Прості судження, залежно від того, що вони відображають — властивість чи відношення, поділяються на атрибутивні судження та судження із відношенням.
Атрибутивним судженням називається таке судження, у якому стверджується або заперечується належність предмету визначеної властивості чи ознаки.
Приклади атрибутивних суджень: "Цукор солодкий"; "Норми права мають примусовий характер"; "Суд не утворює нового права" тощо.
Структура атрибутивних суджень, у яких стверджується належність предмету певної властивості, виражається формулою S є Р. Атрибутивні судження, у яких заперечується належність предмету певної властивості, мають формулу S не є Р.
Атрибутивні судження можна тлумачити і як судження належності предмету властивості, і як судження належності предмета до класів предметів. Так, судження "Дарування є угода" можна розглядати і як судження, включаючи "дарування" до класу "угод", і як судження належності, підходити до даруванпя як до такого правовідношення, котре мас властивість "бути угодою".
Судження із відношенням — це судження, що відображає відношення між окремими предметами або їхніми ознаками.
Прикладами таких суджень є: "Київ західніше від Харкова"; "Київ більший за Львів".
Судження відношення виражають найрізноманітніші відношення між предметами і явищами: часові, просторові, відношення за якістю, кількістю, формою, тотожності, протилежності тощо. Тому у практиці мислення ми стикаємося із найрізноманітнішими судженнями відношення.
Структура суджень із відношеннями може бути виражена формулою a Rb. Тут а і b позначають поняття про предмети, a R — відношення між ними. Читається ця формула так: "Між предметами а і 6 існують відношення Я". Якщо відношення існують не між двома, а між трьома предметами, то структуру судження записують так: "(а, Ь, с)R". Приклади таких суджень: "Полтава знаходиться між Києвом і Харковом"; "Микола і Петро — брати обвинувачуваного у справі К." і т. д. Судження про відношення, як і будь-яке судження, має суб'єктно-предикативну структуру. Предмети а і b, про які йдеться у судженні,— це суб'єкт судження, а відношення R, що їх пов'язує,— предикат. Отже, предикат є відношення. Але оскільки властивість притаманна окремим предметам, а відношення мають місце між двома, трьома і більше предметами, то предикати бувають одномісними і багатомісними. Предикат, який відображає властивість, називається одномісним, а ті, що виражають відношення — багатомісними предикатами. Останні можуть бути двомісними — у судженнях, які мають структуру (а, Ь)R; тримісними, коли судження мають структуру (а, Ь, c)R і т. д.
Особливий клас простих суджень утворюють судження існування. Судження існування (екзистенціальні судження — від латинського слова existentia — існування) — це такі судження, в яких утверджується чи заперечується сам факт існування або не існування предмета. Наприклад: "Матерія існує", "Світ існує", "Безпричинних явищ не буває", "Право окремо від держави не існує", "Існує незакінчений замах" тощо. Суб'єктом цих суджень є те, про що йдеться у судженні: ("матерія", "світ", "право"), предикат виражений словом "існує". Зв'язка чітко не виражена словами ("є", "не є"), але це не означає, що вона відсутня. Структура цих суджень може бути виражена формулою: "S є P", "S не е Р".
Особливість судження існування полягає в тому, що воно відбиває не зв'язок предмета з його ознакою і не відношення між предметами, а сам факт буття чи небуття якогось предмета або явища, інформує про те, що щось існує чи не існує. Так, у судженні "Бог не існує" висловлена думка не про те, що таке Бог, а те, що такого явища, як Бог, немає, що він не існує в дійсності. У судженні ж "Існує симуляція розкрадання" виражено знання про те, що в дійсності існує такс явище, як симуляція розкрадання.
Виражаючи знання про буття або небуття того чи іншого явища, судження, існування відіграє важливу роль у процесі пізнання.
