Нова Стратегічна концепція НАТО 2000 року

 

Чимала кількість положень Стратегічної концепції 1991 року була розрахована на складний і неоднозначний перехідний період у загальній системі міжнародних відносин, що настав після закінчення “холодної війни”. Власне, ці положення були розраховані на швидкоплинну, динамічну ситуацію, отже, багато в чому відігравали роль підґрунтя для формування остаточної стратегії безпеки альянсу. Концепція була орієнтована на увесь можливий спектр геополітичного вибору новоутворених держав, в тому числі, і насамперед, вибору, що його мали здійснити Росія і Україна. Достатньо пригадати, що Україна на той час залишалась ядерною держаною. Реалії, які склалися у Європі на кінець 1998 року (розширення НАТО на Схід, Балканська криза, політична нестабільність у Росії, відмова України та Білорусі від ядерної зброї, послаблення ролі ООН) зумовило необхідність істотно оновити концепцію 1991 року. Таке оновлення може мати неоднозначний вплив на вироблення політики України, зокрема, та на фактично нове середовище безпеки. Скажімо, декларативне знецінення ролі ООН, серед засновників якої є і Україна, не може не позначитись на зовнішньополітичній діяльності України.

По-перше, в новій стратегічній концепції НАТО не йдеться про необхідність наявності мандату РБ ООН щодо проведення операцій з підтримання миру.

Офіційна позиція України полягає у неприйнятності застосування військових методів врегулювання конфліктів без санкції РБ ООН. Разом з тим це положення не є однозначним. З одного боку, створення та нормативне закріплення нового у сучасній світовій історії прецеденту може мати непередбачувані наслідки, в тому числі й негативні. Фактично поставлено під сумнів ключове поняття сучасної системи міжнародних відносин - поняття державного суверенітету. За цих умов Україна, яка за перші роки незалежності значною мірою спиралась на формально-юридичні підстави у захисті своїх національних інтересів, у захисті суверенітету, змушена буде потерпати від нового співвідношення сил основних гравців світової політики. Тим більше, що в контексті постійного членства Російської Федерації в Раді Безпеки ООН таке положення означає певне послаблення впливу Росії на загальноєвропейські процеси. А отже - й намагання останньої відновити статус впливової світової держави. З огляду на стратегічний курс нашої держави на інтеграцію до євроатлантичних структур, з урахуванням незмінного бажання Росії впливати на ситуацію в Україні, цілком можна передбачити обмеження спроможності змінювати перебіг ймовірних подій, що розгортатимуться поблизу її кордонів.

По-друге, в новій Концепції не знайшли відображення раніше зафіксовані в документах НАТО положення щодо нерозміщення ядерної зброї на територіях країн - нових членів альянсу.

А саме можливість розташування ядерної зброї на території сусідніх держав - нових членів НАТО є одним з найбільш гострих питань захисту національної безпеки України. Така перспектива негативно впливає на розвиток системи регіональної безпеки (ЦСЄ). Вона змінює конфігурацію оцінок НАТО різними політичними силами всередині держави. Підтвердженням можливості таких змін може бути пропозиція Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України “внести на розгляд ВР України проект закону про скасування рішень і денонсацію зобов'язань України щодо статусу України як без'ядерної держави” у відповідь на розвиток подій в Югославії навесні 1999 року. Попри всю свою декларативність, ця пропозиція відбила фундаментальні зрушення у настроях окремих політиків у бік ізоляціонізму.

По-третє, концепцією не передбачається точне визначення меж відповідальності альянсу, йдеться про діяльність НАТО в усьому євроатлантичному регіоні (у т. ч. Регіоні ЦСЄ).

Як визначено в Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО, наша держава належить до Центрально-Східної Європи. Таким чином, це положення Стратегічної концепції можна розглядати як певну гарантію національної безпеки нашої держави. Але такий висновок є правильним лише за умов реалізації стратегічного курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур, яка, зважаючи на зростання переважно енергетичної залежності від Росії і переважно фінансової залежності від Заходу, вже не зможе базуватись на вільному виборі.

 

Висновки

Враховуючи вищесказане, можна зробити такі висновки:

· Незважаючи на ратифікацію російською стороною у 1999 році Договору про дружбу і добросусідство з Україною, яким вона фактично визнала Україну як незалежну державу, Росія не готова вести політичний діалог з Україною як із рівноправним стратегічним партнером. Вона тим самим провокує радикальні антиросійські умонастрої, насамперед у західних районах України, і фактично перетворює міжкультурний діалог на заручника своєї геополітичної гри.

· Росія продовжує проводити стосовно України політику опосередкованого тиску, що аж ніяк не відповідає принципам стратегічного партнерства. Це, в першу чергу, засвідчує її “попереджувальна” стурбованість розвитком відносин Україна - НАТО.

· Росія ще й досі не позбавилася бажання втягнути Україну де-факто у військово-політичний союз або, в крайньому разі, істотно обмежити можливості України виконувати роль актора у вибудовуванні системи європейської безпеки.

· Україні необхідно налагодити відносини з НАТО таким чином, щоб були створені певні гарантії на її підтримку у протистоянні такій політиці Росії.

 

Використана література

 

посібник «Історія українського суспільства» (З.І.Зайцева, Н.М.Довганик, В.Д.Бондаренко, І.Д.Дудко, О.І.Маманчук, О.М.Назарчук, Т.М.Ніколаєва, І.С.Погорєлова, П.В.Сацький, Н.Т.Якубенко)

 

Антонюк О. Національні інтереси України у контексті геополітики сучасної Росії // Політика і час. – 2000. - №5-6.

 

Антонюк О. Збереження територіальної цілісності – пріоритетний національний інтерес України і Росії // Політика і час. – 2000. - №9-10.

 

Білинський М. Зовнішньополітична орієнтація України на порозі ХХ століття // Політична думка. – 1994. - №3.

 

Василевський О.Л., Гончар М.Н. Структура геополітичних інтересів України. – К.,1995.

 

Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено. // Віче. – 2000. - №9.

 

Козакевич Є. Розширення НАТО та європейська політика України // Політична думка. – 1999. - №1 - 2.

 

Концепція національної безпеки України (схвалена Верховною Радою 16 січня 1997 р.) // Національна безпека України (1994-96 рр.). – К.,1997.

 

Концепция национальной безопасности Росийской Федерации // Независимое военное обозрение. Приложение к Независимой газете. – 2000. 14 – 20 января.

 

Лисицин Е. Національна безпека. Мистецтво стратегічного планування // Віче. – 2000. - №6.

 

Лисицин Е. Стратегічне партнерство – поняття сучасне // Віче – 1999. - №2 (83).

 

Мадіссон В., Шахов. Глобальні проблеми та національний інтерес у зовнішній політиці // Політологічні читання. – 1993. - №4.

 

Мурадян А.Л. Самая благородная наука. Об основных понятиях международной политической теории. – М., 1990.

 

НАТО. Довідник. - К.: Основи, 1997.

 

НАТО після Вашинтонгського самміту: можливості для Європи. - К., 2000.

 

“Партнерство заради миру”: рамковий документ. Ухвалений главами держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради, що відбулося в Штаб-квартирі НАТО в Брюсселі 10-11 січня 1994 року.

 

Північноатлантичний договір: Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949р

 

Стратегічна концепція альянсу: Погоджена главами держав та урядів, які взяли участь у засіданні Північноатлантичної ради в Римі 7-8 листопада 1991 року.

 

Україна у геополітичному інтер’єрі ХХ століття // Політична думка. – 1994. - №3.