Структура свідомості. Співвідношення свідомого і несвідомого як філософська проблема. 1 страница

(Проблема свідомості з точки зору науки і філософії. Про дві концепції щодо розгляду проблем свідомості. Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії. Сві­домість і психіка. Свідомість і мислення. Мислен­ня і мова. Самосвідо­мість. Несвідоме. Підсвідоме. Структура свідомості).

Свідомість, з одного боку, усвідом­лен­ня предмету, а, з іншого боку, усвідом­лен­ня самої себе.

Г. Гегель

Проблема свідомості з точки зору науки і філософії. Проблема свідомості одна з найскладніших і недостатньо досліджених проблем сучасної науки. По-перше, ця проблема багатогранна, різноаспектна. Її вивчають психіатрія, нейрофізіологія, психологія, біологія, логіка, релігія, філософія, антропологія, кібернетика і т.д. По-друге, свідомість – специфічний об’єкт пізнання, котрий не піддається безпосередньому експериментуванню: процес виникнення свідомості, її утворення, не фіксується ніякими приладами. Можна під мікроскопом розглядати будь-яку клітину мозку, але акти свідомості залишаться невловимими. По-третє, при дослідженні проблем свідомості забагато суб’єктивного в оцінці різних її ас­пектів.

Візьмемо для прикладу сучасну психіатрію, її критерії оцінки психічних аномалій, за якими фахівці відрізняють хворих людей від здорових. Такими критеріями є: прямолінійність, чудакуватість, в'ялість, загострене почуття справедливості, невдоволеність, прожерливість, брутальність, неохайність, роздратованість, образливість, вередливість, почуття неповноцінності, поява особливого інтересу до релігії та філософії.

Такі критерії надають психіатрам широкі можливості для зловживання, оскільки діагноз, котрий вони ставлять хворому, залежить від їх суб’єктивної оцінки і тлумачення.

Не випадково, психіатрія, маючи такі критерії оцінки психічного стану людини, в тоталітарній державі використовувалася як засіб придушення інакодумства, невдоволення людей існуючими порядками. Бо будь-кого, хто критикував владу, хто висловлював своє негативне ставлення до неї, можна було у будь-який час відправити у «пси­хушку».

Що ми знаємо про свідомість з точки зору науки і філософії? Ми достовірно знаємо, що:

1. Свідомість – продукт людського мозку як високоорганізованого матеріального утворення;

2. Свідомість – вища форма відображення дійсності;

3. Свідомості передують більш прості форми відображення;

4. Свідомість не має свого змісту, котрий не був би взятий з об’єктивної дійсності; свідомість не може бути чим-небудь іншим, як усвідомленим буттям.

5. Свідомість детермінована біологічно, генетично;

6. Свідомість обумовлена соціально – детермінована суспільними відносинами.

Що ми не знаємо про свідомість людини, про її мозок як матеріальний носій свідомості? Ми не знаємо головного, - яка природа мозку, якого він походження – земного чи неземного; не знаємо того, як виникло життя на Землі і як виникла сама людина. Все це залишається таємницею. Є лише гіпотетичні уявлення.

Щодо мозку людини, як матеріального носія свідомості, то є версія, що він інопланетного походження (результат схрещування інопланетянина з істотою на Землі – гіпотеза сучасного німецького вченого Вайнбахера).

Директор Інституту по вивченню мозку Російської Академії наук академік Бехтєрева з цього приводу говорить так: «Якщо мене запитаєте, кого походження людський мозок – земного чи космічного, то я відповім: не знаю».

Про дві концепції щодо розгляду проблем свідомості. У філософії є дві найбільш відомі концепції, котрі розглядають проблему свідомості. Перша з них прагне з’ясувати сутність, особливості, природу та походження явища. Друга – констатує те, що свідомість унікальний феномен, але залишає поза увагою з’ясування її сутності, природу та походження. Перша концепція – матеріалістична. Друга – феноменологічна, ідеалістична. Останній напрямок – феноменологічний – представляють такі філософи, як Гуссерль, Гегель.

 

У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю «Феноменологія духу».

Поняття «феноменологія» означає вчення про єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Феномен (з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне.

Під свідомістю феноменологія розуміє «чисту» свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як «строга наука», лише тоді, коли вона своїм предметом має таку «чисту» свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасними послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші.

Близька до матеріалістичної концепції свідомості точка зору відомого французького філософа, вченого і богослова Тейяра де Шардена (1881 – 1955). Феноменологія останнього виходить з того, що людина, її свідомість, к феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини – родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра де Шардена, це еволюційна система; еволюція – це не часткова гіпотеза, а «основна умова, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи».

Сама матерія є «матрицею», на якій формується духовне начало. Тому останнє притаманне всьому сутнісному. Воно властиве навіть молекулі. В живій природі свідомість набуває психічної форми, у людини духовне начало стає «самосвідомістю», бо людина «знає, що вона знає».

Якісно відмінними етапами шарденівської еволюційної системи є: «попереднє життя», «життя», «феномен людини». Перший етап – це еволюція хімічних елементів і галактик, утворення складних молекул і перших форм життя; другий етап – виникнення живого, біосфери, розвиток всіх форм живих організмів, в тому числі і людини; третій етап – розвиток людини, її свідомості, історичний поступ людства до наших днів. В цей період здійснюється формування «єдиного людства» зі своєю сферою «духу» або «ноосферою», через яку можливий вихід людини, як унікального феномену, до «зверхжиття», «універсуму», до «крапки Омеги», якою Тейяр де Шарден символічно позначив Ісуса Христа. Еволюція людини, на думку філософа, є способом її єднання з Всесвітом, виходом за межі свого «Я», для прилучення до Христа, котрий втілений у Всесвіті.

загрузка...

Є ще, власне, релігійна точка зору на проблему свідомості, в основі кої лежить уявлення про божественне походження останньої: «свідомість дав людині Бог». Красномовним у цьому зв’язку є висловлювання Папи Івана Павла ІІ, котрий наголосив, що «еволюція людини – це щось більше ніж гіпотеза... Тіло людини земного походження. Творінням Господа є не людське тіло, а людський дух».

Генезис форм відображення на різних рівнях розвитку матерії. Що передує свідомості як вищій формі відображення дійсності? Які передумови цього?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно розглянути генезис (зародження), та розвиток форм відображення на різних рівнях розвитку матерії.

Неорганічний рівень: носій відображення – неорганічна природа (неживе). Форма відображення – просте, механічне віддзеркалення. Вся неорганіч­на природа має здатність відображати. Відображення – загальна властивість матерії відтворювати свої ознаки, залишати «відбиток», що фіксує особливос­ті відображуваного предмету. Характер відображення – відображення пасивне, дзеркальне.

Органічний рівень: носій відображення – жива природа (рослини, прості організми). Форма відображення – подразливість, реакція на безпосередній вплив предметів і явищ об’єктивної дійсності. Характер відображення – здатність реагувати на зовнішні чинники, слабка активність.

Більш високі, якісні ознаки відображення характерні для тваринного світу. На цьому органічному рівні носієм відображення є вищі тварини. Форма відображення – відчуття, розсудливість, психічна діяльність. Характер відображення – психічна активність, розсудлива діяльність з елементами індукції і дедукції, аналізу і синтезу тощо. Ф.Енгельс підкреслював, що «нам спільні з тваринами всі види розсудливої діяльності: індукція, дедукція, аналіз незнайомих предметів (вже розбивання горіха є початком аналізу), синтез (у випадку хитрих витівок у тварин)...» (Ф. Енгельс. Діалектика природи, стор. 176).

Соціальний рівень: носій відображення – людина як суспільна істота. Форма відображення – психічна активність, свідомість, самосвідомість, розум, мислення, пізнання, мова. Характер відображення – понятійний (категоріальний), притаманний лише людині; ідеальний – постановка мети з наперед уявлюваним результатом людської діяльності, спрямованої на перетворення дійсності відповідно до усвідомлення людиною своїх потреб (цілепокладання).

Таким чином, виникнення і розвиток свідомості як вищої форми відображення дійсності має свої біологічні та соціальні передумови. До перших слід віднести виникнення життя на Землі, становлення і розвиток людини як виду. До других, в широкому розумінні цього слова, – соціалізацію людини, бо сутність її визначається не лише тим, що вона біологічна істота, – вищий ступінь у розвитку живих організмів, але й тим, що вона – істота суспільна, – продукт і суб’єкт трудової діяльності і культури. Людина є природною істотою, але, як писав К.Маркс, вона не тільки природна істота, вона людська природна істота, тому сутність її визначається сукупністю всіх суспільних відносин (Див. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 3, стор. 3).

Свідомість і психіка. Людина відображає об’єктивну дійсність не лише на рівні свідомості, але і на рівні психічної активності. Ця активність виявляється як з зовнішньої, так і внутрішньої сторони. Зовні – у тілесних рухах, жестах, міміці; внутрішньо – у процесах орієнтації, сприйняття, уваги, уяви, фантазії, пам'яті, темпераменту, мислення тощо.

Свідомість і психіка – це не тотожні поняття. Перше, безумовно, є психічним процесом. Однак друге не завжди є усвідомленим. Вищі тварини мають психіку, але вони не мають свідомості, котра притаманна лише людині.

Свідомість і мислення. Свідомість і мислення – теж не тотожні поняття. Свідомість – вища форма відображення дійсності, сукупність психічних процесів, з допомогою яких це відбувається. Свідомість охоп­лює як чуттєве пізнання, так і раціональне. Мислення – це розумова, інтелектуальна діяльність, процес відображення дійсності у поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях, концепціях. Процес цей здійснюється в постійних переходах від окремого до загального, від конкретного до абстрактного і навпаки. Це – ідеальна діяльність по духовно-практичному освоєнню світу через розкриття сутності явищ, визначення тенденцій, закономірностей їх розвитку, через продукування нових ідей, моделювання можливих ситуацій, планування дій, знаходження шляхів їх реалізації. Основними операціями мислення є абстрагування, узагальнення, опосередкування.

Відправляючись від чуттєвого досвіду, мислення дає можливість отримувати такі знання про речі та їх властивості, котрі недоступні безпосередньому емпіричному пізнанню. Пізнання на рівні мислення дає можливість розкривати внутрішні, необхідні, суттєві зв’язки речей, що мають місце в розвитку природи, суспільства і самого мислення.

І, насамкінець, слід підкреслити, що особливістю мислення є те, що воно має категоріальний характер – знання, котре дістається в процесі пізнання, закріплюється, фіксується в категоріях.

Отже, поняття «свідомість» за своїм змістом більш широке, ніж поняття «мислення». Останнє є одним з складових структурних елементів першого.

Мислення і мова. Мислення і мова складають єдине ціле. Між ними існує нерозривний, органічний зв’язок. У мові людина матеріалізує свою думку, втілює її у слово, надає її форму предметності. Мислення людини реально виявляється у формі її мови, мовного виразу.

Як людина висловлюється, так вона практично і мислить. Не випадково К.Маркс підкреслював, що «мова є безпосередня дійсність думки» (Див. Маркс К., Енгельс Ф., Твори, т. 3, стор. 427). Поряд з суспільним характером праці, мова визначає специфіку самої людини, її свідомості, мислення і психіки взагалі. Саме це мав на увазі Мартін Хайдеггер, коли стверджував, що «сутність людини виявляється у мові» (М.Хайдеггер. Время и бытие. М., 1993, стор. 259).

Людина може виявляти свої думки, своє мислення, різними способами (звуками, жестами, фарбами, знаками, діями, виробами, поведінкою і т.д.). однак універсальним засобом мислення є мова. «Думки вимагають слів» (Б.Рассел. Человеческое познание. М., 1957, стор. 94).

«Про наші думки, – писав Гегель, – ми знаємо лише тоді..., коли даємо їм форму предметності...». Таку предметність надає думкам «... членороздільний звук, слово. Слово надає думкам їх... справжнє наявне буття» (Гегель. Философия духа. Соч., т.ІІІ, М., 1956, стор. 272).

Розумова, інтелектуальна діяльність, процес абстрагування, знаход­ження загальних властивостей речей і явищ, вимагають слів, мовного втілення. У мові людина матеріалізує свою розумову діяльність і може розглядати її результати як об’єкти (наприклад, художній твір, наукова праця тощо).

Таким чином, інтелектуальна діяльність людини, цілком духовна, внутрішня, що проходить в певному сенсі непомітно, завдяки мові об’єктивується і стає доступною для чуттєвого сприйняття. Завдяки мові, думки окремих людей стають надбанням інших.

Самосвідомість. Структурним компонентом свідомості є самосвідомість. Самосвідомість – унікальний феномен, притаманний лише людині. Це здатність людини усвідомлювати саму себе. Практично це означає, що людина може сама оцінювати свої здібності, переваги, недоліки, думки, почуття, інтереси, поведінку; визначати своє місце і роль у природі, суспільстві, колективі, родині. Самосвідомість – це друге «Я», своєрідний «двійник» людини, її рефлексія на умови, в котрих вона знаходиться. Це – здатність людини до «самороздвоєння», самооцінки і самокритики. Самосвідомість в широкому розумінні цього поняття – це усвідомлення людиною, мети, інтересів, мотивів своєї духовно-практичної діяльності. Слід відзначити, що таке явище, як самосвідомість має суспільний характер: міра і висхідний момент ставлення людини до самої себе і до інших. Як громада ставиться до людини, так і людина ставиться до громади.

Несвідоме. Окрім процесів, котрі контролюються людиною і є свідомими, є дії, котрі здійснюються несвідомо і нею не контролюються.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутністю явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами, тобто несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відіграють важливу роль у діяльності людини, однак не настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість.

Підсвідоме. Підсвідоме – це психічний акт, котрий на певному етапі людської діяльності знаходиться за межами її свідомості (процеси запам’ятовування, визрівання творчого задуму тощо). Підсвідоме часто розглядають як суто фізіологічне явище. За Фрейдом, підсвідоме – активний психічний процес, котрий має прямий зв’язок з свідомістю. Що ж торкається несвідомого, то між ним і свідомістю існує неперехідний бар’єр, навіть антагонізм – несвідоме не може стати свідомим. Підсвідоме – важкодоступна, недостатньо вивчена сфера людської психіки.

Структура свідомості. Свідомість людини – складне і багатогранне явище. Свідченням цього є її структура. Враховуючи вищевикладене, до неї необхідно включити такі елементи: а) психічне (несвідоме, підсвідоме); б) самосвідомість (оцінка самого себе, самоконтроль); в) мислення (абстрагування, пізнання, мова); г) цілепокладання (постановка людиною цілей, передбачення їх результатів, прогнозування); світогляд (синтетичний показник рівня свідомості).

Отже, свідомість – це вища форма відображення дійсності, котра властива лише людям і зв’язана з їх психікою, членороздільною мовою, абстрактним мисленням, цілепокладанням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачуванням результатів останньої.

Таким чином, проблеми, які ми розглянули, не мають однозначного вирішення та трактування. Вони складні, багатогранні, важкодоступні для наукового з’ясування. Як у філософії, так і в науці, вони розглядаються в основному на рівні припущень, наукових гіпотез та релігійних концепцій.

41. Суспільна свідомість, її рівні, сфери та форми; їх зміст та функції. (теоретична та буденна свідомість, суспільна ідеологія і психологія. Масова свідомість та суспільна думка. Політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська форми суспільної свідомості. Критерії класифікації, взаємозв’язок, роль в житті суспільства)

Суспільна свідомість разом з індивідуальною утворює те, що зазвичай називають духовністю особистості, суспільства, народу, держави, людства. У системі духовності свідомість індивідів і свідомість їхніх соціальних спільнот, тобто індивідуальна і суспільна свідомість, становлять діалектичну єдність. Індивідуальна свідомість формується і розвивається під впливом суспільної свідомості, а суспільна свідомість поглиблює свою сутність і поповнює свій зміст за рахунок індивідуальної.

Суспільна свідомість за обсягом значно перевищує індивідуальну. Далеко не всі компоненти суспільної свідомості в їх складній і суперечливій взаємодії, різнорівневому відображенні суспільного буття перетворюються в процесі соціалізації індивіда на його свідомість. Водночас індивідуальна свідомість глибша за суспільну: у підсумку саме вона перетворюється на керівництво діями індивідів. Індивідуальна свідомість може також, хоч і тимчасово, виходити за межі суспільної свідомості. Нові ідеї, як правило, виникають у свідомості індивідів — учених, спеціалістів, професіоналів, досвідчених практиків. Якщо вони здобувають визнання соціальних спільнот, то поповнюють арсенал суспільної свідомості. Цей процес перетворення індивідуального на суспільне може бути тривалим за часом.

Отже, носієм суспільної свідомості є суспільство, носієм індивідуальної свідомості — індивід. Пріоритетним у діалектиці індивідуальної і суспільної свідомості, провідною суперечністю між ними е суспільна свідомість. Нерозуміння відмінності між індивідуальною і суспільною свідомістю — живильний ґрунт для догматизму і волюнтаризму. Догматик відмовляється від свого власного погляду на користь, на його думку, загальноприйнятого. Волюнтарист, навпаки, ігнорує суспільну свідомість на користь індивідуальної. Всі починання і догматиків, і волюнтаристів насправді зводяться до утопій, ілюзій, антикультури.

Суспільну свідомість як відображення суспільного буття і самостійне утворення з внутрішньою логікою розвитку у філософії представлено двома основними рівнями: повсякденним і теоретичним. Вони — результат складності, глибини, обґрунтованості та адекватності відображення у свідомості людей суспільного буття і, як правило, називаються буденною свідомістю і теоретичною свідомістю.

Буденна свідомість — початкова стадія розуміння особистістю і суспільством природного і соціального світу, їх об'єктів і взаємозв'язків між ними. Вона представлена думками та ідеями, поглядами та переконаннями, відчуттями і настроями, звичаями і традиціями, джерелами яких є життєвий досвід людей та їх знання. її основними компонентами є емпіричні знання про світ, народна творчість (художня самодіяльність, ремісництво, народні промисли, технічне конструювання без спеціальних знань і спеціального обладнання, віршування "для душі", гра на музичних інструментах і т. п.) та суспільна психологія.

Буденна свідомість виникає в процесі повсякденної практики людей, стихійно, як емпіричне відображення зовнішнього боку дійсності. Тому для неї характерні обмеженість мислення, відсутність наукових понять, схильність до перебільшень в оцінці подій і фактів; змішування причин і наслідків, необхідності та випадковості, сутності та явища; консерватизм. У сучасній суспільній свідомості буденну свідомість часто називають здоровим глуздом. Його достовірність обґрунтовується досвідом, авторитетом, загальнодоступними даними науки. З позицій здорового глузду, у принципі, можна розглядати і обговорювати будь-які факти і події дійсності, але не слід забувати, що його можливості обмежені емпіричними узагальненнями та метафізичними рамками, а висновки далеко не завжди правильні.

Слідом за емпіричними знаннями, важливим елементом буденної свідомості є суспільна психологія (грец. душа і слово, вчення) — сфера соціальних відчуттів, уявлень, настроїв, емоцій, а також ілюзій, забобонів, традицій, звичаїв. її структуру утворюють стійкі психічні стани людей (чуття, емоції, настрої, забобони); явища (традиції, звичаї, звички); процеси (наслідування, навіювання, гіпноз); погляди, ідеї, уявлення (у вигляді переконань, вірувань, соціальних позицій). Всі ці духовні утворення і суспільна психологія в цілому виникають і функціонують стихійно, безсистемно, під впливом повсякденних умов соціального життя людей, на основі життєвого досвіду і власних спостережень. У суспільній психології є істотним не саме знання, а ставлення до нього, його оцінка в таких категоріях, як егоїзм, альтруїзм, індивідуалізм, сутяжництво, споживацтво, політичний консерватизм, ненависть, страх, паніка, національний інстинкт, класові чуття; гордість, сміливість, мужність, стійкість, сумлінність, відповідальність, дисциплінованість, солідарність, дружність та ін. Для неї характерні класові, національні, релігійні особливості. Серед певної соціальної спільноти вони звичні і непомітні, як акцент рідної мови, але для представників інших спільнот можуть бути незрозумілими, дивними і навіть ворожими (наприклад, національне головне вбрання і правила користування ним, кровна помста і т. ін.). Відбувається це тому, що суспільна психологія е лише частковим аналогом повсякденного рівня свідомості і особливим соціальним способом вираження духовності людей у їхній поведінці; першим і безпосереднім ступенем відображення у свідомості суспільного буття через емоції, настрої, звички.

Однією з активних форм вияву суспільної психології є громадська думка — стан масової свідомості з прихованим чи явним ставленням різних груп людей до подій і фактів дійсності. Вона має вигляд позитивних чи негативних суджень. її об'єктом є факти і події, що викликають суспільний інтерес, характеризуються значущістю та актуальністю, а також припускають розбіжність оцінок і поглядів. Суб'єктами (носіями) громадської думки є суспільство в цілому або соціальні групи і верстви населення: молодь району чи республіки, особи однієї професії, працівники одного підприємства, члени однієї організації тощо. Тому

за структурою вона може бути моністичною, одностайною і плюралістичною, тобто складатися з низки поглядів, що не збігаються.

Громадська думка регулює поведінку індивідів, соціальних груп та інститутів, підтримує певні норми відносин між людьми. Вирок (присуд) громадської думки не можна оскаржити, від нього не можна ні відмахнутися, ні відкупитися. На рівні суспільної психології вона формується і функціонує стихійно, у тому числі в разі маніпулювання нею з боку державних установ, політичних організацій, засобів масової інформації. На цьому рівні, крім фактів і подій дійсності, каналів масової комунікації, форм індивідуального і колективного досвіду, джерелом громадської думки є також чутки.

Чутки — наслідок незадоволеної потреби людей в інформації. За цієї умови неминуче прагнення до того, щоб задовольнити потребу у знаннях і звільнитися від невідомого. Часто це відбувається завдяки некритичному, але емоційному стану. Ця невдоволеність передається іншим людям і призводить до зменшення можливості кожного розмірковувати, до безвідповідальності за ті вигадки і домисли, що поширюються.

Чутки — альтернативна форма поширення повідомлень, вираження суспільних настроїв і думок. Вони ж і формують ці настрої та думки. Суспільство, держава мають вивчати закономірності циркуляції чуток та усувати їх, долати на основі цих закономірностей.

Отже, у змісті повсякденної свідомості суспільна психологія виконує не тільки емоційно-світоглядну, комунікативну і регулятивну функції, а й активно-діяльну. Мотиви, результати, весь процес будь-якої діяльності багато в чому залежать від психологічної атмосфери, в якій вопи здійснюються: у ситуації психологічної неврівноваженості, страху, паніки чи в обстановці масового героїзму, дружби, товариськості.

Суспільна психологія — стійкий феномен. Зі зміною суспільного буття психологія людей змінюється не відразу. Тому під час прийняття будь-яких рішень урахування особливостей психології їх виконавців обов'язкове. Психологічний фактор є ґрунтом, на який "падають" ідеї та політичні гасла і який живить їх емоційно, допомагає їх сприйняттю і здійсненню.

Такою є структура буденної свідомості. Вона — складова цілісної суспільної свідомості. Тому було б неправильно уявляти буденну свідомість тільки "привілеєм" неосвічених, затурканих, убогих духом і безкультурних людей, а її зміст — тільки помилковим. Без буденної свідомості не буває ні індивідуальної, ні суспільної свідомості.

Разом з тим буденна свідомість — це лише тимчасовий супутник у справах. Об'єктивна потреба суспільної свідомості полягає у позбавленні від забобонів, старих звичок, негативних звичаїв і негідних традицій. Вона розвивається в напрямі теоретичного оновлення.

Теоретична свідомість відображає суспільне буття в його істотних зв'язках і закономірностях, виявляється у науці та інших формах свідомості. Якщо буденна свідомість формується стихійно, то теоретична — свідомо і цілеспрямовано. її основу становлять діалектико — матеріалістична філософія і дані науки, а структуру — природничо-наукові знання та ідеологія.

Ідеологія (грец. ідея, слово, поняття, вчення) — система поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, Правових, моральних, естетичних, наукових), в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин. В ідеології соціальні групи реалізують свої потреби у виробленні програм поведінки щодо інших соціальних груп. Ідеологія формує світогляд людей, сприяє формуванню уявлень про цінності життя та його ідеали, обумовлює систему ціннісних орієнтацій і так забезпечує загальну стратегічну лінію їх поведінки, напряму діяльності.

Ідеологія і суспільна психологія в структурі суспільної свідомості мають загальну об'єктивну основу — суспільне буття. Тому вони діалектично єдині. Психологія соціальних спільнот суттєво впливає на формування та розвиток соціальних ідей і теорій, а ідеологія осмислює і опрацьовує соціальні чуття, уявлення і настрої. Водночас між суспільною психологією та ідеологією є глибока відмінність.

Суспільна психологія відображає суспільне буття цілісно, безпосередньо, а ідеологія — опосередковано, абстрактно. Як наслідок, ідеології завжди загрожує самоізоляція, зведення до схоластичного теоретизування. Ідеологія може бути ілюзорною і помилковою, прогресивною і реакційною, гуманною і людиноненависницькою.

Ідеологія — частковий аналог теоретичного рівня суспільної свідомості, в якій вона пріоритетна відносно суспільної психології, формує її компоненти: чуття, емоції, настрої, звички. Водночас ідеологія може відставати від суспільної психології. Це відбувається завжди, коли довільні ілюзорні конструкції ідеології вважаються справжніми, а в суспільній свідомості виникає дисгармонія, загострення суперечностей між двома її основними компонентами як вияв суперечності між світом повсякденних реальностей і його відображенням у свідомості. Однак відставання ідеології від суспільної (соціальної) психології є не закономірністю, а тільки частковим виявленням різноманітних типів співвідношення між ними. Ідеологія визначає суспільну психологію і може навіть повністю відриватися від неї (тоталітарна держава, наприклад, будується на всезагальній зневірі: у ній панує ситуація всезагального страху, ніхто нікому не вірить, боїться довіряти).