Посилення феодального, національного, релігійного гніту на Україні призвело до цілої низки козацько-селянських повстань починаючи з кінця XVI ст. Першим таким повстанням було повстання під керівництвом Криштофа Косинського (1591—1593 pp.). Загони повсталих захопили Білу Церкву та Переяслав. Полякам не вдалося в бою розбити Косинського, і вони спочатку підписали з ним перемир'я. Після цього Косинський пішов на Запоріжжя і у травні 1593 р. організував новий похід на Черкаси. Магнат Вишневецький зумів заманити Косинського нібито для переговорів і по зрадницьки вбив його (замурував у стіну монастиря).
У 1594-1596 pp. спалахнуло нове повстання під керівництвом Северина Наливайка, який був сотником надвірних козаків у князя Острозького. Він ходив у похід на Молдавію та Угорщину, де набув військового досвіду. Наливайко взяв Вінницю, Луцьк, Бар, Кременець, захопив білоруські міста Пінськ, Бобруйськ, Могилів. Але у травні 1596 р. через неузгодженість між військами Наливайка і запорожцями повстанці були розбиті, а їх керівники разом з Наливайком були захоплені в полон і страчені.
До цього ж часу належить і діяльність одного з найвизначніших політичних та військових діячів в історії України Петра Кононовича Сагайдачного (Конашевича-Сагайдачного). Він був родом з Галичини, з м. Самбора, навчався в найкращій тоді на Україні православній школі в м. Острозі. На початку XVII ст. він діяв на Запорізькій Січі, де його обрали обозним, кошовим отаманом, а у 1615-1622 pp. (з невеликими перервами) він — гетьман Війська Запорізького. Швидко Сагайдачний проявив себе як талановитий полководець, прославився походами на турків і татар. У 1615 р. він узяв турецьку фортецю Варну, у 1616 р. — Кафу (Феодосію), де звільнив більше 15 тис. невільників, що зробило його ім'я знаменитим. Йому вдалося також успішно здійснити напади на турецькі порти Сіноп і Трапезунд, підійти до самої столиці Туреччини — Стамбулу і підпалити під самими вікнами султанського палацу дві пристані.
У 1618 р. Сагайдачний на прохання польського королевича Владислава разом з 20 тис. козаків ходив походом на Москву. Ними було завойовано Путивль, Лівни, Єлець, розбито московсь ке військо князя Волконського і взято в облогу Москву. Але остаточно Москви їм узяти не вдалося через великі морози, до того ж Польща замирилась з московським царем.
Сагайдачний боровся за зміцнення православної церкви, до поміг відновити її керівництво на Україні (митрополита у Києві та 5 єпископів). Саме під час урядування Сагайдачного Речі Посполитій уперше довелося укладати з козацтвом як суб'єктом права і політичним інститутом договори (1617 р. — Вільшанський, 1619 р. — Роставицький). Це мало істотне значення для піднесення ролі козацтва в політичному житті, створювало передумови для становлення національної державності України.
П. Сагайдачний з козацьким військом у 40 тис. чол. брав участь у турецько-польській війні, зокрема козаки відіграли вирішальну роль у битві під Хотином у 1621 p., де турецька армія зазнала поразки. Тут Сагайдачний був поранений отруєною стрілою і помер 10 квітня 1622 р.
Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань:
1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;
1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;
1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;
1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання;
1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули (оборона при Старці) зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію.
Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для національної револції.
Визвольна війна українського народу (1648–1654 рр.)
Причинами революції був гніт в політичній, економічній, соціальній, релігійній, національній сферах. За своїм характером революція була водночас і національною і соціальною.
Рушийні сили революції:
- козаки (реєстрові і нереєстрові);
- селяни;
- міщани
- українська шляхта;
- православне духовенство.
Національна революція середини XVII ст. поділяється на п’ять періодів.
- Перший період: лютий 1648 – червень 1652 рр. - від початку повстання на Запорожжі до Батогської битви.
- Другий період – червень 1652 - серпень 1657 рр. – від битви під Батогом до смерті гетьмана Богдана Хмельницького.
- Третій період: вересень 1657 – червень 1663 рр. – від гетьманування Івана Виговського до розколу України на Лівобережне та Правобережне гетьманства, та фактичного виділення Запорожжя.
- Четвертий період: липень 1663 – червень 1668 рр. – від Чорної ради у Ніжині до нетривалого возз’єднання України гетьманом П. Дорошенком.
- П’ятий період: липень 1668 – вересень 1676 рр. – від походу Петра Дорошенка на Правобережжя до його остаточного зречення і поразки революції.
В січні 1648 р. Б.Хмельницького було обрано гетьманом України і він очолив розпочату війну. Богдан Хмельницький був досвідчений воїн, на середину ХVІІ ст. він мав трохи більше 50-ти років (народився наприкінці 1595 р.), брав участь у боях проти турків і татар, був учасником козацько-селянських повстань, до того ж, отримав добру освіту. Володів кількома іноземними мовами, зокрема, й латиною. Побував в державах Європи і Туреччині, що дало змогу ознайомитись з їх устроєм, дипломатією, військовою тактикою. Засвоєння уроків вивченого іноземного і козацького воєнного мистецтва дало змогу підняти стратегію й тактику українського війська на значно вищий щабель. Від пасивної оборонної тактики Б.Хмельницький перейшов до активних, наступальних дій, нав’язуючи противнику місце й час битви. Завдяки блискуче налагодженій розвідці завдавав ударів зненацька, досить часто використовував обхід ворога із флангів. Саме гетьману належить видатна роль у створенні артилерії й кінноти, як окремих родів війська. Запровадив завчасну підготовку набоїв (ладування), що дало змогу підвищити скорострільність у кілька разів і перейти до 3-х шеренгового бойового порядку.
Завдяки цьому, а також використанню татарської кінноти, повстанці у 1648 р. здобули блискучі перемоги під Жовтими Водами 6 травня і 16 травня – під Корсунем. 11-13 вересня 1648 р. розгром польсько-шляхетського війська під Пилявцями. 5-6 серпня 1649 – битва під Зборовом. 8 серпня 1649 р. – підписано Зборівську угоду (Польща визнає існування Гетьманщини, у володіння гетьмана виділяється Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства, козацький реєстр збільшувався до 40 тис. осіб тощо). В серпні-вересні 1650 р. відбувся Молдавський похід Богдана Хмельницького. 18-20 червня 1651 р. – поразка українських військ під Берестечком. 18 вересня 1651 р. було укладено Білоцерківську угоду між Україною та Польщею (територія козацької держави обмежувалася лише Київським воєводством, Брацлавське й Чернігівське поверталося у володіння польської адміністрації, козацький реєстр скоротився до 20 тис. тощо). 22-23 травня 1652 р. розгром поляків під Батогом. Вересень-грудень 1653 р. бої під Жванцем.
За Зборівським договором українці офіційно отримали територію, на якій мали змогу розбудовувати державність.
Військова рада обирала вищих посадових осіб, перш за все главу держави – гетьмана. Він був наділений великими правами, керував роботою Військової ради, очолював військові сили, підбирав і рекомендував до обрання місцевих керівників, зосереджував у своїх руках військову, адміністративну, законодавчу і судову владу, видавав свої розпорядження-універсали, які мали силу закону, підписував міжнародні угоди, розпоряджався фінансами, роздавав землі.
Разом з гетьманом Військова рада обирала Генеральну старшину, яка ділила з ним виконавчу владу. Це: генеральний обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний.
Основним адміністративно-територіальним органом управління був полк. Він іменувався за назвою головного міста. Полки не були однаковими ні за територією, ні за чисельністю козаків. Полки очолювалися полковниками, яких обирали на військовій раді полку. Полковник був не лише воєначальником, а й адміністратором. У нього був свій власний апарат – полкова козацька старшина – суддя, писар, обозний, осавул. Останні обиралися разом із полковником і затверджувалися гетьманом. При полковнику на правах дорадчого органу існувала полкова рада.
Територіальною частиною полку була сотня. Як адміністративна одиниця вона складалася із кількох містечок і сіл. На чолі сотні стояв сотник, якого обирали на сотенній раді. Його влада як адміністратора в мирний час поширювалася на все населення сотні, а під час воєнних дій сотник очолював відповідний військовий підрозділ – сотню. Сотники підлягали полковнику і гетьману, а в своєму розпорядженні мали писаря, осавула, хорунжого.
Сотня складалася з куренів. До складу куреня входило населення окремого села чи містечка. Очолював цю військово-територіальну одиницю курінний отаман.
Міста мали свої органи управління, але лише незначна їх кількість зберегла самоврядування, більшість знаходилися в залежності від козацької адміністрації.
Важливе місце в системі державного будівництва належало армії. В ході Української національної революції середини XVII ст. вона досягла 300 тисяч чоловік – це була масова народна армія, найбільша в Європі. Її ядро складали реєстрові козаки (40-60 тисяч чоловік).
1 жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович скликав земський собор, який ухвалив прийняти Військо Запорозьке "під государєву високу руку". В Україну відряджено посольство на чолі боярином В.Бутурліним. Рада відбулася в Переяславі 18 січня 1654 року. Усього на вірність царю присягло 284 особи.
Натомвсть відмовилися присягати такі відомі козацькі ватажки, як Іван Богун, Іван Сірко, Йосип Глух, Філон Джалалій тощо. Небажання виявили козаки Полтавського, Кропивнянського, Уманського і Брацлавського полків.
Остаточний договір було укладено в Москві в березні 1654 р. За ним цар забезпечував автономію в таких справах, як:
· гетьмана і старшину обирала козацька рада;
· українська адміністрація і суди незалежні від московських;
· податки в Україні збирає український уряд;
· козацького війська має бути 60 тис.;
· залишається давній поділ населення на стани (козаки, міщани, шляхта, духовенство);
· Україна зберігала право проводити переговори з іншими державами тощо.
Влітку 1654 р. розпочалися військові дії об’єднаних сил союзників проти Речі Посполитої. Але несвоєчасна й недостатня допомога царського уряду, який левову частину уваги надавав приєднанню білоруських і литовських земель, а також спроби втручання у внутрішні справи України, привели до загострення відносин. Останньою краплею стали Віленські переговори восени 1656 р., коли Москва й Польща уклали угоду про припинення воєнних дій, а козацьку делегацію навіть не пустили за стіл переговорів.
Гетьман рішуче змінює зовнішньополітичну орієнтацію і намагається створити антипольську коаліцію держав у складі Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Литви. Він не відмовляється від головної мети, а саме – звільнення всіх етнічних українських земель і включення їх до складу самостійної й незалежної держави. Частково йому з допомогою військ Швеції й Трансільванії вдається це завдання виконати. Але територіальні претензії нових союзників на західноукраїнські землі, а також неузгодженість дій перекреслили перемоги, здобуті безпосередньо на території Польщі. Та головною причиною того, що побудова Української держави була не завершена, стала смерть Б.Хмельницького (27 липня 1657 р.).
Отже, це був період найбільшого політичного і воєнного піднесення України. Без сумніву, останні державотворчі акти Хмельницького могли зміцнити внутрішнє становище української держави, сконсолідувати навколо особи гетьмана усі стани тогочасного суспільства, які діяли розрізне, ставлячи часом понад усе корпоративні інтереси. Смерть Б. Хмельницького перервала консолідаційний процес і не дала скріпитись українській державності, здобутки якої були втрачені його наступниками на гетьманстві.
