Основні та допоміжні види господарської діяльності українців

Господарська діяльність українців є складовою матеріальної культури українського народу.

Опис матеріальної культури народу можна відобразити у таких аспектах:

1) у діахронії — від найдавніших часів до сьогодення;

2) у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;

3) у різних галузях матеріальної культури:

4) у різних соціальних верствах населення;

5) у взаємозв'язках із культурою інших народів.

Культурно-побутові особливості населення України, найбільше простежуються за історико-етнографічними районами: Наддніпрянщиною, Поділлям, Слобідською Україною і Полтавщиною, Поліссям, Прикарпаттям, Волинню, Закарпаттям, Півднем.

Найголовнішим видом господарської діяльності українського народу з давніх-давен було землеробство, яке охопило у своєму розвитку різні системи (вирубно-вогневу, перелогову, трипільну, багатопільну та інші). Обробка землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства українців. Її початок сягає середини VI-V тисячоліття до н. е., тобто періоду раннього неоліту.

Основними землеробськими знаряддями, залежно від природних умов, були плуг, рало та соха. Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з'являється соха, яка застосовується для обробітку ґрунту в лісових районах. З розвитком капіталістичних стосунків ці знаряддя, пе­редусім плуги, зазнали значної модернізації і удосконалення. Сіяли з мішків, спец­іальних коробок або відер. Знаряддям обробітку ріллі були борони, а збирання вро­жаю - серпи і коси.

Головним засобом молотьби був ціп, а у південних районах гранчастий коток - гарман, або молотильна дошка - ликаня. Переробка зерна на борошно здійснювалася головним чином на вітряних і водяних млинах.

Поступово землеробство на українських етнічних землях поділяється на три основні напрями: рільництво, городництво і садівництво, які однаковою мірою притаманні нашому народові й сьогодні. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. Так, наприклад, в Київській Русі сади були поширені не лише в селах, а й в містах. Із появою монастирів увійшло у звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Найпоширенішими фруктами та ягодами на українських землях були вишні, сливи, яблука, груші, малина, аґрус, абрикоси, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Так, уже в III ст. н. е. відомими стали кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися ще в IV-VI ст. до н. е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш.

Якщо садівництвом традиційно займалися чоловіки, то городництво з незапам'ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них досить довго вживалися як дикі рослини (огірки, буряк, морква), культивуватися їх почали ще в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори (ХVІІІ ст.).

Із землеробством в українців органічно пов'язане скотарство. Особлива увага приділялась розведенню великої рогатої худоби і конярству. Залежно від природних та соціально-економічних умов існували різні способи утримання худоби. Завершеного вигляду набула відгінна форма випасу у гірському скотарстві Карпат, яка характеризувалася багатьма архаїчними рисами(полонинський хід у гори,обирання ватага, розпалювання у колибі багаття - ватри, розподіл продуктів вівчарства та ін.) Скотарство в Україні було відоме вже у Трипільській культурі VI-III тисячоліть до н. е. Проте провідною галуззю господарства воно стало лише в II тисячолітті до н. е., коли на теренах України з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великих табунів коней, отар овець, черід корів, для годівлі яких були потрібні великі луги і пасовиська, тому населення частково змінює спосіб життя, віддаючи перевагу сезонному проживанню. Скотарство продовжує розвиватися і в І тисячолітті до н. е., зокрема у племенах скіфів та сарматів.

Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен. Так, за часів княжої доби без неї не обходився жоден бенкет, хоча на столі простого селянина м'ясо було не дуже часто. На теренах Київській Русі у родинах селян частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана).

Нині в Україні свинина користується більшим попитом, ніж яловичина, оскільки вона є традиційною їжею, притаманною осілим народам (на відміну від кочівників, у яких переважати вівці).

Конярство було одним із найдавніших занять, і слід зазначити, одним із найулюбленіших у господарській діяльності праукраїнців, особливо жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я.

Коней дуже цінували й запорозькі козаки, які спеціально їх розводили та утримували кінські заводи. Не маючи коня, не можна було стати справжнім козаком – такою була, насамперед, військова потреба. Козаки називали коня братом, другом, шанували його й піклувалися про нього як про найдорожчу істоту. Головні кінські заводи були на Інгульці, Бузі та Великому Лузі.

Традиційною в Україні є й така галузь тваринництва, як вівчарство, яка притаманна гірським районам.

Як місцева допоміжна галузь тваринництва розвивається в Україні й козівництво (переважно як молочна галузь). У давнину козівництво було більш поширене ніж зараз. Коза, як уже згадувалося, була тотемом деяких давньоукраїнських племен і тому завжди вважалася чистою твариною, адже вона навіть не питиме води, якщо її вже покуштувала інша тварина чи людина. В Україні не тільки вживані молоко кози, але й збирали (вичісували) цінне пухове волокно, з якого пряли тонкі нитки й виплітати красиві хустки.

 

Допоміжними видами господарської діяльності були рибальство і мисливство.

За свідченням багатьох літописних джерел, одним із найдавніших занять українців було рибальство. Це підтверджують численні археологічні знахідки знарядь рибальства: грузила з кераміки, поплавці, блешні, голки для плетіння сітей, остроги, гачки. Риби у наших річках завжди було багато: окунь, карась, щука, лящ, сом, осетрові, судак, сазан, лини та ін.

Чи не найбільшого розвитку рибальство набуло в запорозьких козаків, де воно було однією з найголовніших галузей господарської діяльності. Найбільше рибальство було поширене на узбережжі Азовського і Чорного морів, у лиманах, куди впадають Дніпро і Південний Буг та в гирлі Дунаю. Ще одним центром рибного промислу було Полісся. Існували різноманітні засоби рибальства: вудками, хватками (конічними сітками), перемітами, ятерами (циліндричними сітками з конусоподібними кінцями), вершами -знаряддям подібним до ятерів, зробленим з лози та ін.

Мисливство було поширено найбільше у лісовій смузі та Карпатах. У Поліссі воно набуло промислового значення. Розрізняли стаціонарні і пересувні самоловні засоби полювання (ловчі ями, пастки, вовківні та ін.) - пристрої для ловлі ведмедів, вовків, оленів, лисиць, куниць, тхорів. Іншими знаряддями лову були сліпі ями або западниці, які викопувалися на стежках, самолови для вовків (загорожі із хмизу) та ін.

Існувала також низка допоміжних засобів полювання (за допомогою сопілок і манів, що імітували голоси тварин та птахів, засоби маскування, які дозволяли непомітно підійти до звіра або птаха). Полювання було улюбленим заняттям давньоукраїнської знаті. Хутро білок, соболів, горностаїв, куниць, чорнобурих лисиць було предметом експорту з Київській Русі. Протягом середньовіччя велика кількість дичини приваблювала мисливців з усіх кінців Польщі і Росії. Мисливство було поширене і серед запорозьких козаків, але значно менше, ніж рибальство. Запорожці переважно полювали на лисиць, хутро яких продавали купцям, і таким чином сплачували мито у військовий скарб і Січову церкву, а іноді самі шили одяг із хутра.

Дуже розвинутим було бджільництво, яке за давніх часів мало характер лісового промислу у вигляді бортництва (від старослов'янського борть – вулик у дуплі дерева). Почина­ючи з XIV ст. створюються штучні борті типу вуликів: вирубані в дереві, колоди, дуплянки (пні) та ін. Згодом виготовляли вулики різноманітних форм.

Поряд із землеробством, скотарством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. Ремесла, пов'язані з обробкою мінеральних речовин і продуктів тваринництва, існували вже за часів трипільської культури. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей – ковалі, гончарі, ткачі, склодуви тощо. У XV-XVII ст. таких спеціальностей було вже понад 270; почалося об'єднання ремісників у цехи. Надалі поширювалися селянські домашні промисли й ремесла, пов'язані з землеробством та скотарством і співіснуючі з ними. На XIX – початок XX ст. обробка дерева у вигляді теслярства, столярства, бондарства, стельмаства, гребінництва, плетіння, ложкарства досягла свого апогею. Кожна родина займалася прядінням і ткацтвом, використовуючи такі знаряддя, як терниці, прядки й самопрядки, снівниці, стави та кросна. По селах ходили кушніри та шевці, які шили кожухи й кожушанки, свити, чемерки, взуття та ін. У кожному селі була кузня — шанована серед селян споруда. У коваля можна було не лише замовити серп чи сапу, підкувати коня тощо, а й почути свіжі новини. На Поліссі широко розповсюдженими були лісохімічні промисли – смолокуріння, дігтярний, напірний, дещо раніше – поташний, селітряний. На базі рудного промислу набули багатьох нових рис металургія та обробка заліза. У районах Лісостепу, особливо на Правобережжі, існував каменотесний промисел. Діяло багато місцевих центрів гончарства, яке стало окрасою українського ремесла. Солеваріння і транспортування солі, пов'язане з чумацьким промислом, свічкарний, цегельний, миловарний і безліч інших промислів свідчили про надзвичайну різноманітність занять українського народу. Українські ремісники й кустарі виявляли величезні творчі здібності, надаючи своїм речам художньої виразності, оригінальної форми, своєрідної стилістики.

Значне місце серед ремесла, пов’язані з обробкою деревини. Серед них основними були теслярство, бортництво, столярство, ложкарство, стельмаство, гребінництво, плетіння.

Обробка льону, коноплі, вовни для виготовлення тканин була невід'ємною частиною домашніх промислів селянської родини. Побутували горизонтальні верстати – для вироблення тканин для одягу і вертикальні – для виготовлення килимів.

Деревообробні промисли були розвинуті у лісових і лісостепових районах. З дерева виготовляли вози, сани, човни, мисники, ткацькі верстати, скрині, діжки, знаряддя праці, будували житло. Різьбленням прикрашалися деталі архітектурних споруд: сволоки, фронтони, галереї, вікна. З лози і соломи виготовляли: капелюхи (брилі), взуття (личаки) та ін.

Серед основних видів ремесел, що вирізняло українців поміж інших народів було гончарство.

Українська кераміка – давня і самобутня галузь культури. Гончарством займалися цілі родини. Найбільші центри гончарного промислу були зосереджені у лісостеповій зоні, особливо на Лівобережжі. Такими центрами, що збереглися дотепер є Опішне на Полтавщині, Кролевець, Ічня на Чернігівщині, Бубнівка, Бар - на Поділлі.

Керамічні вироби, поділяються на кілька груп: побутовий посуд, оздоблювальні плитки-кахлі, будівельні матеріали.

За способами художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні виділяється декілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка), південно-східні, де в основному поширена зелена і золотиста полива, а також безполивний розпис; для Полтавщини характерні червоні миски з широким розписом; красою оформлення та кольористістю відрізняється кераміка Поділля; високого рівня у своїй творчості, особливо техніці гравірування, досягли майстри Косова в Карпатах; умільці Сокальщини у Галичині та Хустщини на Закарпатті.

Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема, вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну та хліборобство – вирощування луб'яних культур – льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.

Виготовлення скла - гутництво - відоме в Україні ще з часів Київської Русі. Найбільшого розвитку воно набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлене наявністю потрібної сировини: піску, крейди, вапна, лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники виготовляли віконне скло, посуд, місткості для зберігання і транспор­тування харчових продуктів.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє Подніпров'я, Одещина, Карпати. З граніту виробляли млинові жорна, точильні бруски, колодязні жолоби, бруківку, димохідні комини, котки. Ракушняк і легкі вапняки йшли на будівництво.

Виробництво заліза та його обробка також надзвичайно давній промисел, який побутував задовго до нашої ери, і визначався наявністю покладів червоного та бурого залізняка і болотних руд - на Закарпатті, у Буковині та Галичині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Про це свідчать велика кількість топонімів з назвами рудня, гута, була, пов'язаних з переробкою болотяної руди. Значного поширення на території України набула металургія, основними видами якої були ливарство, ковальство, золотарництво. Досить розвинутими ремеслами були обробка шкіри та шевство, поширені вони були восновному в містах і довгий час відносилися до компетенції чоловіків. В сільській місцевості, в свою чергу, поширеними були ткацтво та обробка вовни.

Безпосередньо до виробництва заліза примикає ковальська справа, яка досягла значного розвитку по всій Україні (виготовлення сільськогосподарських знарядь, оківка колес та ін.)

Одним з найдавніших промислів була вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів. Вичинкою шкір для одягу займалися кушніри. З цією метою вони провадили низку досить складних операцій (просушування шкір, відмочування у спеціальному розчині з квасу, борошна, висівок і солі, ключування, вичищення, розтягування на рамі та ін.)

Лісові промисли охоплювали збираль­ництво (ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), заготівлю сировини (лику, берести, лози, кори), лісозаготівлю та лісосплав, деревне вугільство. Важливе значення мало виготовлення поташу, який використовувався для відбілювання полот­на, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни, а також викурювання смоли і вигонки дьогтю. Дьоготь використовувся у лікувальних цілях, а також для виробниц­тва шкір і змащення коліс. Видобування селітри застосовували для виготовлення пороху і скла та консервування продуктів харчування.

З другої половини XIX ст. народні ремесла й промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Виняток становили хіба що Полісся й Карпати.

Діапазон сучасних ремесел і промислів значно звузився, але ті види, що збереглися досьогодні, розвиваються як важливі складові декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебільшого художні запити населення.

 

Питання для самоконтролю:

1. Дайте визначення понять: рід, плем’я, народність, етнос, етногенез, нація, націогенез.

2. Назвіть основні етапи зародження та формування українського етносу.

3. Розкрийте теорію ранньословянського походження українського етносу.

4. Які основні концепції етногенезу українського народу?З якими явищами в житті різних народів повязана безперервність процесів етногенезу.

5. Завдяки чому відбувається процес консолідації народу.

6. Яку роль у формуванні української нації відіграв козацький період?

7. Проаналізуйте етнічний склад України. Визначити основні фактори що вплинули на формування українського народу.

8. З чим пов’язане застосування трипільної системи праукраїнцями.

9. Які допоміжні види господарства притаманні українському господарству?

 

 

Література:

1. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.

2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVII-ХVIII століття. - К.:Мистецтво, 1981.- 159 с.

3. Брайчевський М. Ю. Походження українського народу //Мате- ріали до української етнології. – 1995. – Вип. 4. – С. 14 – 23.

4. Вівчарик М. М., Капелюшний В.П. Українська нація: витоки, становлення і сьогодення. Навч. посібник. – К.: Олан, 2003. – 280 с.

5. Воропай О. Звичаї українського народу. – К.:Оберіг, 1993.- 590 с.

6. Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. − К.: Т-во „Знання України”, І99І. – 240 с.

7. Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. - К.: Абрис, 1994. 256 с.: іл.

8. Історія світової культури. - Либідь, 1994.-320 с.

9. Історія української культури /За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

10. Ковальчук О.В. Українське народознавство. - К.:Освіта, 1992.- испр. и перераб. / Гл. ред. М.Д. Аксенова. - М.: Аванта, 1999.- 704с.

11. Кононенко П. П. Українознавство: Конспект лекцій /П. П. Коно- ненко, А. Ю. Пономаренко. – К.: МАУП, 2005. – 392 с.