Методика розрахунку затримок у мережі

 

Затримка в голосових мережах складається з багатьох компонентів. При проектуванні мережі необхідно прийняти до уваги всі її складові. Можливі ситуації, коли жоден з компонентів окремо не створює серйозної проблеми, однак їхня комбінація викликає значну затримку в мережі. Складові частини затримки включають постійні та змінні компоненти затримки. Якщо величина їх відома, то може бути обчислена загальна затримка в мережі і виконана оцінка її впливу на голосові потоки. Постійні компоненти затримки є по своїй природі фіксованими і незначно збільшують варіацію затримки:

– затримка поширення виникає внаслідок переміщення пакета між двома пунктами. Вона визначається загальною відстаню між відправником і одержувачем. Як розрахункову величину для затримки поширення можна прийняти значення 6 мікросекунд на 1 кілометр;

– затримка перетворення в послідовну форму включає процес розміщення бітів у каналі. Чим більше швидкість каналу, тим менше часу потрібно для того, щоб розмістити в ньому біти; отже, чим вище швидкість, тим менше послідовна затримка. Наприклад, для розміщення одного байта в каналі 64 Кбіт/с потрібно 125 мкс. Той самий байт, розміщений у каналі ОС-3, зажадає половини мікросекунди;

– затримка обробки може бути підрозділена на наступні частини:

– затримка кодування, стиску, декомпресії і розкодування залежить від використовуваного алгоритму. Необхідно відзначити, що перераховані функції можуть бути виконані як за допомогою апаратного забезпечення, так і програмного забезпечення. Спеціалізоване апаратне забезпечення, таке як процесори DSP, значно поліпшує якість і зменшує затримку, зв'язану з різними схемами стиску голосу. Сучасні програмні продукти для передачі голосу в мережі Іnternet, що використовують стиск на основі програмного забезпечення, не слід плутати з технологіями VoIP;

– затримка, пов'язана зі створенням пакетів, викликається проміжним збереженням цифрових вибірок голосу для розміщення в корисному навантаженні каналу доти, поки не буде зібрано достатню кількість для заповнення пакета.

Змінні компоненти затримки викликають велику варіацію затримки, ніж фіксовані компоненти затримки; але даними видами затримки легше керувати. Розглянемо змінні компоненти затримки:

– затримка, зв'язана з постановкою пакета в чергу, має місце в тому випадку, коли пакет очікує, доки інші пакети в магістральному каналі будуть обслуговані. Час чекання статистично базується на швидкості надходження потоку даних; відповідно, чим більше даних надходить, тим більш імовірно, конкуренції потоків у магістральному каналі. Величина такої затримки також залежить від розміру та пріоритету оброблюваних пакетів;

– буфери відновлення синхронізації використовуються на приймальному кінці лінії для згладжування варіацій затримки та забезпечення часу для розкодування та декомпресії потоку. Вони також допомагають згладжувати на початку розмови перші звуки. Якщо таких буферів установлено недостатньо чи вони мають недостатню ємність, то можуть виникати проблеми переповнення мережі та втрати даних. Установка занадто великої їхньої кількості викликає зайву затримку. Фактично буфер відновлення синхронізації чи зменшує, чи усуває варіацію затримки, перетворюючи її у фіксовану затримку.

Після того як встановлено постійні та змінні компоненти затримки, можна обчислити загальну затримку в мережі. Загальна затримка в мережі являє собою затримку, що може виникнути в планованій мережі та разом з тим задовольняє вимогам, пропонованим до якості надаваних нею послуг.

У мережі АТМ затримка може бути різною для кожного пакета АТМ і являє собою випадкову величину. Випадкова величина затримки у віртуальному з'єднанні може бути виражена так:

,

де М – кількість ланок у віртуальному з'єднанні;

N – кількість вузлів комутації;

– випадкова величина часу пакетизації;

– випадкова величина часу поширення сигналу в i-й ланці;

– випадкова величина часу обслуговування пакета в j-му комутаційному пристрої за умови відсутності черги;

– випадкова величина часу чекання пакета в черзі в j-му комутаційному пристрої.

У мережах АТМ процеси доставки пакетів в окремих ланках мережі й обробки в різних комутаційних пристроях можна вважати незалежними. Це дозволяє визначити середнє значення і дисперсію часу затримки пакета АТМ між відправником і одержувачем (на підставі теорем про числові характеристики незалежних випадкових величин):

; (3.16)

(3.17)

(3.18)

(3.19)

 

Затримки при пакетизації, на поширення сигналу і при обслуговуванні пакета АТМ у комутаційних пристроях можуть вважатися для даного віртуального з'єднання практично постійними.

Для усунення негативного впливу джитера затримки в процесі доставки повідомлень служб ШЦСИО в кінцевому устаткуванні передбачається здійснення додаткової затримки пакетів АТМ. Але, якщо джитер затримки пакетів АТМ буде перевершувати встановлену величину додаткової затримки, такі пакети не встигнуть включитися в процес депакетизації та будуть загублені.

Розходження між сигналами на вході та виході повинно бути мінімальним. При цьому прийнятне розходження залежить від служби. Так, для деяких служб, здійснюваних у масштабі реального часу, припустимі дуже незначні зміни (флуктуації) часу затримки в проходженні сигналу. Такі служби називають службами з постійною швидкістю передачі чи ізохронними. Для їхньої реалізації неприпустимі будь-які флуктуації (можуть допускатися дуже незначні зміни часу затримки). Відомо, що мовний сигнал зберігає гарну якість тільки при дуже малому коливанні бітового потоку та прослизанні.

Важливим параметром є загальна затримка в доставці. Вона не є критичною для односпрямованого мовного чи відеосигналу, але дуже негативно позначається при двоспрямованих сигналах. Так, для телефонії така затримка не повинна перевищувати 50 мс, тому що при більш великій затримці необхідне застосування спеціальних пристроїв, які будуть зменшувати ефект луни. При наявності таких пристроїв затримка може перевищувати 50 мс, але повинна бути менш 400 мс, інакше інтерактивність діалогу стає дуже скрутною.

Виникнення помилок також повинно контролюватися. Для якісного відтворення відеосигналів кількість одиночних помилок і пакетних помилок не повинне бути дуже великим. У табл. 3.13 приведені вимоги до затримки, ймовірності помилки на біт, ймовірності втрати пакета та ймовірності засилання пакета не за адресою для основних служб. Ці дані були отримані в результаті досліджень Європейського дослідницького центра в області телекомунікацій.

 

Таблиця 3.3 – Параметри основних служб

Служба	Pber	Pplr	Ppir	Затримка D, мс
Телефонія	10-7	10-3	10-3	50мс/400мс
Передача даних	10-7	10-6	10-6	1000мс (50 мс)
Телебачення	10-6	10-8	10-8	1000 мс
Звуковий сигнал з високою точністю відображення	10-5	10-7	10-7	1000 мс
Управління обробкою у розподілених базах даних	10-5	10-3	10-3	1000 мс

 

У таблиці 3.14 узагальнені рекомендації ITU для голосової затримки.

 

Таблиця 3.14 – Рекомендації ITU для затримки при передачі голосових даних

Однобока затримка, мс	Опис
0 – 150	Прийнятна для більшості
150 – 400	Прийнятна за умови, що адміністратори інформовані про вплив часу передачі на якість звучання в користувальницьких додатках
400+	Неприпустима для більшості мережних задач. Однак дане обмеження може бути збільшено у виняткових випадках

 

Як можна побачити, затримка нижча за 150 мс у більшості додатків розглядається як прийнятна. Затримки від 150 до 400 мс також прийнятні (згідно сучасних вимог до передачі голосу). Крім того, досить велика величина затримки може вважатися прийнятною, якщо вона супроводжується значною економією коштів.

 

4 ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ЩОДО ПОБУДОВИ СКС

 

СКС являє собою ієрархічну кабельну систему будинку або групи будинків, розділену на структурні підсистеми. Вона складається з набору мідних та оптичних кабелів, кросів-панелей, сполучних шнурів, кабельних рознімань, модульних гнізд, інформаційних розеток і допоміжного устаткування. Всі перераховані елементи інтегруються в єдину систему та експлуатуються відповідно до певних правил.

Структурована кабельна система - основа інформаційної інфраструктури будь-якого підприємства, що дозволяє звести в єдину систему безліч інформаційних сервисів різного призначення: локальні обчислювальні та телефонні мережі, системи безпеки, відеоспостереження та ін.

Стандарт, який передбачає розподіл кабельних мереж на мережу поверху будинку, мережу всього будинку, мережу містечка (кампуса). Відповідно до цього універсальна кабельна система включає три підсистеми (рисунок 4.1):

1) магістраль кампуса та розподільник кампуса [CD];

2) магістраль будинку та розподільник будинку [BD];

3) горизонтальний кабель поверху та розподільник поверху[FD].

До складу горизонтального кабелю також входить точка переходу (додатково) [ТР] і телекомунікаційна розетка [ТЕ].

 

Рисунок 4.1 - Структура кабельної системи

 

Магістральна кабельна підсистеіа кампуса (рисунок 4.1) проходить від CD до BD, розташованих звичайно в різних будинках. Підсистема містить у собі магістральні кабелі кампуса, місця механічного термінування магістральних кабелів (як на CD, так і на BD), а також кросу - з'єднання на CD. Магістральні кабелі кампуса можуть бути також взаємозалежні з BD. Магістральна кабельна підсистема будинку проходить між BD та FD і містить у собі магістральні кабелі будинку, місця механічного термінування магістральних кабелів будинку (як на BD, так і на FD), а також кросу-з'єднання на BD. Магістралі будинку не повинні містити TP. Мідні магістральні кабелі не повинні мати муфт.

Горизонтальна кабельна підсистема проходить від FD до TO і включає себе горизонтальні кабелі, місця механічного термінування горизонтальних кабелів на FD, а також кросу-з'єднання на FD та TO. Горизонтальні кабелі повинні бути безперервними на всьому протязі від FD до T0. Якщо необхідно, між FD та TO допускається наявність однієї ТР.

Універсальна кабельна система має ієрархічну структуру зірки. Фактична топологія визначається географічним положенням і розмірами кампуса або будинку. На рисунку 4.2 показана топологія мережі та взаємодія функціональних елементів системи. Пунктиром показані додаткові кабелі та додаткова точка переходу.

 

Рисунок 4.2 - Приклад топології мережі

 

Розподільники розміщаються в апаратних кімнатах або в телекомунікаційних шафах. Звідси по відповідних трасах відходять кабелі (рисунок 4.3).

 

Рисунок 4.3 - Розподільники телекомунікаційних шаф та апаратних

 

Засоби сполучення з універсальною кабельною мережею розташовані на кінцях кожної підсистеми. У цих точках може бути підключене устаткування, що підтримує специфічні додатки. Будь-який розподільник може мати інтерфейс із зовнішнім службовим кабелем і використовувати міжз¢єднання, або кросові з'єднання (рисунок 4.4).

 

Рисунок 4.4 - Взаємодія розподільників

 

На кожні 1.000 м² площі підлоги, зарезервованої для офісів, повинен бути передбачений як мінімум один розподільник поверху. На кожному поверсі повинен бути принаймні один FD.

У якості одного із ключових елементів СКС також виступають розетки. Телекомунікаційні розетки (ТЕ) можуть розташовуватися на стіні, підлозі або в іншому місці робочого місця та повинні бути легко доступні на всій корисній площі підлоги. До розеток висуваються наступні основні вимоги:

- на кожному робочому місці повинна бути передбачена принаймні одна ТЕ, що обслуговує 100-омним або 120-омним симетричним кабелем;

- інші ТЕ повинні підтримуватися або симетричним, або оптоволоконним кабелем;

- якщо ТО підтримується симетричним кабелем, для кожної ТЕ повинні бути передбачені 2 або 4 пари; усі пари повинні бути терміновані;

- якщо передбачено менш чотирьох пар, розетку варто чітко маркувати;

- потрібно постійне маркування розетки, маркування повинне бути видно користувачеві.

Одним з найважливіших компонентів є телекомунікаційна або комутаційна шафа (ТС), яка повинна забезпечувати наявність всіх засобів (приміщення, живлення, HVAC) для розташованих усередині нього пасивних компонентів, активних пристроїв, а також інтерфейсів мережі загального користування. Нижче приведемо основні вимоги, які висуваються до ТС:

- кожна ТС повинна мати прямий доступ до магістралі;

- апаратна - це простір у межах будинку, де розміщається телекомунікаційне устаткування та можуть перебувати розподільники;

- в апаратній може перебувати більше одного розподільника;

- якщо телекомунікаційна шафа (ТС) містить більше одного розподільника, її варто вважати апаратної (ER).

Максимальна довжина горизонтальних і магістральних кабельних підсистем наведені на рисунку 4.5, де EQP - устаткування, що підтримує специфічний додаток. Загальна довжина кабелів на робочому місці, апаратних кабелів і патч-корда (або перемички) у горизонтальній підсистемі А+В+Е+10 м. Довжина патч-корда (або перемички) в BD або CD не повинна перевищувати C&D+20 м. Довжина апаратного кабелю в BD або CD не повинна перевищувати F&G+30 м. Рекомендуються довжини 10 м (А + В + Е) і 30 м (F & G), але лише як побажання, оскільки в ці ділянки включені кабелі активного устаткування, які не розглядаються даним стандартом.

 

Рисунок 4.5 - Довжина горизонтального та магістрального кабелів

 

Перейдемо до розгляду горизонтальної підсистеми СКС. Максимальна довжина горизонтального кабелю повинна становити 90 м, незалежно від типу середовища. Це довжина кабелю від точки його механічного термінування в FD до ТЕ на робочому місці. Основні вимоги висунуті до горизонтальних підсистем:

- при визначенні максимальної довжини на будь-якому горизонтальному сегменті загальна механічна довжина кабелів на робочому місці, патч- кордів/перемичок, а також кабелів активного устаткування становить 10 м;

- довжина перемичок або патч-кордів FD не повинна перевищувати 5 м.

На рисунку 4.6 показана модель (довжина кабелів і конектори), яка використовується для приведення у відповідність специфікацій мідного горизонтального кабелю.

Схема містить три з'єднання (або сполучені конекторні пари, або з'єднання IDC) і 95 м (механічна довжина) симетричного кабелю плюс 5 м гнучкого кабелю. У дану модель не включена додаткова точка переходу, якщо вона використовується. При цьому повинні зберігатися передавальні характеристики максимального 90-метрового горизонтального сегмента.

Рисунок 4.6 - Модель специфікацій мідного горизонтального кабелю

 

На рисунку 4.7 зображена модель, застосовувана для оптоволоконного горизонтального кабелю. У ній передбачається максимум два конектора та дві муфти.

 

Рисунок 4.7 - Модель оптоволоконого горизонтального кабелю

 

Для використання в горизонтальній кабельній підсистемі рекомендуються кабелі наступних типів:

1. Оптимальні:

- 100 Q симетричний кабель,

- 62,5/125 мкм багатомодове оптичне волокно.

2. Альтернативні:

- 120 Q симетричний кабель,

- 150 Q симетричний кабель,

- 50/125 мкм багатомодове оптичне волокно.

У горизонтальній кабельній підсистемі для обслуговування більш однієї ТЕ можливе застосування гібридного та композиційного кабелів.

Топологія горизонтального каблірування наведена на рисунку 4.8.

 

Рисунок 4.8 - Топологія горизонтального каблірування

 

При конфігурації двох ТЕ відповідно до даного стандарту:

- одна телекомунікаційна розетка повинна підтримуватися симетричним кабелем категорії 3 або вище (переважно 100 Ом);

- друга телекомунікаційна розетка повинна підтримуватися симетричним кабелем категорії 5 (переважно 100 Ом) або оптоволоконним кабелем.

Після горизонтальної підсистеми, як говорилося раніше, йде магістральна, ще вона має назву вертикальної підсистеми СКС. У магістральній кабельній системі не повинно бути більше двох ієрархічних рівнів кросів, що дозволить обмежити погіршення сигналу в пасивних системах і спростити адміністрування спостереження маршрутів кабелів і конекторів (рисунок 4.9). На шляху від FD до CD кабель повинен проходити не більш ніж через один крос. Один єдиний магістральний крос може задовольнити потреби всієї магістральної підсистеми. Магістральні кроси можуть розташовуватися в телекомунікаційних шафах або апаратних. До таких кабельних елементів передавального середовища як індивідуальні волокна або пари застосовують топологію зірки. Залежно від фізичних характеристик об'єкта, кабельні елементи, терміновані в різних точках, можуть бути частиною того самого кабелю на його відрізку, або на всьому протязі можуть використовуватися індивідуальні кабелі.

Рисунок 4.9 - Топологія зірки для магістралі

 

Стандарт визначає п'ять типів передавального середовища:

- багатомодове та одномодове оптичне волокно. Перевага віддається 62.5/125 мкм багатомодовому волокну;

- симетричний кабель із характеристичним опором 100 Ом, 120 Ом або 150 Ом. Перевага віддається 100 Ом симетричному кабелю.

Всі високошвидкісні додатки на мідних компонентах повинні бути обмежені горизонтальними відстанями. Максимальна довжина магістралі між CD і відповідним розподільником у телекомунікаційній шафі повинна погоджуватися з відстанями, наведеними на рисунку 4.10. Установки, що перевищують зазначені обмеження на відстані, можна розділити на зони, кожна з яких буде підтримуватися магістральною кабельною системою.

Рисунок 4.10 - Максимальні відстані в магістральній кабельній системі

 

Виходячи з рисунка, можна зробити наступні виводи:

- відстань між CD та FD не повинна перевищувати 2000 м;

- відстань між BD та FD не повинна перевищувати 500 м.

Максимальна відстань в 2000 м від CD до FD може бути збільшена при використанні одномодового оптоволоконного кабелю. Оскільки вважається, що можливості одномодового волокна дозволяють працювати на відстанях "від одного кінця до іншого" до 60 км, відстань між CD та FD, що перевищує 3 км, виходить за рамки дії дійсного стандарту. Довжина перемички та патч-корда в BD та CD не повинна перевищувати 20 м. Значення довжини, що перевищують 20 м, варто відняти з максимально припустимої довжини магістрального кабелю.

Кабельна система містить тільки пасивні ділянки кабелю, комутаційне устаткування та патч-корди. Активне та пасивне устаткування, що підтримує специфічні додатки, не розглядається даним стандартом. На рисунку 4.11 наведений приклад термінального устаткування робочого місця, підключеного до основної машини за допомогою оптоволоконного та симетричного кабелів. Ці лінії з'єднані між собою за допомогою перетворювача "оптичне волокно-симетричний кабель". Система містить чотири інтерфейси лінії, по одному на кожному кінці мідної лінії та по одному на кожному кінці оптоволоконної лінії.

 

Риунок 4.11 - Термінальне устаткування робочого місця

 

Інтерфейси кабельної системи перебувають на обох кінцях лінії та визначаються на ТЕ та будь-якій точці, де до кабельної системи підключається устаткування, що підтримує специфічний додаток; робоче місце та кабельна система активного устаткування в лінію не включені.

Для даного стандарту було визначено чотири класи додатків, що використовують мідне каблірування та один клас, що використовує оптоволоконне каблірування. В таблицях додатку В наведені основні вимоги до типів середовищ передачі, класів додатків, категорій кабелів та рознімань і граничних довжин для кожного середовища з врахуванням відповідного класу.

Невід΄ємною частиною СКС також вважається пасивне комутаційне обладнання. Комутаційне устаткування призначене для підключення активного устаткування до кабельної системи. Це устаткування являє собою розподільні комутаційні панелі й комутаційні шнури (patch cord) з розніманнями на кінцях. Найпоширенішої в цей час є комутаційна панель типу 110. Кроссова панель 110 розміщається або в 19-дюймовій монтажній шафі, або на стіні апаратної.

Комутаційне устаткування встановлюється:

а) в CD, допускаючи з'єднання з Магістраллю Будинку й Магістраллю Кампуса й активним устаткуванням;

б) в BD, допускаючи з'єднання з Магістраллю Будинку й активним устаткуванням;

в) в FD, забезпечуючи кросу-з'єднання між магістраллю й горизонталлю й
допускаючи з'єднання з активним устаткуванням;

г) у точці переходу горизонтальної кабельної мережі (якщо вона є);

д) у ТЕ.

Якщо механічні з'єднання того самого типу, що застосовувані в ТЕ, використовуються в CD, BD або FD, вони повинні відповідати тим же вимогам, що визначено для коннектора ТО.

Комутаційне устаткування повинне бути спроектоване так, щоб надійно працювати в діапазоні температур від -10°С до +60°С. Комутаційне устаткування повинне бути захищене від фізичного ушкодження й прямого влучення вологи й інших корозійних речовин. Такий захист можна забезпечити шляхом монтажу усередині приміщення або відповідному навколишньому середовищу зовнішніми корпусами.

Протягом всієї кабельної системи необхідно підтримувати сумісність між кабелями, які використовуються в одній лінії. (Наприклад, не допускається з'єднання між кабелями з різними номінальними характеристиками опору).

Щоб підтримувати правильні й постійні з'єднання, варто забезпечити засоби, що гарантують належне розміщення точок термінування з урахуванням розташування конекторів і відповідних їм кабельних елементів. Такими засобами можуть бути: використання кольорових, алфавітно-цифрових ідентифікаторів або інших засобів, розроблених для забезпечення гарантії того, що протягом всієї системи кабелі будуть з'єднані тим самим способом. Коли в одній і тій же підсистемі використовуються два фізично аналогічних типи кабелю (наприклад, 100-омний й 120-омний симетричні кабелі з різними категоріями робочих характеристик або оптичні волокна 62.5 й 50, вони повинні бути маркіровані так, щоб забезпечити чітку ідентифікацію кожного типу кабелю.

У випадку оптоволоконого комутаційного обладнання, для гарантії того, що не виникне "спарювання" волокон різних типів, необхідно правильно кодувати конвектори та адаптери, наприклад, за допомогою кольорів. Можливе використання кодування (keying) і ідентифікації позицій волокон, що гарантує збереження правильної полярності для дуплексних ліній. Таке маркування є додатковим й не заміняє собою інших міток, необхідних місцевими інструкціями й нормативами.

Оптоволоконне комутаційне встаткування повинно відповідати перерахованим нижче характеристикам:

- у нових установках й установках, що не мають змонтованих оптоволоконних коннекторів, оптоволоконні кабелі на робочому місці повинні підключатися до горизонталі за допомогою дуплексного SC-коннектора, (SC-D), що відповідає специфікаціям секції IEC 874-13.

- мережі, що мають змонтовану базу коннекторів й адаптерів IEC 874-10 (BFOC/2,5), можуть залишити коннектор й адаптер BFOC/2,5 як для існуючих додатків, так і для майбутніх змін оптоволоконної мережі.

 

5 Вимоги до оформлення курсового проекту

 

5.1 Структура пояснювальної записки

 

Курсовий проект оформляється відповідно до діючого ДСТУ 3008-95.

У пояснювальній записці загальним обсягом 45-60 аркушів, матеріал варто розташовувати в наступній послідовності:

- обкладинка (приклад оформлення наведений у додатку А).

- титульний лист (приклад оформлення наведений у додатку А).

- відомість проекту (приклад оформлення наведений у додатку Б).

- завдання містить основні вимоги до роботи;

- реферат повинен бути коротким, інформативним, достатнім для ухвалення рішення про доцільність прочитання всього документа. Перелік ключових слів, що розміщається нижче, повинний містити до 10 слів (словосполучень);

- зміст включає всі розділи та підрозділи, включаючи додаток.

- перелік умовних позначок містить всі прийняті в документі умовні позначки, скорочення та терміни пояснюються в алфавітному порядку. Незалежно від цього, з першою появою цих елементів у тексті приводять їхню розшифровку.

- введення викладає наступні питання:

- оцінку стану завдання;

- тенденції рішення поставлених задач;

- ціль даної роботи, область застосування.

- основна частина курсового проекту містить всі технічні дані, розрахунки, обґрунтування прийнятих рішень та ін.;

- висновки представляють собою аналіз отриманих результатів та оцінку повноти виконання завдання;

- перелік посилань приводить джерела, на які посилаються в основній частині (їх розташовування повинно бути в алфавітному порядку).

- додатки містять матеріал (частіше – графічну частину), який є необхідним для повноти проекту, але небажаний в основній частині.

5.2 Правила оформлення курсового проекту

Пояснювальна записка та графічна частина повинні відповідати наступним вимогам:

- записка оформляється з урахуванням вимог ДСТУ 3008-95 і ДСТ 2.105-95;

- всі структурні елементи (реферат, зміст, уведення, висновки, а також розділи, що складають суть роботи) починають з нової сторінки. Нумеруються тільки розділи, що складають суть роботи;

- матеріал викладають у виді тексту, ілюстрацій та таблиць на аркушах формату А4. Для ілюстрацій і таблиць можна використовувати аркуші формату A3;

- документи виконують рукописним (чорний, фіолетовий чи синім кольорами), машинописним чи машинним способом на одному боці листа білого паперу з розрахунку від 30 до 35 рядків на сторінці в рукописі (трафарет № 2) та не більш 40 рядків при машинному способі (друкувати через 1,5 інтервалу);

- висота букв має становити не менш 1,8 мм (кегль 14);

- при рукописному способі на листі вичерчують рамку, що відступає від краю листа ліворуч на 20 мм, праворуч, зверху і знизу – на 5 мм. Від рамки зверху і знизу відступають 15...20 мм, праворуч і ліворуч – 5...10 мм;

- при машинному виконанні рамки не обов'язкові. Поля становлять: ліве – 25...30 мм, верхнє та нижнє – 20...25 мм, праве – 10...15 мм;

- помилки виправляють підчищенням чи зафарбовуванням білою фарбою;

- розділи та підрозділи повинні мати заголовки. Розділ починають з нової сторінки. Підрозділи пишуть підряд, якщо після назви підрозділу в нижній частині сторінки міститься не менш двох рядків тексту;

- заголовки розділів слід розташовувати в середині рядка чи друкувати прописними буквами без крапки наприкінці, не підкреслювати. Нумерують розділи арабськими цифрами без крапки. Переноси слів у заголовках не допускаються;

- заголовки підрозділів починають з абзацного відступу, друкують малими літерами, крім номера і першої прописний, не підкреслюючи, без крапки наприкінці. Нумерують підрозділи один по одному, у межах кожного розділу (1.1, 1.2, і т.д.);

- абзацний відступ дорівнює 5 знакам;

- відстань між заголовками та попереднім текстом повинна бути не менш двох рядків, між заголовком і наступним текстом – не менш одного рядка;

- нумерують сторінки арабськими цифрами без крапки наприкінці. Номера проставляють у правому верхньому куті сторінки. При використанні форми 2а за ДСТ 2.104 номера сторінок проставляють у спеціально відведеному місці в правому нижньому куті. Нумерація наскрізна по всьому тексту, вважаючи ілюстрації, таблиці та додатки. Всі аркуші, починаючи з титульного, включаються у загальну нумерацію, але на аркушах, розташованих до змісту, номер сторінки не ставиться;

- креслення, рисунки, графіки, схеми, діаграми та фотографії варто розташовувати безпосередньо після тексту, у якому вони згадуються вперше, (якщо для цього достатньо місця) чи на наступній сторінці;

- ілюстрації оформляються відповідно до діючого стандарту, нумеруються в межах розділу. При необхідності під ілюстрацією містять дані, що пояснюють її;

- ілюстрації можуть мати назви, які містять під ілюстрацією та даними, які її пояснюють (наприклад: Рисунок 3.1 - Схема розміщення);

- таблиці також розташовують безпосередньо після тексту, у якому вони згадуються вперше, чи на наступній сторінці. Нумерують їх у межах розділу. Назву розміщають над таблицею та пишуть малими літерами (крім першої прописної);

- при розподілі таблиці на частині її голівку чи бік можна заміняти номерами граф чи рядків, що проставляють у першій частині таблиці;

- заголовки та підзаголовки граф вказують в однині. Крапки наприкінці не ставлять;

- перед перерахуванням ставлять двокрапку. Перед кожною позицією перерахування, що пишуть з абзацним відступом, ставлять дефіс. Для подальшої деталізації використовуються арабські цифри з дужкою і робиться відступ ще на п'ять знаків;

- формули та рівняння розташовують посередині сторінки, безпосередньо після тексту, у якому вони згадуються. Нумерують у межах розділу. Номер формули вказують у круглих дужках на рівні формули праворуч;

- вище та нижче кожної формули повинно бути залишено не менш одного рядка;

- пояснення значень символів, які входять у формулу, приводять з нового рядка безпосередньо під формулою в тій послідовності, що й у формулі;

- переносити формулу на наступний рядок можна тільки на знаках операцій, які слід повторювати на початку наступного рядка. При переносі на знаку множення застосовують знак " ";

- формули, які йдуть одна за іншою і не розділені текстом, розділяють комою.

 

5.3 Вимоги до оформлення графічної частини

 

Як зазначалося раніше, графічна частина включає в себе схему об΄єкту проектування, креслення схем та планів побудови мережі – розташування кабельних каналів, вузлів, розеток та схем прокладки кабелів (у випадку відсутності існуючих кабельних каналів), та функціональну схему. Окрім цього необхідно привести план розташування активного та пасивного обладнання в межах комунікаційної стійки чи шафи. Креслення повинні супроводжуватися поясненнями чи рекомендаціями щодо монтажу пасивних чи активних елементів мережі, також в додатках необхідно привести специфікацію обладнання та схему з΄єднань активного устаткування по портам. Всі креслення, плани, схеми включення та специфікації є супроводжувальною частиною не тільки проекту мережі, але є основою для монтажу та експлуатації.

На планах і схемах розташування устаткування та розподільних кабелів використовуються наступні умовні позначення:

- телекомунікаційна розетка; цифра всередині - кількість портів (кабелів, що підключають); якщо реальна кількість портів менше номінальної, біля зображення розетки ставиться цифра з позначенням реальної кількості портів (кабелів); кількість (шт.) поруч із позиційним позначенням елемента на планах ставиться до конкретного поверху;

W1-02 - позиційне позначення розетки: 1-а цифра – номер поверху, 2-а після дефіса - номер розетки на поверсі.

Напрямок переходу кабельної траси з рівня на рівень на планах зазначено при русі "від телекомунікаційної шафи (стійки)" або міжповерхового слота.

Структурована кабельна система будинку виконана кабелем "кручена пари" категорії 5 за схемою "з однокрапковим адмініструванням".

В додатку Г наведені приклади оформлення графічної частини курсового проекту. Допускається виконання креслень та схем на форматах не менших за А3.

 

 

6 Література

 

1. Шмалько А.В. Цифровые сети связи: основы планирования и построения. – М.: Эко-Трендз, 2001. – 282 с.

2. Гуткин Л.С. Проектирование радио систем и радио устройств: Учеб. пособие для вузов. – М.: Радио и связь, 1986. – 288 с.

3. Проектирование и техническая эксплуатация систем передачи: Учеб. пособие для вузов/ В.В. Крухмалев, В.Н. Гордиенко, В.И. Иванов и др. – М.: Радио и связь, 1996. – 344 с.

4. Норенков И.П. Основы автоматизированного проектирования: Учеб. для вузов. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 2000. –360 с.

5. Олифер В.Г., Олифер Н.А. Компьютерные сети. Принципы, технологии, протоколы. – М.: Питер, 1999. – 672с.

6. Шварц М. Сети связи: протоколы, моделирование и анализ. В двух частях. – М.: 1992.

7. Слепов Н.Н. Современные технологии оптоволоконных сетей связи (ATM, PDH, SDH, SONET, WDM). – М.: Радио и связь, 2000. – 468 с.

8. Денисьева О.М., Мирошников Д.Г. Средства связи для «последней мили». –М.: Эко-Трендз, 2000. –138 с.

9. Стеклов В.К., Беркман Л.Н. Проектування телекомунікаційних мереж. – К.: Техніка, 2002. – 792 с.

10. Назаров А.Н., Разживин И.А., Симонов М.В. АТМ: технические решения создания сетей. – М.: Горячая линия–Телеком, 2001. – 376с.

11. Назаров А.Н. Модели и методы расчета структурно-сетевых параметров сетей АТМ. – М.: Горячая линия–Телеком, 2002. – 256с.

12. Пономаренко Л.А. Щелкунов В.И., Скляров А.Я. Инструментальные средства проектирования, имитационного моделирования и анализа компьютерных сетей: Учеб. пособие. – К.: Наукова думка, 2002. – 508 с.

13. Олифер В.Г., Олифер Н.А. Компьютерные сети. Принципы, технологии, протоколы. – СПб: Издательство «Питер», 2000. – 672 с.

14. Структурированные кабельные системы. Стандарты, компоненты, проектирование, монтаж и техническая эксплуатация / Семенов А.Б., Стрижаков С.К., Сунчелей И.Р. – М.: КомпьютерПресс, 1999. – 488 с.

Додаток а

Типові бланки обкладинки та тітульного листа проекту