Ротова порожнина: зуби, язик, слинні залози: їх будова, функції
Лекции.Орг

Поиск:


Ротова порожнина: зуби, язик, слинні залози: їх будова, функції




Травний канал починається з ротової порожнини.

Там їжа аналізується на смак, змочується, перемішується, зазнає механічної та хімічної обробки, після чого формується в харчову грудку для подальшого просування її по стравоходу.

Язик - це рухливий орган, утворений м'язовою посмугованою скелетною тканиною, на слизовій оболонці якого містяться смакові рецептори. Завдяки цим рецепторам ми розрізняємо кисле, солодке, солоне, гірке і таким чином визначаємо смак їжі, а також якість речовин, що надійшли до ротової порожнини (нехарчові або шкідливі речовини рефлекторно викидаються з неї). Язик також бере участь у змочуванні їжі, її перемішуванні та в процесі ковтання. У людини він є ще й органом мовлення.

Іншими важливими органами ротової порожнини є зуби, які подрібнюють і перетирають їжу до кашоподібного стану. Зуби розташовані в комірках верхньої та нижньої щелеп ротової порожнини. У дорослої людини 32 зуби (мал.1,1). За формою і функціями зуби поділяють на різці, ікла, малі і великі кутні. На кожній щелепі по 4 різці, 2 ікла, 4 малих кутніх і 6 великих кутніх зубів. Різці та ікла мають по одному кореню. Цими зубами відкушують їжу. Кутні зуби мають два або три корені. Малі та великі кутні зуби подрібнюють їжу.

У кожному зубі розрізняють коронк, шийку і корінь (мал.1,2). Коронку зуба вкриває емаль (мал.2). Це найтвердіша тканина в організмі людини, за твердістю наближається до кварцу. Під емаллю розташований дентин. Він утворює більшу частину коронки, шийки і зануреного у ясна кореня. Шийку і корінь зуба вкриває цемент. Порожнину зуба заповнює сполучна тканина - пульпа. У пульпу через канал кореня входять кровоносні та лімфатичні судини, нерви. За рахунок пульпи зуб живиться та росте.

Зуби закладаються ще в утробний період, але перші, так звані молочні зуби (їх 20), з'являються після шести місяців, а до 10-12 років вони замінюються на постійні. Остання пара зубів (зуби мудрості) у людини з'являється до 25 років. Якщо зуби не берегти, не доглядати за ними, виникають їхні захворювання.

Найпоширеніша хвороба зубів - карієс (від лат. карієс - гниття) - руйнування твердих тканин зуба з утворенням порожнини у його стінці.

Розвиток цього захворювання прискорює також нестача вітамінів (особливо групи В), солей кальцію, фосфору, фтору.

Їжа, що потрапляє до ротової порожнини, стимулює виділення слини. У людини є три пари великих слинних залоз: привушні, підщелепні і під'язикові (мал.3).

Слина має слабколужну реакцію. Склад і кількість слини залежать від характеру їжі. Суха їжа потребує більше слини. Крім великих слинних залоз, слизова оболонка рота всіяна численними дрібними слинними залозами. За добу слинні залози виробляють від 1,0 до 1,5 л слини.


 

Глотка, мигдалики

Глотка розташована безпосередньо перед шийним відділом хребтового стовпа, вкритого глибокими шийними м'язами та передхребтовою фасцією шиї. У глотці розрізняють верхню, задню, дві бічні та передню стінки. Верхньою стінкою є склепіння глотки (fornix pharyngis), міцно зрощене з основою черепа щільною сполучнотканинною фасцією. Задня стінка, пухка, відділена від передхребтової фасції шиї клітковиною заглоткового простору, тягнеться донизу від склепіння вздовж хребта. Бічні стінки глотки визначаються лише у верхній частині поблизу склепіння у вигляді бічних глоткових закутків (recessus pharyngeus). Передня стінка глотки майже повністю складається з широких отворів: у порожнину носа (хоани), рота (зів) і гортані (вхід до гортані).

Порожнину глотки (cavitas pharyngis) поділяють на носову, ротову і гортанну.

Носова частина глотки (pars nasalis pharyngis), верхня, обмежена зверху склепінням глотки і знизу піднебінною завіскою. Крім сполучення з порожниною носа (через хоани) на кожній бічній стінці носової частини є оточений трубним валком глотковий отвір слухової труби (ostium pharyngeum tubae auditivae), який веде в барабанну порожнину.

Ротова частина глотки (pars oralis pharyngis), середня, простягається від піднебінної завіски до входу в гортань. Спереду від надгортанника до кореня язика тягнуться одна серединна і дві бічні язиково-надгортанні складки (plicae glossoepiglotticae mediana et later ale). Ці складки між язиком і надгортанником утворюють дві надгортанні долинки (valleculae epiglotticae).

Гортанна, частина глотки (pars laryngea pharyngis), нижня, розташована позад гортані, біля нижнього краю перснеподібного хряща переходить у стравохід. Тут з боків біля входу в гортань є грушоподібні закутки (recessus piriformes). В них часто (особливо в дітей) застряють риб'ячі кістки, лушпиння насіння, горіхів та інші дрібні сторонні предмети.

Стінка глотки складається з слизової, м'язової та адвентиціальної оболонок.

Слизова оболонка носової частини глотки вистелена війчастим епітелієм, ротової й гортанної — багатошаровим плоским незроговілим. Підслизова основа більш виражена в носовій частині, а в ротовій і гортанній слизова оболонка досить міцно зрощена з м'язами глотки. У товщі слизової оболонки та підслизової основи глотки є велика кількість дрібних залоз, які виробляють слиз (обволікає шматки їжі під час проходження їх через глотку), і лімфоїдних утворів як у вигляді окремих фолікулів, так і у вигляді мигдаликів, розташованих у межах носової частини глотки. Таких мигдаликів тут два: глотковий (tonsilla pharyngealis) (див. мал. 138), що займає склепіння глотки і прилеглу до нього ділянку задньої стінки, і трубний (tonsilla tubaria), який залягає поблизу глоткового отвору слухової труби.

Два мигдалики разом з піднебінним і язиковим утв. лімфоїдне глоткове (Пирогова) кільце, добре розвинуте в дитячому віці. У дорослих внасл. редукції лімфоїдних елементів це кільце ніби розрив. (між мигдаликами утв. проміжки, позб. лімфоїдної тканини). Скупч. лімфоїдної тканини у вигляді мигдаликів розгл. як захисний бар'єр, основною функцією якого є нейтралізація токсичних речовин і збудників інфекції, що проникають у травний канал і дихальні шляхи із зовнішнього середовища. Крім того, вважають, що це кільце сприяє створенню активного імунітету.

 

Стравохід і шлунок

Стравохід (esophagus) (мал. 141) розвивається в ранньому ембріогенезі із заглоткової ділянки передньої кишки, розташований між глоткою і шлунком. У дорослої людини він має вигляд сплюснутої спереду назад циліндричної трубки 25 — З0 см завдовжки і близько 3 см завширшки. Починається стравохід на рівні тіла CVI або CVII хребця й закінчується на рівні ТХІ хребця.

Стінка стравоходу досить товста (до З мм) і складається з трьох оболонок: слизової з підслизовою основою, м'язової і зовнішньої (адвентиціальної).

Слизова оболонка стравоходу вистелена багатошаровим плоским епітелієм , а в товщі її власного шару міститься невелика кількість дрібних слизових залоз і окремих фолікулів, розташованих зсередини від м'язової пластинки слизової оболонки. Підслизова основа пухка, внаслідок чого слизова оболонка стравоходу легко збирається у великі поздовжні складки.

М'язова оболонка стравоходу розвинута добре і складається з двох шарів: зовнішнього поздовжнього і внутрішнього циркулярного. У верхній третині органа м'язова тканина посмугована, в нижній гладка, а в середній — змішана. Зовнішня (адвентиціальна) оболонка, що відмежовує стравохід від навколишніх органів, пухка, що сприяє більшій його рухомості (переважно в поздовжньому напрямку) і розширенню просвіту (до 5 см і більше).

Стравохід має три частини (шийна, грудна, черевна) і три анатомічних звуження (див. мал. 141): шийне, у грудній частині (бронхоаортальне) і діафрагмальне. У живої людини розрізняють також два фізіологічних звуження: аортальне — позаду дуги аорти і кардіальне — в місці переходу стравоходу в шлунок.

Топографічна анатомія. Стравохід поділяють на три частини: шийну, грудну (найбільшу) і черевну (найменшу). Шийна частина стравоходу, відхилившись ліворуч, розташована попереду передхребтової фасції шиї і позаду трахеї, з якою вона пухко зростається. Пройшовши через верхній отвір грудної клітки в заднє середостіння, стравохід на межі TIV —TV хребців перехрещує позаду лівий головний бронх, перетинає серединну лінію і відхиляється праворуч, залишаючись, як і раніше, поблизу хребта. На рівні TVIII хребця стравохід знову відхиляється ліворуч, відходить від хребта й огинає (спірально) спереду грудну частину аорти. На рівні тіла ТХ хребця проходить через стравохідний отвір діафрагми й на рівні ТХІ хребця зліва від серединної площини переходить у шлунок.

Шлунок (gaster) (мал. 142, 143; див. мал. 132) — це розширена частина травного каналу, розташована між стравоходом і кишками. Він має дві стінки: передню (paries anterior) і задню (paries posterior). Краї переходу стінок шлунка одна в іншу називаються кривинами: мала кривина (curvatura venticuli minor) обернена праворуч догори, велика (curvatura ventriculi major) — донизу, вперед і ліворуч. У шлунку розрізняють: кардіальну частину (pars cardiaca), що починається безпосередньо після стравоходу; дно шлунка (fundus gastricus), яке прилягає до лівої частини діафрагми; тіло шлунка (corpus gastricum) — найбільшу частину; воротарну частину (pars pylorica), відмежовану від тіла чіткою борозною; воротар (pylorus) — найвужчу частину, що відповідає межі між шлунком і дванадцятипалою кишкою.

Стінка шлунка складається з трьох оболонок: слизової з підслизовою основою, м'язової та серозної з підсерозною основою. Слизова оболонка шлунка (tun. mucosa), на відміну від слизової оболонки стравоходу, товста (2 — 3 мм), ніжна, червоно-бурого кольору. Вона має велику кількість складок (plicae gastricae), зумовлених добре розвинутим пухким підслизовим прошарком.

Слизова оболонка шлунка, як і всього травного каналу, складається з епітеліального шару ентодермального походження, власної пластинки з ніжної сполучної тканини, м'язової пластинки та пухкого сполучнотканинного підслизового прошарку.

Між епітеліальним шаром і м'язовою пластинкою міститься величезна кількість (до 100 в 1 мм2) трубчастих залоз, які відкриваються на поверхню слизової оболонки. Серед цих залоз, що виділяють шлунковий сік, розрізняють шлункові, або власні, залози (дії. gastricae, s. propriae), закладені переважно в слизовій оболонці кардіальної частини, дна й тіла шлунка, та воротарні залози (дії. pyloricae).

У слизовій оболонці воротаря на рівні тіла LI хребця й дещо праворуч від серединної лінії є виразна колова складка, яка обмежовує воротарний отвір (ostium pyloricum).

Зрідка в слизовій оболонці шлунка трапляються поодинокі лімфатичні фолікули, які закладаються в підслизовому прошарку, а потім мігрують у товщу епітеліального шару слизової оболонки.

М'язова оболонка шлунка (tun. muscularis) складається з гладкої м'язової тканини і має три шари: поздовжній (stratum longitudinalе), розташований зовні, розвинутий порівняно слабко; коловий (stratum circulare) — потужніший; внутрішній, що складається з нерівномірно розподілених косих волокон (fibrae obliquae).

У пілоричній складці пучки колового м'язового шару масивніші, тут утворюється воротарний м'яз — замикач (т. sphincter pyloricus) (див. мал. 143), який регулює вихід харчової маси з шлунка в тонку кишку.

Серозна оболонка (tun. sorosa) вкриває весь шлунок, за винятком малої та великої кривин, де до шлунка підходять судини й нерви і фіксуються малий і великий чепці. Підсерозний прошарок розвинений слабко і лише в місцях прикріплення чепців добре виявлений у вигляді пухкої сполучної тканини.

Шлунок — рухомий орган. Відносно нерухомо він фіксований тільки в місці переходу його у дванадцятипалу кишку, тобто до бічної поверхні тіла LI хребця.

Місткість шлунка становить 1 —4 л і залежить від кількості та якості їжі. Середня місткість шлунка дорослої людини близько 3 л.

Топографічна анатомія. Шлунок розташований у верхньому відділі черевної порожнини, причому 5/6 його лежить ліворуч і 1 /6 праворуч від серединної лінії. Мала кривина, найближча до неї верхня частина передньої стінки і пілорична частина прилягають до вісцеральної поверхні печінки й проектуються в надчеревній ділянці живота. Кардіальна частина і дно шлунка тісно стикаються з нижньою поверхнею діафрагми, селезінкою і частково з лівою часткою печінки. Ці відділи шлунка проектуються в лівій підребровій ділянці.

Задня стінка шлунка прилягає до пристінкової очеревини. Велика кривина контактує з поперечною ободовою кишкою. У положенні хворого лежачи вона звичайно проектується на середині відстані між пупком і верхівкою мечоподібного відростка, часто опускається значно нижче навіть при порожньому шлунку.

Рентгеноскопічно (після введення контрастної речовини) найчастіше визначають три основні його форми: 1) форму рога (у гіперстеніків) — тіло шлунка розташоване зліва направо навскіс, причому воротарна частина, розташована праворуч від серединної лінії, розміщена найнижче; 2) форму гачка (у нормостеніків) — тіло і дно шлунка спрямовані косо (іноді майже прямовисно) зліва направо, а воротарна частина, утворюючи з тілом кут, піднімається догори праворуч; 3) форму панчохи (у астеніків) — шлунок розташований вертикально ліворуч від серединної лінії, і лише невелика ділянка ворбтарної частини відходить горизонтально ліворуч. Під час рентгеноскопії шлунка видно рельєф слизової оболонки (переважно задньої стінки) і поздовжні складки малої кривини.

Функція. Відбувається розщеплення (неповне) харчових речовин і згортання молока під впливом шлункового соку; всмоктування води й розчинених у ній речовин; евакуація харчової маси в тонку кишку; вилучення з крові шкідливих речовин (сечової кислоти, сечовини, деяких отрут тощо) слизовою оболонкою шлунка. Вважають також, що в слизовій оболонці (переважно воротарної частини) виробляються гормони: гастрин (шлунковий секретин) і фактор, який стимулює дозрівання еритроцитів.

Тонка та товста кишка

Тонкий кишечник — відділ гастроінтестінального тракту, в якому неперетравлені поживні речовини шлункового вмісту підлягають подальшому інтенсивному гідролізу, чому сприяють секрети підшлункової залози, печінки та власне кишечника, а продукти гідролізу транспортуються через стінку кишечника у внутрішнє середовище організму.

Тонка кишка людини поділяється на три відділи: від самого шлунка відходить дванадцятипала кишка (duodenum), потім іде порожня (jejunum) і клубова кишка (ileum).

Дванадцятипала кишка

Дванадцятипала кишка починається під печінкою на рівні 12 грудного або 1 поперекового хребця, праворуч від хребетного стовпа. Починаючись від шлунка, кишка йде зліва направо і ззаду, потім повертає вниз і спускається попереду правої нирки до рівня 2 або верхнього відділу 3 поперекового хребця; тут вона повертає ліворуч, розташовується майже горизонтально, перетинаючи попереду нижню порожнисту вену, а потім йде косо вгору попереду черевної аорти, і, нарешті, на рівні тіла 1 або 2 поперекового хребця, ліворуч від нього, переходить в порожню кишку. Таким чином, дванадцятипала кишка утворює підкову або неповне кільце, що охоплює головку і почасти тіло підшлункової залози.

Початковий відділ кишки називається верхньою частиною (лат. pars superior), другий відділ — низхідною частиною (лат. pars descendens), останній відділ — горизонтальною (нижньою) частиною (лат. pars horisontalis (inferior)), яка безпосередньо переходить у висхідну частину (лат. pars ascendens). При переході верхньої частини у низхідну утворюється верхній вигин дванадцятипалої кишки лат. flexura duodeni superior, при переході низхідної частини в горизонтальну утворюється нижній вигин дванадцятипалої кишки лат. flexura duodeni inferior, і, нарешті, при переході дванадцятипалої кишки в порожню утворюється найкрутіший вигин лат. flexura duodenojejunalis.

Порожня кишка

Порожня кишка — гладком'язовий порожнистий орган. У стінці порожньої кишки розташовуються два шари м'язової тканини: зовнішній поздовжній і внутрішній циркулярний. Крім того, гладком'язові клітини є в слизовій оболонці кишки. Довжина порожньої кишки у дорослої людини сягає 0,9-1,8 м. У жінок вона коротша, ніж у чоловіків. У живої людини кишка перебуває в тонічно напруженому стані[2]. Після смерті вона розтягується і її довжина може сягати 2,4 м.

Петлі порожньої кишки розташовуються в лівій верхній частині черевної порожнини. Порожня кишка з усіх боків покрита очеревиною і, на відміну від дванадцятипалої кишки, має добре виражену брижу. Від дванадцятипалої кишки порожня відокремлюється дуоденоеюнальною Л-подібною складкою Трейтца (дуоденоеюнальним сфінктером). Кислотність у порожній кишці нейтральна або слаболужна і зазвичай перебуває в межах 7-8 рН.

Клубова кишка

Клубова кишка розташовується в правій нижній частині черевної порожнини і в області правої клубової ямки, між порожньою кишкою та верхнім відділом товстого кишечника сліпою кишкою. Від останньої відокремлюється ілеоцекальний клапаном (баугнеровою заслінкою).

Клубова кишка — гладком'язовий порожнистий орган. Довжина клубової кишки у дорослої людини досягає 1,3 — 2,6 м. У жінок вона також коротша, ніж у чоловіків. Внутрішній діаметр кишки близько 27 мм. Кислотність у клубовій кишці нейтральна або слаболужна і зазвичай перебуває в межах 7-8 рН. Моторна активність клубової кишки представлена ​​різноманітними типами скорочень, в тому числі перистальтичними і ритмічною сегментацією. Частоти такого роду скорочень специфічні для клубової кишки і знаходяться в діапазоні 0,071-0,130 Гц[3].

 

Товстий кишечник (Intestinum crassum), або Товста кишка — кінцева ділянка шлунково-кишкового тракту людини. Тут відбувається в основному всмоктування води і формування з харчової кашки (хімуса) оформленого калу. Товста кишка — похідна задньої кишки

Товста кишка — найбільш широка частина кишок у ссавців, зокрема у людини. Складається зі сліпої (caecum), ободової (colon), сигмоподібної (sigmoidei) і прямої кишок (rectum).

В ободової кишці людини розрізняють: висхідну частину, що становить безпосереднє продовження сліпої; поперечно лежачу частину; спадну частин, що з'єднуються з прямою кишкою за допомогою вигину у вигляді букви S. Ободова кишка сходить вертикально, лягаючи над crista ossi s ilei і прикриваючи нижню третину нирки. Тут вона повертає круто і переходить в colon transversum, яка в лівому підребер'ї звичайно утворює S-подібний вигин, а потім круто загинається вниз і переходить в colon descendens. Сигмоподібний вигин (Flexura sigmoidea) утворює, по суті, петлю різної довжини і форми і часто глибоко звішується в малий таз, іноді піднімається вгору, сягаючи шлунка та печінки. Ця частина і colon transversura мають власну брижу, тоді як спадна і висхідні гілки тільки частково прикриті покривом очеревини.

Довжина товстих кишок варіює від 120 до 227 см і в середньому становить 158,4 см. Тільки пряма кишка має гладку внутрішню поверхню, інша ж частина містить у стінці на всьому своєму протязі три плоскі щільних м'язових потовщення (taeniae coli), між якими стінка представляється роздутою, але внаслідок нерівномірного розвитку поперечної мускулатури ці здуття поруч поперечних перетяжок (plicae sigmoideae) поділяються на численні округлі виступи (haustra coli).

Стінка товстої кишки складається із серозної оболонки (не скрізь) і м'язового шару. Його поздовжні волокна і утворюють вищезгадані taeniae coli зі слизової оболонки, що не має ворсинок і покрита циліндричним епітелієм. У стінці товстої кишки є численні ліберкюнові залози і лімфатичні вузли. Залози слизової оболонки виділяють сік, у якому кількість ферментів незначна, але багато слизу, що полегшує перетравлення то просування неперетравлених решток їжі. У порожнині товстої кишки живе багато мікроорганізмів.

Печінка та жовчий міхур

Печінка (hepar) (див. мал. 132, 155) є найбільшою залозою людини. Вона становить 1/20 маси новонародженого і близько 1 /50 маси тіла дорослої людини (1,5 — 2 кг).

Печінка має червоно-бурий колір і досить м'яку консистенцію. Розташована в очеревинній порожнині безпосередньо під діафрагмою. Більша її частина (3/5) лежить з правого боку. У печінці, що зовні нагадує неправильну шапку гриба, розрізняють діафрагмальну (верхню) і нутряну, або вісцеральну (нижню), поверхні, розділені нижнім краєм.

Діафрагмова поверхня (facies diaphragmatica) випукла, рівна; безпосередньо прилягає до діафрагми. Поздовжньою серпоподібною зв'язкою (lig. falciforme), розташованою по серединній площині, ділиться на дві частки: праву (lobus hepatis dexter) — більшу і ліву (lobus hepatis sinister) — меншу. На верхівці лівої частки видно пологу заглибину — серцеве втиснення. Крім того, на діафрагмальній поверхні печінки розрізняють частини: верхню, обернену до діафрагми, передню, яка прилягає до передньої стінки живота; праву — до правої ребрової дуги, і задню частину — до задньої стінки живота. У межах задньої частини діафрагмальної поверхні печінки є глибока борозна порожнистої вени (sulcus venae cavae), де залягає міцно зрощена з паренхімою печінки нижня порожниста вена.

Вісцеральна поверхня печінки (facies visceralis) (див. мал. 155) злегка ввігнута, має сліди втиснень сусідніх органів (стравохідне, шлункове, дванадцятипалокишкове, ободовокишкове, ниркове, надниркове). Тут проходять дві поздовжні (права й ліва) та одна поперечна борозни. Права поздовжня борозна представлена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae); продовженням цієї борозни назад від поперечної борозни є згадана борозна нижньої порожнистої вени. У лівій поздовжній борозні (точніше щілині) розташовані два рудиментарні утвори: кругла зв'язка печінки (lig. teres hepatis) (облітерована пупкова вена), що залягає в передньому відділі однойменної щілини (fissura lig. teretis), та венозна зв'язка (облітерована венозна протока), що проходить у задньому відділі однойменної щілини (fissura lig. venosi).

Поперечна борозна, або ворота печінки (porta hepatis), з'єднує дві попередні борозни, в ній проходять судини та нерви печінки. Борозни ділять вісцеральну поверхню печінки на чотири частки: праву (lobus hepatis dexter), яка лежить праворуч від правої поздовжньої борозни; ліву (lobus hepatis sinister), розташовану ліворуч від лівої поздовжньої борозни; квадратну (lobus quadratus), обмежену ззаду воротами печінки, а з боків правою та лівою поздовжніми борознами, і хвостату (lobus caudatus), що міститься також між правою й лівою поздовжніми борознами, але позаду від воріт печінки.

Печінка вкрита серозною оболонкою з підсерозним прошарком, крім невеликого позаочеревинного голого поля задньої частини діафрагмальної поверхні — місця зрощення з поперековою частиною діафрагми на рівні ТХІ — ТХII хребців, ямки жовчного міхура і борозни нижньої порожнистої вени. Це тонка прозора оболонка, міцно зрощена з волокнистою оболонкою (tun. fibrosa), яка обгортає печінку. Волокниста оболонка з кровоносними судинами проникає в паренхіму печінки (через ворота), утворюючи навколосудинну волокнисту капсулу (capsula fibrosa perivascularis).

Паренхіма печінки складається з печінкових часточок (lobuli hepatis) (діаметр 1—2 мм), утворених епітеліоцитами печінки, або гепатоцитами — печінковими клітинами, згрупованими у вигляді балок. Балки розташовані в часточці радіально й оточують центральну вену (v. centralis), що є початковою судиною розгалужень печінкових вен. Між часточками проходять міжчасточкові артерії (гілки печінкової артерії), вени (з системи ворітної вени) і жовчні проточки. Від міжчасточкових судин відходять і проникають у кожну часточку печінки внутрішньочасточкові синусоїдні капіляри , які, зливаючись між собою, впадають у центральну вену. Внутрішньочасточкові синусоїдні капіляри супроводжуються внутрішньочасточковими жовчними проточками, до яких надходить вироблена гепатоцитами жовч і які впадають у жовчні міжчасточкові протоки, а після цього збираються в печінкові протоки (ductus hepaticus dexter et sinister) і протоки хвостатої частки, що виходять із воріт печінки.

Зразу після виходу обидві протоки об'єднуються в загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis) (близько 4 —5 см завдовжки), яка, йдучи каудально, зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus), утворюючи спільну жовчну протоку (ductus choledochus) завдовжки близько 12 см (див. мал. 155). Спільна жовчна протока спускається донизу між листками печінково-дванадцятипалої зв'язки і відкривається разом з протокою підшлункової залози (див. мал. 145) в дванадцятипалій кишці.

Крім утворення жовчного пігмента і жовчі печінка виконує інші життєво важливі функції: депонує глюкозу у вигляді глікогену, нейтралізує токсичні речовини, які надходять у кров з кишок, тощо.

Жовчний міхур (vesica biliaris, s. fellea) (див. мал. 155) виникає в ранньому ембріогенезі як мішкоподібне випинання печінкового дивертикула. У дорослої людини жовчний міхур, що має вигляд витягнутої колби різної місткості (25 — 70 см3), розташоваий у передньому відрізку правої поздовжньої борозни печінки (ямка жовчного міхура). У ньому розрізняють дно, тіло і шийку, яка поступово переходить у протоку міхура (ductus cysticus).

Стінку жовчного міхура формують слизова оболонка, слабко розвинута м'язова з переважним коловим напрямком пучків і серозна з незначним підсерозним прошарком. Слизова оболонка дна й тіла має складки, які надають їй вигляду шагреневої шкіри, а в шийці та протоці міхура складки слизової оболонки звичайно мають спіральний хід (спіральна складка). У печінкових і спільній жовчній протоках слизова оболонка гладка. Серозна оболонка вкриває велику частину жовчного міхура, решта площі зростається з волокнистою капсулою печінки за допомогою пухкої волокнистої сполучної тканини. Печінкові та спільна жовчна протоки розташовані в товщі печінково-дванадцятипалої зв'язки.

Топографічна анатомія. Печінка межує з багатьма органами: більша частина її діафрагмальної поверхні прилягає до діафрагми, менша — до передньої стінки живота. Вісцеральної поверхні печінки торкаються: праворуч — права нирка з наднирковою залозою, дванадцятипала кишка і правий згин ободової кишки, ліворуч — стравохід і дно шлунка. Найвища точка верхньої межі печінки проектується на праве V ребро по середньоключичній лінії. Звідси верхня межа круто спускається праворуч донизу до X міжребрового проміжку на рівні середньої пахвової лінії, а ліворуч іде горизонтально до лівого V міжребрового проміжку на рівні пригруднинної лінії.

Нижня межа з правого боку збігається з правою ребровою дугою, а спереду з косою лінією, що перетинає надчеревну ділянку, з'єднуючи кінець правого X (IX) ребра з хрящовим сполученням лівих VII і VIII ребер.

Жовчний міхур прилягає до початкового відділу верхньої частини дванадцятипалої кишки, пілоричної частини шлунка, правого згину ободової кишки, а в розтягнутому стані — до передньої стінки живота біля перетину зовнішнього краю правого прямого м'яза живота з ребровою дугою.

Кровопостачання печінки здійснюється від гілок власної печінкової артерії. Крім того, до печінки надходить венозна кров з ворітної вени. Венозна кров

3 паренхіми печінки змішується з кров'ю ворітної вени й разом з нею тече в центральні вени й далі через печінкові вени в нижню порожнисту вену.

Лімфатичних капілярів усередині часточок печінки немає, вони зосереджені в навколосудинній волокнистій капсулі як усередині, так і на поверхні органа (мал. 156, 157). Відвідні лімфатичні судини йдуть до печінкових, черевних, правих шлункових, діафрагмальних і задніх середостінних лімфатичних вузлів.

Іннервація: гілки печінкового сплетення (блукаючі та діафрагмальні нерви, симпатичний стовбур).

Підшлункова залоза

Підшлункова залоза (pancreas) (див. мал. 145) в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У нижчих форм (риби, амфібії) — це лише невеликий зачаток. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 — 20 см завдовжки, 4 см завширшки і 2 — 3 см завтовшки. Маса її — 70 —80 г. Підшлункова залоза розташована в позаочеревинному просторі поперечно щодо хребтового стовпа на рівні тіла LII, іноді LIII хребця. У ній розрізняють головку підшлункової залози (caput pancreatis), яка щільно прилягає до підкови дванадцятипалої кишки; тригранне тіло (corpus pancreatis) з передньоверхньою, передньонижньою і задньою поверхнями і хвіст (cauda pancreatis) — звужену частину залози, що прилягає до селезінки. Капсула залози дуже тонка.

Підшлункова залоза є складною альвеолярною залозою. Вивідні протоки від часточок (видно неозброєним оком) впадають до протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus) (див. мал. 145). Протока розташована центрально вздовж усієї залози, відкривається разом із загальною жовчною протокою в ділянці великого сосочка дванадцятипалої кишки. Вічка обох проток мають спільний м'яз — замикач протоки підшлункової залози, який регулює надходження жовчі та панкреатичного соку в просвіт кишки. У підшлунковій залозі іноді може бути додаткова протока, що відгалужується від головної (див. мал. 145) і відкривається в ділянці малого сосочка дванадцятипалої кишки.

Підшлункова залоза відіграє велику роль у травленні й загальному обміні речовин. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки панкреатичний сік, який містить дуже важливі ферменти: трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу, що розщеплюють білки (до амінокислот), жири та вуглеводи.

Крім секреторних залозистих елементів підшлункова залоза має клітинні скупчення (панкреатичні острівці) внутрішньо-секреторного типу.

Топографічна анатомія. Передня поверхня підшлункової залози, вкрита задньою пристінковою очеревиною, межує із задньою стінкою шлунка; задня поверхня прилягає до ворітної та нижньої порожнистої вен, грудної протоки, черевної частини аорти, черевного сплетення, лівої ниркової артерії, лівих нирки та надниркової залози. Уздовж верхнього краю залози проходять, дещо занурившись у її паренхіму, селезінкові судини. У проміжку, утвореному зверху головкою підшлункової залози і знизу горизонтальною частиною дванадцятипалої кишки, проходять верхні брижові артерія та вена.

Порожнина носа та гортань

НОСОВЫЕ ХОДЫ

• Верхний (обонятельная область)

• Средний (дыхательная область)

• Нижний (дыхательная область)

ПОЛОСТЬ ГОРТАНИ

· Преддверие гортани

· Голосовая щель

· Подголосовая полость

Порожнина носа (cavitas nasi) (мал. 162) з її приносовими пазухами (sinus paranasals) (верхньощелепна, клиноподібна, лобова, решітчасті комірки) є місцем, де вдихуване повітря, перш ніж проникнути в легені, зігрівається, зволожується і очищається від пилу..

Кісткові стінки порожнини носа — Слід додати, що нижня стінка порожнини носа видовжена за рахунок м'якого піднебіння, а кісткова частина доповнена спереду хрящовою (pars cartilagínea). Передня стінка порожнини носа обмежена носом.

Ніс (nasus) - має форму тригранної піраміди. Задньої грані немає: задній край бічних граней безпосередньо переходить у поверхню лиця. Ніс має корінь (radix nasi) і спинку носа (dorsum nasi), а знизу і спереду закінчується верхівкою (apex nasi), або кінчиком носа. Два обмежені крилами носа (alae nasi) отвори — ніздрі (nares) ведуть у порожнину носа.

Основу носа утворюють носові кістки та лобові відростки верхньощелепних кісток, а також тісно зв'язані з ними гіалінові хрящі (залишки хрящової носової капсули).

Хрящі носа — це великий криловий хрящ з присередньою ніжкою, малі крилові, додаткові носові хрящі, хрящ носової перегородки, лемешево-носовий хрящ. Шкіра носа ніжна, звичайно не має волосяного покриву, в ділянці верхівки та крил щільно зрощена з розташованими під нею тканинами і містить велику кількість сальних залоз. Форма носа у людини досить варіабельна, що визначається також спадковістю.

Передній відділ порожнини носа, вкритий продовженням шкіри носа, називається присінком порожнини носа (vestibulum nasi). Від решти порожнини носа присінок відділений невеликим виступом — порогом носа (limen nasi), утвореним випинанням верхнього краю бічної ніжки великого хряща крила носа.

Слизову оболонку порожнини носа поділяють на нюхову ділянку (слизова оболонка верхньої раковини і верхня частина перегородки носа), що містить нюхові рецептори, і дихальну (решта слизової оболонки).

Найважливішою функцією порожнини носа і приносових пазух є дихальна. Ця функція, в свою чергу, зумовлює достатнє кровопостачання слизової оболонки. Якщо в порожнині носа не проходить струмінь повітря (під час дихання ротом), то в слизовій оболонці носа виникає недостатність кровопостачання. Це сприяє проникненню в оболонку інфекції, яка легко поширюється в приносові пазухи, носову частину глотки, слухову трубу і середнє вухо (барабанна порожнина). Тому слід якомога раніше привчати дітей дихати через ніс.

Гортань (larynx) (мал. 163, 164) має форму неправильної лійки; розташована попереду на рівні CIV —CVI хребців; легко промацується під шкірою передньої поверхні шиї.

Стінка гортані складається з слизової оболонки з підслизовим прошарком, м'язової та адвентиціальної оболонок. Твердий каркас гортані утворюють хрящі, похідні III —V глоткових дуг. До них належать непарні перснеподібний і щитоподібний хрящі, надгортанник і парні — черпакуваті, ріжкуваті та клиноподібні хрящі.

Перснеподібний хрящ (cartilago cricoids еа) (див. мал. 163, а) складається з пластинки, оберненої назад, і дуги, спрямованої вперед. Має суглобові поверхні для щитоподібного (з боків) і черпакуватих (на верхньому краї пластинки) хрящів.

Щитоподібний хрящ (cartilago thyroidea) (див. мал. 163, а) міститься над перснеподібним і складається з двох чотирикутних пластинок, розташованих під відкритим назад кутом. Верхній край хряща по серединній лінії (де він має невелику вирізку) у чоловіків досить випнутий, що видно на шиї як гортанний виступ (prominentia laryngea). Від верхнього і нижнього країв хряща відходить дві пари рогів для з'єднання з під'язиковою кісткою та з перснеподібним хрящем.

Надгортанник (epiglottis) (див. мал. 164) має вигляд листка із стебельцем, яким він прикріплюється зв'язками до щитоподібного хряща та під'язикової кістки. Цей хрящ розташований у лобовій площині і прикриває вхід до гортані під час проходження через глотку їжі.

Черпакуваті хрящі (cartilagines arytenoid еае) (див. мал. 163, б) містяться на верхньому краї пластинки перснеподібного хряща, де утворюються правий і лівий перснечерпакуваті суглоби. Кожен черпакуватий хрящ окремо схожий на тригранну піраміду, верхівка якої спрямована догори, а основа, обернена донизу і з'єднана з перснеподібним хрящем, має два відростки: голосовий (processus vocalis) — передній і м'язовий (processus muscularis) — задньобічний.

Присередня поверхня хряща плоска, задня — злегка ввігнута і передиьобічна поверхня має дві ямки (верхню довгасту й нижню трикутну), розділені дугоподібним гребенем.

Ріжкуваті хрящі (cartilagines corniculatae) закладені в чериакувато-надгортанній складці слизової оболонки на верхівках попередніх хрящів. Клиноподібні хрящі (cartilagines cuneiformes) — непостійні. Розташовані вище від попередніх, у черпакувато-надгортанній складці.

Слизова оболонка порожнини гортані, за винятком задньої поверхні надгортанника й голосових зв'язок, вистелена війчастим епітелієм і має велику кількість дрібних залоз. У її підслизовому прошарку трапляються поодинокі лімфатичні фолікули. З обох боків слизова оболонка утворює дві складки (див. мал. 164): присінкову (plica vestibularis), що лежить вище і вкриває однойменну зв'язку, і розташовану нижче голосову (plica vocalis), всередині якої розташована голосова зв'язка. Проміжок між присінковою і голосовою зв'язками з кожного боку називається шлуночком гортані (ventriculus laryngis), який має невелику заглибину, або мішечок гортані.

Крім хрящів у підслизовому прошарку формується волокнисто-фіброзно-еластична перетинка гортані (membrana fibroelastica laryngis), яка складається з еластичної сполучної тканини і розділяється на еластичний конус і чотирикутну перетинку.

Еластичний конус (conus elasticus) має вигляд півмісяцевої пластинки, нижній край якої прикріплюється до верхнього краю дуги і пластинки перснеподібного хряща, а вільний верхній край фіксується до задньої поверхні кута щитоподібного і голосового відростка черпакуватого хрящів. Цей вільний край еластичного конуса і є голосовою зв'язкою (lig. vocale).

Чотирикутна перетинка (membrana quadrangularis) прикріплюється спереду до задньої поверхні кута щитоподібного хряща і ззаду до передньої грані черпакуватого хряща, а верхній і нижній вільні краї належать до складу згаданих черпакувато-надгортанної і присінкової складок. Нижній край чотирикутної перетинки називають присінковою зв'язкою (lig. vestibulare).

У порожнині гортані розрізняють присінок, голосник (власне голосовий апарат) і підголосникову порожнину.

Присінок гортані (vestibulum laringis) обмежений входом до гортані згори і присінковими складками знизу.

Голосник (glottis) обмежений згори присінковими і знизу голосовими складками. Тут розрізняють щілину присінка (rima vestibuli), розташовану між присінковими складками, і голосову щілину (rima glottidis) — між голосовими складками з обох боків і черпакуватими хрящами.

Підголосникова порожнина (cavitas infraglottica) — це нижня розширена частина гортані, що переходить безпосередньо в трахею.

Топографічна анатомія. Гортань ніби підвішена на під'язиковій кістці за допомогою щито-під'язикової перетинки, натягнутої між під'язиковою кісткою і верхнім краєм щитоподібного хряща. Середні й бічні частини цієї мембрани ущільнені і мають назву щито-під'язикових зв'язок. Спереду гортань вкрита груднинно-під'язиковими, груднинно-щитоподібними та щито-під'язиковими м'язами і частково верхніми черевцями лопатково-під'язикових м'язів. За гортанню розташована гортанна частина глотки (див. мал. 138), з кожного боку прилягає бічна частка щитоподібної залози, загальна сонна артерія, внутрішня яремна вена і шийна частина блукаючого нерва. Оскільки гортань пухко зрощена з більшістю прилеглих утворів, вона досить рухома по вертикалі і меншою мірою — по горизонталі.

Одна з найважливіших функцій гортані полягає у проведенні вдихуваного (видихуваного) повітря, яке в її порожнині перед надходженням до розташованих нижче дихальних шляхів зволожується, зігрівається і очищається від пилу й інших шкідливих домішок. Разом з тим ці захисні особливості гортані досить обмежені, а тому надмірне запилення й тривале охолодження повітря можуть призводити до травматизації і атрофії слизової оболонки гортані, що сприяє розвиткові хронічного захворювання дихальних шляхів і легень.

Крім того, гортань є основним інструментом звукоутворення, органом виразної мови. Найважливішими структурними елементами гортані, що створюють звук, є голосові зв'язки, які напружуються під час скорочення м'язів гортані. Ці ритмічні різної сили напруження голосових зв'язок, зумовлені нервовими імпульсами, надають струмині видихуваного повітря коливального характеру. Одночасне залучення до цієї функції резонаторів (шлуночків гортані, порожнин глотки, рота, приносових пазух тощо) створює звукові коливання різноманітного тембру й діапазону.

Трахея та бронхи

Трахея (trachea) (див. мал. 163, 165) є безпосереднім продовженням гортані, має вигляд трубки 8 —15 см завдовжки. Слизова оболонка трахеї так само, як і гортані, вкрита війчастим епітелієм і містить велику кількість дрібних слизових залоз. Основу стінки трахеї становлять 16 — 20 хрящів трахеї (cartilagines tracheales), що мають форму незамкнутих ззаду хрящових кілець. Хрящові кільця з'єднані між собою сполучнотканинними (з поздовжніми і поперечними м'язовими шарами) кільцевими зв'язками (lig. anularia). Чергування хрящів і зв'язок робить трахею схожою на гофровану трубку. Тільки задня перетинчаста стінка (paries membranaceus) трахеї (не має хрящів) є суцільною і гладкою (див. мал. 163, б) (шарів міоцитів у ній значно більше, ніж у кільцевих зв'язках).

Топографічна анатомія. Трахея розташована попереду стравоходу (див. мал. 138) на рівні CVI до верхнього краю TV хребця. Спереду до трахеї прилягає у верхній її половині перешийок щитоподібної залози, а нижче — груднинно-щитоподібний і груднинно-під'язиковий м'язи. Між цими м'язами, вкритими ззаду пристінковою пластинкою внутрішньошийної фасції, і трахеєю є передтрахейний простір, заповнений клітковиною, що сполучається з переднім середостінням. З обох боків трахеї (у верхній її частині) лежать права та ліва частки щитоподібної залози. У борозні між стравоходом і трахеєю проходить зворотний гортанний нерв.

Кровопостачання: гілки нижніх щитоподібних, внутрішніх грудних артерій і бронхіальні гілки грудної частини аорти. Венозна кров відтікає через трахеальне сплетення в парну й непівнепарну вени та у вени щитоподібної залози.

 

На рівні тіл TIV —TV хребців трахея роздвоюється (bifurcatio tracheae) (див. мал. 165) і переходить у правий та лівий головні бронхи. Правий головний бронх (bronchus principalis dexter) ширший (відповідно до відносно більшої за масою правої легені), але коротший від лівого й розташований більш вертикально, чим пояснюються частіші випадки потрапляння в нього сторонніх предметів.

Лівий головний бронх (bronchus principalis sinister) — довший, вужчий і розташований майже в горизонтальній площині, внаслідок чого в нього рідше потрапляють сторонні предмети і менше запилюється тканина лівої легені. Будова головних бронхів аналогічна будові трахеї. Правий бронх складається з 6 —8, а лівий — з 9—12 хрящових півкілець.

Кожен головний бронх, ідучи назовні, донизу й назад, проникає в тканину відповідної легені, де від нього відходять гілки, різні за кількістю та розмірами. Для зручнішого вивчення в анатомії застосовують схему розгалуження головних бронхів. Від кожного головного бронха відходять відповідно поділу легень на частки часткові бронхи (bronchi lobares), які дають початок сегментним бронхам ( bronchi segmentates). З кожним поділом просвіт бронхів зменшується.

Бронхи з просвітом близько 1 MM, що йдуть до легеневих часточок (межі часточок чітко видно на поверхні легень), називаються часточковими бронхіолами; вони діляться за розсипним типом на 12 — 18 кінцевих бронхіол. Кожна кінцева бронхіола поділяється на дві дихальні бронхіоли (bronchioli respiratorii), які підходять до легеневих ацинусів (acinus pulmonalis). Дихальна бронхіола утворює 1—3 порядки альвеолярних протоків (ductuli alveolares), які закінчуються альвеолярними мішечками (sacculi alveolares), які складаються з численних легеневих альвеол (alveoli pulmonares) (мал. 166, а, б), у яких відбувається газообмін. Таких альвеол нараховується в обох легенях сотні мільйонів, а загальна площа їх стінки становить кілька десятків квадратних метрів.

Будова стінки великих бронхів і трахеї однакова (слизова оболонка, вистелена війчастим псевдобагатошаровим епітелієм, з великою кількістю бронхіальних слизових залоз, хрящові кільця, міжкільцеві зв'язки з гладкими міоцитами і еластичними волокнами та адвентиція).

У міру зменшення просвіту бронхів відбувається фрагментація хрящових кілець з поступовим зменшенням хряща аж до зникнення його в бронхіолах.

Легені

Легеня має форму напівконуса із заокругленою верхівкою (apex pulmonis), що досягає надключичної ямки, і широкою основою (basis pulmonis), що лежить на куполі діафрагми. Права легеня коротша внаслідок більш високого стояння діафрагми, але ширша й за об'ємом більша, ніж ліва, частину об'єму якої займає серце.

У кожній легені розрізняють такі по-верхні: випуклу реброву (fades costalis), увігнуту діафрагмальну (fades diaphragmatica), неправильно увігнуту середостінну (fades mediastinalis), міжчасткові, що прилягають одна до одної (fades interlobares), а також: передній (margo anterior) і нижній (marдо inferior) краї.

На ребровій поверхні легені виділяють хребтову частину (ззаду), яка прилягає до бічних поверхонь тіл хребців. На середостінній поверхні обох легень видно серцеве втиснення (impressio cardiaca) (зліва чіткіше). У верхньозадньому квадранті цих втиснень містяться ворота легені (hilum pulmonis), через які в неї входять бронхи, легенева та бронхіальні артерії, нерви і виходять легеневі вени, лімфатичні судини. Усі ці утвори обгорнуті пухкою волокнистою сполучною тканиною, становлять корінь легені (radix pulmonis). Праворуч в корені легені найвище проходять бронх, артерія і вени, ліворуч — артерія, нижче — бронх і ще нижче — легеневі вени.

Гострий передній край кожної легені відділяє реброву поверхню від середостінної. Знизу на передньому краї лівої легені є серцева вирізка (incisura cardiaca), ще нижче міститься невеликий виступ легеневої тканини — язичок лівої легені. Нижній край легені, який відмежовує діафрагмальну поверхню від ребрової та середостінної поверхонь, має вигляд правильної горизонтальної дуги, присередні кінці якої з'єднані стріловою прямою.

Легені в людини розділені глибокими щілинами на частки. У кожній легені є довга коса щілина (fissura obliqua), що відділяє нижню частку від решти тканини легені. Крім того, у правій легені є горизонтальна щілина (fissura horizontalis), яка ділить верхньопередню частину тканини легень на верхню і середню частки. Внаслідок цього права легеня має три частки: верхню (lobus superior), середню (lobus medius) і нижню (lobus inferior), а ліва — дві: верхню і нижню.

Основною структурно-функціональною одиницею дихальної паренхіми легені є ацинус, до якого належать дві дихальні бронхіоли, які відходять від однієї кінцевої бронхіоли, їхні альвеолярні протоки та альвеолярні мішечки (див. мал. 166). Сукупність більшої або меншої кількості ацинусів становить легеневі часточки. Часточки мають форму неправильних пірамід розміром (2 — 3) *1 см, інколи відмежованих одна від одної тонкими сполучними прошарками.

Зовні легені, за винятком воріт, вкриті серозною оболонкою — легеневою плеврою (pleura visceraliss. pulmonalis), міцно зрощеною з тканиною легені. Легені в новонароджених рожевого кольору, потім вони поступово темнішають внаслідок відкладення дрібних пилових часточок (кам'яного вугілля, вільного кремнію (IV) оксиду тощо) в сполучній тканині та лімфатичних вузлах легень. При цьому в легенях розростається щільна волокниста сполучна тканина, що різко зменшує еластичність дрібних бронхів і легеневої тканини.

Кровопостачання легень і бронхів здійснюється бронхіальними гілками грудної частини аорти. Венозна кров відтікає в парну й півнепарну вени. У зв'язку з газообміном легенева тканина одержує також венозну кров з легеневої артерії. Відтік збагаченої киснем крові відбувається через легеневі вени.

Лімфатичне русло у дітей багате, у дорослих воно менше. Лімфатичні судини в легенях умовно поділяють на поверхневі й глибокі, хоча ті й інші становлять єдину судинну систему. У стінці легеневих альвеол лімфатичних капілярів немає. Більша частина відвідних лімфатичних судин направляється до легеневих, бронхо-легеневих і трахео-бронхіальних (верхніх і нижніх) лімфатичних вузлів, і лише деякі з них, пройшовши через діафрагму, вливаються в лімфатичні вузли черевної порожнини.

Іннервація: гілки легеневого сплетення, утвореного гілками блукаючих нервів і симпатичних стовбурів.

У зв'язку з практичними питаннями легеневої хірургії запропоновано легеневу тканину ділити на окремі ділянки — бронхо-легеневі сегменти, кожен з яких вентилюється одним бронхом третього порядку. Бронхолегеневі сегменти правої легені. Верхня частка — три сегменти: верхівковий (segm. apicale, SI), що міститься у верхній частині частки; задній (segm. posterius, SII) — нижче попереднього; передній (segm. anterius, SIII) — розташований спереду й нижчче від верхівкового, межує з правим передсердям і верхньою порожнистою веною.

Середня частка — два сегменти: бічний (segm. later ale, SIV), що займає передньо-латеральну частину частки; присередній (segm. mediate, SV) — міститься присередньо і вперед від попереднього, межує з середостінною плеврою.

Нижня частка — п'ять сегментів: верхівковий (верхній) (segm. apicale, SVI), який охоплює клиноподібну верхівку біля хребтової частини частки; присередній (серцевий) базальний (segm. basale mediate, cardiacum, SVI I) — займає нижньоприсередню частину частки, межує з правим передсердям і нижньою порожнистою веною; передній базальний (segm. basale anterius, SVIII) — передньобічна частина частки, межує з ребровою стінкою (V —VIII ребра) і діафрагмою; бічний базальний (segm. basale laterale, SIX) — позаду попереднього, прилягає до бічної стінки грудної порожнини (VII —IX ребра) і діафрагми; задній базальний (segm. basale posterior, SX) — охоплює задньонижню частину частки.

Бронхолегеневі сегменти лівої легені. Верхня частка — чотири сегменти: верхівково-задній (segm. apicoposterius, SI+II) — займає верхньозадній відділ частки (до III ребра), зсередини межує з дугою аорти і лівою підключичною арте-рією; передній (segm. anterius, SIII) — охоплює значну частину частки між І — IV ребрами, зсередини межує з легеневим стовбуром; верхній язичковий (segm. lingulare superius, SIV) — невелика ділянка, розташована позаду попереднього і знизу верхівково-заднього сегмента, проектується на III —IV ребра бічної грудної стінки; нижній язичковий (segm. lingulare inferius, SV) — нижня частина язичка верхньої частки.

Нижня частка — п'ять сегментів: верхівковий (верхній) (segm. apitale, SVI) — задня клиноподібна верхівка частки, межує з бічною поверхнею тіл хребців; присередній (серцевий) базальний (segm. basale mediate, cardiacum, SVII) — займає центральне положення, зсередини межує з перикардом; передній базальний (segm. basale anterius, SVIII) — розташований на передньобічній і частково на нижній частині частки; бічний базальний (segm. basale laterale, SIX) — охоплює нижньобічну частину частки; задній базальний (segm. basale posterius, SX) — найбільша ділянка лівої легені, міститься позаду двох попередніх сегментів, межує з ребровою стінкою (VII —X ребра), діафрагмою, низхідною частиною аорти і стравоходом.

Нирка

Постійне виведення з організму продуктів обміну речовин у біології дістало назву виділення.

Видільна функція людини здійснюється переважно органами сечової системи. Продуктом виділення є сеча.

До сечової системи належать: нирки (права/ліва), сечоводи (правий/лівий), сечовий міхур і сечівник.

 

Нирка (мал. 169) звичайно парний орган бобоподібної форми. Розташована по обидва боки хребтового стовпа на рівні двох нижніх грудних і верхніх поперекових хребців.

Середня довжина нирки 10 — 12 см, ширина 5 — 6 см і товщина 3 — 4 см; маса 120 — 200 г. У нирці розрізняють: два кіпці (полюси) — верхпій (тупий) і нижній (загострений); передню (випуклу) і задню (сплощену) поверхні; бічний (випуклий) і присередній (увігнутий) краї. На присередньому краї містяться ниркові ворота (hilum renalis), звідки виходить сечовід і які є місцем проходження судин і нервів. Ниркові ворота переходять у велику ниркову пазуху (sinus renalis).

На лобовому розрізі нирки (мал. 170) видно ниркову кору (cortex renis) завтовшки близько 5 мм блідо-коричневого кольору і нирковий мозок (medulla renis) голубуватого кольору. Останній складається з 16 — 20 ниркових пірамід (ругатіdes renales) темнішого забарвлення, відокремлених одна від одної прошарками ниркової кори — нирковими стовпами .

Ниркові піраміди разом з нирковими стовпами, що їх оточують, в ембріональному періоді досить чітко відмежовані і називаються нирковими частками (lobi renales). У корі зберігаються певні ознаки частковості у вигляді кіркових часточок (lobubi corticales).

Основи пірамід обернені до поверхні нирки, а верхівки закінчуються нирковими сосочками (papillae renales) (деякі сосочки утворені злиттям двох, рідше трьох верхівок пірамід). На верхівці кожного сосочка відкривається 15 — 20 ледь помітних сосочкових отворів, через які виділяється сеча. Ниркові сосочки спрямовані до ниркової пазухи і занурені в малі ниркові чашечки (calyces renales minores). Кілька малих чашечок, зливаючись, утворюють велику чашечку нирки (calyx renalis major). У нирці людини є три, іноді дві великі чашечки. З'єднуючись одна з одною, великі чашечки утворюють ниркову миску.

Ниркова миска (pelvis renalis) (див. мал. 170) має вигляд сплюснутої в передньозадньому напрямку лійки, основа якої обернена до великих чашечок, а верхівка переходить у сечовід.

Стінка нирки, так само як і ниркових чашечок, складається із слизової, м'язової (з різноманітно спрямованих шарів міоцитів) і адвентиційної оболонок.

Нирка — це життєво важливий орган; його екскреторна функція, яка полягає в утворенні сечі, неподільно пов'язана із забезпеченням сталості внутрішнього середовища організму — гомеостазу.

Структурно-функціональною одиницею нирки є нефрон (nephron) (мал. 171), який складається з ниркового тільця (corpusculum renale) та системи канальців нефрона (tubuli nephroni).

Кожне ниркове тільце утворене клубочком (glomerulus) кровоносних капілярів з приносною (більшого калібру) та виносною (меншого калібру) клубочковими артеріолами (мал. 172) і двостінною капcулою клубочка (capsula glomeruli) (Шумлянського — Боумена), що є впинанням сліпого кінця ниркового канальця, внутрішня стінка якого тісно зрощена з клубочком ниркового тільця.

У ниркових тільцях відбувається екскреція сечі з крові. З просвіту капсули клубочка сечовий екскрет потрапляє до канальців нефрона: проксимальні звивистий і прямий канальці, низхідна й далі висхідна частини тонкого канальця (петлі нефрона), дистальні прямий і звивистий канальці і збірна трубочка, до якої надходить сеча з кількох нефронів. Збірні ниркові трубочки впадають у прямі трубочки, які переходять у сосочкові протоки (18 — 20), що відкриваються на верхівці сосочка ниркової піраміди.

Ниркові тільця і звивисті частини канальців містяться в нрірковій корі і ниркових стовпах, прямі канальці петлі нефрона і збирні трубочки — у межах ниркового мозку, ниркових пірамід.

Нирку вкривають три капсули: волокниста (capsula fibrosa), що прилягає безпосередньо до нирки і в здоровому стані легко відділяється, жирова (capsula adiposa), яка обгортає нирку з усіх боків і завжди має достатню масу (особливо ззаду), і ниркова фасція (fascia renalis) — (від поперекової фасції). У вертикальному положенні людини фіксації нирки сприяють її великі кровоносні судини, жирова капсула, ниркова фасція та внутрішньочеревний тиск.

Топографічна анатомія. Нирки розташовані в заочеревинному просторі в ніші, утвореній mm. quadratus lumborum et psoas major таким чином, що прямі лінії, проведені через обидва кінці кожного м'яза, сходяться догори і перехрещуються на рівні тіл TIV — TVII хребців. Права нирка лежить нижче на 1 — 1,5 см від лівої (ТХІ —LII). До верхніх кінців нирок прилягають надниркові залози.

Передня поверхня правої нирки через пристінкову очеревину стикається з вісце-ральною поверхнею правої частки печінки, правим згином ободової і частково з низхідною частиною дванадцятипалої кишок. Передня поверхня лівої нирки прилягає до шлунка (відмежована від нього пристінковою очеревиною і чепцевою сумкою), підшлункової залози, лівого згину ободової кишки і її низхідної частини.

Проекція нирок на передню стінку живота: більша частина правої нирки з правим сечоводом проектується на праву бічну ділянку і лише верхній край правої нирки частково проектується на праву підреброву ділянку; більша частина лівої нирки з лівим сечоводом проектується на ліву бічну ділянку, а її верхній край — на ліву підреброву ділянку.





Дата добавления: 2016-11-02; просмотров: 550 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Рекомендуемый контект:


Поиск на сайте:



© 2015-2020 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.034 с.