Розділ 3. Методи соціальної роботи 2 страница

Етапи:

1. Встановлення об'єкта і предмета спостереження, визначення мети, постановка завдань.

2. Забезпечення доступу до середовища, отримання відповідного дозволу, встановлення контактів.

3. Вибір способу (виду) спостереження і розробка процедури на основі попередньо зібраних матеріалів.

4. Підготовка технічних документів і обладнання (тиражування карточок, протоколів, інструкцій, підготовка технічного обладнання, письмового приладдя тощо).

5. Проведення спостереження, збір даних, накопичення інформації.

Запис результатів спостережень: 1) короткочасні записи "по гарячому сліду"; 2) карточки для реєстрації інформації; 3) протокол спостереження, що становить розширений варіант карточки; 4) щоденник спостережень.

Контроль спостереження: 1) проведення розмови з учасником ситуації; 2) звернення до документів, які пов'язані з певною подією; 3) верифікація результатів власного спостереження, що проводиться кваліфікованим спостерігачем тощо.

Звіт: ретельна документація про час, місце та обставини, в яких проводиться спостереження; інформація про роль спостерігача в колективі, спосіб спостереження; характеристика на осіб; ретельний опис фактів, що спостерігаються; власні записи, інтерпретації.

Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціологів, соціальних працівників і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання.

За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не завжди відображена у документальних джерелах. До опитування звертаються, коли єдиним джерелом є людина — безпосередній учасник, представник, носій інформації. Вербальна (словесна) інформація значно багатша, ніж невербальна. Цей метод є універсальним, оскільки дає змогу соціальному працівнику взаємодіяти з клієнтом під час інтерв'ю і отримувати надійну інформацію безпосередньо від клієнта, а не опосередковано.

Метод опитування застосовується на перших етапах індивідуальної роботи, соціального патронажу, соціального супроводу, в груповій роботі з різними цільовими групами клієнтів, в соціальній роботі в спільноті. Опитування проводиться відповідно до стандартних підходів щодо соціологічного дослідження і збору соціологічної інформації.

Одним із найпоширеніших видів опитування в соціальній роботі є заочні (анкетні) опитування, які використовуються з метою вивчення соціальних умов життя громадян, виокремлення певних соціальних груп споживачів соціальних послуг, виявлення потреб, інтересів, запитів клієнтів. Для цього, як правило, використовується роздаткова чи поштова анкета.

Анкета — тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами. її респондент заповнює самостійно. Особливо важливе значення мають структура запитань, мова і стиль їх формулювання, рекомендації щодо оформлення анкети, її графічне оформлення. Запитання в анкеті розрізняються за формою (прямі і непрямі), за змістом (про факти поведінки, про факти свідомості, про особистість респондента), за функціями (основні, контактні, контрольні, фільтруючі), за структурою (закриті, відкриті, напівзакриті).

Водночас поштове анкетування має чимало недоліків. Основний з них — неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога, з яким співпрацює соціальний працівник, тому що процес повернення анкет повинен бути керованим. Часто відбувається зміщення вибірки через ухиляння від опитування, надходять відповіді не від тих, кому надсилалися анкети, респондент іноді не сам заповнює анкету тощо.

Соціологічне інтерв'ю — метод збору соціальної інформації, що ґрунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника.

Інтерв'ю має певні переваги перед анкетуванням і недоліки. Головна відмінність між ними полягає у формі контакту дослідника та опитуваного. За анкетування їх спілкування опосередковується текстом; питання, вміщені в анкеті, респондент інтерпретує самостійно, фіксуючи відповіді в анкеті.

Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. Проведення інтерв'ю обумовлює необхідність застосування додаткових заходів: підбір і навчання інтерв'юерів, контроль за їх роботою. Водночас розширюються можливості щодо підвищення надійності зібраних даних за рахунок зменшення кількості тих, що уникли опитування, скорочення різноманітних технічних помилок. Участь інтерв'юера дає змогу максимально пристосувати запитання бланка-інтерв'ю до можливостей респондента. Інтерв'юер може завжди тактовно допомогти респондентові, якщо якесь із запитань видається незрозумілим. Якість одержаної під час інтерв'ю інформації залежить від особливостей основних компонентів процесу спілкування: питальника, інтерв'юера, респондента, обставин інтерв'ю.

Інтерв'ю проводять у соціальній службі, за місцем проживання, у процесі мобільної соціальної роботи. За технікою проведення розрізняють вільне, формалізоване (стандартизоване) і напівстандартизоване інтерв'ю. Вільне інтерв'ю — тривала бесіда за загальною програмою без чіткої деталізації запитань. За формалізованого (стандартизованого) інтерв'ю спілкування інтерв'юера і респондента регламентовано детально розробленим питальником та інструкцією інтерв'юера, який повинен точно дотримуватися сформульованих запитань та їх послідовності. У стандартизованому інтерв'ю, як правило, переважають закриті запитання. Напівстандартизоване інтерв'ю поєднує в собі особливості двох попередніх видів.

У соціальній роботі, як і соціології, інтерв'ю за процедурою проведення класифікують на: панельне — багаторазове інтерв'ю одних і тих самих респондентів (клієнтів і суб'єктів соціальної роботи) з одних і тих самих питань через певні проміжки часу; групове — запланована бесіда, у процесі якої дослідник прагне започаткувати дискусію в групі; клінічне інтерв'ю — довготривала, глибока бесіда, мета якої одержати інформацію про внутрішні спонуки, мотиви, схильності респондентів; фокусоване інтерв'ю — короткочасна бесіда, мета якої полягає в отриманні інформації про конкретну проблему, процес чи явище, про реакції суб'єкта на задану дію. Соціальними службами часто використовуються телефонні інтерв'ю, які дають змогу отримати інформацію про певний соціальний процес.

До соціального працівника, який проводить інтерв'ю, висуваються певні вимоги; Він повинен бути ерудованим, товариським, спостережливим, дисциплінованим, морально і фізично витривалим, комунікабельним, емпатійним, добре знати тему і техніку ведення інтерв'ю. Одна з основних умов, які впливають на достовірність і надійність інформації, — наявність якісного питальника і дотримання правил його застосування. До питальників додаються протоколи інтерв'юера, які містять основні відомості про процес інтерв'ю. На якість інтерв'ю впливають місце, конкретні обставини, тривалість його проведення (найчастіше респонденти погоджуються на короткотривале інтерв'ю).

Метод інтерв'ю дає змогу одержати інформацію про думки, погляди, мотиви, уявлення респондентів. Суттєвою його особливістю є здебільшого зацікавленість респондента опитуванням, яка забезпечується особистим контактом учасників інтерв'ю.

Такий соціологічний метод, як фокус-група використовується на перших етапах соціальної роботи чи соціологічного дослідження з метою вивчення найбільш маловідомих соціальних проблем і процесів, які відбуваються у суспільстві, а також як своєрідне пілотажне дослідження.

Соціометричний метод опитування — один із різновидів опитування, який використовують для вивчення внутрішньо-колективних зв'язків з'ясуванням стосунків між членами колективу. Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціальному працівнику вивчити склад малих соціальних груп, особливо щодо неофіційних стосунків, одержуючи соціо* логічну інформацію, яку іншим шляхом здобути майже неможливо.

 

Основна література

Мацковский ЛГ.С. Социология семьи. — М.: Наука, 1989. Социальная работа / Под общ. ред. проф. В.И. Курбатова.— Ростов н/Д.: Феникс, 2000. — 576 с.

Соціальна робота: Хрестоматія // Соціальна робота. — Кн. 3.— К.: ДЦССС, 2002.

Соціологія. Короткий енцикл. слов. / За заг. ред В.І. Воло-вича. — К.: Укр. центр духовн, культури, 1998. — 736 с.

Соціологія / За ред В.Г. Городяненка. — К.: Вид. центр "Академія", 2002. — 559 с.

Соціальна робота: У 4 кн. — Кн.4: Короткий енцикл. слов. — К.: ДЦССМ, 2002.

Теми для дискусії

1. Сутність поняття "соціологічні методи соціальної роботи".

2. Характеристика соціологічних методів: аналіз документів, анкетування, інтерв'ю, контент-аналіз, фокус-група, соціометрія.

3. Значимість соціологічних методів для соціальної роботи, відмінності та специфіка їх застосування на різних рівнях соціальної роботи.

3.2. Організаційно-розпорядницькі методи соціальної роботи

 

Для ефективності соціальної роботи дуже важливі правильне управління організаціями та установами соціальної сфери, процесом соціальної роботи на мікрорівні. Керування в соціальній роботі засноване на теорії і практиці менеджменту. В англійській мові термін "management" означає "управління", таке саме значення мають "operation", "control", "driven", "qua-de", "administration", "direction", "government", "command", "manual" та ін.

Термін "менеджмент" вживають для будь-якого типу організації, але коли йдеться про державні органи будь-якого рівня, частіше вживають термін "public administration" — "державне управління", управління в технічних і біологічних системах — "control", господарське управління —"management", "economic management". У літературі англійською мовою термін "менеджмент" передається різними поєднаннями слів: farm management economic, managing in farm business, farm business management, farm management decisions. Таким чином, менеджмент — це галузь людських знань, сфера прийняття управлінських рішень, різні категорії, соціальні групи, об'єднані в економічній, конкурентоспроможній системі (органі) управління в сучасному суспільстві.

У науковій літературі висвітлено багато визначень поняття менеджменту. Найчастіше менеджмент розглядається як сукупність діяльності за умов ринкової економіки, пов'язаної з керівництвом людьми, умілим використанням їх праці, інтелектуальних здібностей, мотивів із визначення цілей і завдань бізнесу, створенням механізму управління, розробкою планів, формулюванням відповідних правил і процедур, визначенням не лише того, що і коли робити, але яким чином і хто буде виконувати намічене.

У фундаментальному Оксфордському словнику англійської мови "менеджмент" трактується як:

1) спосіб, манера спілкування між людьми;

2) влада і мистецтво управління;

3) особливого роду вмілість і адміністративні навички;

4) орган управління, адміністративна одиниця.

Але найчастіше менеджмент розглядається як сукупність стратегій, філософій, принципів, методів, засобів і форм наукового керівництва будь-якою діяльністю з метою підвищення її ефективності та задоволення ринкових потреб споживачів.

Як новий вид діяльності менеджмент сформувався в розвинутих країнах з ринковою економікою в 30-х роках XX ст., і його часто називають конкурентоспроможною системою управління, яка є адекватною ринковому типу господарювання і привабливою сферою бізнесу. На думку переважної більшості спеціалістів з менеджменту, його складовими є теорія керівництва, мистецтво управління і його практичний досвід. Менеджмент розглядають як систему (єдине ціле), що складається з частин (елементів). Такими частинами є цілі і принципи менеджменту, функції управління, метод менеджменту, кадри менеджерів, структура управління бізнесом, техніка і технологія управління, інформація в менеджменті. Відповідно до загальної теорії систем, кожний з цих елементів впливає на ефективність функціонування системи. У разі невідповідності будь-якого з елементів своєму призначенню погіршується результативність діяльності всієї системи. При цьому втрати тим більші, чим вищий рівень системи.

Етапи розвитку менеджменту

1. Наукові школи, що передували появі класичної теорії. Їх представниками були Р.Оуен(1771—1858), ПІ. Бабедж(1792—1871), Г. Тоун (1844—1924) та ін.

2. Класична теорія управління:

а) науковий менеджмент. Його представники — Ф. Тейлор (1856—1915), К. Берк (1860—1939), Д. Френк (1868—1924), Л. Гільберт (1878—1972),

Г. Гант (1861—1919) та ін.;

б) адміністративний менеджмент — А.Файоль (1841—1925), Г. Форд (1863—1947), Ч. Бернард (1886—1961), О. Челдон (1894—1951);

в) бюрократичний менеджмент — М, Вебер (1864—1920).

3. Біхевіористська теорія:

а) ранній біхевіоризм — Д. Уотсон (1878—1958), X, Мюнс-терберг (1863—1916);

б) біхевіористський науковий підхід — Д. Макгрегор (1906—1964), А. Маслоу (1908—1970).

4. Сучасні підходи до менеджменту: кількісні методи, операційний науковий підхід, операційний менеджмент, менеджментські та інформаційні системи.

Основоположником класичної школи і засновником американської науки управління прийнято вважати Ф. Тейлора (1856—1915), У пошуках засобів проти "навмисної повільності" (солідації) робітників Тейлор рекомендував дотримуватись чотирьох принципів управлінської науки: 1) наукового вивчення кожного завдання і розвитку наукових методів;

кропіткого добору працівників і стимулювання виконання завдань; 3) підтримання тісного контакту з працівниками; 4) по можливості здійснювати поділ кожної роботи. Тейлор звернув увагу на тісний взаємозв'язок таких чотирьох положень: 1) наука, а не емпіричні дані; 2) гармонія, а не розлад;колективізм, а не індивідуалізм; 4) максимальна, а не обмежена віддача і розвиток кожної людини, спрямований на досягнення максимальної продуктивності і найбільшого розквіту.

У науковій літературі, починаючи з А. Файоля і Г. Черча, здійснюються спроби визначення управління, розробки та опису його основних функцій (П, Керженцев, Г. Слезінгер, О. Годунов, В. Афанасьев, Г. Попов, О. Ковальов, Д. Кайдалов та ін.)

У найширшому філософському розумінні управління — це "елементарна функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), яка забезпечує збереження їх певної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми, мети діяльності".

В. Афанасьев розуміє управління як внутрішньо притаманну властивість суспільства на будь-якій стадії його розвитку і вважає, що "управління є сукупністю певних дій (операцій), які здійснюються людиною, суб'єктом управління щодо об'єкта з метою його перетворення та забезпечення його руху до заданої мети".

Важливим атрибутом управлінської діяльності є її свідомий і цілеспрямований характер. Відомий теоретик менеджменту П. Друкер підкреслює інтегруючий характер управлінської діяльності, приділяючи особливу увагу тій властивості управління, яка перетворює неорганізований натовп в ефективну цілеспрямовану і виробничу групу. М. Мескон, М. Альберт, Ф. Хедоурі вважають, що "управління — це процес планування, організації, мотивації і контролю, необхідний для того, щоб сформулювати та досягти мети організації".

Людина в системі управління виступає у трьох аспектах (Р. Шакуров):

· у межах самоорганізації вона організовує себе;

· у межах субординації вона є організатором інших систем і підсистем;

· у межах метаорганізації вона сама є предметом, який організовують інші люди.

М. Мескон, М. Альберт і Ф. Хедоурі зазначають, що менеджер — це не тільки посада, а й певний рівень професіоналізму в управлінні. Іншими словами, на відміну від підприємця, менеджер — професійний управлінець, керівник. Аналізуючи управління із загальноправового погляду, І. Волков дає таке його визначення: "Керівництво — процес правової організації і управління спільною діяльністю членів колективу, який здійснюється керівником як посередником соціального контролю і влади".

Між поняттями "управління" та "керівництво" є своєрідний взаємозв'язок: з одного боку, управління містить у собі керівництво як суб'єктивний компонент, а з іншого — воно є змістом керівництва, оскільки соціальне управління здійснюється людьми щодо інших людей.

На думку провідного вченого в галузі менеджменту П. Дракера, основне завдання менеджменту — зробити людей здатними до спільних дій, визначивши реальні цілі, наділивши цінностями, створивши правильну структуру організації, виховавши необхідні трудові навички і забезпечивши професійний розвиток. Для цього використовуються різні засоби: 1) повноваження і влада; 2) уміння управляти; 3) управлінський механізм і структура; 4) процедури технології управління; 5) людські зміни управління, побудовані на відносинах субординації.

Залежно від сфери діяльності, виділяють різні види менеджменту: загальний, або адміністративний, галузевий, організаційний, функціональний, підприємницький, міжнародний, педагогічний та ін.

Загальний менеджмент — менеджмент, який здійснюють усі керівники, що відповідають за постановку завдання і формулювання політики, за питання, котрі пов'язані з плануванням і організацією, контролем і управлінням підприємництвом.

Фінансовий менеджмент включає такі основні види діяльності: визначення фінансової структури фірми і її потреб у фінансових коштах; виявлення всіх альтернативних джерел фінансування і їх оцінювання тощо.

Операційний менеджмент — управлінська діяльність, насамперед менеджера нижчого рівня управління, що полягає у безпосередньому керівництві роботою працівників.

Стратегічний менеджмент — управлінська діяльність персоналу менеджерів, що пов'язана із формуванням завдань підприємства, включаючи визначення його цілей, філософії і довгострокових стратегій, установок і орієнтирів тощо.

Природа, призначення, структура і властивості систем

 

1. Природа і сутність систем: природні, закриті, абстрактні (поняття), статичні (незмінність властивостей у часі), без провідного органу, сумативні (упорядкованість, послідовність), штучні, відкриті, конкретні, динамічні (зміни властивостей у часі), централізовані, діяльнісні (взаємодія кількох компонентів).

2. Призначення систем: ціль і цілеспрямований характер (до чого прагне), завдання, які вирішуються (що долає, усуває), функції (для чого призначена), функціонування, розвиток і саморозвиток (як має функціонувати і змінюватися)

3. Структура (організація) систем: об'єкти (суб'єкти), частини і компоненти, атрибути (властивості об'єктів, які її становлять), відносини і взаємовідносини (об'єднують систему у ціле), наявність двох чи більше видів зв'язку (прямий чи зворотний зв'язок), наявність рівнів ієрархії.

4. Властивості (якості, основні характеристики) систем: цілісність (сумативність плюс взаємообумовленість), спільність чи неспільність з іншими системами, стабільність (стійкість зворотного зв'язку), адаптація (пристосування до навколишнього середовища, реакція на нього та її вплив), навчання, здатність до самовдосконалення, еволюція (змінність у часі).

Будь-який управлінський вплив є підсумком певного управлінського рішення, прийнятого менеджером певного рівня управління. При цьому управлінське рішення має задовольняти цілу низку вимог. Аналіз теорії менеджменту і вивчення практики показують, що рішення повинне бути:

· цілеспрямованим;

· обумовленим і адресним (хто буде втілювати у життя і нести відповідальність за його ефективну реалізацію, рішення має бути правомочним);

· прийняте рішення не повинне вступати у суперечність із загальною системою управлінських рішень, тобто має відображати єдність і узгодженість з нею;

· прийняте рішення повинне відповідати умові конкретності за часом його реалізації і зумовлювати критерії ефективності його реалізації з урахуванням оптимізації зусиль, засобів, часу;

· рішення має відповідати умові актуальності й сучасності, а також бути повним, коротким, чітко викладеним.

Є різні погляди, як у термінологічному, так і в змістовному аспектах, і стосовно адміністративного керування і менеджменту. Наприклад, американські фахівці вважають, що адміністративне керування і менеджмент — одне ціле. У Західній Європі, навпаки, менеджмент використовується як основне поняття, а адміністративне керування належить до внутрішніх завдань організації.

У цілому західні соціологи, роблячи висновок про необхідність професіоналізації менеджменту, стверджують, що на зміну власницькому менеджменту, метою якого було забезпечення максимального прибутку для підприємця, у бізнес XX ст. прийшов професійний менеджмент, що несе визначену соціальну відповідальність перед суспільством.

Розвиток професійного менеджменту привів до зміни специфіки діяльності менеджера. Вона полягає в тому, що менеджер — це не стільки посада, скільки професія, що потребує комплексу професійних, управлінських, психологічних, економічних і, звичайно, творчих якостей особистості.

Управлінська діяльність за своєю суттю технологічна, вона має визначені стандарти, закономірності, що повинні знати всі керівники, незалежно від сфери своєї діяльності. Для керівника, який працює в соціальній сфері, необхідні і специфічні знання, тому що в першу чергу він вирішує проблеми особистості, сприяє реалізації її життєвих інтересів і потреб.

Керування в рамках окремої організації являє собою сукупність таких процесів:

— формулювання соціальної політики і ранжирування її у вигляді оперативних цілей;

— розробка програми і керівництво її реалізацією;

— організація фінансування і забезпечення матеріальними і кадровими ресурсами;

— керівництво діяльністю з налагодження взаємодії між іншими організаціями (по вертикалі і по горизонталі);

— організація і контроль за роботою кадрів;

— виконання представницьких функцій, зв'язок із громадськістю;

— освіта, навчання і виховання;

— оцінювання і впровадження інновацій з метою підвищення ефективності роботи.

Теорія соціального керування використовує загально-наукові, конкретно-наукові методи пізнання, специфічні методи збору, аналізу й узагальнення інформації про взаємодію інтересів суб'єкта й об'єкта керування. Ці методи включають спеціалізовані способи анкетування, інтерв'ювання, аналізу статистичних даних, одержання експертних оцінок, дослідження змісту управлінських функцій, структур керування, управлінських груп і соціальної обумовленості їхньої діяльності.

Виділяють два поняття керування: методологічне (змістовне) і процесуальне (технологічне). Перше з них показує місце керування в життєдіяльності суспільства, його можливості (обумовлені природно-історичними закономірностями, відносинами і механізмами керування) і характер суспільних інтересів. Друге поняття характеризується технологічно — у вигляді набору функцій і процедур. Ще на початку XX ст. А.А. Богданов виступив з ідеєю створення "загальної організаційної науки" — тектології. її особливість як загальної організаційно-технологічної науки полягала в тому, що вона давала загальний опис найрізноманітніших процесів виникнення і розпаду організацій. Ідеї А.А. Богданова згодом вплинули на розвиток багатьох досліджень цього напрямку.

Організаційні методи керування визначаються як способи, прийоми, за допомогою яких створюються різноманітні соціальні системи, що забезпечують визначений рівень (якість) їхньої організованості, і здійснюється організаційний вплив як на систему в цілому, так і на її частини й елементи для досягнення поставлених цілей.

Менеджмент як система знань розвивався за декількома напрямками.

 

Перший напрям — розвиток теорії організаційного керування — одержав назву класичної, чи традиційної школи. Багато компонентів цього напрямку відіграють і тепер важливу роль. Однак визначена недооцінка людського фактору, спрощене уявлення про мотиви людської поведінки, що мали місце в традиційній школі, викликали до життя другий напрям у теорії керування.

Другий напрям — це школа людських відносин, чи людської поведінки. Особлива увага в цій технології керування приділяється психологічним мотивам поведінки людей у процесі виробництва, розглядаються такі категорії, як групові відносини, групові норми, проблеми конфлікту і співробітництва, комунікаційні бар'єри, неформальна організація та ін. Таким чином, у теорію керування були введені соціально-поведінкові елементи в інтегрованому вигляді.

Третій напрям — це так звана емпірична школа. Вона об'єднує дослідників, що визначають керування насамперед як вивчення практичного досвіду з метою його узагальнення, тиражування і передачі практикам, навчання студентів і т. д. Представники цієї школи прагнуть синтезувати основні ідеї двох перших шкіл: класичної і людських відносин.

Четвертий напрям — теорія організації керування соціальних систем — розробляє системний підхід до питань організації керування, звертає переважну увагу на взаємодію частин системи з цілим. Представники цієї школи займаються дослідженнями організації цілого, моделюючи організаційні процеси і їхні сполучення один з одним, сприятливі для досягнення цілей, що стоять перед організацією.

П'ятий напрям — нова школа науки керування. її представники вважають найважливішою метою дослідження процесів прийняття рішень із застосуванням новітніх математичних методів і засобів. Ця школа ставить перед собою завдань підвищення раціональності рішень, до неї також можна віднести велике число дослідників, що беруть участь у розробці різних керуючих і прогнозуючих систем.

Цей короткий і далеко не повний перелік основних теорій керування показує міждисциплінарний характер знань, на основі яких можуть бути розвинуті принципи адміністративної практики. Разом з тим ці теорії не завжди можуть бути адаптовані до вітчизняної системи керування, тому що тут необхідно враховувати рівень життя, традиції, пріоритети і можливості в розвитку системи соціального захисту і т. д.

Керування в суспільстві — це вплив на соціальне поводження, на трудову (соціальну) діяльність не тільки окремої людини, колективу людей, але і на суспільство в цілому. Керування соціальними процесами в суспільстві завжди цілеспрямоване і припускає досягнення усвідомлених цілей і завдання за допомогою відповідних засобів і методів, визначена сукупність яких і може бути названа технологіями. Цивілізованість суспільства багато в чому визначається рівнем культури керування, що містить у собі наукові знання про характер керування і його принципи, практичний досвід організації людей, координацію їхніх дій з метою підвищення їхньої ефективності. XXI ст. буде століттям "свідомої технології", коли люди будуть використовувати технології для того, щоб зміцнити власне тіло і стимулювати розумові здібності, і коли технології будуть усе більше приймати людські якості.

Основні методи керування

Система керування припускає:

· механізм керування — мету, засоби, методи, функції, принципи;

· структуру керування — кадри, техніку керування, організаційно-штабну структуру;

· процес керування — органи керування, технологію, матеріальну частину органів керування;

· раціоналізацію системи керування — упровадження досягнень науки в керування, відновлення кадрів, удосконалювання господарської системи керування.

Як і будь-яка діяльність, соціальне керування включає численні засоби, форми і методи досягнення поставленої мети, що становлять Його інструментарій.

Адміністративні (організаційні, організаційно-розпорядницькі) методи мають велике значення в практиці керування. Вони засновані на відносинах субординації, влади і підпорядкування, властивих системі керування.

Виділяють регламентуючі, розпорядницькі й дисциплінарні методи.

Регламентуючі методи — методи, за допомогою яких створюється та чи інша система організації, визначаються завдання і відповідальність структур управління, встановлюються певні правила, конкретні рекомендації до виконання, рамки поведінки керівників і підлеглих.

Регламентація роботи соціального працівника включає в себе такі положення:

· організаційну структуру, склад органів управління (самоуправління) колективу та його підрозділів;

· конкретне визначення прав і обов'язків, повноважень органів управління (самоуправління);

· порядок вирішення суперечностей, які виникають між окремими органами управління (самоуправління) у процесі професійної діяльності;

· перелік форм і методів управління (самоуправління) в колективі, організації, які використовуються для вирішення тих чи інших питань; форми — загальні збори, конференція, комісія та ін.; методи — колективне обговорення проблем, вивчення громадської думки, громадська експертиза тощо;

· конкретні процедури прийняття рішень з окремих соціальних, професійних та інших питань;

· порядок виборності і відповідальності керівників на всіх рівнях;