Народження нових форм історичного пізнання.

Тема 3. ФОРМУВАННЯ ТЕОРІЇ ІСТІЇ В МОДЕРНУ ТА ПОСТМОДЕРНУ ДОБУ

 

 

ПЛАН

1. Криза історичної науки. Народження нових форм історичного пізнання.

2. «Нова історична наука».

3. Мікроісторія.

4. Неомарксиз.

Криза історичної науки. Народження нових форм історичного пізнання.

Як зазначалося у лекціях 1,2 і 5 наприкінці ХХ ст. відбулася криза класичного історизму.

Ця криза виявляє себе у глибокій внутрішній трансформації, яка проникає і на поверхню академічного життя –

· у важкій зміні поколінь,

· інтелектуальних орієнтаціях і дослідницьких парадигмах,

· самій мові історії.

В плив марксизму на історіографію ХХ ст. був надзвичайно потужним. І це не може пояснюватися виключно політичними або ідеологічними мотивами. Справа в тому, що формаційний підхід дає непогано працюючу соціальну модель, яка

· дозволяє вивчати суспільний розвиток «через призму дії факторів об’єктивних, від людської волі і свідомості незалежних» (М. Барг);

· встановлювати певну періодизацію історії суспільства;

· розуміти історичний процес як законологічну послідовність етапів, що замінюють один одного;

· виявляти генетичні і причинні зв’язки між цими етапами;

· вивчати взаємодію між країнами і народами, що знаходяться на різних рівнях розвитку.

В той же час треба пам’ятати, що даний підхід, як і будь який інший, не є абсолютним, має певні кордони свого застосування, не діє при дослідженні усього спектру суспільних відносин

Сучасна історіографічна ситуація все частіше і впевненіше характеризується як постмодерністська. При порівнянні 60-70-х рр. ХХ ст. з сучасним етапом можна чітко виокремити системні ознаки цього нового явища

Ø Перш за все, і головне, принципові відмінності у розумінні

o характеру взаємовідносин історика з джерелом,

o предмету і способів історичного пізнання,

o змістом і природою отриманого історичного знання,

o форми викладу і подальші інтерпретації історичного тексту.

Ø Однією з найголовніших ознак змін стало інтенсивне використання в історичних роботах джерел літературного походження за допомогою теорій і методів, що були запозичені із сучасного літературознавства.

 

Народження нових форм історичного пізнання.

v Головний виклик постмодернізму історії спрямований проти її уявлення про історичну реальність і, відповідно, про об’єкт історичного пізнання. Таким чином історична реальність і об’єкт історичного пізнання виступають в новому тлумаченні

§ не як щось зовнішнє для суб’єкту, що пізнає, а як те, що конструюється мовною та дискурсивною практикою;

§ мова розглядається не як простий засіб відображення і комунікації, а як головний змістоутворюючий фактор, що детермінує мислення і поведінку.

 

v По-новому ставиться питання не тільки про можливу глибину історичного розуміння, але й про критерії об’єктивності і засобах контролю з боку дослідника за власною творчою діяльністю. Від історика вимагається

§ прискіпливіше вчитуватися у тексти,

§ використовувати нові засоби для того, щоб розкрити те, що приховується за прямими висловлюваннями, і розшифрувати зміст змін у мові джерела, на перший погляд, ледве помітних,

§ аналізувати правила і способи прочитання історичного тексту тією аудиторією, для якої він був призначений.

 

v Серйозні зміни у зв’язку з формуванням постмодерністської парадигми в історіографії відбуваються у сфері професійної свідомості і самосвідомості істориків. Цей виклик вимагає переглянути

§ традиційно складені уявлення про власну професію,

§ про місце історії в системі гуманітарно-наукових знань,

§ про її внутрішню структуру і статус її субдисциплін,

§ про свої дослідницькі завдання.

 

Міжнародна методологічна дискусія з цього приводу підняла питання:

· теорії "раціональності" й теоріі "ідеальних типів" (М. Вебера),

· проблеми об’єктивності історичного пізнання,

· логіка історичного пізнання Б. Кістяківського,

· утвердження принципів теоретичного і методологічного плюралізму.

 

Набувають подальшого розвитку нові школи і напрямки в яких формуються нові концептуально-теоретичні засади дослідження історії.

v Ідеологічна і доктринарна поразка марксизму сприяло розквіту і поширенню міжгалузевої аналітичної соціальної історичної науки –. Французької школи "Анналів" (М. Блок, Ф. Бродель, Л. Февр, Ж. Ле Гофф).

Ø Набули ключового значення поняття історичної структури і людини як соціального організму.

Ø Міждисциплінарний підхід ґрунтувався на використанні методів і досягнень суміжних наукових дисциплін — антропології, соціології, психології, демографії, географії, біології, лінгвістики, історії мистецтва і літератури.

Ø Запропоновані підходи на засадах "Тотальної історії" і "Історичної довгочасності" сформували дослідницькі комплекси — "час", "простір", "шлюб", "сім’я", "дитинство", "сексуальність", "народна культура" тощо.

 

v Набуває значного поширення соціально-орієнтована історіографія США представлена "Прогресивними істориками" Ф. Тернером і Дж. Робінсоном. Головними парадигмами нового підходу стали –

Ø соціальний оптимізм і віра в процес модернізації.

Ø квантифікація (застосування економічних теорій, методів і моделей),

Ø розвиток історичної демографії й соціально-економічної історії,

Ø культурна історія в якій відбулося перенесення центру інтересу від структур і процесів на культуру, образи життя, внутрішні досвіди конкретних людей.

 

v "Критична соціальна історія" в Німеччині. Її представники Ф. Фішер, Х-У. Велер, Ю. Кока спираючись на спадщина М. Вебера й О. Хінтце та німецьку соціальну історію зорієнтували дослідження на проблеми

Ø індустріальних суспільств,

Ø людини в соціальній структурі суспільства,

Ø взаємозв’язок "цінностей" і внутрішнього досвіду,

Ø В основу було покладено порівняльно-історичні методи (Т. Шідер, Ю. Кока).

 

v Нова історична епоха висунула на перший план історичну науку постмодернізму. Це відбилося у трансформації модерних ідей у форматах запропонованих

Ø Л. Стоун "відродження історичного нарративу".

Ø "Метаісторія" Х. Уайта.

Ø "Історія повсякденностей", "Мікроісторія","Нова Культурна і Інтелектуальна історія", (К. Гінзбург, К. Поні, Ф. Бродель, П. Бурке, Н.З. Девіс, Х. Медік, Л. Нітхаммер та ін.).

Ø Історична Антропологія і Етнологія.

Ø "Нова історія жінок і гендерна історія".

 

Ці нова напрямки поставили перед дослідниками

· онтологічні та гносеологічні проблеми історії,

· проблему "історичного мислення" у філософії історії (Р. Колінгвуд).

· проблему теорія історичних циклів (О. Шпенглера і А. Тойнбі)

· проблему визначення концепції єдності світового історичного процесу (К. Ясперс),

· проблему сенсу в історії (К. Левіт, М. Мюллер, Ф. Фукуяма, Р. Козеллек),

· проблему аналітичної науково-теоретичної моделі раціонального пояснення історичних подій ("охоплючий закон" К. Гемпеля, "раціональне пояснення" У. Дрея).

· поняття "дисциплінарної матриці" Й. Рюзена.

 

Нова історична наука».

«Нова історична наука» або Школа «Анналів» (фр. École des Annales) – історичний напрямок, засноване Люсьєном Февром і Марком Блоком. Ця історична школа мала значний вплив на формування усієї світової історіографії протягом ХХ ст. Вона виникла і групувалася навколо провідних журналів, що називалися «Аннали» (з 1929 по 1939 рр.), «Аннали соціальної і економічної історії» (з 1939 по 1941 рр.), «Аннали. Історія, соціальні науки» (з 1994 р.а). З формуванням даного напрямку повязують революційні зміни в історичній науці.

Часом перемоги «Нової історичної науки» за звичаєм називають 70-ті рр. ХХ ст. На сучасному етапі більше схильні вважати про поширення проблем і труднощів в надрах цього напрямку. Проте саме оскарження концепції «переможців» свідчить про життєздатність самої науки, що не бажає абсолютного панування абсолютної теорії.

Надзвичайно важкою є спроба описати уявлення представників «Нової історії» не спотворивши їх. Тому залишається лише одна можливість – просто перерахувати найбільш суттєві особливості дослідницьких підходів істориків.

Ø «Економічної і соціальної історії не існує. Існує історія як така, в усій своїй цілісності, історія, яка є соціальною в силу самої своєї природи». (Л. Февр).

Ø Події політичної історії або дипломатичних стосунків, дії лідерів або конфлікти держав, війни, повстання, битви, страти самі по собі не є об’єктом історичного пізнання.

Ø Минуле людства повинно досліджуватися як цілісність усієї сукупності соціальних відносин, що формуються під впливом багатьох факторів, що впливають на життя людини. Це фактори економічні, географічні, кліматичні, демографічні, духовні, соціальнопсихологічні. Все, що має відношення до людини і його діяльності, підлягає вивченню історика, бо саме тут зосереджені «джерела життя» (Ф. Бродель) суспільства.

Ø Ідея глобальної, чи тотальної історії, за переконаннями її прибічників, передбачає прагнення до синтезу взаємодіючих та взаємоперетинаючихся матеріальних, природних, господарських, соціокультурних, психологічних впливів, що визначають життя людини у його історичному минулому.

 

Такий підхід спонукав до залучення даних суміжних наук – соціології, етнографії, географії і т, д., а також розширення кола історичних джерел. Прибічники «нової історичної науки» залучили результати досліджень археології, історії техніки, лінгвістики, промови священників, житія святих тощо. Це призвело до епістемілогічного повороту в історичній науці: джерело само по собі німе, питання йому задає дослідник, відповідно, цінності набуває навіть сфальсифіковане джерело, так як це комусь було вигідно. Так в працях прибічників школи «Анналів» виник діалог з минулим – найважливіший елемент нового підходу до вивчення історії.

 

Реалізація цієї ідеї потребувала

· перегляду всього дослідницького інструментарію джерел,

· введення принципово нових понять і категорій, що дозволяли окреслити нові уявлення про історію і форми її руху.

Ключовими серед них, безсумнівно, повинні бути визнані поняття «великої довготривалості» і «ментальність».

 

v Глибокий вплив на розробку поняття «великої довготривалості» здійснилифундаментальні дослідженняФ. Броделя (в першу чергу робота «Середземне море і середземноморський світ в епоху Філіпа ІІ» 1949 р.). Запропонований ним спосіб пояснення і аналізу історичного процесу здійснив «справжню революцію» (Л. Февр). Історична реальність, зачинена у певні просторові і часові межі, була розглянута Ф. Броделем як складна структура, цілісність яка визначається взаємодією чисельних процесів, що відбувалися у виділених істориком шарах цієї структури. Три найбільші розділи книги відповідали трьом шарам історичної дійсност і. Перший розділ присвячений опису структур, другий – кон’юнктур, третій – подій.

Рівень подій – традиційна історія війн, переговорів, битв, біографій – не становила інтересу для історика. Ф. Бордель включив її у свою капітальну працю після довгих коливань і роздумів скоріше з поваги до традиції і в силу звички. Він уважав, що події – «це пил», «короткочасні спалахи», які «інколи освічують інші шари дійсності». Проте, мить минає, і «темрява перемагає», реальність минулого залишається такою ж незрозумілою і такою ж таємничою.

Другий шар – кон’юнктурний – може бути описаний у поняттях процесів, що відбуваються у певний, достатньо довгий, але доступний вимірюванню проміжок часу. Це рух цін, коливання попиту і пропозиції, торгівельна кон’юнктура, соціальні зсуви, вдосконалення військової техніки, протиборство економічних тенденцій, стан фінансів. Цей шар, без сумніву, підлягає вивченню історика, проте не вичерпує його зацікавленості до пізнання минулого.

Перший шар історичної реальності – ось головне. Ось до чого повинні бути застосовані дослідницькі зусилля історика – і тільки історика, через те, що представники будь якої іншої науки тут безсилі, вважав Ф. Бордель. Структури, власне, і є той світ, де розгортається «історія людей в їх тісному зв’язку з землею, яка тримає їх на собі і годує». Це географічне середовище, гори, острови, конфігурації рельєфу місцевості, торгівельні шляхи, що існували з найдавніших часів, традиційні заняття людей. Це – «геоісторія», дещо більш значуще, ніж історія окремих суспільств і навіть цивілізацій. «Геоісторія» у подальшому набула розвитку у формі – соціоприродничої історії (про, що мова піде далі).

Увага історика прикута до структур практично нерухомим, що знаходяться поза часом, або, точніше, в часі, що здається застиглим. Під час «великої довготривалості», кажучи словами Ф. Броделя і його послідовників. Тільки «велика довготривалість» дозволяє бачити історію як «панораму всього людства» з «грою цивілізацій», що в ній розгортаються. У широкому сенсі «велика довготривалість» і є сама історія. Тільки вона дозволяє наблизитися до розуміння конкретних, постійних, повсякденних засад життя людини і с суспільства.

У Ф. Бродкля поняття «велика довготривалість» щільно пов’язана з поняттям «цивілізація», для якої обов’язкова не тільки «єдність у просторі», але й «нерозривність у часі». «Велика довготривалість» дозволяє, за переконаннями істориків, бачити у цивілізації дещо більше, ніж змінний комплекс культурно-історичних або соціопсихологічних особливостей народів і регіонів. Це те, що «не вмирає і не народжується»,що практично нерухоме, що життєздатніше усіх інших реалій історії.

Саме тому історик повинен пам’ятати про специфіку течії і вимірювання часу: реальність минулого, сума структур, систем і шарів, що взаємодіють, живе у різних потоках часу – стрімких змін і практично непомітних рухів. Останнє надає ключ до розуміння минулого на підставі сталості і безперервності його розвитку.

 

Проте з 60-х років ХХ ст. на школу «Анналів» поширюється вплив кліометричного підходу. Це спричинило до піднесення «структуралістської хвилі», - історики «анналісти» прагнули наслідувати вчених – представників точних наук, вони часто називали свої наукові підрозділи лабораторіями і вважали, що дослідження повинне використовувати кількісні підходи, якщо вона претендує на науковість.

 

v Поняття «ментальність» зявилося в арсеналі істориків «нової історичної науки» завдяки роботам М. Блока і Л. Февра. Ствердження цього поняття відбулося пізніше завдяки роботам Жоржа Дюбі. Він вважав, що «ментальність» «це система у русі, що являє собою предмет історії, але при цьому всі її елементи щільно пов’язані між собою, це система образів, уявлень, які у різних групах або стратах, що складають суспільну формацію, співвідносяться по різному, але завжди лежать в основі людських уявлень про світ і про своє місце у цьому світі і, відповідно, визначають вчинки і поведінку людей.

Усі взаємовідносини всередині суспільства настільки ж безпосередньо і закономірно залежать від подібної системи уявлень як і від економічних факторів. Ментальність розуміється як світ віри, символів, культурних взірців, сталих стереотипів виховання, досить часто повністю не усвідомлених, утаємничених від самих їх носіїв (А. Я. Гуревич). Цей світ реальний і об’єктивний, він підпорядкований руху часу «великій довготривалості». Це одна з тих усталених, безперервних і малорухливих структур, яка, поряд з навколишньою природою, економічною і соціальною організацією складає необхідну передумову історичної дійсності. Введення категорії ментальності дозволило історикам здійснити те, що здавалося неможливим: побачити світ минулого очами самої епохи.

v Так як історія повинна була стати наукою полідисциплінарною, синтезуючою методи і висновки географії, економіки, соціології, лінгвістики, психології, етнографії і антропології то вона неминуче постала перед завданням – появи людського (М. Блок). Предмет історії людина, і тому сама історія повинна була зробити мужній крок, щоб стати антропологічною, або заявити про себе як про історичну антропологію (Ж. Ле Гофф, А.Я. Гуревич, Ж. Дюбі).

Розшукувана тотальність глобальної історії представниками школи «Анналів» була реалізована через пізнання діючої людини – носія цивілізації і її народження.

 

Характерними рисами бачення історії представниками «нової історичної науки» були:

Ø Визнання і обґрунтування ефективності системного аналізу суспільства. Соціальне ціле є складною системою, що розпадається при логічному розгляді на чисельну кількість підсистем, що внутрішньо єдині та взаємодіючі між собою.

Ø Увага до об’єктивних процесів, що відбуваються на різних рівнях соціального цілого у різних часових потоках, що включені у «велику довготривалість» існування безперервних і спадкоємних структур.

Ø Відмова детермінізму і розуміння історії як складної функціональної взаємодії багатьох систем, процесіві компонентів історичної реальності минулого.

Ø Підкреслене засудження «історії подій», констатація неможливості «побачити дійсність минулого крізь призму у хронологічній послідовності розташованих подій історії». Штучна дійсність замінюється реконструкцією реальності, у межах якої вичленовують не події, а об’єктивні системи і процеси, включаючи ментальність.

Ø Висунення концепції «тотальної», або «глобальної» історії, що синтезує структури, процеси, їх взаємодію в єдину цілісність історичної реальності. Це дозволило підняти раніше невідомі сфери історичних розвідок. Були створені історії смерті, клімату, відношення до жінок, сім’ї і шлюбу, уявлень про час і простір, дитинства.

 

Прибічники «нової історичної науки» надавали перевагу найбільш масовим сукупностям і вимірюванню при аналізі соціальних явищ. Застосовувався вибір достатньо великих часових довжин, щоб побачити глобальні соціальні зміни. Такі вихідні завдання визначили і методи. Пріоритет серійності та підрахунку потребував адекватного джерела і визначення простих ознак, які дозволяли б виокремлювати з джерела обмежене число характерних рис або властивостей, зміна яких в часі і необхідно було простежити: ціна, прибутки, розмір багатств, професійний поділ, народження, шлюби, смерті, назви творів, типи видань, формули доброчинності тощо. Відштовхуючись від цих факторів

· можна було вивчати еволюцію окремих явищ,

· та перш за все за їх допомогою можна складати більш-менш складні моделі.

За цих обставин в надрах «нової історичної науки» народився своєрідний науковий волюнтаризм.

v Для цих істориків існував лише той об’єкт, який був сконструйований певними методами, в залежності від гіпотези, що підлягала емпіричній перевірці.

v Самі гіпотези сприймались як реальні об’єкти.

v Ці підходи стверджували виключність, що не викликає запитань, макроісторичної перспективи.

На кінець 70-х – на початку 80-х рр. виникає відчуття кризи соціальної історії. Це відбувалось у той час, коли вона виглядала переможницею.

· При забезпеченні інформатикою можливості фіксування, зберігання та використання значно масовіших даних,

· відбувалось звуження спеціалізації і обмеження поля конкретних досліджень,

· ізольованість їх одне від одного,

у той час як поле самої історичної науки рахувалось раз і на завжди відкритим і загальним.

Під загрозою опинилися парадигми, що об’єднували соціальні науки, йшли в минуле численні прийми міждисциплінарної співпраці. Все це ставило під сумнів достовірність макроісторичного підходу до соціальних явищ. Симтомом цієї кризидовіри стало висування мікроісторії.

 

Мікроісторія.

Мікроісторія це напрямок в історичній науці, що займається розглядом малих територій і популяцій (містечко, село, окрема родина) минулого з метою вивчення повсякденного життя і ментальності «маленької людини», яка традиційно нівелюється в історії.

Мікроісторичний аналіз передбачає вивчення окремих явищ, що відбуваються в житті окремих людей минулого, з метою виявлення пануючих уявлень і тенденцій в суспільстві у цілому. В останні роки мікроісторичний аналіз часто стає предметом суперечок між істориками. Яскраво це демонструють відмінності американського і французького підходів.

Ø Американський стоїть на позиції, що в центрі мікроісторичного підходу лежить «парадигма ознаки».

Ø Французький сприймає мікроісторію як спосіб підходу дослідника соціальної історії до організації об’єктів.

Такі варіанти вже простежувались у роботах італійських дослідників, які першими спробували експериментувати у цьому напрямку. Вперше мікроисторичний підхід сформулювала у 70-х рр. ХХ ст. невеличка група італійських істориків, що були об’єднані спочатку в журналі «Quaderni Storici» (Історичні блокноти), а з 1980 р. навколо серії «Microstorie» під керівництвом Карло Гінзбурга (1939) та Джовани Леві (1939).

 

Мікроісторія не є комплексом загальних ідей, не наукова школа і тим більше не автономна дисципліна, як досить часто намагаються стверджувати. Мікроісторія не віддільна від практики істориків, від тик перепон, з якими вони зтикаються у ході своїх досліджень. Вона народилася як реакція на певний стан соціальної історії, як прагнення переосмислити деякі її концепції, завдання і методи.

Вирішальним у визначенні мікроісторії є зміна масштабу аналізу. Гінзбург і Поні повертаються до старої мрії цілісності історії, але вибудуваної «знизу». Такий підхід робить можливим відтворення пережитого і невідільно від нього.

Дж. Леві у своїй книзі «Нематеріальний спадок» досліджує історію села Сантена у П’ємонті за 50 років (друга половина XVII – перша половина XVIII ст.). Рамки дослідження обмежені, проте інтенсивність його досить висока. Він зібрав усі зафіксовані документально події біографій усіх жителів села. Задум полягав у тому, щоб за найбільш очевидними загальними тенденціями виявити соціальні стратегії, які застосовували різні дійові особи в залежності від їх положення і їх особистих сімейних, групових, та інших можливостей. Проте, якщо розглядати довший проміжок часу, значення всіх особистих і сімейних стратегій зменшиться, і всі вони розчиняться у загальній відносній рівновазі. Приймаючи до уваги багато приватних долей, вони намагаються відтворити простір існуючих можливостей, в залежності від ресурсів кожного індивіду або кожної групи в середині соціальної структури.

Мікроісторичний підхід мав на меті

· збагатити соціальний аналіз,

· запропонувати більше розмаїття його варіантів, більш складних і більш рухливих.

Проте цей методологічний індивідуалізм має свої кордони, оскільки в кінцевому рахунку завдання полягає у тому, щоб з’ясувати правила устрою і функціонування соціального цілого.

Мікроісторія, запроваджуючи різноманітні та чисельні контексти, постулює, що кожний історичний персонаж бере участь прямо або опосередковано у процесах різних масштабів і різних рівнів, від самого локального до самого глобального і, відповідно, вписується в їх контексти. Тут немає розриву між локальною і глобальною історією і тим більше їх протиставлення одна одній.

 

Неомарксизм.

З певною кризою модерної історії знову відбувається повернення до постулатів марксизму – матеріалістичного розуміння історії. Ю.І. Семенов («Философия истории»), В.М. Романов («Историческое развитие культуры. Психолого-типологический аспект»), С.М. Чухлеб, Д.Є. Краснянський («Комментарии к материалистическому пониманию истории») (Росія).

Цьому сприяє декілька факторів:

По-перше, загальновідомо, що масштабні ідеологічні явища краще осмислюються на певній історичній дистанції. З часу переходу до нових реалій світу ця дистанція вже склалася.

По-друге, з 90-х рр. ХХ ст. на пострадянському просторі відбувається зміна ментальних парадигм. Якщо раніше домінувала монологічна орієнтація, то зараз формується діалогічна свідомість, що дозволяє оцінити марксизм у загальнофілософському та загальнонауковому контексті.

По-третє, сучасна свобода дозволяє науковцям більш критично і вдумливо віднестися до марксистських ідей, які в минулому подавалися як беззаперечні істини.

Неомарксизм визнає, що матеріалістичне розуміння історії потребує суттєвих коректив, як в плані окремих елементів, так і в плані концептуальних положень. В головному це зумовлено тим, що соціальний прогрес ХХ ст. не знайшов свого відображення в марксизмі (радянського догмату). У посмарксову епоху виникли соціологія, антропологія, культурологія та багато інших наукових дисциплін, що революційно змінили погляд на світ людей.

Спроби модернізації марксизму на заході йшли трьома шляхами:

1. Філософська і соціальна теорія Маркса приймалась безумовно, а політична доктрина сприймалась як базова з подальшою переробкою.

2. Орієнтація на домарксистські філософські напрямки, і перш за все гегельянство з надзвичайним посиленням діалектики.

3. Поєднання марксизму з різними напрямками як то: фрейдизм, структуралізм, екзистенціалізм (філософія існування — акцентування уваги на винятковості буття людини, проголошення його ірраціональним, ідея подолання, а не розкриття людиною власної сутності, з великим акцентом на глибину її емоційної природи), феноменологія і т.і.

Проте вони виявились неспроможними забезпечити гармонійний розвиток теорії. Неомарксисти висунули новий підхід подальшого вдосконалення марксизму через інтеграцію в його тіло новітніх теоретичних і методологічних підходів.

· Відмова від протиставлення матеріалістичного і ідеального (основне питання філософії) та перехід до нового постулату. Використання самого поняття матеріальне не коректне у соціальній теорії. Суспільство розглядається як матеріальну систему в цілому. Дослідження внутрішньої структури суспільства, структурний і функціональний аналіз не потребують протиставлення ідеального і матеріального і не потребують самого терміну «матерія». Свідомість розуміється не як те, що протистоїть соціальній матерії, а як внутрішній момент соціальної діяльності.

· Критичне переосмислення схематичного використання гегелівської діалектики в аналізі соціальних процесів.

· Спроба соціальної теорії розглядати життя тільки детермінаціонно незаконна. Життя соціально-історичного організму включає в себе як необхідні детермінаційнв фактори, так і випадкові (акцидентальні).

Неомарксистами висувається нова методологічна база теорії.

v Соціальна теорія повинна складатися з декількох пояснювальних рівней:

Найвищій рівень – неминуче найабстрактніший, наскрізь прорізаний детерміністськими поясненрнями. Тому, що саме тут створюється загальна модель соціуму, виявляються цого основні константи і закони. Матеріалістичне розуміння історії і є теорієй токого рівня.

На наступник рівнях детермінація зменшується, випадкове стає формою буття, а роль детермінуючого фактору може виступати як випадковість.

v Ключова концепція Теория социальных «мутаций». Під мутацією розуміється випадкове, але не довільне змінення сутності. Будь-які соціальні зміни передбачають механізм соціальної мутації.

Доречно сказати, що в результаті серії успішних мутацій може мінятися характер не тільки окремих суспільств, але й хід історії в ціломуСаме це відбулось в останні чотириста років. Хахідноєвропейський капіталізм є результат цілої серії успішних соціальних мутацій, що породили соціальну форму принципово відмінну від форм, що існували раніше. Ефективність і міць цієї форми такі, що хід людської історії був змінений докорінно (космос, атомна енергетика, клонування, штучний інтелект).

 

v Відмова від економічного детермінізму (матеріальне виробництво).

§ На рівні макросоціологічної теорії доречно вести мову про економічний детермінізм. Проте при аналізі конкретних соціально-історичних організмів треба констатувати значущість специфіки інших сфер суспільного виробництва.

характер

§ Спосіб виробництва досить часто залежить від природного середовища,а не як в концепції Маркса виключно від внутрішніх факторів.

§ Взаємодія виробничих сил від виробничих відносин не має жорсткої форми.

 

v Відмова від соціального детермінізму. Перегляд догматичних термінів марксизму – «базис» і «надбудова». Сфера матеріального виробництва разом з соціальною сферою складають базис суспільства, а регулятивна і символічна сфери складають надбудову. Таким чином суспільство пронизано певною лінією соціальної детермінації.

 

v Відмова від лінійної схеми зміни формацій. Формаційний підхід повинен базуватися на розумінні життя людського суспільства як природно історичного процесу, де соціально-історичні організми розгалужуються в часі і просторі та приймають ті або інші форми не у відповідності з закладеною в них з самого початку надімперичною сутністю, а у відповідності до розмаїття форм взаємодії соціальних констант цих організмів і середовища. Таким чином, з одного боку, формаційний підхід повинен окреслити жорсткі орієнтири для класифікації, з іншого, ці жорсткі орієнтири не повинні придушувати емпіричне розмаїття, а максимально його відбивати. В цій моделі певні труднощі виникають через те, що «формації» є поняття, що виступають і в якості визначення стадій історичного розвитку і в якості визначення типів історичного розвитку. Саме тому неомарксисти пропонують збереження поняття «суспільно-економічна формація», але за позбавлення її стадіального значення.

 

v Відмова від традиційного марксистського розуміння ролі класової боротьби і соціальної революції. Класова боротьба виявляється лише одним з моментів механізма соціальних змін. Більш того, вона не загальна сила. Існує величезні періоди часу, коли класова боротьба не грає ніякої ролі в соціальній динаміці.

 

 

v Відмова від традиційного марксистського поняття держави як апарату насильства одного класу над іншим. Неомарксисти погоджуються з тим, що ця норма відбиває реальність, але й погоджуються з визначенням Максиміліана Вебера (1864-1920, німецький вчений, один з засновників соціології), що існує взаємозалежність класів та суспільних інтересів, тому держава розглядається ним як апарат легітимного насильства.