Життявий і творчий шлях О. Гончара

Олександр (Олесь) Гончар народився 3 квітня 1918р. у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім’ї робітників. У 1921 р. померла матір Олександра, хлопець переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері), з 1925р. вчився у рідному селі, потім у с Хорішках. У

Протягом 1933—1937 pp. О. Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського; по закінченні недовго працював учителем у с. Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна».

З 1937р. почав друкувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонері!», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». Поступив на філологічний факультет Харківського університету.

У 1938 —1941 pp. створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле».

У 1941 р. з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону О. Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Писав поезії (видані 1985р. окремою книгою «Фронтові поезії»). Нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва».

Протягом 1946—1947 pp. О. Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948р.), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949р.), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна».

У 1947—1959 pp. вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951).

У 1959—1971 pp. Олесь Гончар є головою правління Спілки письменників України, у 1959—1986 pp. — секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. Роман «Людина і зброя» (1960 р.) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року. У1961 р. вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 р. — роман у новелах «Тронка» (Ленінська премія, 1964р.). У 1966р. на V з’їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думаймо про велике», в якій порушив багато болючих тем: збереження історичної пам’яті, незадовільний стан вивчення української мови в Україні, проблеми освіти й тогочасного розвитку українського мистецтва,. У 1968 р. був опублікований роман «Собор», який було піддано страшній критиці названо вульгарним та таким, що суперечить радянській естетиці та ідеології. Протягом 1970—1976 pp. письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976). У 1973 р. він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру.

У 1978 р. Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980р.) отримав Державну премію 1982р., вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 р. опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан».

Олесь Гончар у 1990р. вийшов з КПРС (вступив 1946р.). У 1991 р. опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження».

Олесь Гончар помер 14 липня 1995р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

13. Життя і творчість Ліни Костенко.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила у 1958р.
1957 року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.).

У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964—1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р.

Ще одна збірка «Княжа гора» була розкритикована у 1972 р. У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. — збірка «Неповторність». У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. Збірка «Вибране» побачила світу 1989р.
За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилян-ська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито, її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись ЇЇ чіпати.
Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей.

14. Інтимна лірика Костенко.

Ліні Костенко судилося стати в українській літературі 1960—1980-х рр. „цитаделлю духу”. Безкомпромісність—ось головна характеристика її поезії. В ній чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність —ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко. Час, який дістався Ліні Костенко для життя, теж потребував від неї самозреченості, віри й відваги.

Три її перші збірки Костенко з'явилися одна за одною: «Проміння землі» — 1957, «Вітрила» — 1958, «Мандрівки серця» — 1961 р. Наступна ж побачить світ аж... 1977 р.У віршах, що увійшли до збірки «Проміння землі», домінує замилування красою світу, те відчуття органічності та яскравості буття, яке в молодості дарує людині ілюзію її вічності. Первозданність, чистота, органічне злиття з поетично-чарівним світом природи...
Після цього Костенко не публікувалась 16 років. Алегоричні «гранітні риби» Ліни Костенко—чи не найпереконливіша відповідь на питання про причини її затяжного вимушеного мовчання. Незалежна вдача поетеси, її яскравий талант, що дратував різних чиновних «людей у футлярі». Вона відчайдушно захищала своє право бути самою собою. Не визнавала свавільного втручання в рукописи своїх збірок з боку цензури й редакторів.
Від літератури «соціалістичного реалізму» вимагався тотальний мажор —у ліриці ж Ліни Костенко нерідко переломлювалися драматичні колізії буття. І це, загалом, фундаментальна особливість її таланту —трагедійний харахтер світовідчування. У своїх віршах вона й справді промовляє «від імені болю». Дисонанси й катаклізми спонукають її до творчості значно частіше, ніж гармонія й мажор. Але зосередженість поетеси на дисонансах не є, звісна річ, чимось самодостатнім. За нею вчувається гостре жадання більш розумного й щасливого влаштування людського життя. Прагнення ладу, краси, затишку, свободи...

У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскрізні теми, образи. Вже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, вбитого війною. Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам'ять, відлунившись у низці поетичних творів Ліни Костенко («Смертельний падеграс», «Я виросла у Київській Венеції», «Мій перший вірш написано в окопі», «Пастораль ХХ сторіччя))

Поважне місце у доробку Ліни Костенко займають вірші, які в її «Вибраному» складають великий розділ «Душа тисячоліть шукає себе в слові». Більшу їх частину об'єднує мотив іронії історії, парадоксального зв'язку часів. Ліна Костенко любить зближувати епохи. Історія часто присутня в її поезії. «Душа тисячоліть» озивається до читача своїми уроками, долями, пристрастями. Всім тим, що можна назвати неповторним ароматом часу.

Прикметною рисою характеру її ліричної героїні с максималізм, а він не визнає компромісів, запобігання перед сильними світу цього, мімікрії. Поет, співець у Ліни Костенко-—обов'язково з терновим вінком на чолі. Він гордо і саможертовно несе свій хрест, він свідомий свого високого призначення.

15. Проблематика Марусі Чурай.

Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко).

За своєю суттю це — глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила величезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, «оживити» Україну XVII ст. Письменниця спершу осягнула, відчула її сама, а згодом, працюючи над романом, відкрила її й для нас, обезсмертила в Слові.

Серед порушених у творі проблем:

• таїна, сила й незбагненна, часто безжальна логіка любові;

• фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесеного й приземленого в людському житті;

• доля як наслідок вибору між цими цінностями;

• шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зрада як шлях до загибелі;

• творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу;

• славна й трагічна боротьба народу за свою державність

Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, «багатоярусної» композиції. В основі твору — дві наскрізні взаємопов’язані сюжетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся — неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, безжальний буденний світ; Україна — сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусідів і підступність своїх перевертнів.

Народ, сорті, але більше не писатиму. Ми д тоді всі були на практичній. Хрін його знає що писати! Думку свою висловіть, ви ж читали!

І так, не зліться і більше посміхайтесь! І я вас люблю!:*

16. Дисиденти

Словом ДИСИДЕНТ позначають тих представників творчої інтелігенції, які намагались модернізувати українську культуру і мали мужність своєю творчістю чинити опір владі, яка кваліфікувала їхню творчість як ідеологічно ворожу. Це призвело до поєднання інтелектуально-культурного руху з громадянсько-політичною дією, що дає підставу називати цей рух рухом опору російському шовінізму та комуністичному тоталітаризму.

У словесному мистецтві попереду йшла поезія (Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський та ін.), літературознавство та літературна критика (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, Михайлина Коцюбинська). Якщо оцінювати літературно-мистецький рух шістдесятників, беручи до уваги стилістичні особливості та зміст творів, то можна виокремити кілька тенденцій:

· переважно традиційний стиль, але змістовна спрямованість на пробудження громадянської та національної свідомості (А. Малишко, О. Гончар, В. Симоненко, Д. Павличко та ін.),

· екзистенціалізм,

· архетипічний символізм та космічний спірітуалізм;

· «модернізм» – за умови, що термін «модернізм» будемо використовувати не в його вузькому значенні (як назву певної естетики чи стилю), а в широкому – як спробу «оновити» чи «осучаснити» літературно-мистецьку творчість, використовуючи різні течії у літературі та мистецтві 20-го ст..

Тенденція, названа «екзистенціалізмом», представлена наголосом на цінності внутрішнього духовного світу особистості, сприйманні світу як «мого світу», з драматичним переживанням долі України у цьому світі. Хоча цей спосіб світосприймання і світорозуміння зазнав певного впливу західного літературного екзистенціалізму (Ж.-П. Сартр, Сент-Екзюпері), включаючи літературу і мистецтво абсурду (Камю, Кафка), але суспільно-політичною спонукою до появи такої літератури був драматичний конфлікт особи з системою та усвідомлення трагічного стану української нації (див. Екзистенціалізм, Абсурд). Найбільш виразно ця тенденція представлена у поезіях та публіцистиці найвидатнішого поета 60 – 80-х років – Василя Стуса.

Поезія дисидентів, що розвивалася в межах потужного шістдесятництва, одразу постала в індивідуально окреслених рисах — і в тематичному, і в жанрово-стильовому планах. Водночас їх єднали спільні риси ідеології, які визначали високу естетику, гуманізм культури та морально виважену етику буття. Шукання правди і чесна громадянська позиція, неприйняття фальші «істин» фікцій, протистояння нормативній соціалістичній поетиці, виступ проти етичного та національного нігілізму, культивування «вічних» мотивів у творчості — такі спільні домінанти художньо-філософської та морально-етичної концепції домінували у літературі цієї пори, причому явище дисиденства мало значний вплив на естетичний клімат у суспільстві.