Перша згадка про село Киянка датована 1565 роком.

З 1793 року по 1917 рік наша «мала батьківщина» перебувала в складі Волинської губерні Російської імперії (указ сенату від 1 травня 1795 р.) Новоград-Волинського округу (повіту). В 1723 році в селі була збудована невелика церква Вознесіння Христового з приходом сіл Стрієва, Кануни, Сусли. Однак враховуючи те, що церква не могла вмістити всіх прихожан, у 1771 році її розібрали і побудували нову, двокупольну, більшу за розмірами церкву. Також побудували дзвіницю у якій розмістили сім дзвонів. За розповідами старожилів, у святкові дні Ккиянський передзвін було чути аж у Новоград-Волинському. На якомусь відрізку часу натоятелем киянської церкви був священик Богуцький.

В 1861 році в Киянці відкрилась церковно-приходська школа, в якій навчалися 24 учні чоловічої статі. Першими вчителями в селі були жителі Киянки — Василь Федорович Гордійчук та з 1867 року священик церкви, Василь Немоловський, який викладав Закон Божий та церковний спів. 9 березня 1907 року у стані протоієрея Василь Немоловський помер. Слідом за ним священиками церкви були Неон Хоровець і (до самого закриття церкви) Іван Єфимович Дворак.

До 1866 року всі землі села Киянка належали поміщиці Марїї Семіонтковській. Центром господарського і побутового життя дрібного селянина був селянський двір, на якому будували житло і господарські приміщення. За житло правила хата, яку споруджували з дерева, а в кого не було коштів на дерево, будували хати з глини, соломи і каменю. У деяких хатах не було димарів, і дим з печі йшов у хату виходячи на зовні через вікна і двері, або прямо в сіни. Одяг здебільшого виготовляли з домотканного полотна і сукна. Одяг селян-чоловіків складався з білої полотняної вишиваної сорочки з низьким коміром, широких білих полотняних штанів, свити сірого або чорного сукна, кожуха або кожушка, шапки. На ногах носили чоботи або постоли. Жінки носили довгі білі сорочки з широкими вишиваними рукавами, запаски з червоним або синім фартухом, кольорові пояси, спідниці, чорні козлові чоботи, намисто. Голову пов'язували кольоровими хустками.

Щоденна їжа селян-кріпаків за обідом складалася з борщу з хлібом і каші, а інколи кулешу або гороху, картоплі, галушок з житнього, ячмінного, гречаного й дуже рідко пшеничного борошна. Лише у великі свята, а також під час весілля або хрестин, бідняки пекли паляниці, пиріжки, пампушки.

19 лютого 1861 року цар Олександр ІІ підписав акт Державної ради царської Росії, яким проголошувалося скасування кріпосного права що надавло селянам і «дворовим людям» права «вільних сільських обивателів як особисті, так і майстрові». Селянам дозволялося набувати нерухоме майно, вести торгівлю, а також вступати в шлюб без дозволу поміщика і самостійно вирішувати свої родинні справи. Скориставшись правом «Высочайшего указа» від 8 жовтня 1863 року жителі села в 1866 році викупили у поміщиці Марїї Семіонтковської 90 десятин землі на свою користь, за що мали сплатити оброк (натуральна рента) в сумі 3799 карбованців 11 копійок. Але оскільки селяни не могли заплатити такі кошти, їм було знижено розмір викупу до 818 крб.7 коп. у рік. У володінні поміщичі залишалася 1741 десятина землі (1 десятина=1.0925 га) та 90 дворів з 351 селянином. Акт на викуп землі підписали уповноважені Трохим Пасічник, Петро Гордійчук, Лук'ян Матвійчук, Тимофій Данилюк та Ксенофонт Черниш. При підписанні акта був присутній сільський староста Авксентій Ганношин.

Слідом за поміщицею Марією Семіонтковською киянськими землями володів поміщик Август Поцейко. За його володарювання були збудовані два водяних млини. Згодом власником помістя став поміщик Дмитро Іванович Фатеєв. Поміщик Фатеєв — син відставного російського офіцера полюбив наш край. Він запросив з Новоград-Волинського землевпорядника, який розробив план розташування садиби та парку на територїї села. Згодом був побудуваний панський двоповерховий будинок та посаджений фруктовий сад, який розбили на квадрати з алейками, викопали ставок. Сад від дороги відділяла кам'яна огорожа, на в'їзді якої була кована брама а вздовж річки помістя було обгороджене дубовим штахетником.

Фатеєв, крім землі мав гуральню, де працювало 8 робітників, а також два млини. За переписом населення у Киянці на той час проживало 1359 мешканців. На початок 1899 року у Волинській губернії освіту отримувало 4% від загальної кількості населення. Помітну роль у початковій школі відігравала російська православна церква, що організовувала і контролювала церковно-приходські школи — однокласні (три роки навчання) і двокласні (п'ять років навчання). Навчання у школах проводили за програмою, затвердженою Святійшим Синодом. Заняття розпочиналися 1 жовтня і тривали до 1 травня. Церковно-приходські школи в своїй більшості давали освіту селянським дітям. Основними предметами були: російська мова, Закон Божий, арифметика, чистописання, церковний спів, а також початкові знання з географії, природознавства, російської історії.

Початок XX століття

Хвиля народних повстань 1905 року прокотилася по всій країїні. Вільнолюбиві киянці вголос заявляють поміщику Фатеєву про свої права на землю. В 1906 році, після того, як селяни захопили поміщицький ліс і усунули від роботи робітників на фільварку та винокурні (фільварок — панський маєток, що виробляв товарну продукцію але використовував працю залежних селян-кріпаків панщина)) поміщик викликав з міста військо для придушення виступу селян. 20 червня 1908 року у селі виникла велика пожежа, під час якої згоріло 30 селянських дворів. Пожежа завдала збитків на суму 15 тисяч карбованців, загинула одна селянка з дворічною дитиною.

Перша Світова війна

В літку 1914 року розпочалась Перша Світова війна. Чоловіче населення було мобілізоване та відправлене на фронт. Тут можна навести спогади маршала СРСР Будьонного Михайла Семеновича (розділ 9 «Даешь Новоград-Волынский!»)…Кровопролитний бій розгорівся на північній околиці села Киянка. На 2-у бригаду навалилися значно переважаючі сили противника. Ланцюги спішених кінноармійців, очолювані начдивом Ф. М. Морозовим, комісаром К. І. Озолин, комбригом С. М. Патолічевим і командирами полків, не раз кидалися в контратаки. Артилеристи, заощаджуючи снаряди, виїжджали на відкриті позиції, щоб бити в притул. Нічого не досягнувши лобовими атаками, білополяки таки потіснили правофлангову бригаду С. К. Тимошенко і стали обходити Киянку з півдня. Виникла загроза прориву ворожої піхоти в стику між 6-й і 11-й дивізії. Щоб запобігти цьому, ми дозволили Ф. М. Морозову залишити село. Одночасно йому і С. К. Тимошенко наказали зустрічним ударом з півдня і півночі знищити прорвався противника…

В 1917 році повстають робітники винокурні: вони випустили з чанів усю горілку, вироблену за зміну, а також відмовилися доглядать за волами, які тут стояли на відгодівлі. Напередодні листопадових подій 1917 року поміщик Д. І. Фетеев, залишивши все свое майно, разом із своїм братом, втікає до Польщі.

Наприкінці 1918 року в селі встановлено Радянську владу. Поміщицьку землю розділили між селянами — бідняками та середняками. На кожен двір наділяли стільки, скільки хто спромігся обробити, в більшості припадало на двір по 3-5 га. землі, і лише одиниці відміряли собі від 20 до 50 га землі. Були також і безземельні які не мали чим обробляти землю та були вимушені найматися батраками. На наділених земельних діялнках почали будувати господарські приміщення, житло — так з'явилися хутори.

5 листопада 1921 р. під час Листопадового рейду на хуторі поблизу Киянки зупинився на ночівлю відділ Василя Падалки Армії Української Народної Республіки. На хуторі до відділу приєднався хорунжий Клименко, присланий Петром Дерещуком для встановлення зв'язку з Юрієм Тютюнником.

Наявність у селі великої кількості наймитів і незаможних селян сприяла організації сільськогосподарської артілі, яка була утворена в 1924 році. Першим головою якої був Марчук Никон Лукич, секретарем — Степан Боровський. Першими членами артілі були сімї Миколи Гальчука, Якова Петрука, Антона Чернишука, Федора Чернишука. На 28 грудня 1924 року в артілі було 28 працездатних трудівників, у їх розпорядженні було: один кінь, два плуги та дві борони. Обробляти землю не було чим, тому у 1926 році артіль наймає у Червонограді-Волинському трактор. Земля дала щедрий урожай. У цьому ж 1926 році артіль бере участь в сільськогосподарській виставці, на якій за досягнуті успіхи в рільництві одержали Похвальний лист другого ступеня з підписом Й.Сталіна. Уже в 1928 році артіль мала у своєму розпорядженні 160 га землі, з них 120 га — орної.

У 1928 році в селі організовано комуну імені Леніна, якій було передано всі поміщицькі тваринницькі приміщення та побудовано три нові житлові будинки — гуртожитки для комунарів. У комуну також направили 11 демобілізованих червоноармійців, які проходили службу в Новоград-Волинському, але лише двоє з них — Юхим Шкільнюк та Лаврен Гурик (обидва родом з Тинівки Жашківського району Черкаської області) залишилися працювати в комуні та обзавелися сім'ями. Комуна нічим себе не проявила. Зепям'яталися селянам комунари тільки тим, що дуже дружньо під звуки музики, працювали у великі церковні св'ята і замість того, щоб побудувати клуб, знесли куполи і церковне приміщення перетворили на сільський клуб. Масова примусова колективізація в Киянці припадае на 1930-1931 роки. На базі попередньої сільгоспартліі та комуни імені Леніна на територїї села було створено три колгоспи: імені Петровського, імені Ворошилова, імені Сталіна. Хто відмовлявся вступати до колгоспу вважався воргом народу. У них забирали хату, майно, а сім’ю, під охороною активістів, вивозили в Сибір або Казахстан. Так було вислано на каторжні роботи Юрка Грузда, Юхима Гордійчука, Івана Гордійчука, Тодоса Савчука — всього 16 сімей. Ще були й такі, яких просто виганяли з власних хат і забороняли односельчанам брати їх у свої помешкання. Це — Максим Данилюк, Трохим Гордійчук, Уліян, Прокіп, Явдоким Давидюки. Особливо зазнали лиха ті сім'ї, які переселилися на хутори, жили і вели одноосібне господарство. За свідченням селян, то були страшні часи — людей грабували, вбивали, підпалювали господарства.

Список мешканців Киянки, яких було репресовано під час колективізації:
З тих хто жив на хуторах та вислано у заслання:
Юрій, Гордійчук Юхим, Гордійчук Іван, Ігнатюк Мусій, Матвійчук Сергій, Данилюк Тимко, Савчук Пилип, Мацюта Іван.
З тих хто проживав у селі х та вислано у заслання:
Павло, Гордійчук Андрій, Ганношин Максим, Гордійчук Митрофан, Савчук Тодос, Савчук Іван, Савчук Сидір, Романюк Микита, Шевчук Петро Кіндратович.
З тих кого визнали з власних хат, але не вислано у заслання:
Трохим, Вовк Хома, Данилюк Максим, Давидюк Уліян, Давидюк Прокіп, Давидюк Явдоким, Романюк Юхим, Матвійчук Харитон, Шевчук Карпо. (з усіх репресованих вислано до Сибіру 17 сімей)

Голодомор 1932—1933 років

Одніею із найтрагічніших сторінок в історїї села залишається у спогадах старожилів голодомор 1932—1933 років, під час якого, за підрахунками селян, померло більше трьохсот чоловік. Люди вмирали як мухи, трупів не було кому ховати. За свідченням О. Бармак, людей, які померли і вже розкладалися, котрись із ще дужих мужчин, брав лопату, викопував тут же, при дорозі могилу і ховав. Хоронили де прийдеться — на полі, на хуторах, біля хат на подвір'ях та в садках. До наших днів у розповідях селян живе жахлива історія про жінку на прізвисько «Ласичка», яка втрачаючи глузд від голоду вбила і з'їла свою малолітню дитину, а інша дитина при спробі убити її якось вирваласт з хати, наробила крику і таким чином залишилася живою.
Неповний список жителів села Киянка, які померли під час голодомору 1932—1933 років
Юрій, Гордійчук Юхим, Гордійчук Іван, Гнатюк Мусій, Матвійчик Сергій, Данилюк Тимко, Савчук Пилип, Гордійчук Павло, Гордійчук Іван, Гордійчук Андрій, Ганношин Андрій, Ганношин Максим, Гордійчук Митрофан, Савчук Тодос, Савчук Іван, Савчук Сидір, Шевчук Петро Кіндратович, Гордійчук Трохим, Вовк Хома, Данилюк Максим, Давидюк Ульян, Давидюк Прокіп, Давидюк Явдохи, Романюк Юхим, Матвійчук Харитон, Шевчук Карпо, Матвійчук Горпина, Копчук Микола Левкович, Копчук Петро Левкович, Копчук Марія Левківна, Франчук Матвій, Франчук Меланія, Франчук Метро, Франчук Микола, Франчук Олексій, Копчук Клим, Черниш Андрій, Черниш Марта, Черниш Наталія, Гордійчук Тимофій, Давидюк Микола, Солущ Павло, Прокопчук Герасим, Прокопчук Оксана, Франчук Василь, Франчук Василина, Мельник Павло, Мельник Оксана, Мельник Федір, Ганношин Степан, Ганношин Юрій, Давидюк Іван, Давидюк Микола, Давидюк Степан, Кізяк Петро, Кізяк Улита, Кізяк Варвара, Пасічник Яков, Пасічник Ганна, Пасічник Федір, Пасічник Олександр, Пасічник Наталка, Савчук Ганна, Матвійчук Семен Севірянович, Матвійчук Віра, Матвійчук Галина, Матвійчук Євгенія, Матвійчук Володимир, Матвійчук Микола, Савчук Іван, Марчук Іван, Марчук Петро Іванович, Марчук Степан Іванович, Марчук Микола Іванович, Марчук Ольга Андріївна, Франчук Гордій Сидорович, Франчук Параска Йосипівна, Франчук Параска Гордіївна, Савчук Петро Антонович, Марчук Андрій, Марчук Ганна Андріївна.

Не оминула Киянку і хвиля репресій 1937—1939 років. З території села було репресовано більше 20 чоловік.
Список мешканців Киянки, яких було репресовано в 1937—1939 рр.
Прокопчук Йосип 1915 р.н., Ганношин Юхим 1905 р.н., Марчук Герасим 1888 р.н., Копчук Антон 1898 р.н., Франчук Василь 1911 р.н., Савчук Антон 1900 р.н., Смолюк Антон 1900 р.н., Глощук Герасим 1875 р.н., Копчук Карпо 1872 р.н., Ганношин Мусій, Лібега Радіон 1894 р.н., Ганношина Галина, Бардаш Іван 1885 р.н., Корнійчук Ліза, Сидорчук Данило 1903 р.н., Савчук Ульян 1876 р.н., Андрушко Устим 1904 р.н., Сидорчук Уліта 1902 р.н., Ковальський Юхим 1909 р.н.

Друга Світова війна

Неоминуло Киянку і фашистське лихо. 7 липня 1941 року Киянську землю окупувала фашистська Німеччина. В приміщенні панського будинку оселився німецький поліцай, який мав завдання вивозити всі сільськогосподарські продукти, вирощені в селі. Декілька разів на рік фашисти робили облави, під час яких виловлювали молодих хлопців і дівчат та відправляли до Німеччини. Було вивезено 132 чоловіки, закатовано і розстріляно 10 чоловік.

Поряд із сотнями тисяч інших захисників вітчизни в партизанських загонах діють і киянці. В загоні «20-річчя Радянської України» боролися з окупантами Савчук Сергій Матвійович, Цимбал Тихон Микитович, Мельник Василь Гордійович, Прокопчук Яків Сидорович та інші. В складі групи пдривників працював ще зовсім юний Черниш Василь Трохимович. Під час закладання міни на залізниці Черниш був важко поранений і схоплений фашистами. Німці возили його від села до до села, щоб з'ясувати — хто він і звідки. Коли привезли Василя і в рідне село Киянку, жителі одноголосно заявили, що це людина не киянська і навіть рідна мати, щоб врятувати село від спалення і людей від смерті, сказала, що цього юнака вона бачить вперше. Кати вбили юного партизана і закопали далеко за селом в полі. Лише коли повернулись радянські війська могилу Черниша В. Т. були перенесено на сільське кладовище. 5 Січня 1944 року, під час поведення Житомиро-Бердичівської наступальної операції, Киянка була звільнена від німецько-фашистських військ. Загалом більше 250 жителів Киянки під час Німецько-радянської війни брали участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників із них у боях загинуло 104 киянці. За героїзм і відвагу 118 чоловік нагороджено орденами та медалями. На честь загиблих односельчан та воїнів-визволителів в селі споруджено монумент.