Промисловий розвиток західноукраїнських земель

У період, коли в Західній Європі швидко розвивалось
індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях
безроздільно панувало феодальне господарство. А коли на-
прикінці XVIII ст. розпочався перехід від мануфактур до
фабрик з використанням машин і парових двигунів, тут не

було навіть розвиненого мануфактурного виробництва. Не-
численні мануфактури в переважній більшості не були яви-
щами нового суспільства, а кріпосницькими і переважно
невеликими.

На захоплених імперією Габсбургів українських землях,
особливо у Східній Галичині, в першій половині XIX ст.
розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна,
шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Не було села
або фільварку, де б не виробляли полотно. У Жовківському,
Бережанському та інших округах відкрилися суконні ма-
нуфактури. Засновувались нові папірні, гути, керамічні, за-
лізоробні підприємства, ливарні заводи, особливо в Стрий-
ській окрузі. У Винниках та Монастириській працювали
тютюнові мануфактури, на яких у 1812 p. було зайнято
1320 робітників.

Загальнопоширеною галуззю промисловості було ґураль-
ництво. У 1836 p. в Галичині і на Буковині налічувалося
4000 ґуралень, які виробляли понад 19,2 млн австрійських
відер горілки, 1845 p. — відповідно майже 1512 і 12,2, 1850 p.
— 990 і майже 10 млн. Поміщицьке горілчане виробництво
набуло найвищого розвитку в 20-х — в середині 30-х років
XIX ст. Згодом кількість ґуралень зменшилася за рахунок
концентрації та вдосконалення технології виробництва. Ста-
рі ґуральні поступово перебудовувалися, переоснащувалися.

Поряд з ґуральництвом розвивалося пивоваріння. Доб-
ре була налагоджена пивоварна справа у маєтках Ягіль-
ницького Ключа на Тернопільщині. Це передусім поясню-
валося наявністю сировини — зерна.

Починаючи з 20-х років XIX ст. важливим джерелом
зиску західноукраїнських землевласників стає цукроварін-
ня. У 1823 p. в Пужниках недалеко від Станіслава було
збудовано першу в краю цукроварню. Згодом у різних ча-
стинах західного регіону України виникло ще кілька цук-
роварень, але більшість з них діяла недовго. Отже, на по-
чатку 50-х років працювали лише одна велика в Тлумачі
(400 робітників) і невелика в Устю біля Борщова. Усього до

середини XIX ст. на західноукраїнських землях існувало
16 цукроварень. У середині 50-х років Тлумацька цукро-
варня виробляла 10—12 тис. ц і більше цукру-рафінаду на
рік. Вона належала до підприємств фабрично-заводського
типу. На початку 40-х років тут було встановлено один з
перших парових двигунів у Галичині. Крім центрального
підприємства, Тлумацька цукроварня мала філії та численні
фабричні сушарні, розкидані по селах Галицького Поділля.
У 40-х роках на цукроварні було зайнято близько 700 робіт-
ників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало
2000 чол., а на сезонних роботах з вирощування буряків і
розробки лісу — майже 3000 робітників.

Залізоробне виробництво краю було представлено пере-
важно руднями. В 1807—1811 pp. на території Східної
Галичини нараховувалося 12 залізних гут, 1825 p. — 15
(сім належали магнатам, сім — державі, одна — церкві).
На них добувалося близько 16 тис. віденських центнерів
заліза. У 20-х роках XIX ст. в залізодобувній промисло-
вості Галичини працювало 1400 найманих робітників. Крім
того, на допоміжних роботах (випалювання і транспорту-
вання вугілля, добування і довезення руди, підсобні роботи)
широко використовувалася малопродуктивна примусова
праця панщинних селян, вуглярів, рудокопів. Продукція
залізних гут Східної Галичини у 1841—1848 pp. сягала
66,6 тис. віденських центнерів. Проте цієї кількості заліза
не вистачало для того, щоб задовольнити попит місцевих
ринків на металеві вироби.

Багата сировинна база західного регіону України спри-
яла значному розвитку в першій половині XIX ст. соледо-
бувної промисловості. Це насамперед стосувалося Закар-
паття. Видобуток солі відкритим способом замінився на
підземний. Третину середньорічного видобутку солі забез-
печував район Солотвино. На соляних рудниках працюва-
ло в першій половині XIX ст. близько 1200 чол., з яких
2/3 становили німецькі вільнонаймані робітники.

За обсягами виробленої продукції до найпродуктивні-

ших підприємств цієї галузі у Східній Галичині належала
солеварня у с. Стара Сіль. Прикарпатська сіль забезпечу-
вала господарські потреби Галичини і Буковини, вивозила-
ся за кордон. На солеварнях краю здебільшого використо-
вуваласяе вільнонаймана праця.

Негативно вплинув на молоду західноукраїнську про-
мисловість початок промислового перевороту в німецьких
і чеських провінціях Австрії. Ремесло і мануфактура краю
не витримували конкуренції фабрично-заводської промис-
ловості. Навіть цукроваріння, яке спочатку добре розвива-
лось, незабаром у зв'язку з бурхливим розвитком вироб-
ництва цукру в Чехії почало занепадати. Внаслідок анти-
української політики австрійського уряду та через інші
причини не було введено в дію збудовану на початку 40-х
років суконну фабрику в Заложцях Золочівської округи, а
через короткий час після відкриття були ліквідовані ме-
ханічні прядильні та ткальні в Яворові, Бродах, Заліщиках,
Глинянах.

Попри пожвавлення промислового виробництва краю в
ЗО—40-х роках XIX ст., воно й надалі залишалося на реміс-
ничо-мануфактурному рівні. В 1841 p. тут налічувалося
близько 200 підприємств мануфактурного типу (або 3,9 %
їхньої загальної кількості в Австрії). Вони були менш по-
тужні, ніж подібні підприємства західних провінцій імперії,
мали нижчий рівень механізації та організації виробництва.

Не набуло достатнього розвитку і ремесло. В 1841 p. у
Східній Галичині налічувалося всього 29,4 тис. ремісників.
На 100 чол. населення тут припадало у 3 і навіть у 5 разів
менше ремісників, ніж у промислове розвинених західних
провінціях Австрії. Зростаючий попит на промислові това-
ри задовольнявся значною мірою ввезенням їх із західних
районів імперії Габсбургів.

Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для про-
гресивних перетворень на західноукраїнських землях. На-
прикінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвав-
лення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводсько-

го типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х
роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її
механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким роз-
витком промисловості регіону ще до селянської реформи
1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали,
втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після се-
лянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі)
здебільшого в сільське господарство. Крім того, на заваді
розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: за-
хідноукраїнська промисловість була позбавлена тих подат-
кових пільг, якими користувалися нові підприємства в захід-
них провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, тек-
стильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної
галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша
і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості
західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості,
які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна,
спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна),
розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні
та первинній обробці сировини, тобто на виробництві на-
півфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у
західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей
промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках
почали вкладати в них капітали.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на
нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафто-
добувної та озокеритної промисловості. Видобування наф-
ти ручним способом, який панував ще в першій половині
60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою.
Значне місце в промисловості західноукраїнських земель
належало видобуванню озокериту. Однак воно не набрало
таких масштабів, як видобування нафти, і на початку
XX ст. почало занепадати. Неабияке народногосподарське
значення мав видобуток кам'яної та кухонної солі, який
зростав з року в рік.

У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі
дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовле-
но не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними мірку-
ваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із захо-
ду через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до
Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття.
Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що
входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке
в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток
важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише не-
значною мірою сприяло розвитку виробництва промисло-
вої продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів.
Внаслідок прокладання залізниць, хоч і було зменшено в
кілька разів транспортні витрати на перевезення товарів,
західний регіон України став легкодоступним джерелом
сировини і ринком збуту для фабричної промисловості за-
хідних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїн-
ських земель розвивалася однобоко — розширювалися ви-
добування і первинна переробка сировини, а не виробниц-
тво готової продукції. Такий напрям диктував уряд Авст-
ро-Угорщини, а також іноземний капітал. Це негативно
впливало на хід промислового перевороту, початковий етап
якого припадав на 50—70-ті роки XIX ст.

В індустріальну епоху західноукраїнські землі ввійшли
зі значними пережитками феодально-кріпосницьких відно-
син, що в поєднанні з колоніальною політикою централь-
них властей монархії Габсбургів та іноземного капіталу
гальмувало їх економічне піднесення. Вже. протягом 80—
90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих
підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робіт-
ників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Гали-
чини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтови-
добутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного
буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька
десятиріч технічна оснащеність праці у нафтовидобутку

значно підвищилась. У 1904 p. тут нараховувалось 347 ма-
шин, тоді як у 1851 p. в усій галицькій промисловості пра-
цювало 5 парових машин. Прискорене застосування ма-
шин призвело до зменшення кількості робітників у нафто-
добувній промисловості, в якій на початку XX ст. працювало
в середньому 5857 чол. проти 12 тис. чол. у 1873 p.

На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала
технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці,
ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м.
Потужність парових двигунів і двигунів внутрішнього зго-
рання в Дрогобицькому і Станіславському гірничих окру-
гах досягла в 1910 p. близько 20 тис., а в 1913 p. — майже
50 тис. к. с. Напередодні першої світової війни в нафтодо-
бувній промисловості використовувалося значно більше
парових двигунів і двигунів внутрішнього згорання, ніж у
всіх інших галузях промисловості в цілому. Внаслідок за-
стосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У
70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках
— 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис., а в 1909 p. —
більше 2050 тис. т. Пізніше він зменшився, проте залишав-
ся досить високим і в 1913 p. становив 1,1 млн т. Найбіль-
ше нафти добували в районах Борислава і Дрогобича.

Галицька нафта перероблялася на австрійських та угор-
ських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років ав-
стро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтопе-
регінні заводи у Східній Галичині. На вивізну неочищену
нафту ввели нижчі мита, ніж на вивізні нафтопродукти, за-
охочуючи так нафтовидобуток і обмежуючи переробку нафти
на місцях. У 1905 p. в Західній Україні її очищалося лише
33,7 %, тоді як в австрійських провінціях, що не мали влас-
ної нафти, — 42,5 %. Це був один з виявів гальмування мо-
нархією Габсбургів розвитку промисловості колоній — Східної
Галичини, Північної Буковини та Закарпаття;

Видобуток кам'яної та кухонної солі в Галичині в 1861 p.
становив 65 тис. т, у 1900 p.— 145 тис., у 1908 p. — понад
1800 тис. т. Західна Україна давала 64 % видобутку солі

в Австро-Угорщині. Видобування солі було державною мо-
нополією. Уряд встановлював на неї високі ціни, і більшість
селян страждало від "соляного голоду".

З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко по-
чала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці
XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м².
Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна
більшість якої вивозилася за межі краю. На початку XX ст.
Галичина щорічно експортувала 80—85 тис. вагонів лісо-
матеріалів. Потужність парових двигунів на галиць-
ких лісопильнях, яка в 1870 p. не перевищувала 120 к. с.,
у 1885 p. досягла 1,6 тис., а в 1890 p. — 2,2 тис. к. с. Це
становило 2/5 потужності всіх парових двигунів перероб-
ної промисловості краю. Ще більше посилився розвиток
лісопиляння на рубежі XIX—XX ст. На західноукраїнських
землях у той час діяло близько 100 лісопильних заводів, на
кожному з яких працювало більше ніж 20 чол.

Темпи зростання меблевого виробництва та інших галу-
зей деревообробної промисловості були дуже повільними.
Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому
розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіта-
ловкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити
готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон
поставлялися з Чехії та Америки.

Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. На-
прикінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було
збудовано перший, в 1880 p. в Тур'ї Бистрому — другий, а
на початку 90-х років у Перечині — третій лісохімічні за-
води. Це були великі на той час підприємства, які наприкінці
XIX ст. налічували по 300—600 робітників і разом на рік
переробляли близько 300 тис. складометрів деревини. На
початку XX ст. було введено в дію лісохімічні заводи у
Сваляві та Вигоді.

Незначні зміни відбулися в більшості галузей харчової
промисловості регіону. До середини 70-х років велика цук-
роварня в Тлумачі та менша в Устю припинили виробниц-

тво. Лише наприкінці XIX ст. виникли два цукрових заво-
ди на Буковині. У 1913 p. почав працювати цукровий за-
вод в галицькому місті Ходорові.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях діяло
5 великих державних тютюнових фабрик (чотири в Східній
Галичині й одна на Закарпатті). Австро-угорський уряд і
тут виявив своє колонізаторське обличчя. Західноукраїнські
фабрики лише незначною мірою забезпечували місцеві по-
треби в тютюнових виробах і переважна частина їх завози-
лася з центральних районів монархії Габсбургів.

Продукція легкої промисловості західноукраїнських
земель не могла успішно конкурувати з австрійськими,
угорськими і закордонними промисловими виробами і че-
рез це розвивалася повільно. Відставало, зокрема, текстиль-
не виробництво. Так, у Східній. Галичині наприкінці XIX
— на початку XX ст. діяло лише кілька текстильних під-
приємств. На найбільших з них було зайнято по кілька
десятків робітників.

У західноукраїнських землях важкої промисловості
майже не існувало. Машинобудування було розвинено слаб-
ко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фри-
дешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун.
На цих підприємствах використовувалася застаріла техні-
ка. Тільки завод у Кобилецькій Поляні був дещо модерні-
зований протягом 1908—1912 pp. у зв'язку з використан-
ням машин. На ньому вироблялися колеса для паровозів,
невеликі металеві речі — сокири, лопати тощо. З 90-х років
XIX ст. виявились ознаки концентрації виробництва на
західноукраїнських землях. Одним з виявів цього було утво-
рення в 1892 p. картеля з метою нормування цін на нафту.
Лише протягом 1905—1906 pp. виникло понад 50 акціо-
нерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких
були "Галицьке-Карпатське товариство" з капіталом 16 млн
крон, компанія "Східниця" з капіталом 10 млн крон, ком-
панія "Галичина" з капіталом 6 млн крон.

У першому десятиріччі XX ст. у нафтовій промисло-

вості прискорився процес концентрації підприємств.
Кількість їх з 344 у 1907 p. (Скоротилася до 254 у 1910 p.
Найбільші 15 підприємств виробляли 75 % нафти, що ви-
добувалася в Галичині.

У деревообробній промисловості Закарпаття з 1882 p.
діяв синдикат "Мундус". Акціонерний капітал синдикату
становив в 1910 p. З млн, а в 1916 p. — 7,3 млн крон.
Найбільший хімічний завод у Сваляві, збудований у 1910—
1911 pp., належав будапештській компанії "Сольва", акціо-
нерами якої крім австрійських були англійські, французькі
та американські підприємці.

Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та
інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці ово-
лоділи основними галузями промисловості Західної Украї-
ни, насамперед нафтовою.

Спочатку панівне становище в ній належало австрій-
ським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити
німецький капітал, а згодом американський і англійський
капітали. В 1911 p. англійським капіталістам лише в Бо-
риславі належала 71 свердловина з 363, які давали 1/4 наф-
товидобутку Бориславського басейну. В 1912 p. німецькі
та англійські фірми об'єдналися в концерн, що зосередив у
своїх руках 1/3 видобутку нафти в басейні, заволодів усіма
нафтопроводами цього району, чотирма з семи великими
нафтопереробними заводами. У 1913 p. в нафтову промис-
ловість Прикарпаття почав посилено проникати і французь-
кий капітал. Напередодні першої світової війни вкладе-
ний у нафтодобувну промисловість Прикарпаття капітал
оцінювався у 310 млн австрійських крон, з них майже 1/3
припадала на австрійський капітал, 1/5 — на англійський,
по 12—15 % — на німецький, французький і місцевий га-
лицький, по 2 % — на американський і бельгійський.

Австрійський капітал займав провідні позиції в лісо-
пильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні
підприємці скуповували на західноукраїнських землях ти-
сячі гектарів лісу. Хижацька розробка лісових масивів

призводила до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p.
вони скоротилися більше ніж,на 1 100 га.

З початку XX ст. австро-угорська промисловість, у якій
переважали картелі, особливо настирливо почала диктува-
ти свою волю західноукраїнській економіці. Картелі по-
глинали в Східній Галичині усі підприємства, існування
яких було для них небажаним. Майже неможливим було
будівництво нових фабрик і заводів, якщо це суперечило
інтересам відповідних монопольних об'єднань.

Розвиток промисловості, зростання внутрішнього ринку
на західноукраїнських землях потребували вдосконалення
шляхів сполучення. Проте власті не поспішали з їх будів-
ництвом. Будівництво залізниць, як і в попередні десяти-
річчя, велося переважно з стратегічних міркувань. Протя-
гом 1870—1910 pp. залізнична мережа в усій Галичині
зросла на 1430 км. У 1910 p. вона становила 4120 км. Не-
зважаючи на це, західноукраїнські землі були гірше забез-
печені залізницями, ніж розвинені країни Європи, а також
західні провінції Австро-Угорщини. У 1900 p. в Галичині
на 1 тис. км² території припадало всього 45,7 км заліз-
ниць, а на Буковині — 46,6, тоді як у Нижній Австрії —
98,8, а в Богемії — 114,1 км. Наприкінці XIX ст. про-
тяжність залізниць на Закарпатті становила 500 км (3,3 %
усіх залізничних ліній Угорщини).

Тенденційне ставлення австро-угорських урядових і
фінансових кіл до потреб економічного розвитку західно-
українських земель виявлялось і в залізнично-тарифній
політиці. На першому промисловому з'їзді в Кракові у
1901 p. вказувалося, що і державні, і приватні залізниці
своєю системою транспортних тарифів поставили західно-
українські підприємства в неоднакове становище порівня-
но з своїми австро-угорськими конкурентами.

Економічна відсталість західноукраїнських земель по-
значалася на соціальній структурі населення. Великих міст
було небагато. На початку 40-х років XIX ст. понад 10 тис.
чол. мали, крім Львова (61 тис. чол. у 1850 p.), лише 8 міст

— Броди (18 тис.), Тернопіль (18 тис.), Чернівці, Дрогобич,
Станіслав, Самбір, Коломия і Перемишль (по 10—12 тис.).
Найбільші міста Закарпаття — Ужгород, Мукачеве, Мара-
мош, Сигет — налічували наприкінці 40-х років по 6—7
тис. чол.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. зросло міське
населення Західної України. Так, кількість мешканців 19
галицьких міст протягом 1880—1910 pp. збільшилася на
62,8 %. У 1880 p. частка жителів міст у всьому населенні
становила 17,1,ав 1910р. — 19,8%. Найшвидше зростало
населення Львова. Якщо взяти 1850 p. за 100, то в 1910 p.
населення міста збільшилося на 286,5 %.

В цілому населення західноукраїнських міст зростало в
порівняно невеликих величинах, що властиве аграрним про-
вінціям. Так, на Закарпатті протягом 1869—1910 pp. міське
населення збільшилося на 71 %, тоді як все населення зрос-
ло на 45 %.

Торгово-промислове населення за цей період зростало
значно швидше.

Попри зростання населення міст, західноукраїнські землі
були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. В
промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято
лише 9 % населення, а в сільському господарстві — 77 %.
На Буковині в 1900 p. сільським господарством було зай-
нято 75 % населення. В Закарпатській Україні в промис-
ловості працювало не більше ніж 5 % населення.

Викладене засвідчує, що економіка західноукраїнських
земель була відсталою. Енергоресурси всієї Австрії на-
прикінці XIX ст. становили 1 016 420 к. с. А на Галичину,
в якій проживало майже 1/3 населення Австрії, припадало
лише 56 500 к. с., або 5,57 %. Незначна кількість парових
машин працювала на підприємствах Закарпаття. В 1905—
1909 pp. їх налічувалося всього 128 проти 119 наприкінці
XIX ст. На підприємствах Буковини в 1889 p. було 297
парових машин, що становило 0,9% їхньої кількості в
Австрії загалом. Велике значення для подальшого техніч-

ного прогресу промисловості мало будівництво на початку
XX ст. у Львові досить великої (потужністю 10 тис. кВт)
електростанції. В ряді інших міст були введені в дію менші
електростанції. Підвищення рівня механізації виробниц-
тва сприяло значному піднесенню продуктивності праці, зро-
станню в кілька разів випуску продукції фабрично-завод-
ської промисловості, посиленню й ролі в економіці краю.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях всіма
видами промислової діяльності було зайнято близько
300 тис. чол. З них промислові робітники становили 62—
63 тис. чол. Вони працювали на 700 фабрично-заводських
підприємствах. У Східній Галичині діяло 600 промислових
підприємств фабрично-заводського типу, на яких було зай-
нято близько 40 тис. робітників. На залізницях і держав-
них підприємствах працювало 6—8 тис. чол. На Буковині
в 1910 p. налічувалося 35,5 тис. робітників, у тому числі
13,6 тис. промислових. Половину з них становили фабрич-
но-заводські робітники, які концентрувалися на 80 підприєм-
ствах. На Закарпатті чисельність фабрично-заводських ро-
бітників у 1910 p. наближалася до 7 тис. чол.

Галузева структура західноукраїнської промисловості
залишалась однобокою і мала характер, типовий для коло-
ніальних територій. Головну частину продукції давали га-
лузі, що займалися добуванням і первинною переробкою
місцевої сировини, — лісова, лісопильна і нафто-озокерит-
на. Інші галузі були розвинені дуже слабко. Це означає, що
незважаючи на значні зрушення наприкінці XIX — на по-
чатку XX ст. становлення фабрично-заводської промисло-
вості на західноукраїнських землях ще не завершилось.

В цілому промисловість українських земель, що перебу-
вали в складі Австро-Угорщини, протягом XIX — на по-
чатку XX ет. зробила значні кроки вперед. Однак якщо у
Східній Україні йшов процес індустріалізації, то економіч-
ний розвиток західноукраїнських земель був на значно
нижчому рівні. Промисловий переворот тут, розпочавшись
пізніше, ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до

початку першої світової війни ще не завершився. Захід-
ний регіон, як і вся Україна на початку XX ст., істотно
відставав від передових країн світу. Це стало результатом
насамперед грабіжницької антиукраїнської політики Ав-
стро-Угорської імперії, наявності багатьох пережитків Се-
редньовіччя, засилля іноземного капіталу. Без політичної
незалежності України не могли повною мірою зростати нові
тенденції в соціальному й економічному розвитку. Він був
типовим для колоніальних імперій.