? — семигривеника...

— Ах ти, свиняче ухо! — гримнув на всю хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривеника? І

— Ну... сцо з, що за місок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..

І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чіпка широко розкрив очі й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!

— Ну, добре, — замина Лушня: — ти, Гершку, нашого не схочеш...

Виліз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати...

— А коли з тебе, Тимофію, дожидати?

— Да так... — зам'явся. — Перед світом... — одказав жидові тихо.

— Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...

— Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, — за горілку заплачу!

— Та сцо там плата... Хіба я залію, чи що?..

— Егеж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! — гукнув на товариство...

Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість... Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?

Лушня помітив, як блиснула люлька, хмурий вид Чіпчин.

— Чого це ти. Чіпко, як мила з'їв? — питає. — Чого ти журишся?

— Хто журиться? — твердо одказав Чіпка.

— Хтокало...

Розмова увірвалася... Затих гомін товариства; все кругом затихло... Сон наліг на ціле село: нігде не лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, все заснуло... Одні тільки собаки де-где не спали... Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх — не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: — Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлесною думкою, забиває в серці страшне почуття...

Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...

— Чіпко! ходім! — гукнув йому Лушня.

— Що?!

— Гуртом свого одбирати... Чіпка став, задумався...

— Ходім! — одказав якось глухо...

XIX

СЛИЗЬКА ДОРОГА

Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... холод проймає душу, на лобі піт виступає... Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз — тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, — у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув — та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою — ледве живого...

Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міцніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?

— Авжеж не хто, як не оті харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. — Щодня п'ють та гуляють... за віщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?

Така поголоска дійшла до волості... «А що ж? може, й правда!» — міркують між собою волосні, — та зараз кинулись до Чіпки.

Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, — чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, — ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе...

— Гей! ти! — гукнув голова. — Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!

Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бік, замурчав, та й знову заснув.

Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.

— Кий там чорт штовхається? — питає спросоння.

— Відчиняй, злодюго! — гукає, розсердившись, голова. — Відчиняй, а то двері виламаю».. гірше буде!

— А ти що за птиця? — питає Чіпка, протираючи очі. — Я тебе виламаю!!

— Бийте двері!.. — кричить голова. — В'яжіть його, злодюгу!

Уразила така мова Чіпку.

— Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?

— А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..

— У якого пана? якого сторожа? — позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він. Чіпка.

— Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй! Ми тебе трусить прийшли.

— Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? йди трусить! — каже Чіпка, підводячись.

Незабаром дзенькнув засов — у хату увійшов голова з п'ятьма чоловіками соцьких.

— Шукайте... трусіть скрізь! — гукає голова соцьким.

Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому... ніде нічого!

— Ведіть його у волость! — порядкує після трусу голова, — та зв'яжіть, щоб не втік бува!

— Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш? — визвірився на голову Чіпка.

Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в його очі.

— Гетьте, люди добрі! — крикнув він, рукою одвівши вірьовку... — За що ти мене в'язати хочеш — я тебе питаю?.. — до голови.

— За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив...

— Хто бачив?

— Усі кажуть.

— Хто всі?

— Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тільки чотири на все село й є, що день у день п'єте, гуляете та розбишакуєте...

— Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки — брехня!

— А за що ж ви п'єте?

— А тобі яке діло?.. Он — бач: добра була повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..

— Та що з тобою довго балакати? В'яжіть його! В'яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...

— Стережіться, люди добрі, лихої години! — Чіпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!

Голова, міг би, очима його з'їв; та гляне — Чіпка як огонь...

— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких... — В'яжіть його, бугая ди-когф!..

— Ось ну-ну! — грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. — Ось попробуй... От тобі хрест — голова на в'язах не всидить! За що ти мене в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам піду... Ти думаєш — страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!

Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова й соцькі.

У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем.та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.

 

Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.

— О-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, — хвалиться бабі. — На серце наче хто камінь навернув...

— Та то воно від думок! — утіша її баба.

Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь — сумна, зажурена.

Через годину, а може, через дві, — сонце вже піднялося, — увійшла в хату сусіда — Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.

— Чували новину?

— Яку?

— Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...

— Господи боже! — шепче Мотря, зітхнувши.

— А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..

Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала, залилася сльозами:

— Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..

— Та чого ти, Мотре, так себ& мучиш? — обізвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?

Не чує Мотря утіхи, — плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.

— Куди ти, Мотре? — питає баба.

Ні слова Мотря, — пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.

Сусіда, — ще молода молодиця, — якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя, — дівка сімнадцяти літ, — низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...

— Що-то — мати! — через скільки часу глухо промовила баба... — її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..

Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.

Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, — та плаче-плаче... «Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..»

Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...

— Голова приказував — нікого не підпускати, не то що... аж поки не приїде становий...

— Я на одну хвилину, мій голубе! — молить Мотря.

— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир — на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву...

 

А Чіпці з товариством — байдуже! У чорній завели жарти.

— От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...

— Якби сюди горілки з піввідра, — одказує Матня, — то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...

— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.

— Голова б приніс... він з людей надрав, а нам — оддав!

— Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.

— А справді холодно... От би погріться! — знову за своє Матня.

— Грійся — в тісної баби!

— Цур їй!.. Якби горілка... То й баби не треба!

— А мені якби дівчина, — каже Лушня.

— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.

— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. — Як тільки розв'яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка — тільки що наздирав з бідоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне...