Культурний розвиток України

 

84.1. Розвиток освіти і науки в 1946-1990 рр.

Війна, німецька окупація надовго зупинили розвиток освіти в Україні. За ці роки школи й вищі навчальні заклади були повністю зруйновані. Однак відразу після визволення території України від німецько-фашистських загарбників у надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відновлена мережа ВНЗ, значна частина шкіл. У 1944-1950 роках у республіці було побудовано, а та­кож відбудовано 1669 повністю і частково зруйнованих шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак шкільна мережа не задовольняла наявних потреб. Значна кількість цих закладів, особливо в сільській місцевості, а також у робітничих селищах, розміщувалася в мало присто­сованих для занять приміщеннях. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах, обладнанні. Труднощі, що стояли перед освітньою системою у повоєнний період, привели до швидкого зростан­ня кількості вечірніх шкіл, особливо в містах. Були засновані також курси для дорослих, професійні за­очні школи. У 1953 році здійснено перехід до обов'яз­кової семирічної освіти.

Унаслідок проведеної після війни реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 до 325 тис. у 1956 р. Щоправда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх відділеннях, що загалом негативно впливало на рівень фахової підготовки. На кінець 50-х років було в основному відновлене загаль­нообов'язкове початкове навчання, закладені основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8 – 10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти.

Наприкінці 1950-х років семирічні і десятирічні школи були перетворені на восьмирічні (обов'язкові) та оди­надцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою, що нагадувало попередні уніфіковані трудові школи. Випускники середніх шкіл, за винятком 20% кращих учнів, були зо­бов'язані попрацювати принаймні два роки перед вступом до вузів.

У 1956 р. у республіці почали діяти школи-інтернати, а з 1960 р. — школи подовженого дня. З 1966 року відповідно до рішень XXIII з'їзду КПРС почалося впровадження загальнообов'язко­вої десятирічної освіти. Перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР був у основному здійсне­ний до 1976 року. Суттєві зміни вносилися у зміст навчально-виховного процесу. Увага акцентувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкрет­ними знаннями з природничо-технічних, еко­номічних та суспільних наук. Одночасно запровад­жувалося навчання дітей з 6 років, 8-річні школи було реорганізовано в 9-річні, середні — в 11-річні, а професійно-технічні училища різних типів – в єдиний тип навчального закладу – середні про­фесійно-технічні училища. У школах республіки з'явились вчителі, чия праця позначена талантом і творчістю, новатор­ськими пошуками. Серед них Герої Соціалістичної Праці В.О. Сухомлинський, Г.Д. Нестеренко, І. Г. Ткаченко та ін.

В умовах тоталітарного режиму процес навчання і виховання молоді був край заполітизованим, освіта страждала від формалізму і гонитви за показниками. Створювалися штучні перепони для навчання дітей українською мовою. Однак як би критично ми сьогодні не оцінювали той політичний режим, що створила радянська влада, але не можна не визнати, прагнучи до об’єктивності, що за будь-якої іншої влади Україна навряд чи так швидко змогла пройти шлях від майже суцільної неписьменності до суцільної писемності та загальної і обов’язкової середньої освіти. До того ж у цілому за якістю середньої освіти наша країна не тільки не поступалася іншим країнам, але багато в чому й випереджала їх, про що свідчать тодішні перемоги наших школярів на найбільш престижних міжнародних конкурсах і олімпіадах.

Господарські реформи потребували все більше і більше фахівців з вищою освітою. Тому мережа вузів неухильно розширювалась. У 1964 році був за­снований Донецький університет, у 1972 — Сімферопольський, у 1985 — Запорізький, а згодом — Прикарпатський та Волинський. При великих промислових підприємствах було організо­вано загальнотехнічні та загальнонаукові факульте­ти. Розширювалася підготовка спеціалістів з нових галузей науки і техніки. Всього у 1980-ті роки в Україні діяло 145 вищих навчальних закладів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Велика кількість українців здобували освіту в навчальних закладах Москви й Ленінграда, які виконували роль загальносоюзних навчальних центрів. Слід відмітити й те, що вища освіта на той час була безоплатною і реально доступною для дітей з сімей робітників і селян. Більше того: саме ця категорія молоді користувалася певними перевагами при вступі до вищих навчальних закладів. Такий підхід до формування радянської інтелігенції вважався в той час соціально справедливим і виправданим. Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирі­шувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основ­них напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. По­ряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного науко­вого комплексу й перебувала під впливом загальної державної по­літики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі: ядерну енергетику, косміч­ну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світо­вих систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа ака­демічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персо­налу. Професія науковця стала престижною.

Розширювалася мережа науково-дослідних установ. Якщо в 1945 р. в УРСР їх налічувалося 267, то в 1950 – 462, в т.ч. більше 30 академічних інститутів. У середині 1950-х рр. у складі академії налічува­лося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. У 1946 році після смерті О.Богомольця президентом АН УРСР був обраний О. Палладін, відомий учений біохімік, який мав великий досвід науково-ор­ганізаційної роботи і користувався авторитетом в академічних колах.

Зусилля вчених України спрямовувалися пере­дусім на розв'язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію „плану перетво­рення природи”, який висунув Сталін у 1948 році. По­при всі труднощі морально-психологічного порядку, некваліфікованого втручання в наукове життя партійних і державних чиновників, репресії, ук­раїнські вчені збагатили науку багатьма фундамен­тальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракет­ної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. Учені України взяли активну участь у підготовці до запуску пер­шого штучного супутника Землі в жовтні 1957 p., польоту в космос першої в світі людини – Юрія Гагаріна (1961). У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини Сергій Павлович Корольов. Натомість до України був направлений з Росії Михайло Кузьмич Янгель. Під його керівництвом конструкторське бюро «Південне» у Дніпропетровську розробило найкращі в світі бойові ракетно-космічні системи.

Ґрунтовні дослідження проводились у галузі квантової теорії поля, теорії ймовірності, обчислювальної машинної техніки. Під керівництвом С. Лебедева в Інституті електротехніки в 1948-1950 pр. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислюваль­ну машину. З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослід­ження в галузі фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику над­низьких температур, радіофізику успішно до­сліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. У галузі технічних наук були також розроблені й впроваджені у вироб­ництво технологія одержання надміцного чавуну, електровимірювальні прилади та ряд автоматичних регуляторів для гідроелектростанцій, нові, більш сучасні врубові машини й вугільні комбайни. З 1948 р. розпочалися дослідження в галузі порош­кової металургії.

В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім'я його організато­ра академіка Є.Патона, успішно досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод елек­трошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден тощо. 3 1953 р. після смерті батька і донині Інститут електрозва­рювання очолює академік Б.Є. Патон, котрий одночасно є президентом Академії наук України.

В УРСР проводились дослідження в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних на­ук, у вивченні та використанні гідроенергетичних ресурсів республіки. В галузі сільського господар­ства діяльність учених спрямовувалась на виведен­ня нових зернових і технічних культур, високопро­дуктивних порід худоби, на застосування нових до­брив та удосконалення методів обробки ґрунтів.

Значної шкоди розвитку біологічних наук зав­дала «лисенківщина». В 1947-1948 pр. відновилися переслідування генетиків. Біолог Трохим Лисенко оголосив ген міфічною частинкою. Біологів, які в проблемах ге­нетики стояли на наукових позиціях, було піддано нищівній критиці як „безрідних космополітів", що на багато років загальмувало розвиток перспектив­них напрямів біологічної науки і зумовило відста­вання в цій галузі від світового рівня.

У 1960-1980-ті рр. екстенсивний розвиток економіки ви­значив такий же шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані нау­кові установи, відділи та лабораторії, виникали чис­ленні підрозділи. Більшість з них займалася перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних про­блем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін.). В уста­новах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо у 1960 році їх нараховувалося 3,6 тис., то 1985 – 15,3 тис. осіб Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза.

Головною організацією в СРСР із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, очолюваний впродовж двох десятиріч академіком В.Глушковим. У складі академії створено найбільші у світі центри наукових досліджень у га­лузі зварювання металів, зварних конструкцій і но­вих металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Фундаментальні дослідження бу­ли виконані в галузі твердого тіла й низьких темпе­ратур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазми і керованого термо­ядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на тери­торії України. Виведені нові сорти жита, пшениці, кукурудзи, цукрових буряків, кормових культур, винайдено нові засоби боротьби з хворо­бами плодових рослин і виноградників.

Протягом 1970–1985 pр. понад 13 тис. науко­вих розробок учених Академії наук УРСР було впроваджено у виробництво. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР у середині 1980-х років. Найпо­тужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК «Інститут електрозварювання ім. Є. Патона», «Інститут проблем матеріалознавства», НТК «Інститут кібернетики ім. В. Глушкова», «Інститут надтвердих матеріалів». Однак виробнича сфера об'єктивно не бу­ла зорієнтована на сприйняття наукових новацій і прогресивних ідей. Жорстке планування з постійно зростаючими показниками зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства ви­користовувати досягнення НТР, штовхало на по­шук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвит­ку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшо­го тим же методом адміністративного тиску, велика їх кількість циркулювала лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту в сфері виробництва. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового ком­плексу і великі наукові проекти загальнодержавно­го значення.

Особливо нелегкими були 1960–1980 pр. для працівників гуманітарних наук. На їх розвитку позначились періоди відлиги, реакції і за­стою. На зміну культу особи Сталіна прийшло справжнє самодурство М. Хрущова, потім настав час брежнєвського застою і спроб запровадити в ідеології трохи оновлений сталінізм. І на догоду компартійному вождю вимагали „творити” науку, прославляти існуючий політичний режим, виводити «закономірності». Незмінною складовою праці науковців усього спек­тра суспільних наук мали бути так званий «класовий підхід», вихваляння «розвинутого соціалізму» та критика буржуазно-націоналістичних концепцій.

Однак, незважаючи на ідеологічний контроль, ук­раїнськими вченими-економістами, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями було опубліко­вано ряд цікавих наукових розробок. Так, історик Михайло Брайчевський написав кілька глибоких наукових розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема: «Коли і як виник Київ», «Походження Русі», «К происхождению древнерусских городов». У 1972 p. з'явилася праця вченого «Приєднання чи возз'єднання», в якій була піддана критиці офіційна інтерпретація Переяславської уго­ди, викладена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією, 1654 – 1954 pp.». У 1979 р. завершив свою історико-філософську працю «Лист до російських та українських істориків» історик та філолог Юрій Бадзьо. В ній він поставив під сумнів офіційну теорію про триєди­не походження трьох слов'янських народів – російського, українського і білоруського.

Науковими колективами було видано низку фун­даментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва, які, втім, не одержали однозначно позитивної оцінки наукової громадськості, особливо за­рубіжної. Серед них варто назвати такі багатотомні публікації, як «Історія Української РСР», «Історія міст і сіл Української РСР», «Археологія Ук­раїнської РСР», «Історія українського мистецтвоз­навства», «Історія української літератури», «Слов­ник української мови», «Українсько-російський словник». Були випущені також «Українська Ра­дянська Енциклопедія», «Радянська енциклопедія історії України» та ін. Зрозуміло, що в умовах тодішнього політичного режиму й компартійного диктату зазначені видання давали дещо скривлену картину історичного минулого і радянської дійсності, однак вони були написанні професійно й містили величезний фактичний матеріал.

Учені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з переви­дання української літературної класики, виявили й зібрали в архі­вах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науково­му й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видан­ня творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічно­го зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних до­сліджень творчості українських письменників різних поколінь.

8.4.2. Розвиток літератури та мистецтва.

Упродовж другої половини 40-х – першої половини 80-х рр. ХХ ст. на розвиток української культури значною мірою впливали політичні процеси, що відбувалися в ці часи в країні.

У повоєнний період керівництво СРСР зробило спробу повернутись до практики контролю над творчим процесом. Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено А. Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1946–1948 pр. було прийнято низку постанов ЦК ВКП(б) з питань розвитку літератури і мистецтва, які характеризувались грубим і некомпетентним втручанням у творчу діяльність, запереченням елементарних художніх свобод.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 pік, коли було піддано необґрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Цей вірш був названий «ідейно порочним твором», а автора змусили опублікувати принизливе каяття. M. Рильському нагадали про «серйозні ідеологічні помилки»,нагадали М. Рильському, критикувалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький» тощо.

Все це негативно позначилася на розвитку вітчизняної культури. Однак всупереч обставинам українська література в цей період збагатилася низкою високохудожніх творів. Серед них: збірка віршів М. Рильського «Троянди і виноград», романи М. Стельмаха «Кров людська – не водиця», романи Ю. Яновського «Жива вода» і «Нова книга», П. Панча «Запо­рожці», Натана Рибака «Так сходило сонце». Плідно працювали П. Тичина, В. Сосюра, О. Вишня, А. Головко, І. Ле, А. Малишко, Л. Первомайський та ін. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість Олесь Гончара, автора трилогії «Пра­пороносці», повісті «Земля гуде». До помітних явищ літературного життя належала кіноповість О. Довженка «Зачарована Десна».

Справжню славу принесла випускниці Київського художнього інституту Тетяні Яблонській її дипломна картина «Хліб», на якій зображена мирна праця хліборобів після війни. У подальші роки Яблонська напише багато чудових картин, стане академіком живопису, але найбільшою мірою дух свого часу буде переданий саме у названому творі.

Характерною ознакою часу стала художня самодіяльність населення. Наприкінці 1950-х рр. у республіці функціонувало 160 тис. гуртків художньої творчості, в яких брало участь близько 1,5 млн. людей. У подальші роки цей процес набував усе більшого розмаху, Наприкінці 1970-х рр. у художній самодіяльності брало участь 4,5 млн., тобто кожний одинадцятий житель республіки. Тож пересічні люди – робітники, службовці, колгоспники, студенти і школярі – були вже не тільки споживачами культурних цінностей, але й їх творцями, адже за рівнем своєї майстерності дехто з них не поступався професійним митцям. Українська культура спиралася на широку соціальну основу.

Після смерті Й. Сталіна критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному від­родженню в Україні. Так, у період політичної відлиги (1956 – 1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. „Відлига”, як було названо цей період за однойменним твором І. Еренбурга, розкріпачила твор­чий потенціал українського народу, сприяла підне­сенню національної гідності та самосвідомості, збе­реженню й примноженню духовних і моральних сил для подальшої боротьби. Знову було відкрито поставлено питан­ня про збереження української мови та розширення сфери її вживання. Газети «Радянська культура», «Радянська освіта», «Літературна газета» та ін. друкували численні листи письменників, учителів, викладачів вузів із закликами й вимогами поширю­вати українську мову, боротися за її культуру, підносити красу й милозвучність.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву «шестидесятників», оскільки піднесення їх творчої діяльності припало на 60-ті роки ХХ ст. Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукопи­сах.

Серед зачинателів руху «шестидесятників» були прозаїки і поети Ліна Костенко, Василь Симоненко Борис Олійник, Віталій Коротич, Іван Калинець, Василь Стус, Григір Тютюнник, Євген Гуцало, критики Іван Дзюба, Іван Світличний та ін. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України.

Однак уже у другій половині 1960-х рр. почалось згортання «відлиги», розпочався новий наступ на українську мову та культуру. Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав сам лідер комуністів республіки В. В. Щербицький виголошенням звітної доповіді на XXV з'їзді Компартії України (1976) російською мовою.

«Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шістдесятників». Більшість з них були репресовані, а В. Стус, В. Марченко, О.Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка. І. Драча, М. Вінграновського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв надмірну увагу негативним явищам сталінського періоду.

Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.

Разом з тим ук­раїнська література у 60-80-ті рр. поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письмен­ника Олеся Гончара, який в цей час видає низку чудових творів, серед яких роман у новелах «Тронка». Особливо величезний резонанс с суспільстві мав його роман «Собор» через гостру постановку питання про збереження національної культурної спадщини.

Надзвичайною поетичністю і особливим романтичним творчим почерком характеризуються романи Василя Земляка «Лебедина зграя» і «Зелени млини», в яких він показав українське село напередодні колективізації. Трагічну картину голоду 1932-1933 рр. змалював Михайло Стельмах в романі «Чотири броди». Великий успіх у читачів мали твори Павла Загребельного «Розгін», «Диво», Василя Дрозда «Катаст­рофа» Івана Білика «Меч Арея», Юрія Мушкетика «Біла тінь» та ін.

Період 1960-1980-х рр. характеризується справжнім підйомом української кінематографії. Лише протягом шести років (1971-1976) українські кінематографісти випустили 117 художніх фільмів, 119 серій телефільмів, 40 повнометражних документальних і науково-популярних стрічок, 1,5 тис. короткометражних фільмів усіх видів. «Поетичне українське кіно» виділяється на тлі значного числа сірих і пропагандистських кінострічок того періоду. До шедеврів національного кіномистецтва можна віднести стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою», Леоніда Осики «Камінний хрест», Леоніда Бикова «У бій ідуть тільки старики» Кіри Муратової «Короткі зустрічі», Віктора Іванова «За двома зайцями» та ін. На 1960-1980-ті рр. припадає творчість таких популярних українських акторів, як Іван Миколайчук, Броніслав Брондуков, Людмила Гурченко, Леонід Биков, Богдан Ступка.

У образотворчому мистецтві плідні новаторські пошуки здійснювали скульптор і живописець Іван Гончар, ху­дожники Алла Горська, Лариса Семикіна, Опанас Заливаха.

Нових барв набула в 1960-80-ті рр.. музика П. Майбороди, Ігоря Шамо, Мирослава Скорика. Ши­рокою популярністю користувалися співаки Анатолій Солов’яненко, Белла Руденко, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, тріо Мареничів та ін. Найхарак­тернішою рисою творчості їх усіх були високий про­фесіоналізм, новаторство, оригінальність і національний колорит.

Людиною великого таланту і музичного чуття був молодий композитор, уродженець Буковини Володимир Івасюк, Він мав хист і до музики, і до поезії, ук­ладав віршовані тексти для своїх музичних творів. Його пісні «Я піду в далекі гори», «Червона рута», «Водограй» дуже швидко заспівали по всій Україні і далеко за її ме­жами.

Творча діяльність кращих українських митців сприяла відродженню історичної пам'яті, поверненню народові культурної спадщини попередніх поколінь.

Процес духовного відродження, що розпочався в другій половині 1980-х рр., змусив Верховну Раду у жовтні 1989 р. прийняти хай і половинчастий, внаслідок тиску консерваторів від компартії, «Закон про мови в Українській РСР», за яким українська мова отримала статус державної. Відбувається значне оновлення національної культури, пов’язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури.