Список опублікованих праць за темою дисертації 2 страница

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано дві одноосібних монографії загальним обсягом 17,06 д.а.; 23 статті у наукових фахових виданнях загальним обсягом 11,5 д.а. Окремі висновки, пропозиції та рекомендації викладено у навчальних посібниках: „Фінансове право” (528 с., 2003 р.), „Фінансове право” (1998 р.; у співавторстві – одноособово автором – 1 д.а.); Науково-практичному коментарі до Бюджетного кодексу України (2003 р.; у співавторстві, одноособово автором – 1 д.а.). Окремі висновки, пропозиції та рекомендації викладено в статтях, надрукованих у наукових журналах, матеріалах і тезах конференцій.

Матеріали дослідження використані при підготовці Банківсько-фінансово-правового словника-довідника (1998 р.; у співвавторстві, одноособово автором – 0,5 д.а.), Популярної юридичної енциклопедії (2002 р.; у співавторстві, одноособово автором – 1 д.а.), Тлумачного словника: Юридичні терміни (2003 р.; у співавторстві, одноособово автором – 2 д.а.).

Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, які поділені на 12 підрозділів, висновків та списку використаних джерел (830 найменувань). Загальний обсяг дисертації – 474 сторінки, з них основного тексту – 414 сторінок.

ЗМІСТ РОБОТИ

 

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки проблеми, вказується зв’язок роботи з науковими програмами й темами, визначається мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічна основа, відзначається наукова новизна роботи, її наукове та практичне значення, наводяться дані щодо апробації та публікації результатів дослідження.

Розділ перший „ Науково-теоретичні засади правового регулювання відносин у сфері банківської діяльності” складається з трьох підрозділів і присвячений загальним питанням банківської діяльності та правовому регулюванню відносин, що виникають у її сфері. У підрозділі 1.1. „Складна правова природа банківської діяльності” аналізуються різні підходи науковців та нормотворців у визначенні терміну „банк”, у тому числі розбіжності в його розумінні представниками романо-германської (континентальної) та англосаксонської систем права. Зазначається, що національні законодавства країн, які відносяться до континентальної системи права, підтримують загальний підхід у визначенні банківської установи через сукупність здійснюваних нею функцій. Відповідно, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення у вклади грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах зворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків та здійснення розрахунків.

Розкриваючи зміст поняття “банк”, автор наголошує на необхідності звертати увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства в межах Європейського Співтовариства, оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення – інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов’язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. Особливого значення у сфері банківської діяльності набула Директива Європейського Парламенту та Ради ЄС 2000/12/ЄС від 20 березня 2000 р. стосовно започаткування і ведення діяльності кредитних установ, метою якої стала кодифікація ряду попередніх банківських директив.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку й прийняття національного банківського законодавства. Автор наголошує, що сучасне законодавство, зокрема Закон України „Про банки і банківську діяльність” в редакції від 7 грудня 2000 р., спираючись на прийняту європейську концепцію поняття “банк”, розглядає останній як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Аналіз наукової літератури дав змогу дисертанту зробити загальний огляд різних позицій та думок щодо сутності, змісту та особливостей банківської діяльності, банківських правовідносин тощо, та викласти свою позицію з питань, що розкриваються в дисертації.

На підставі проведеного аналізу науково-методологічних та практичних джерел з досліджуваної проблеми виявлено, що існує недостатня розробка теоретичних положень щодо розкриття поняття банківської системи України, характеристики правового статусу її окремих елементів. Ряд питань потребують додаткового розкриття на базі реформованого вітчизняного банківського законодавства. Акцентується, що відсутнє комплексне наукове дослідження правових проблем у сфері організації та функціонування банківської системи України, що створює підстави для його проведення, детального висвітлення й обґрунтування.

Поза увагою вчених залишилися також проблеми, пов’язані: з визначенням підстав взаємодії банківських установ у системі в цілому; аналізом взаємозв’язку між незалежністю центрального банку держави та проведенням виваженої грошово-кредитної політики, спрямованої на забезпечення стабільності національної грошової одиниці; формуванням системи банківського нагляду. Водночас слід зауважити, що при дослідженні зазначених проблем автор спиралася на відомі розробки проф. Селіванова А.О., к.ю.н. Кротюка В.Л., які в своїх роботах аналізували правовий статус центрального банку держави.

Банківська діяльність може розглядатися як один з елементів фінансової діяльності держави. Водночас складність при дослідженні суті банківської діяльності полягає у тому, що вона охоплює обіг як державних, так і приватних фінансів, причому зв’язок між ними часто є міцним і нерозривним. Суть фінансової діяльності держави саме в банківській сфері полягає у тому, щоб враховуючи закони ринкової економіки, впливати на розвиток кредитно-фінансових інститутів, сприяти отриманню ними прибутків, а завдяки цьому – підтримувати стабільність всієї кредитно-банківської системи та довіру до неї з боку населення. І водночас – здійснювати державний вплив через банківську систему на економічний розвиток суб’єктів господарювання та впливати на зростання обсягу державних фінансів та їх подальший обіг у фінансовій сфері.

Робиться висновок, що банківська діяльність – це система діючих спеціальних суб'єктів та операцій, здійснюваних ними як учасниками єдиної банківської системи з приводу грошей, цінних паперів і валютних цінностей як засобів платежу, заощадження й товару. В правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами у формі, яка вимагається законом або договором. У даному аспекті банківська діяльність являтиме собою систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку.

Банківська діяльність має складну правову природу, носить підприємницький характер, є виключною та професійною, характеризується специфічними режимами правового регулювання й супроводжується зовнішніми й внутрішніми банківськими ризиками, що створює додаткові підстави для підвищеного нагляду з боку держави в особі уповноважених органів.

У підрозділі 1.2. „Місце банківського законодавства в системі законодавства України” зазначається, що на банківське законодавство покладається завдання адекватно виразити внутрішню суть банківської системи, забезпечити її стабільність і, водночас, забезпечити можливість достатньо гнучко реагувати на постійні зміни. Вирішенню такого складного завдання сприяє кілька основних чинників. З одного боку, це поступова гармонізація національного законодавства до європейського законодавства. З іншого боку, це своєрідність правового регулювання самих банківських відносин всередині країни, коли імперативне регулювання з боку центрального банку або іншого органу державної влади поєднується з наданням широкої волі щодо здійснення господарської діяльності суб’єктами банківської діяльності – банківськими установами.

Констатується, що у науковій літературі відсутній єдиний погляд на питання про місце банківського права у правовій системі України. На підставі норм чинного законодавства та положень юридичної науки, в першу чергу, теорії права, автор робить ряд узагальнень щодо розуміння банківського права і банківського законодавства та їх взаємозв’язку з іншими галузями права та галузями законодавства. Досліджуються методи правового регулювання банківських відносин.

Зазначається, що банківське законодавство повинно забезпечити на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, для банківських правовідносин притаманними є наявність спеціального суб'єкта – банка або кредитної організації та спеціального об'єкта – фінансових інструментів (грошей у безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних цінностей). У банківських правовідносинах завжди прямо чи опосередковано бере участь держава. У сторін також відсутній (в повному обсязі) вільний вибір конкретних форм правовідносин, самостійне визначення правил їх здійснення, що надає підстави стверджувати про наявність поряд із диспозитивним імперативного методу правового регулювання в зазначених суспільних відносинах.

Аналізуючи нормативно-правову базу, дисертант визначає ряд особливостей, характерних для банківського законодавства, зокрема: міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність; його комплексність; значна кількість нормативно-правових актів у сфері банківської діяльності тощо. При цьому наголошується, що кількість "банківських" законів в Україні є незначною, порівняно з законодавством економічно розвинених країн (зокрема, Німеччині, США, Великобританії, Франції) налічується до двох десятків законів, що регулюють банківську діяльність. Водночас кількість нормативних актів, що видають центральні банки або інші уповноважені державні органи, становить декілька сотень. Відповідно, основний масив банківського законодавства представлений відомчими актами (в Україні це акти Національного банку України, який наділений відповідними повноваженнями у сфері нормотворчості).

Банківське законодавство розглядається як система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру).

Дисертант аналізує управлінську діяльність, що її здійснює Національний банк України, та дає визначення розпорядчого документу НБУ – це акт центрального банку, який він видає в процесі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання завдань у сфері грошово-кредитної політики, здійснення валютного контролю, банківського регулювання та банківського нагляду відповідно до компетенції, наданої йому Законом України „Про Національний банк України”.

Відповідно до Стратегії інтеграції України до ЄС, адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність з європейськими стандартами й охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство тощо. Серед завдань адаптації банківського законодавства України до законодавства ЄС стоїть завдання врахувати норми міжнародних стандартів у сфері фінансової та банківської діяльності, у тому числі ключові принципи банківського нагляду (BIS), принципи роботи з цінними паперами (IOSCO), ключові принципи страхової діяльності (IAIS), міжнародні стандарти аудиту (IFAC), ключові принципи платіжних систем системного значення (CPSS), рекомендації щодо відмивання грошей FATF. При розробці національного законодавства повинні також враховуватися стандарти у сфері макроекономічної політики, зокрема Кодекс належної практики щодо прозорості монетарної та фінансової політики (IMF); принципи та керівні положення для ефективних систем вирішення питань неплатоспроможності та захисту прав кредиторів (WB); принципи корпоративного управління (OECD) тощо.

У підрозділі 1.3. „Онтологічно - правові форми організації банківської діяльності” автором проводиться аналіз різноманітних джерел банківського права. Автор зауважує, що дослідження даної проблеми має як теоретичне, так і практичне значення. При дослідженні проблем нормативно-правового забезпечення банківської діяльності, у тому числі питань їх розробки та прийняття, повинні чітко реалізовуватися принципи, притаманні правовій державі – верховенство Конституції; чітка ієрархія нормативно-правових актів, що містять норми банківського права; співвідношення норм загального та спеціального законодавства; екстраполяція міжнародних банківських стандартів на норми національного права у сфері банківської діяльності.

Автор аналізує такі джерела банківського права як Конституція України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України (в межах, визначених законодавством); нормативно-правові акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Підкреслюється, що банківське законодавство характеризується системністю, яку поряд з іншими характеристиками йому придають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах.

Здійснюючи аналіз чинного законодавства, автор зауважує, що перед центральним банком країни завжди стоять завдання, які часто мають протилежний напрямок. З одного боку, центробанк повинен створити сприятливі умови для діяльності банківських установ на території країни з метою забезпечення стабільного функціонування кредитно-банківської системи. З іншого боку, його діяльність спрямована на підтримку стабільності національної валюти, що також досягається не завжди популярними для банків методами, оскільки центробанк може використовувати адміністративні заходи. Третім напрямом, що важливий для центробанку, є зацікавленість потенційних клієнтів у банківських послугах і залучення додаткового вільного капіталу для розвитку ринку позичкових капіталів.

Водночас автор констатує, що сучасний стан регулювання банківської справи в Україні, хоча і зазнав докорінних змін протягом 1999–2002 рр., проте не є досконалим і не відповідає в повній мірі стандартам регулювання банківської діяльності в Європейському співтоваристві, встановленим директивами Ради ЄС та рекомендаціями Базельського комітету з банківського нагляду.

Характеризуючи закони України "Про Національний банк України" та "Про банки і банківську діяльність" і відмічаючи ті позитивні зміни, що відбулися у правовому регулюванні банківської діяльності внаслідок їх прийняття, автор одночасно зупиняє увагу на питаннях, що потребують подальшого законодавчого врегулювання або конкретизації. Так, стоїть питання про необхідність чіткого визначення компетенції посадових осіб центрального банку, регламентування видів та міри відповідальності за порушення чинного законодавства.

Й досі залишається невирішеною проблема невідповідності нинішній ситуації валютного регулювання. Методи валютного регулювання та валютного контролю, визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятого ще у 1993 році, не забезпечують належним чином проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років. Певні нарікання викликає також й існуюча система валютного контролю, яка є досить забюрократизованою і не сприяє розвиткові валютного ринку та росту валютних надходжень.

Враховуючи процес гармонізації вітчизняного законодавства до європейського, автор підтримує наявні пропозиції щодо необхідності якомога швидшого прийняття спеціального закону, який би врегульовував питання валютного регулювання та контролю, та закріпив нові підходи у створенні засад забезпечення стабільної валютної політики, можливості застосовування гнучких засобів регулювання в умовах нестабільної економічної ситуації, а також вільний доступ учасників зовнішньоекономічної діяльності до ринку валютних ресурсів. При цьому доцільно використати позитивний досвід НБУ, який з 2003 р. почав поступово проводити політику валютної лібералізації.

Розділ другий „ Банківська система України як складова фінансової системи держави: поняття, структура, функції” присвячений розгорнутому аналізу банківської системи країни в цілому та аналізу правового статусу її окремих елементів, їх взаємодії один з один та з системою в цілому.

У підрозділі 2.1. „Становлення банківської системи України у ХVІІІ–ХХ сторіччі” автор наголошує, щобудь-яке соціальне, економічне або правове утворення не можна якісно охарактеризувати, якщо не брати до уваги його розвиток в історичному розрізі. Тому абсолютно логічним є використання історичного методу дослідження і при розгляді такого питання, як формування та функціонування банківської системи країни. Вона являє собою складний та багатофункціональний за своєю природою організм, що постійно перебуває в динамічному розвитку. Враховуючи те, що гроші є одним з основних інструментів банківської діяльності, і в той же час являють собою один з найстаріших об’єктів, відомих історії державного утворення, зрозуміло, чому їх поняття, форми існування, правові режими впливають на появу та розвиток кредитних установ, до яких відносяться і банки, не залежно від їх організаційно-правових форм та спеціалізації.

На підставі проведеного комплексного дослідження підстав та умов становлення, функціонування та розвитку банківської системи України протягом ХVІІІ–ХХ (у складі банківських систем імперій, до складу яких входили відповідні території країни), дисертант робить ряд висновків та узагальнень, що дозволяють розглядати шляхи реформування сучасної банківської системи країни без відриву від історичного досвіду.

У підрозділі 2.2. „Особливості становлення банківської системи України в умовах переходу до ринкової економіки” наголошується нанеобхідності використання різноманітних способів та інструментів, що забезпечуватимуть функціонування окремих субсекторів фінансової системи (у тому числі банківського) задля здорової і стабільної економіки, оскільки в межах здійснюваної державної політики саме фінансовий сектор повинен стати потужним фінансовим посередником і каталізатором економічного зростання. А це, в свою чергу, включає його до складу чинників, що відповідають за забезпечення державного суверенітету та реалізацію національних стратегічних інтересів на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Аналізуючи положення теорії банківської справи та норми чинного законодавства, дисертант зазначає, що банківська система країни бере участь у виконанні основних функцій фінансової системи, зокрема шляхом: 1) розробки та забезпечення способів переміщення фінансових ресурсів у часі, через кордони держав та між окремими галузями, у тому числі шляхом нормативно-правового закріплення; 2) забезпечення механізму об’єднання фінансових ресурсів та їх розподілу між окремими суб’єктами господарювання; 3) розробки та забезпечення способів управління ризиками, що супроводжують банківську діяльність; 4) створення безперебійного функціонування платіжних систем, зокрема, шляхом вдосконалення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі; 5) забезпечення насичення ринку ціновою інформацією, що дозволяє координувати децентралізований процес прийняття рішень в окремих галузях економіки.

Банківські системи розвинених країн мають багато спільного, що обумовлено однотипністю існуючої в цих країнах ринкової економіки. Ринковий характер економіки визначає та обставина, що кредитно-банківська система діє через ринок капіталів. Держави здійснюють регулюючий вплив на цей ринок за допомогою певного набору інструментів грошово-кредитної політики, в тому числі шляхом проведення грошово-валютних інтервенцій та протекціоністських заходів.

Аналізуючи організацію банківських систем західних держав в умовах розвиненої економіки, фахівці дійшли висновку щодо трьох основних напрямів розвитку таких систем та їх складових: 1) банківські системи з великою кількістю банків з небагатьма відділеннями (unit banking); 2) банківські системи з невеликою кількістю банків із багатьма відділеннями (branch banking); 3) банківські системи з багатьма банками, пов’язаними участями (chain banking). При цьому більшість європейських країн йде другим шляхом. В Україні на сучасному етапі розвитку банківської системи вона об’єднує в собі риси перших двох напрямів з поступовою переорієнтацією на другий варіант.

Банківська система є складовою фінансової системи країни і підпадає під загальну дію економічних законів, що діють в громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов’язаною, має загальну мету та завдання. Автор наголошує на недоцільності визначення банківської системи виключно як сукупності кредитно-фінансових інститутів, які діють на території певної держави. Це значно складніший механізм, який включає ряд взаємопов’язаних елементів, у тому числі сукупність банківських установ, інфраструктуру, законодавство, банківський ринок тощо.

Для будь-яких кредитних (у тому числі і банківських) систем, як правило, характерна наявність універсальних та спеціалізованих фінансово-кредитних установ, одночасне існування та рентабельна діяльність великих і малих банків та інших кредитних установ, зокрема, позабанківських. При цьому кожна ланка банківської системи повинна мати високий рівень оперативної самостійності, не обмежуючись водночас певною територією. У той же час повинен дотримуватися принцип чіткого розмежування компетенції, визначення системи відповідальності для кожного з учасників ринку позичкових капіталів.

Розглядаються особливості функціонування та побудови взаємозв’язків в однорівневих та дворівневих банківських системах. Зазначається, що розподіл адміністративних функцій і операцій, пов’язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів – комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям „банк банків” та управлін­ню діяльністю банківських установ з метою регулювання та нагляду за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг. У дворівневій структурі банківської системи повинні чітко розрізнятися нормативно-регулюючі та наглядово-контрольні функції цент­рального банку, з одного боку, і функції комерційних банків – з ін­шого. В Україні, як і в більшості країн світу, банківська система є дворівневою.

В умовах ринкового господарства розвиток банківської справи характеризується такими важливими особливостями, як: 1) надвелика концентрація та централізація банківського капіталу; 2) виникнення і зростання банківських монополій; 3) зміцнення банківського кредиту, збільшення його строків; 4) вихід банків за рамки виключно кредитних операцій та зрощування банківського капіталу із промисловим. Для вітчизняної банківської системи, зокрема, притаманна висока концентрація банківського капіталу, оскільки більше половини капіталу зосереджено у 20 великих банках.

В дисертації розглядаються шляхи розвитку банківської справи, у тому числі шляхом пропозиції більш вигідних ставок, використання нестандартних маркетингових стратегій тощо, та питання нормативно-правового регулювання. Увага акцентується на наявній конкуренції у банківській справі, у тому числі з боку іноземних кредитно-фінансових структур, що не виключає в майбутньому процесу укрупнення банківських структур і перерозподілу ринку. Серед нових пріоритетів виділяються такі, як масовий вихід на роздрібний ринок, більш активний випуск корпоративних облігацій, розширення мережі філій.

Зазначається, що в країні спостерігається незадовільний стан з формуванням здорового конкурентного середовища у банківській справі в провінції, що супроводжується незначним попитом на банківські послуги з боку місцевих фізичних та юридичних осіб через загальні незадовільні умови для розвитку малого та середнього бізнесу, а також низький рівень пропозиції банківських послуг з боку місцевих банків. Однією з проблем є нераціональна територіальна структура банківської системи. Якщо у західних державах щільність банківської мережі коливається від 1 до 4 – 5 банків та їхніх відділень на 10 тис. чоловік (без урахування ощадних й небанківських кредитно-фінансових установ), то в Україні вона становить: 1 банк приблизно на 60 тис. чоловік (на прикладі Києву, який має відносно великий показник порівняно з іншими регіонами).

Аналізуються заходи, що здійснюються у межах державного регулювання, спрямовані на забезпечення стабільності кредитно-фінансової системи держави. Підкреслено, що такі заходи спрямовані забезпечити задоволення публічних інтересів у сфері банківської діяльності.

У підрозділі 2.3. „Роль банківського сектора в організації банківської діяльності. Правові аспекти взаємодії елементів банківської системи” автор наголошує, щорозглядаючи банківську систему, слід пам’ятати про визначальну роль, яку відіграють банківські установи (в першу чергу, комерційні банки), в забезпеченні її функціонування та розвитку. Відзначається, що основними позитивними результатами функціонування банківського сектора України можна вважати: 1) розвиток форм власності в банківському секторі (працюють лише два державних банки, зареєстровано також кооперативний банк); 2) перехід на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, що сприяло прозорості банківської системи і разом з цим підвищенню довіри іноземних інвесторів; 3) розвиток конкурентоспроможної і оснащеної платіжної системи; 4) участь у формуванні фондового ринку; 5) створення наявних умов для підвищення довіри населення до банківської системи, результатом чого є підвищення показників депозитних надходжень; 6) поступове позитивне вирішення питання докапіталізації банківських установ; 7) запровадження системи гарантування вкладів фізичних осіб тощо.

Одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу повинні пред’являтися дві вимоги: мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику. Законом України „Про банки і банківську діяльність” встановлений мінімальний розмір статутного капіталу, хоча центральний банк зараз стоїть на позиції його поступового збільшення. В дослідженні аналізується стратегія діяльності банківських установ; розглянуто суть банку як об’єкту самоуправління та суб’єкту саморегулювання.

Окремо досліджуються питання функціонування відокремлених підрозділів банків та особливості нормативно-правового регулювання. Зазначається, що однією з особливостей розвитку банківської системи України протягом 2003–2004 рр. стане вихід до регіонів фінансових установ з іноземним капіталом. Водночас автор досліджує проблему доцільності відкриття в Україні філій іноземних банків, та стану її нормативно-правового забезпечення.

Певна увага в дисертації приділяється аналізу правового статусу банківських об’єднань та можливості вирішення за рахунок таких утворень проблем докабіталізації банківської системи. Зазначається, що одними з суттєвих рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості банків. Диверсифікація банків на противагу їхньому об’єднанню – закономірність розвитку здорової ринкової економіки. Розвиток банківської справи в зазначеному руслі дає змогу створювати конкурентоспроможну й адекватну завданням економічного прогресу банківську систему. Необхідними умовами й принципами функціонування банківських установ повинні стати дотримання законності, економічної доцільності, конфіденційності, професіоналізму, відповідальності.

Розділ третій „Роль та місце Національного банку в організації банківської системи України” присвячений аналізу правового статусу Національного банку України, визначенню принципів його діяльності, побудові системи органів центрального банку, визначенню правових засад проведення ним грошово-кредитної політики. У підрозділі 3.1. „Незалежність центрального банку держави як умова стабільності національної грошової одиниці” зазначається, що основними факторами, які повинні визначати місце центрального банку в економіці держави, повинні бути: а) система діючих законів; б) взаємозв’язок політики центрального банку з економічною програмою уряду; в) принципи взаємодії центрального банку з національною банківською системою; д) ступінь розвитку кредитної системи країни, у взаємодії з якою центральний банк здійснює свій вплив на економіку. Це базові зовнішні фактори, що визначають діяльність центрального банку. Щодо внутрішніх факторів, то науковці до них відносять: розподіл відповідальності в керівництві центрального банку; кадровий склад; організаційну структуру; статус філій.

Аналізується подвійна правова природа центробанку, який, з одного боку, є органом державного управління у сфері банківської діяльності, а з іншого – займається господарською діяльністю. Досліджено ряд базових факторів, розроблених міжнародною банківською практикою, що становлять умови діяльності центрального банку, і до яких відносяться: система чинних законів, ступінь незалежності центрального банку від органів державної виконавчої При цьому незалежність центрального банку означає, по-перше, що банк може вільно реалізувати свої функції для забезпечення власних цілей, а по-друге, що його рішення не можуть переглядатися будь-якими іншими структурами влади чи управління.