Конституційно-процесуальні норми

Конституційно-процесуальне право, подібно до інших галузей національного права, становить собою сукупність певних правових норм. Як й будь-яким іншим нормам права, їм притаманні загальні спільні риси правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються державою; приймаються у суворо визначеному порядку, позаяк виступають результатом владної діяльності держави; видаються уповноваженими на те суб’єктами в межах належної їм компетенції та з неухильним дотриманням відповідної процедури, ними ж і встановленої; держава створює реальні умови для добровільного використання суб’єктами задля реалізації своїх прав і обов’язків передбачених у них засобів і способів, застосовує методи переконання і примусу для забезпечення дотримання ними відповідної процедури; вони носять загальний характер, тобто поширюються на всіх учасників врегульовуваних ними відносин, у них сформульовано формально визначені приписи, обов’язкові до виконання.

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що конституційно-процесуальні норми – це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою як регулятор суспільних відносин, що становлять предмет конституційно-процесуального права, і забезпечуються усіма юридично обґрунтованими заходами і засобами державного-правового впливу. Вони встановлюють порядок застосування норм конституційного матеріального права, адже містять правила поведінки суб’єктів права, яких вони мають додержуватися при реалізації належних їм прав і обов’язків.

Особливості норм конституційно-процесуального права, зокрема і процесуального права в цілому, обумовлені призначенням останнього, яке полягає у забезпеченні регламентування процедур реалізації прав і обов’язків, встановлених відповідними нормами матеріального права. Зважаючи на це, можна дійти висновку, що приписи конституційно-процесуальних норм мають процедурний характер, тобто їх зміст полягає у визначенні порядку здійснення встановлених нормами конституційного права прав і обов’язків тих чи інших його суб’єктів.

Приписи конституційно-процесуальних норм в більшості своїй спрямовані на тих суб’єктів, які тією чи іншою мірою наділені певними владними повноваженнями щодо застосування норм конституційного матеріального права. Наприклад, приписи конституційно-процесуальних норм, що встановлюють порядок реалізації повноважень Центральної виборчої комісії, пов’язані здебільшого з діяльністю із забезпечення організації і проведення виборів Президента і народних депутатів України. Однак це не означає, що норми конституційно-процесуального права не поширюються на окремих громадян. Наприклад, норми виборчого права, що регламентують порядок реалізації громадянами свого активного виборчого права, є нормами конституційно-процесуального права, орієнтованими передусім на регулювання поведінки громадян в конкретних видах конституційно-процесуальних правовідносин.

Відтак, норми конституційно-процесуального права мають здебільшого імперативний характер, тобто у категоричних розпорядженнях держави виражають чітко визначені дії і не допускають жодних винятків і невідповідностей вичерпному переліку встановлених ними процедурних правил. Таким чином, вони прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів права. Разом з тим певна їх частина має диспозитивний характер, надаючи суб’єктам регламентованих ними відносин деяку свободу вибору своєї поведінки, пропонують їм певну альтернативу, право самостійно визначати спосіб реалізації своїх прав чи обов'язків в окремих визначених законом випадках.

Отже, конституційно-процесуальні норми відзначаються:

• особливим змістом – регулюють особливе коло суспільних відносин;
• особливим характером приписів – встановлюють форми реалізації приписів норм конституційного матеріального права;
• основоположним джерелом – мають у своїй основі Основний Закон держави;
• особливостями структури – визначені в їхній гіпотезі умови і обставини, за наявності яких реалізується правило, що випливає із відповідних положень норм конституційного права, часто визначаються і обумовлюються виключно змістом останніх;
• особливим колом суб’єктів – учасниками регульованих ними відносин виступають, як правило, суб’єкти, наділені певною владою (державні органи, наділені відповідними владними повноваженнями, народ, що виступає єдиним носієм влади в державі, і окремі громадяни, які знаходяться у правовому зв’язку із державою, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах, обов’язках і відповідальності).

Конституційно-процесуальні норми класифікують за низкою критеріїв. Зокрема виділяють:

1. За методом правового регулювання:

а) імперативні – норми, що прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів за чітко визначених обставин;

б) диспозитивні – норми, що містять процедурні настанови, які за певних умов і за добровільною згодою учасників можна деякою мірою скоригувати на власний розсуд, проте у встановлених процесуальними вимогами межах.

2. За характером регулятивних приписів, що містяться у нормі:

а) дозвільні – норми, що вказують на певний спосіб здійснення юридично значущих дій, певний спосіб реалізації суб’єктами належних їм прав і обов’язків;

б) зобов’язуючі – норми, що вказують на необхідність здійснювати певні дії у певний, чітко визначений спосіб;

в) заборонні – норми, що виключають можливість здійснення певних дій у певний спосіб.

3. За сферою дії:

а) загальні – їх дія поширюється на всіх суб’єктів;

б) спеціальні – орієнтовані на певну групу однорідних суб’єктів (наприклад державних службовців);

в) виняткові – у передбачених законом випадках усувають дію норм щодо певних суб’єктів.

Зміст конституційно-процесуальних норм вельми неоднозначно трактують в сучасній юридичній науці. За загальним уявленням конституційно-процесуальні норми слід розуміти як правила поведінки, що регулюють діяльність уповноважених органів і посадових осіб у сфері установчої, правотворчої і контрольної діяльності. Разом з тим процесуальні норми є засобом реалізації матеріальних норм, вони створюють юридичні передумови додержання прав учасників процедурно-процесуальної діяльності, гарантують використання конституційних прав і свобод, слугують необхідною умовою конституційної законності і правопорядку. Зрештою, процесуальні норми є по суті єдиним засобом перенесення норм конституційного матеріального прав із статичної площини в площину динамічну.

Особливістю конституційно-процесуальних норм є також те, що в них чимало уваги приділяється регламентації різних прийомів і способів тієї діяльності, повноваження на здійснення якої належать тим чи іншим суб’єктам конституційно-процесуальних відносин. Наприклад, при встановленні процедур, пов’язаних з правотворчою діяльністю компетентних суб’єктів, конституційно-процесуальні норми визначають не лише порядок здійснення цими суб’єктами безпосередніх своїх повноважень, а й регламентують прийоми і способи здійснення правотворчої діяльності, як то порядок розробки законопроектів, проведення їх експертизи, структуру документів, в яких мають бути закріплені ці законопроекти і т. ін.

Структура конституційно-процесуальних норм має загальні риси, притаманні структурі норм інших галузей права, зокрема матеріальних норм конституційного права. Однак суттєві відмінності все ж є, і їх обумовлюють санкції конституційно-процесуальних норм. Санкція (від лат. sanctio – непорушний закон), як відомо, являє собою частину правової норми, що містить примусові заходи або інші несприятливі наслідки особистого, майнового чи громадського характеру, які держава може застосувати за порушення диспозиції цієї або інших норм. У конституційно-процесуальному праві санкції мають свою особливу роль. Часто в них встановлюються загальні принципи відповідальності та підпорядкованості (наприклад, відповідальність народного депутата за порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності), внаслідок чого ці норми є обов’язковими (однак не завжди можуть бути втілені на практиці в силу певних причин, наприклад, як у цьому разі, через недоторканність народного депутата). У певних випадках у конституційно-процесуальних нормах містяться посилання до інших законодавчих норм з приводу конкретних санкцій за невиконання чи неналежне виконання тих чи інших конституційно-процесуальних приписів (як у випадку порушення виборчого законодавства). Однак у більшій своїй мірі санкції конституційно-процесуальних норм є неконкретними, нечіткими, розмитими, і якщо тягнуть за собою якісь наслідки, то швидше політичного, а не юридичного характеру.

Конституційно-процесуальні норми утворюють низку окремих інститутів конституційно-процесуального права. Інститут конституційно-процесуального права – це відносно самостійний і об’єктивно відокремлений комплекс конституційно-процесуальних норм, що регулюють у межах галузі конституційно-процесуального права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин.

Виділяють три типи конституційно-процесуальних інститутів:

1) загальні (генеральні) – мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери суспільних відносин (наприклад, законодавчий процес, виборчий процес);

2) головні – в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин (наприклад, порядок ухвалення законопроекту, порядок ведення передвиборної агітації);

3) початкові (субінститути) – в межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин (наприклад, перше читання законопроекту, порядок використання друкованих ЗМІ і т. ін.).

Система конституційно-процесуального права України в основному відповідає змісту та структурі конституційного права України та включає так загальні конституційно-процесуальні правові інститути:

· механізм реалізації прав, свобод та обов’язків людини і громадянина;

· виборчий і референдний процес;

· законодавчий процес;

· парламентські процедури;

· конституційна відповідальність;

· конституційне судочинство (конституційна юстиція);

· організація та функціонування місцевого самоврядування.