Директ-костинг (система обліку змінних витрат) - це система обчислення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат

Історично маржинальний підхід (система обліку "директ-костинг") став використовуватися в західних країнах тоді, коли вичерпала себе модель екстенсивного розвитку виробництва і на її зміну прийшла нова модель - модель інтенсивного розвитку. Використання цієї моделі потребувало вирішення стратегічних завдань управління на основі чіткого поділу витрат на прямі і непрямі, основні та накладні, постійні та змінні, виробничі і періодичні.

Т.Є. Кліпштейн у своїй книзі "Вчення про альтернативи в обліку" (Лейпціг, 1781р.) показав на прикладі металургійного виробництва, як прямі витрати потрібно відносити на окремі його фази, а накладні витрати - прямо на рахунок результатів за період.

Ж. Курсель-Сенель у праці "Теорія і практика підприємництва в землеробстві, ремеслі і торгівлі" (Штуттгарт, 1869) запропонував розділити витрати на "особливі" і "загальні".

Вперше на користь обліку граничних витрат висловився відомий німецький учений О. Шмпаленбах в 1899 році. На початку ХХ століття Г. Гесс провів чітке розмежування між постійними і змінними витратами.

Найменування "директ-костинг", введене в 1936 році американцем Д. Харісоном в його роботі, означає облік прямих витрат.

У 30-ті роки ХХ століття дослідження в області системи "директ-костинг" також провели Вальтер Раутенштраух, Джон Х. Вільямс, Чарльз М. Кноппель. Ними були розроблені графіки проміжного бюджету та критичного обсягу виробництва. За допомогою цього графіка можна було простежити зв'язок між показниками обсягу, собівартості і прибутку.

В даний час "директ-костинг" широко поширений в усіх економічно розвинутих країнах. У Німеччині та Австрії такий метод отримав найменування "облік часткових витрат", або "облік суми покриття", у Великобританії його називають "облік маржинальних витрат", у Франції - "маржинальна бухгалтерія", або "маржинальний облік".

Під час опису цієї системи у вітчизняній літературі з бухгалтерського обліку часто зустрічається термін "облік обмеженої, неповної або скороченої собівартості". Прийнятною назвою для озвучування цієї системи в Україні є термін "маржинальний метод бухгалтерського обліку". Це пов'язуємо з тим, що основним показником при системі "директ-костинг" є маржинальний прибуток. З його допомогою визначається поріг рентабельності виробництва, встановлюється ціна беззбиткової реалізації продукції, будується асортиментна політика підприємства і т.д. У цих умовах термін "маржинальний метод" для вітчизняних фахівців стає більш зрозумілим і значущим, ніж "директ-костинг". Крім того, у Великобританії та Франції для характеристики даної системи також основний акцент робиться саме на маржинальну спрямованість.

Незважаючи на те, що бухгалтерські стандарти не дозволяють у повному обсязі використовувати систему "директ-костинг" для складання зовнішньої звітності і розрахунку податків, цей метод в даний час знаходить все більше застосування у вітчизняній бухгалтерській практиці. Він застосовується у внутрішньому обліку для проведення техніко-економічного аналізу та обґрунтування для прийняття як перспективних, так і оперативних управлінських рішень в галузі беззбитковості виробництва, ціноутворення.

4. Мета, завдання та основні етапи обліку виробничих витрат на підприємстві.

Випуск продукції, яка буде реалізована, і одержання прибутку є головною метою виробничої діяльності підприємства. Виробничі процеси — це другий етап виробництва. Характерною особливістю цього етапу як центрального у виробничій системі є формування витрат на виробництво продукції.

Стан виробництва характеризується його ефективністю, психологічними параметрами, ступенем використання досягнень науково-технічного прогресу, місцем і роллю працівника у виробничих процесах. В умовах обмеженості ресурсів і досягнення планової ефективності, виникає потреба постійного зіставлення витрат і отриманих результатів. Ця проблема посилюється під впливом інфляції, коли дані про виробничі витрати необхідно повсякденно звіряти з даними майбутніх витрат, що великою мірою залежать від впливу зовнішнього середовища. Можливість усунення або передбачення впливу багатьох негативних внутрішніх та зовнішніх факторів з’являється завдяки раціонально організованому обліку витрат на виробництво.

Облік витрат на виробництво організовується з метою розподілу витрат на кожну окрему операцію або кожен окремий продукт, що необхідно для оцінки запасів і визначення фінансового результату.

Завдання обліку витрат на виробництво полягає в накопиченні витрат, яке досягається шляхом зведення даних для обчислення собівартості одиниці продукції. Метою зведення даних в системі накопичення витрат є встановлення величини витрат по двох головних об’єктах – продукції (для оцінки вартості запасу) і центрах відповідальності (з метою контролю за рівнем витрат). Таким чином, система обліку виробничих витрат – це сумування витрат за центрами відповідальності і розподіл цих витрат на • калькуляційну одиницю.

Обліково-обчислювальну роботу з визначення собівартості промислової продукції можна поділити на три етапи:

1. Поступове накопичення виробничих витрат протягом місяця:

Ø прямі виробничі витрати накопичуються на калькуляційних рахунках, а загальновиробничі – на збірно-розподільчих.

2. Розподіл загальновиробничих витрат по аналітичних позиціях калькуляційних рахунків:

Ø змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням обраної бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності підприємства у звітному періоді;

Ø постійні виробничі накладні витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням обраної бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичної величини.

3. Розподіл витрат, зібраних на калькуляційних рахунках виробництва, між готовою продукцією і незавершеним виробництвом (по кожній аналітичній позиції цих рахунків).

Ø незавершеним виробництвом вважається продукція (роботи, послуги), яка не пройшла всіх стадій, фаз виробництва, передбачених технологічним процесом. До нього не відносяться забраковані напівфабрикати і деталі, які не підлягають виправленню, а також сировина, матеріали, напівфабрикати, які не були в обробці.

Оцінка залишків незавершеного виробництва здійснюється згідно із галузевим порядком калькулювання собівартості готової продукції за винятком понесених внаслідок технічно неминучого браку, відшкодування зносу спеціального інструменту та витрат на освоєння виробництва нових видів продукції. Допускається оцінка незавершеного виробництва за сумою прямих виробничих витрат.

Розмір незавершеного виробництва уточнюється при проведенні інвентаризації.

Там, де поточний облік витрат ведеться не окремо по кожному об’єкту калькуляції, а в цілому, (наприклад, за групами однорідних виробів), виникає необхідність позасистемного розподілу витрат в межах кожної групи виробів між окремими видами продукції, що входять до даної групи.