Перед шкільним курсом літератури стоять важливі освітньо-виховні завдання. Їх виконання здійснюється не лише на уроках, а й у процесі позакласної роботи, яка дозволяє:
- повніше розглянути спадщину митця;
- сприяти виявленню та розвитку здібностей учнів;
- раціонально використовувати їх дозвілля.
Термін „позакласна робота” з`явився у середині ХІХ століття. Офіційно закріплений В. Шереметьєвським у лекції „ Питання про сімейне читання”. У практику школи позакласна робота широко увійшла у 60—70-і роки ХХ століття.
Сьогодні позакласна робота з літератури здійснюється у трьох напрямках:
- індивідуальні завдання учням;
- заняття гуртка;
- масові заходи.
Індивідуальні доручення можна охарактеризувати як щоденну позакласну роботу. Без неї неможливі ні заняття гуртка, ні масові заходи. Індивідуальні доручення часто пропонуються учням і до конкретних уроків. Виконуючи їх, школярі допомагають словесникам на уроці: наприклад, читають напам`ять вірші; виготовляють наочні посібники, дидактичні матеріали, оформлюють до уроку дошку, асистують, коли використовуються ТЗН тощо. Для багатьох учнів така щоденна, можливо чисто технічна робота – шлях до поглибленого вивчення літератури.
Учнів, які серйозно цікавляться мистецтвом слова, залучають до роботи в гуртках.
Гуртки бувають:
- літературно-творчі;
- драматичні;
- фольклорні;
- літературно-краєзнавчі;
- гуртки художнього слова та ін.
До гуртка можуть входити учні різних класів (наприклад, 5—6 кл, 7—8 кл, 9—11кл) на основі добровільності.
Зміст гурткових занять, їх мета і форми мають відповідати віковим особливостям учнів. Так, головне завдання фольклорного гуртка—згуртувати колектив учнів-ентузіастів, які б популяризували в школі народну словесність: організовували фольклорні вечори, спеціальні радіопередачі, виступали перед учнями з повідомленнями та ін. Гурток має задовольнити запити школярів, які цікавляться українським фольклором.
До масових позакласних заходів відносять: літературні вечори, читацькі конференції, диспути, конкурси, змагання, вікторини, збирання фольклору, літературні екскурсії, походи та ін. Кожен із них має свою методику підготовки і проведення.
П. Гаврилов запропонував таку класифікацію шкільних лекцій: за змістом — історико-літературні, теоретико-літературні та аналітичні (присвячені аналізові тексту); залежно від періоду проведення — вступні (настановчі), які проводять перед вивченням нового розділу, узагальнюючі (після вивчення нового розділу) та поточні (читаються безпосередньо під час вивчення теми); враховуючи методи подачі — лекції монологічної форми (читає сам учитель), шкільна лекція-діалог (виклад учителя доповнюють учні), лекція-бесіда (розпочинає постановкою проблеми вчитель, продовжують своїми короткими рефератами та повідомленнями учні, підсумовує й диктує відповідь на поставлену проблему вчитель) [2, 79].
Б. Степанишин зазначав, що використовував на уроках літератури ще й такі різновиди лекції, як лекція-розповідь, лекція-уявлювана літературна мандрівка, асоціативна лекція [10, 93].
П. Воробйов виділив два основних різновиди шкільної лекції: монологічний виклад матеріалу із застосуванням ораторських прийомів та монологічний виклад матеріалу із застосуванням проблемних питань, що активізують мислення учнів [1, 64].
На думку Н. Мойсеюка, лекція від інших методів словесного викладу відрізняється: а) більш строгою структурою; б) логікою викладу навчального матеріалу; в) значним обсягом нової інформації; г) системним характером викладу знань. Предметом шкільної лекції здебільшого є опис складних систем, явищ, об'єктів, процесів, наявних між ними зв'язків і залежностей, переважно причиново-наслідкового характеру. Лекція використовується для викладу значного за обсягом матеріалу, займає чимало часу [7, 304].
Зміст лекції повинен відповідати найновішим досягненням літературознавчої науки. Вимоги до шкільної лекції визначила у своєму дослідженні методист 3. Шевченко[12].
1. Лекція повинна стимулювати пізнавальні сили учнів.
2. Має бути зв'язок навчального матеріалу з минулими уроками.
3. Лекція мусить бути емоційно насиченою.
4. Дотримуватись орієнтовної структури лекції:
• вступ, мотивація завдань, тема і мета лекції;
• визначення навчальної проблеми чи низки цих проблем;
• зміст лекції, виклад навчальної інформації;
• запитання до учнів; відповіді на запитання учнів;
• підсумки, узагальнення.
5. Не забувати про виховний потенціал шкільної ч лекції.
6. Піклуватися про зворотний зв'язок (від учнів) через питання, окреме виконання письмових завдань, щоб запобігти наближенню порогу втомленості, планування змісту лекції або тезування викладу учителя.
Основними вимогами до шкільної лекції, на думку П.Гаврилова, є обов'язкове дотримання принципу єдності змісту й форми, чіткий, до хвилин розрахований план викладу та не менш чітко сформульована відправна проблема теми, головна теза, що пронизуватиме пояснення від початку до кінця. Б. Степанишин, окрім того, наголошує на використанні найновішої наукової інформації та стимулюванні розвитку розумових сил учнів; науковості змісту та його національній спрямованості; сконденсованості викладу (розгляді лише вузлових і складних питань теми); здійсненні принципів наступності, перспективності та міжпредметних зв'язків; раціоналізмі методики лекції, обов'язковому використанні прийомів осмисленого сприйняття її змісту; інструктивно-методичному характері лекції, цілеспрямованому стимулюванні самостійної роботи учнів, встановленні зв'язку з минулими уроками та майбутніми учнівськими творами; використанні найновіших здобутків європейської педагогіки: розвиваючого характеру навчання, комплексного застосування методів, навчальної діагностики на основі взаємооберненого зв'язку; органічному поєднанні логічного з емоційним; непідробному інтересі вчителя до теми лекції. Не буде цікавинки — зникнуть інтерес, зосереджена увага, охопить нудьга, яка автоматично загальмує сприйняття, і настане, за висловом академіка Павлова, «сон з відкритими очима» [11, 112]. Також негативно впливає на учнів лекція, в якій учитель не висловив свого особистого ставлення до повідомлюваної учням інформації. Як зазначав П. Гаврилов, «досконала лекція — своєрідний твір учителя, в ній обов'язково має проявлятись особистість автора через ставлення його до виголошуваних думок, мову, власну натуру — через усі складники, які й утворюють індивідуальний стиль» [2, с 25].
З метою врахування нахилів, здібностей школярів і створення умов для навчання за обраним профілем у старшій школі вводяться курси за вибором і факультативи, що забезпечуватиме реалізацію особистісно зорієнтованого навчання, усвідомлення учнями своїх інтересів і пізнавальних потреб, а також спробу виявити себе в різних видах діяльності. Пропонуємо для використання в роботі програми курсів за вибором і факультативів, схвалених МОН України, й уміщених у виданні:
Збірник курсів за вибором і факультативів з української мови / За загальною редакцією Таранік-Ткачук К.В. – К.: Грамота, 2011.
Курси за вибором у старших класах мають забезпечити індивідуальні інтереси кожного учня: поглиблене та розширене вивчення профільних предметів, формування індивідуальної освітньої траєкторії школярів, орієнтація на усвідомлений та відповідальний вибір майбутньої професії. Водночас вони можуть сприяти вивченню непрофільних предметів і бути зорієнтовані на певний вид діяльності поза профілем навчання.
Важливим залишається організаційний аспект щодо використання програм курсів за вибором або факультативів. Насамперед зауважимо щодо кількості годин на рік для додаткових курсів: факультативи розраховані на 9-17 годин опрацювання, мають "статус" необов’язковості, коли учень може перевірити власні нахили, здібності й уподобання, опановуючи обраний курс. Відповідно до наказу МОН від 20.02.2002 р. № 128 "Про затвердження Нормативів наповнюваності груп загальноосвітніх навчальних закладів усіх типів та Порядку поділу класів на групи при вивченні окремих предметів у загальноосвітніх навчальних закладах" мінімальна наповнюваність груп під час проведення факультативних занять у ЗНЗ міської місцевості становить 8 учнів, сільської – 4 учні. Ураховуючи вимоги Концепції профільної освіти, відвідувати курси за вибором мають усі учні класу.
Програма курсу за вибором розрахована на 35 годин на рік (одна година на тиждень). Заняття такого курсу є обов’язковими для відвідування учнями від початку навчального року до його завершення, а їхні навчальні досягнення у кінці навчального року мають бути оцінені.
Однак, ураховуючи, що організація профільного навчання на етапі допрофільної (8-9 класи) та профільної (10-11 класи) освіти мають свої особливості, що спричинені об’єктивними і суб’єктивними причинами, можливим є узгодження обраної програми з реальною ситуацією. Так, обравши курс за вибором на 35 годин на рік, учитель має право скоригувати кількість годин і ущільнити матеріал, скоригувавши програму до 17 годин на рік. Кількість годин на вивчення кожної теми, збільшення чи зменшення навчального матеріалу має бути скориговано в календарно-тематичному плануванні до програми курсу за вибором.
У такому випадку скоригована програма має погоджуватися на засіданні методичного об’єднання загальноосвітнього навчального закладу, схвалюватися й затверджуватися науково-методичною радою КОІПОПК. У пояснювальній записці до програми необхідно зазначити, на основі якої програми курсу за вибором або факультативу (за чиїм авторством) розроблено скоригований варіант. Розроблення, науково-методична експертиза та реалізація програм здійснюється відповідно до Положення про навчальні програми для забезпечення варіативної складової навчальних планів загальноосвітніх навчальних закладів Київської області, затвердженим наказом головним управлінням освіти і науки Київської обласної державної адміністрації № 134 від 15.04.2011.
Деякі програми курсів за вибором і факультативів мають методичне забезпечення і надруковані разом з розробками занять в одному навчальному посібнику.
• Принцип наочності в навчанні вважається похідним від принципу доступності: чим насиченішим є унаочнення заняття, тим доступнішим буде пояснення нової теми. Сутність цього принципу можна передати висловом: «краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Він спирається на провідну роль зорових аналізаторів у сприйманні зовнішнього світу (адже за їхньою допомогою людина отримує від 80 до 90 відсотків інформації). Тому навчальний матеріал потрібно подавати в найбільш унаочненій формі.
Засновник цього принципу Я. В. Коменський стверджував, що необхідно здобувати мудрість не з книг, а з неба, землі, дубів і буків, а якщо ми маємо намір передавати учням істинні й достовірні знання, то повинні навчати за допомогою особистого спостереження і чуттєвої наочності.
Основні правила принципу наочності:
1. чітко визначити мету використання засобів наочності;
2. комплексно використовувати такі види наочності, які давали б найбільший ефект, але ні в якому разі не зловживати ними;
3. активно залучати суб'єктів учіння до роботи із засобами наочності;
4. керувати спостереженнями суб'єктів учіння;
5. відкидати все зайве, щоб не викликати додаткових асоціацій;
6. застосовувати наочність на всіх етапах навчального процесу;
7. демонструвати засоби наочності послідовно в міру подання навчального матеріалу;
8. забезпечувати змістовність і естетичність їх оформлення;
9. наочність має відповідати психологічним закономірностям сприймання;
10. не використовувати засоби наочності як самоціль, а вдало доповнювати матеріал, що вивчається;
11. не переоцінювати й не недооцінювати роль наочності в навчанні тощо.
Під час навчання необхідно застосовувати різні види наочності – натуральну, образну, словесно-образну наочність (динамічну і статичну, пласку і об'ємну).
Наочність виконує такі функції:
– сприяє розумовому розвиткові суб'єктів учіння;
– допомагає виявити зв'язки між науковими знаннями й життєдіяльністю, теорією і практикою;
– полегшує навчально-пізнавальну діяльність учнів і сприяє формуванню у них інтересу до професійних знань;
– допомагає сприймати предмет, що вивчається, у його розмаїтті;
– сприяє формуванню мотивації пізнання довколишньої дійсності тощо.
Отже, принцип наочності можна визначити як «сукупність норм, які випливають із закономірностей процесу навчання і стосуються пізнання дійсності на основі спостережень, мислення і практики на шляху від конкретного до абстрактного, і навпаки».
Нестандартний урок – це імпровізоване навчальне заняття, що не має традиційної структури. Такі уроки не вкладаються (повністю або частково) в рамки виробленого і сформованого дидактикою. Учитель не дотримується чітких етапів навчального процесу, традиційних методів, видів роботи.
Особливість нестандартних уроків полягає в такому структуруванні змісту і форми, яке б викликало зацікавлення в учнів, сприяло їхньому оптимальному розвитку й вихованню.
Для нестандартних уроків характерною є інформаційно-пізнавальна система навчання – оволодіння готовими знаннями, пошук нових даних, розкриття внутрішньої сутності явищ через диспут, змагання. На цьому уроці вчитель може організувати діяльність класу так, щоб учні в міру можливості працювали самостійно, а він керував цією діяльністю, забезпечуючи її необхідними дидактичними матеріалами.
Порівняно із звичайним, нормативним заняттям, нестандартний урок максимально стимулює пізнавальну самостійність, творчу активність та ініціативу школярів. Навчання на ньому спрямоване на підвищення їхніх знань, формування працьовитості, цілеспрямованості, потрібних у житті навичок і вмінь.
Крім цього, такі уроки більше подобаються учням, ніж буденні навчальні заняття. Насамперед тому, що навчальний процес тут має багато спільного з ігровою діяльністю дітей. Майже всі прийоми, способи дії нестандартних уроків відзначаються ігровим спрямуванням. Не дивно, що в методичній літературі їх часто відзначають, як «урок-гра», «урок-змагання», «екологічна гра в завданнях» тощо.
Водночас не слід перетворювати нестандартні уроки в головну форму роботи в школі: вони не завжди характеризуються серйозною, вдумливою пізнавальною працею учнів, високою результативністю, властива їм і велика витрата часу.
Істотно важливе значення для нестандартного уроку має організаційна форма навчання. З цього погляду їх поділяють на такі типи:
1. Уроки змагання (вікторини, конкурси, уроки-аукціони, уроки типу КВК). Такі уроки передбачають поділ на грипи, що змагаються між собою; проведення різноманітних конкурсів та оцінювання їх результатів.
2. Уроки громадського огляду знань (уроки-заліки, уроки-консультації, уроки взаємного навчання). До них звертаються, щоб оцінити найскладніші розділи навчальної програми. Ці уроки спонукають до активної самостійної пізнавальної діяльності, вивчення додаткової літератури. Проводять їх наприкінці чверті, навчального року.
3. Уроки комунікативної спрямованості (уроки-диспути, конференції, телеуроки). Вони передбачають самостійне опрацювання матеріалу, підготовку доповідей, виступи перед аудиторією, обговорення або доповнення опонентів. Сприяють розвитку комунікативних умінь, навичок самостійної роботи.
4. Театралізовані уроки (виконання ролей за сценарієм, імітація певної діяльності). Збуджують інтерес до навчання, спираючись переважно на образне мислення, фантазію, уяву учнів. Особливо цінним є для школярів 1-2 класів, у яких конкретне образне мислення переважає над абстрактним. Драматизація є засобом надання навчальному матеріалу і навчальному процесу емоційності, забезпечує зв’язки природознавства з предметами естетичного циклу.
5. Уроки-подорожі, мандрівки. Пов’язані з виконанням ролей, відповідним оформленням, умовами проведення.
6. Уроки «милування природою». Передбачають розвиток у дітей емоційної чутливості до проявів прекрасного в навколишній природі, а також різні цікаві форми емоційно-естетичного пізнання довкілля.
У товаристві лад – усяк тому радіє.
Дурне безладдя лихо діє,
І діло, як на гріх,
Не діло – тільки сміх.
Колись-то Лебідь, Рак та Щука
Приставить хуру узялись.
От троє разом запряглись,
Смикнули – катма ходу…
Щó за морока? Щó робить?
А й не велика, бачся, штука, -
Так Лебідь рветься підлетіть,
Рак упирається, а Щука тягне в воду.
Хто винен з них, хто ні – судіть не нам,
Та тільки хура й досі там.
