Моделі фінансових відносин

Тема 2. Фінансова система

1. Моделі фінансових відносин.

2. Структура фінансової системи

Література:

1. Фінанси: курс для фінансистів: Навч. посіб./ за ред. В.І. Оспіщева.- К.: Знання, 2008.-567с.

2. Фінанси: Підручник / За ред. СІ. Юрія, В.М. Федосова. — К.: Знання, 2008.— 611с.

3. Венгер В.В. Фінанси: навч пос./ для студ вищ. Навч. закл./ В.В.Венгер.-К.: Центр учбової літератури, 2009.-432с.

4. Теорія фінансів: Підручник / За ред.. проф.. В.М. Федосова, С.І. Юрія.- К.: Центр учбової літератури, 2010.-576с.

 

Моделі фінансових відносин

Розподіл і перерозподіл валового внутрішнього проду­кту (ВВП) може здійснюватися за різними моделями фінансових відносин у суспільстві. Моделі фінансових відносин розрізняються за двома ознаками:

— за послідовністю розподілу ВВП;

— за рівнем державної централізації ВВП.

За послідовністю розподілу ВВП розрізняють дві моделі фі­нансових відносин: адміністративну і ринкову.

Сутність адміністративної моделі фінансових відносин по­лягає в тому, що переважна частина ВВП централізовано концен­трується в бюджеті і виключається із розподільних відносин. Держава спрямовує в бюджет централізований чистий дохід — податок з обороту і частину децентралізованого чистого дохо­ду — прибутку підприємств (через систему платежів з прибутку). Частина прибутку (до 40 %) залишається на підприємстві, інша частина ВВП виплачується робітникам і службовцям у вигляді заробітної плати, яка підлягає прибутковому оподаткуванню. Адміністративна модель фінансових відносин була характерна для колишнього СРСР та інших соціалістичних країн.

Характерною ознакою цієї моделі є те, що переважну частину своїх доходів держава отримує в процесі первинного розподілу ВВП. Вона є закритою і не відображає фінансових реалій у суспі­льстві, а саме:

- вона не показує реального рівня доходів юридичних і фізичних осіб;

- доходи юридичних і фізичних осіб не відображають їх вклад у створення ВВП;

- неможливо достовірно визначити рівень оподаткування;

- відсутні стимули до продуктивної праці.

Пропорції первинного розподілу ВВП регулюються державою за допомогою адміністративних методів. Рівень заробітної плати регулюється через встановлення тарифних розрядів і посадових окладів. На основі планового ціноутворення фіксується централі­зований чистий дохід держави (податок з обороту) і встановлю­ється рівень прибутку підприємств.

Сутність фінансової моделі ринкової економіки полягає в то­му, що спочатку ВВП розподіляється між тими, хто зайнятий у його створенні. Це насамперед власники виробництва, котрі отримують прибуток, і робітники та службо­вці; яким виплачується заробітна плата. Характерна ознака моделі полягає в тому, що держава отри­мує свої доходи (крім непрямих податків) на основі перерозподілу ВВП. На відміну від адміністративної, ринкова модель фінансових відносин є відкритою, зрозумілою і достатньо повно відображає реалії у суспільстві:

- держава не втручається у встановлення пропорцій первинного розподілу доданої вартості між її складовими - заробітною платою і прибутком. Пропорції первинного розподілу ВВП між підприємцями і ро­бітниками та службовцями регулюються ринковими відносинами у законодавчому порядку.

-у ній точно відображається рівень доходів кожної юридичної і фізичної особи, який у свою чергу, характеризує їх вклад у створення ВВП;

- на основі законодавчих документів визначаються умови оподаткування, кожний суб'єкт точно знає скільки він заробляє та скільки і в який спосіб віддає державі;

- чітко зафіксовано стимули до зростання доходів на основі зростання виробництва і підвищення продуктивності праці.

Ринкові відносини сприяють встановленню оптимальних про­порцій між заробітною платою і прибутком. З одного боку, кож­ний суб'єкт зацікавлений у збільшенні своєї частки. З іншого — існують певні об'єктивні обмеження, які ведуть до того, що кож­ний суб'єкт зацікавлений у доходах іншого. Так, для суб'єктів господарювання вкрай необхідним є високий рівень доходів на­селення, оскільки це сприяє розширенню обсягів продажу, а від­повідно, і забезпеченню формування прибутку. У свою чергу, ро­бітники і службовці зацікавлені у збільшені прибутку підпри­ємства, адже він створює передумови для розвитку виробництва, а відтак і зростання заробітної плати. При цьому переважну част­ку у ВВП у сучасних умовах займає саме заробітна плата, тоді як обсяги прибутку мінімізуються потребами виробничого роз­витку.

Законодавче регулювання полягає в установленні мінімально­го рівня оплати праці й обмежені максимального рівня рентабе­льності на основі застосування економічних інструментів, напри­клад податку на прибуток.

Пропорції перерозподілу ВВП регламентуються тільки норма­тивно-законодавчими актами.

Слід відмітити, що виділення зазначених моделей певною мі­рою має умовний характер. У моделі ринкової економіки присут­ні елементи участі держави у первинному розподілі за допомо­гою непрямих податків. Модель адміністративної економіки, у свою чергу, включає елементи перерозподілу. Таким чином, від­мінність однієї моделі від іншої полягає насамперед, у різних пропорціях. У моделі ринкової економіки переважає участь дер­жави у перерозподілі ВВП, а в моделі адміністративної економі­ки — втручання держави у його первинний розподіл.

За рівнем державної централізації ВВП у межах фінансової моделі ринкової економіки умовно виділяють три моделі: амери­канську, західноєвропейську та скандинавську.

Американська модель, яка заснована на максимальному рівні самозабезпечення фізичних і самофінансування юридичних осіб, характеризується незначним рівнем бюджетної централізації, близько 25—З0 %. Фінансове втручання в економіку зведене до мінімуму. У соціальній сфері забезпечуються тільки ті верстви населення, які не в змозі обійтися без державної допомоги. Така модель створює максимальну фінансову стимуляцію: з одного боку, вона дає можливість заробляти, з іншого — вимагає цього. Це досить жорстка, але високоефективна модель, оскільки грунтується, по суті, на примусовій фінансовій стимуляції.

Західноєвропейська модель характеризується поміркованим рівнем централізації ВВП у бюджеті, близько 35—45 %. внаслі­док вищого рівня централізації ВВП більш розгалуженою є й державна соціальна сфера, насамперед у галузі освіти. Сутність цієї моделі зводиться до паралельного функціонування держав­них і комерційних установ у соціальній сфері.

Скандинавська модель передбачає досить високий рівень централізації ВВП в бюджеті, близько 50—60 %. Відповідно во­на характеризується розгалуженою державною соціальною сфе­рою як у галузі освіти, так і охорони здоров'я. Ця модель створює клімат упевненості і соціальної врівноваженості. Однак така мо­дель можлива лише за таких умов: високого рівня ВВП на душу населення, який забезпечує високий рівень і суспільного, і інди­відуального споживання; високого рівня культури та свідомості народу, відповідного ставлення до праці і поваги до державного сектора.

Отже, вибір моделі фінансових відносин залежить від багатьох чинників, а саме: характеру та масш­табів державного регулювання, функцій, що виконує держава, особливостей бюджетної політики, рівня розвитку економіки країни, характеру міжнародної діяльності та воєнної доктрини; історичних традицій народу; рівня розвитку культури тощо.

 

Фінансова система

Термін "система" (з грец. — "поєднання", "утворення") найчастіше трак­тується як сукупність визначених елементів, між якими є закономірний зв'язок чи взаємодія.

За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних сфер (узагальнена за певною ознакою складова) та ланок (відособлена складова) фінансових відносин, які мають певні особливості в мо­білізації та використанні фінансових ресурсів, а також відповідний апарат управління та нормативно-правове забезпечення.

Найчастіше фінансову систему структурують за:

- формами власності (рис. 1.1);

- основними суб'єктами фінансових відносин (рис. 1.2);

- рівнями економічної системи (рис.1.3).

- сферами фінансових відносин (рис.1.4)

 

У складі фінансової системи України виділяють такі основні сфери фінансо­вих відносин (рис.1.4.)

1. Ф інанси держави;

2. Фінанси суб'єктів господарювання;

3.Фінанси домогосподарств;

4. Фінансовий ринок;

5. Міжнародні фінанси

1. Ф інанси держави

Центральне місце у фінансовій системі кожної держави займають фінанси держави — сфера, за допомогою якої здійснюється вплив держави на економічний і соціальний розвиток країни. Державні фінанси відображають розга­лужену систему фінансових відносин на різних рівнях адміністративного поді­лу між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування і використання фінансових ресурсів та доходів держави, а також щодо управ­ління і розпорядження державною власністю.

Основними ланками державних фінансів є:

- державний і місцеві бюджети,

- державні цільові фонди,

- державний і ко­мунальний кредит,

- фінанси державного і комунального секторів економіки (нема на схемі).

У сфері державних фінансів провідне місце належить бюджетам різних рів­нів, сукупність яких утворює бюджетну систему.

Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, зосере­джених у ньому, а й найбільш розвиненою системою взаємозв'язків з усіма іншими ланками та сферами. Як один із найважливіших інститутів економіч­ного суверенітету держави державний бюджет:

—забезпечує акумулювання коштів (головним чином через податкові і неподаткові надходження), необхідних для фінансування потреб держави та проведення державної внутрішньої і зовнішньої політики;

—є невід'ємним атрибутом ринкових відносин і водночас важливим інструментом реалізації державної політики;

—виступає важелем активного впливу на економічні, соціальні, національні, регіональні процеси у суспільстві.

 

Рис. 1.4. Структура фінансової системи України за сферами фінансових відносин.

Важливим елементом державних фінансів є державні цільові фонди. Державні цільові фонди — фон­ди грошових коштів, які формуються у процесі розподілу і перерозподілу ВВП за рахунок сплати фізичними та юридичними особами обов'язкових внесків та інших надходжень. Кошти державних цільових фондів використовуються на фінансування державних економічних та соціальних програм і перебувають у розпорядженні центральних та місцевих органів влади.

Існування державних цільових фондів пов'язане з необхідністю задоволен­ня певних економічних та соціальних потреб, які мають особливо важливе значення.

В Україні найбільші державні цільові фонди мають переважно соціальну спрямованість:

- Пенсійний фонд України;

- Фонд загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням і похованням;

- Фонд загально­обов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;

- Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві та професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності.

Державний кредит — рух позикового капіталу у формі кредитних угод, що здійснюється за участю держави щодо передачі фінансових ресурсів у борг з розрахунком на певну вигоду. При цьому держава традиційно виступає у ролі позичальника коштів, рідше — кредитора або гаранта. Основною формою дер­жавного кредиту є державні позики.

За правом емісії розрізняють державні і місцеві позики. Зокрема, державні позики випускаються центральними орга­нами управління, а надходження від них спрямовуються у центральний бю­джет. Місцеві позики випускаються місцевими органами управління і спрямо­вуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах місцеві позики є важливою складовою фінансів місцевого самоврядування, оскільки дають можливість мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб регіо­нального розвитку. Натомість в Україні місцеві позики не набули поширення, однак у перспективі можуть стати важливим фінансовим інструментом забез­печення формування інвестиційної складової місцевих бюджетів.

Фінанси державного сектору економіки відображають грошові відносини, пов'язані з діяльністю держави як суб'єкта господарювання. У зв'язку з роздержавленням і приватизацією державний сектор економіки в Україні останніми роками значно скорочується. При цьому державні підприємства переходять на ті самі принципи організації фінансів, що й акціонерні та приватні. Як наслі­док, істотно скорочується фінансова діяльність держави в реальному секторі економіки, відбувається чітке розмежування державного фінансового госпо­дарства і фінансів державного сектору економіки.

Фінанси комунального сектору економіки відображають грошові відноси­ни, пов'язані з діяльністю місцевих органів влади як суб'єкта господарюван­ня. Комунальний сектор економіки пов'язаний з комунальною власністю, яка є власністю відповідної територіальної громади, тобто спільності громадян — жителів міста, села, селища або їх об'єднань. Підприємства комунального гос­подарства в основному функціонують у таких сферах, як житлове господарс­тво, транспорт (автобусні парки, трамвайні та тролейбусні депо, метрополітен), комунальна енергетика (електричні, газові та теплові мережі), комунальне об­слуговування (готелі), міські шляхи тощо.

2.Фінанси суб'єктів господарювання

Фінанси суб'єктів господарювання, відображають економічні відносини, що пов'язані з ру­хом грошових потоків і виникають у процесі формування, розподілу та вико­ристання фінансових ресурсів і доходів на мікрорівні.

Фінансова діяльність суб'єктів господарювання може бути організована за такими трьома методами:

- комерційний розрахунок;

- неприбуткова діяльність;

- кошторисне фінансування.

Відмінність між окремими методами полягає у схемі організації фінансової діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансовими ресурса­ми, джерелами їх формування, доходами, витратами і фінансовими результа­тами. Відповідно до зазначеного до складу фінансів суб'єктів господарювання належать такі ланки:

- фінанси комерційних підприємств і організацій,

- фінан­си некомерційних установ і організацій.

Фінанси комерційних підприємств (суб'єктів підприємницької діяльності) є вихідною ланкою фінансової системи, оскільки саме тут створюється більша частка ВВП. Від стану фінансів комерційних підприємств багато в чому зале­жить загальне фінансове становище в країні, адже комерційні підприємства є основним платником податків до бюджету, а також внесків у державні цільові фонди. Особливістю фінансів комерційних підприємств є те, що в умовах рин­кових відносин ці підприємства діють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку, відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат на основну діяльність, а також на її розширення та розви­ток. Для таких підприємств прибуток є головним джерелом виробничого і со­ціального розвитку.

Некомерційними вважаються установи, які надають послуги або викону­ють роботи безкоштовно чи за символічну плату, що не відшкодовує їхніх за­трат. Тобто головна мета функціонування неприбуткових установ і організацій — забезпечити певні потреби суспільства, а не отримати прибуток. Виділення неприбуткової діяльності цілком логічне в умовах ринкової економіки, тому що завжди є певні сфери, які або не можуть бути прибутковими і тому не цікав­лять підприємницькі структури, або повинні бути доступними широким верс­твам населення.

До некомерційних установ і організацій належать:

—бюджетні установи та організації, головним джерелом фінансування видатків яких є бюджетні кошти (лікарні, школи, дитячі садки, музеї, бібліотеки тощо);

—добровільні громадські формування (громадські організації, політичні партії, благодійні фонди), які об'єднують громадян на основі єдності інтересів та уподобань для спільної реалізації своїх прав і свобод, сприяння здійсненню доброчинної благодійницької діяльності. Головним джерелом доходів громадських організацій є вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування.

3. Фінанси домогосподарств.

У соціально орієнтованій ринковій економіці (шляхом розвитку якої йде Україна) однією із важливих сфер фінансової системи держави є фінанси домогосподарств, що відображають рівень життя та фінансового забезпечення населення. Отже, стан розвитку та організації фінансів домогосподарств вказує на ефективність функціонування фінансової системи в цілому. На жаль, фінанси домогосподарств в Україні ще не мають належним чином організованих та юридично забезпечених засад функціонування. Саме людина як найвища цінність є фундаментальною опорою і носієм загальносуспільних інтересів та важливим суб'єктом фінансових відносин. Громадяни є платниками податків і, водночас, отримувачами суспільних благ, наданих державою; саме вони в умовах демократії через своє право голосувати можуть впливати на суспільне життя — визначати ефективність прийнятих рішень у сфері політики та економіки, через суспільний вибір приймати рішення щодо кількісних і якісних параметрів державних видатків і доходів. Не менш важливо враховувати люд­ський фактор і в контексті реалізації принципу солідарності та забезпечення суспільного добробуту.

Основним джерелом формування доходів населення в Україні є заробітна плата працюючих членів сім'ї. Велике значення у бюджетах сімей відіграють натуральні над­ходження від особистого підсобного господарства. Натомість не виконують на­лежної ролі ринкові складові — доходи від підприємницької діяльності та від операцій з цінними паперами і нерухомістю.

Переважну частку витрат домогосподарств в Україні становлять витрати на харчування, одяг і речі повсякденного вжитку, на оплату комунальних послуг. Така структура витрат бюджетів сімей свідчить про низький рівень життя на­селення. Обмеженість фінансових ресурсів домогосподарств не дає можливості реалізувати соціально-культурні потреби кожної людини, одержати якісне медичне обслуговування тощо.

4. Фінансовий ринок

Фінансовий ринок — механізм перерозподілу фінансових активів між окре­мими суб'єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, а також міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок через посередни­ків, фірми та інституції, що надають фінансові послуги, реалізує фінансові рі­шення домогосподарств, приватних компаній та урядових організацій.

5. Міжнародні фінанси

Міжнародні фінанси є інтегрованою сферою фінансової системи України. Процеси регіоналізації та глобалізації з різною інтенсивністю впливають на національні фінансові системи держав, різних за рівнем соціально-економіч­ного розвитку, суспільного добробуту та зайнятості, за політичним та еконо­мічним устроєм. У свою чергу економічний та фінансовий потенціали націо­нальних держав впливають на світове господарство.

Світове господарство — складна, структурована, ієрархічна система, що включає систему ринків (інформаційний, товарний, фінансовий, робочої сили), систему міжнародних відносин, інтернаціоналізацію господарського механізму та міжнародну конкуренцію.

Поєднання міжнародного фінансового та інформаційного ринків стало пе­редумовою формування єдиного глобального фінансового простору, змінило відносну цінність ресурсів, надавши пріоритет фінансам та інформації, впли­нуло на структуру розподілу власності, співвідношення державного та корпо­ративного управління, суспільного та індивідуального вибору.

Отже, фінансова система — не просто набір окремих взаємопов'язаних еле­ментів, а надзвичайно складна за внутрішньою будовою фінансова архітек­тура, від ефективності побудови якої залежить можливість збалансування інтересів і суперечностей, узгодження прагматизму фінансової політики з раціо­нальністю економіки. (1)

За організаційно-інституційною структурою фінансова система — сукуп­ність фінансових органів та інституцій, які здійснюють управління грошови­ми потоками та фондами грошових коштів. При цьому у фінансовій системі держави виділяють:

- систему органів управління фінансами (Міністерство фінансів, Державна казначейська служба, Контрольно-ревізійне управління України, Державна податкова адміністрація України, Державна митна служба України, Пенсійний фонд, Фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування, Рахункова палата Верховної Ради України);

- систему фінансо­вих інститутів, задіяних у розподільних процесах (Національний банк України, банківські та небанківські фінансові установи, фондові і валютні біржі, стра­хові компанії, інвестиційні фонди тощо).