Найвидатніші пам’ятки міста

Історія

З якої сторони ви б не під’їжджали до Пархомівки, ви побачите сяючі золотом хрести Пархомівської Покровської церкви. В мальовничому куточку південно-західної частини Київської області, в межах середнього Поросся розташоване село Пархомівка. Відстань від Пархомівки до районного центру – селища міського типу Володарка становить 12 км., а до найближчого залізничного та промислового вузла – міста Біла Церква – 35км.існує декілька легенд про походження села та його назви. Одна з них говорить. По переказах все починалось з невеличкого острова (на березі) біля річки Тарганки, оповитої багатьма безіменними річечками. Колись давно чоловік який хотів жити спокійніше, помірним життям, стомлений від набігів татар взяв свою родину, пожитки, сів у човен і поплив по річці шукаючи спокійного місця і кращих земель. (Можливо річка Рось). Звідки він плив нам невідомо. Пливучи по річці, він звернув увагу на притоку, яка була тихою і спокійною і без сумніву повернув в сторону річки Тарганки. Коли він плив річкою, то розглядав навкруги, шукаючи собі місце для нового житла. Чоловік побачив неприкритий берег і вирішив пристати до нього щоб перепочити. Вся родина вийшла на берег, озирнулись навкруги і зрозуміли, що це те місце про яке вони мріяли. Чоловіка того звали Пахом. З однієї сторони острова була повновода річка, з іншого густий ліс. Трохи згодом це місце почали заселяти інші люди і назвали своє поселення Пахомів острів. Пізніше із збільшенням населення почали називати його Пахомів хутір. Є друковані дослідження окремих істориків про те, що перші поселення з’явились на нашій території приблизно в 1238 -40 рр.
Починається село з оригінального в’їзного знаку, який виконаний у вигляді мозаїки в національних жовто-блакитних кольорах із зображенням перлини Пархомівки – Покровської церкви. Рухаючись по центральній дорозі ми бачимо ставок, який побудований на річці Тарганка. Зараз тут займаються вирощуванням риби. В основному тут вирощують коропи, товстолобик, білі амури. Також завдяки чистому дзеркальному плесу та чудовим краєвидам ставок є улюбленим містом відпочинку місцевих жителів та гостей. А на початку 20 століття ставок мав ще і промислове значення на ньому стояв досить потужний водяний млин, продукція якого продавалась на ринках Білої Церкви, Володарки, Ставища. Наступною нашою зупинкою стане Пархомівська Покровська Церква. Унікальною пам’яткою архітектури, геніальним шедевром зодчества, справжньою перлиною мистецтва та духовності можна назвати ансамбль споруд церкви Покрови Пресвятої Богородиці. В єдиному ансамблі - кам’яна огорожа з маленькими банями й брама, будинок священника та сторожка. Вона була побудована за проектом академіка архітектури В.О.Покровського і розписана за ескізами всесвітньо відомого художника М.К. Реріха. Історія її будівництва нерозривно пов’язана з іменем Віктора Федоровича Голубєва. Пархомівка була володінням відомого російського магната В.Ф. Голубєва. Пархомівські землі він перетворив на зразкове господарство із статусом „заповідного”. В Пархомівці вирощували рідкісні плодові дерева, збирали добрий врожай зернових і овочевих культур, розводили породистих і робочих коней. Сім’я Голубєвих не жаліла грошей на розвиток села. В селі було побудовані дві школи, лікарня, амбулаторія з акушерським відділенням, читальня, чайна, в якій установили поліфон з великим репертуаром п’єс. Голубєви регулярно виділяли гроші на утримання цих закладів. Господарство в Пархомівці велось, враховуючи всі прогресивні досягнення агрономії. Будучи людиною високодуховною В.Ф. Голубєв задумав побудувати в Пархомівці ще й храм. Але на жаль керувати роботами по будівництву він не зміг. 24 лютого 1903 року він помер в Римі, а поховати його заповідав у заповітному своєму маєтку - в селі Пархомівка. Будувати церкву Покрови пресвятої Богородиці почали в 1903 році над склепом де покоїлось тіло Голубєва. Будівництвом храму займались його сини Лев Вікторович та Віктор Вікторович, прагнучи виконати волю батька. Подорожуючи по країнах сходу Віктор Вікторович Голубєв познайомився з М.К Реріхом.. Вони не раз розмовляли на обох тему, що хвилювала - наступність побуту Древньої Русі й Індії. Обоє радувалися передбачуваному новому шляху в роботі. Треба сказати, що долі В.В. Голубєва й М.К. Реріха так чи інакше перепліталися. Обоє глибоко переживали руйнування пам'ятників у часи Першої світової війни, обоє прагнули насититися мудрістю й життєдайною енергією Сходу, осягти джерела й шляхи людства через історію й культуру народів. Обоє тяжіли до символічного, синтезуючого осмислення миру. Не випадково це вилилося в співтворчість під час будівництва церкви Покрова пресвятої Богородиці. Храм зводив архітектор В.А. Покровський, чиї ідеали були близькі М.К. Реріху. Дослідники називають Покрив Богородиці в Пархомівці „ втіленою мрією про красу”. Риси давньоруського зодчества у своїй творчості намагалися відродити як Покровський, так і Реріх. У свій час С. Эрнст відзначав натхнення мозаїк Пархомівського храму візантійськими зразками (Эрнст СР. М.К. Рерих. Пг., 1918, с. 61.) Ескіз мозаїки "Покрив Богоматері" і ще 12 ескізів мозаїк і розписів для внутрішнього й зовнішнього оздоблення храму Н.К. Реріх розробив в 1906 р. Але з них були втілені тільки дві мозаїки на зовнішніх стінах. Біля церкви було розбито парк в якому були висаджені рідкісні дерева, такі як: пірамідальний італійський дуб, сахарний клен, кері японська, буки та інші. Парк з більшістю дерев зберігся до цього часу. Два роки офіційна церква не давала дозволи на освячення церкви в селі. Великий храм на дві тисячі парафіян, у будівництві якого використані мармур, граніт, кована сталь, шифер, дерево, кераміка й навіть залізобетон (чи не вперше в Російській імперії), церква не хотіла приймати у своє лоно. Дивно... Офіційне пояснення було таким: архітектурне рішення не відповідає церковним канонам. Дійсно, подібних архітектурних рішень у православ'ї не було. Церква Покрова Пресвятої Богородиці в Пархомівці лише частково схожа на православну. Це своєрідний синтез готики, східних (азіатських) архітектурних традицій й язичеських культових форм. Храм прикрашений зображеннями вогню, молота, стріл, пророслого зерна, змій, виноградних грон, шарів поораної землі, півня й, навіть, свастики (давньоіндійського символу вічного руху життя). Все це, разом з паркетною підлогою й ослонами в приміщенні храму не давало спокою церковної влади. Але пархомівські церкву все-таки освятили. Дуже багато на стінах церкви вирізаних на мармурових плитах, стародавніх написів. Один з написів на старослов'янському говорить: "Споруджений на честь і пам'ять Покрови пресвятої Богородиці й великого мученика Віктора в літо 1903-1906". П’ятидесятиметрова дзвіниця видна здалеку. Але, незважаючи на незакінченість втілення задуму, прекрасна церква ось вже майже століття живе й радує, піднімає й соборує серця багатьох живучих нині. І Голубєву, і Покровському, і Реріху були близькі ідеали Сходу. Співробітництво цих людей втілилося в створення Пархомівської церкви. В 1979 році храм одержав статус пам'ятника архітектури, а в 1982 Київське обласне відділення по справах будівництва й архітектури інституту "Укрпроектреставрація" почали реставраційні роботи в Пархомівському храмі. Потрібно було перекрити дах і куполи, відновити зруйновану кладку. Особливих робіт вимагали мозаїки. Улітку 1987 року під час фестивалю Індії в СРСР приїхав син Миколи Реріха - Святослав. З ним зустрілася група пархомівських ентузіастів, намітився візит Реріха в Пархомівку. Значну роль в активізації реставраційних робіт зіграла дружина тодішнього Генсекретаря - Раїса Горбачова. Як результат - роботи в Пархомівському храмі закипіли. На реставрації працювали кращі українські фахівці. Вкладалися величезні засоби. Але Реріх у Пархомівку не приїхав. Реставрацію довели до певного рівня й згорнули. Це була остання реставрація в Пархомівському храмі...
З 1992 року в храмі відновлене богослужіння. У 1993 році неподалік від церкви учнями та вчителями Пархомівської школи було розбито парк, де встановлено скульптурний пам’ятник Віктору Федоровичу Голубєву, виконаний скульптором-аматором Іваном Зоренком, (жителем села Косівки, що на Володарщині). Це стало найвищим виявом шани місцевих жителів до людини,яка так багато зробила для розвитку і слави нашого села.
Неподалік від церкви розміщені приміщення жіночої школи для дівчаток та ремісничого училища для хлопчиків. В ремісничому училищі було три відділи: ковальський, слюсарний, токарний. В жіночій школі було два відділи: крою та шиття та кулінарний. В школі навчались не лише діти з Пархомівки, а й з сусідніх сіл: Тадіївки, Любчі, Ожегівки, Таргана, Гострої Могили.
Наступною зупинкою буде будинок дільничої лікарні. В 1866 році тут знаходилась волосна управа. В 1918 році тут розмістився ревком. Пізніше це приміщення було віддано під ФАП. В 2007 році приміщення було реконструйовано і в ньому було відкрито дільничу лікарню, яка обслуговує село Пархомівку та навколишні села. Через дорогу від дільничої лікарні знаходиться нова сучасна будівля школи. Новосілля пархомівські учні святкували у 1993 році. Сьогодні навчальний процес в школі забезпечує досвідчений педагогічний колектив, якому під силу вирішити завдання, які ставлять перед сучасною школою. Але не забувають культури та здобутків минулих поколінь. З метою вивчення історії рідного краю і популяризації народних ремесел в школі відкрито краєзнавчий музей. Далі наша дорога пролягає до пам’ятника воїнам - визволителям. За бойові подвиги на фронтах Великої Вітчизняної війни 123 жителі Пархомівки нагороджені орденами і медалями. 104 пархомівчан не повернулось з полів війни. Пархомівку, як і багато інших сіл і містечок України не оминули трагічні події 1933 року. Люди, які проживали на найродючіших чорноземах, майже в центрі Європи гинули від голоду. Села ставали пустками. Люди боялись навіть згадувати ті часи. Але пам’ять народна жива. В пам’ять про 533 жертви голодного року в Пархомівці, біля пам’ятника воїнам - визволителям було встановлено постамент жертвам голодомору - 33. Пам’ятник було виготовлено скульптором-аматором Іваном Зоренком, (жителем села Косівки, що на Володарщині).

Село Пархомівку (810 мешканців), що у Володарському районі Київщини, заснували 1616 року. Початково воно належало князям Вишневецьким. В середині 18 століття — Михайлу Глембоцькому, далі – Буткевичу, а з 1800 – Крижанівському. Ще до 1771 року тут була церква Покрови, яка завалилася від старості. З її рештків зклепали таку-сяку капличку, яка прослужила вірянам до 1820 року, коли коштом власника Пархомівки – Фадея Крижанівського – збудовано нову.
У 1893 р. інший власник Пархомівки – К.Рудницький – продає ці землі російському промисловцю, спадковому дворянину з Нижегородської губернії Віктору Федоровичу Голубєву.

Промисловець Голубєв нажив великих статків участю у будівництві Московсько-Курської, Орловсько-Вітебської, Балтійської, Уральської Гірничозаводської залізниць.
Окрім того разом з Губоніним у 1873 р. він заснував підприємство з неймовірно довгою назвою «Акционерное общество Брянского рельсопрокатного, железоделательного и механического завода для добывания металлов и минералов, для выплавки чугуна, выделки железа и стали и приготовления из них изделий на продажу» (зараз зветься простіше – «Брянский машиностроительный завод»), а у 1887 р. – «Александровский (Южно-Российский) металлургический завод Брянского акционерного общества» (нині – Дніпропетровський металургійний завод ім.Петровського).

Брав участь в діяльності таких державних установ та організацій, як «Общество для содействия русской промышленности и торговли», «Императорское русское географическое общество», «Совещательная контора железозаводчиков», Представитель горнозаводской промышленности в Министерстве земледелия, Общество для пособий нуждающимся литераторам и учёным (Литературный фонд).
В 1889 році він отримує чин дійсного статського радника, а у 1895 р стає кавалером ордена Святого Станіслава.

Будучи меценатом і філантропом, В.Голубєв своїм коштом збудував амбулаторну лікарню, сільське двокласне училище з ремісничим відділенням, жіноче професійне училище, чайну, лазню, читальню з бібліотекою. Звісно не обійшов і себе, розбудувавши маєток і господарство з кінським заводом за останнім словом світової науки.
В.Голубєв мав намір спорудити в Пархомівці мурований храм замість старого дерев’яного, залишив для цього велику ділянку землі та солідний капітал і замовив архітекторові В.Покровському проект церкви на 2000 віруючих з родинною усипальницею.

І хоча постійно проживав або ж у імперській столиці, або ж взагалі за кордоном, так полюбив Пархомівку, що заповідав поховати себе саме тут.
В.Голубєв помер 24 лютого 1903 року у Римі, похований був на окремому цвинтарі в Пархомівці 14 березня.
Власником маєтку став його молодший син Віктор, вчений-орієнталіст, археолог, знавець індійського та індонезійського мистецтва, який втім постійно мешкав у Парижі, тому доручив керувати маєтком старшому братові – Леву Голубєву, камергеру височайшого двору, дійсному таємному радникові, депутату Державної думи.

Лев і Віктор, виконуючи волю батька, надсилають митрополитові проект і розрахунки будівництва храму для затвердження та дозволу розпочати роботи ще у 1903 році. Проект було схвалено будівельним відділенням Київського губернського правління і Київською духовною консисторією з єдиною вимогою, щоби церква була парафіяльною.
Урочисте закладання нової церкви було здійснено 24 серпня 1903 року.

Покровська церква будувалася з 1903 по 1906 рік. Храм є тринавовою базилікою, увінчаною шоломоподібною банею, з виділеним трансептом і дзвіницею над нартексом.
Автор проекту Володимир Олександрович Покровський (1871-1931) здобув освіту в Петербурзькій Академії мистецтв 1897 р., брав участь у проектуванні й будівництві собору в Варшаві (зруйнований у 20-х роках 20-го століття) та церкви в Гусь-Хрустальному (1898-1902) під керівництвом Л.Бенуа. Пархомівська церква (і одночасно споруджувана церква Апостолів Петра та Павла на Шлісельбурзьких порохових заводах) були першими самостійними роботами талановитого архітектора, та такими вдалими, що відразу по закінченні будівництва Покровського храму у Пархомівці у 1907 р. – В.О.Покровський удостоюється звання академіка архітектури, а вже у 1913 р. – архітектора височайшого двору.

 

Архітектура

Два роки офіційна церковна влада не давала дозволу на освячення церкви у селі Пархомівка (сучасний Володарський район Київської області). Великий храм на дві тисячі прихожан, у будівництві якого використано мармур, граніт, коване залізо, шифер, дерево, кераміка і навіть залізобетон (чи не вперше в Російській імперії) церква не хотіла прийняти у своє лоно. Дивно… Офіційне пояснення було таке: архітектурне вирішення храму не відповідає церковним канонам. Дійсно, подібних архітектурних вирішень у православ'ї не було.

 

Церква Покрова Пресвятої Богородиці у Пархомівці лише частково схожа на православну. Це своєрідний архітектурний синтез готики, східних (азіатських) архітектурних традицій та язичеських культових форм. Храм прикрашений зображеннями вогню, молота, стріл, пророслого зерна, змій, виноградних грон, пластів зораної землі, ялини, півня та, навіть, свастики (давньоіндійського символу вічного руху життя). Все це, разом із асиметричними зображеннями хрестів, паркетною підлогою та лавками у приміщенні храму не давало спокою церковній владі. Але пархомівську церкву все ж освятили.

Дуже багато на стінах церкви вирізаних на мармурових плитах, старовинних написів. Один з написів старослов'янською наголошує: "Споруджений в честь і пам'ять Покрови пресвятої Богородиці й великого мученика Віктора у літо 1903-1906".

 

П'ятдесятиметрову дзвіницю церкви видно здалеку. Вперше я побачив цей архітектурний шедевр ще у дитинстві. І вже тоді мене захопила казкова велич цієї ні на що не схожої споруди. Але лише кілька років тому довідався про історію появи у глухому селі храму, який прикрасив би будь-яке місто світу.

Вхід до каплиці Святого Віктора

Свого часу село Пархомівка належало відомому російському магнату Віктору Федоровичу Голубєву. Пархомівські землі він перетворив на зразкове господарство зі статусом "заповідного". В Пархомівці вирощували рідкісні плодові дерева, збирали гарний врожай зернових та овочевих культур, виводили породистих та робочих коней. Родина Голубєвих не жаліла грошів на розвиток села. Для селян було побудовано дві школи, лікарню, амбулаторію з акушерським відділенням, читальню, чайну, в якій було встановлено поліфон з великим репертуаром п'єс. Голубєві щорічно виділяли кошти на утримання цих закладів. Господарство у Пархомівці провадилось із врахуванням усіх прогресивних досягнень агрономії..

 

Деякі знавці стверджують, що В.Ф.Голубєв планував побудувати у Пархомівці велике промислове підприємство (цегельний завод), але друзі умовили його почати будівництво церкви. Та Віктор Федорович не дожив до початку будівництва - він помер у 1903 році в Римі, заповівши поховати себе у Пархомівці. Його волю виконали - поховали в склепі поряд з майбутнім величним храмом. Вже у 1994 році, після розпаду імперії більшовиків, поряд із церквою звели пам'ятник великому меценату.

 

Ідею будівництва церкви реалізували сини Віктора Федоровича Голубєва - Віктор та Лев. Воно розпочалося майже відразу по смерті В.Ф.Голубєва, того ж 1903 року. Спорудження церкви замовили архітектору В.А.Покровському. Микола Реріх, що був гарним знайомим В.В.Голубєва та В.А.Покровського, розробив 13 ескізів мозаїк та зовнішнього декору храму. Але втілені в життя були лише дві мозаїки: "Покров Богоматері" та "Спас Нерукотворний". Смальту для них виготовив один з кращих майстрів того часу В.А.Фролов. Мозаїки і сьогодні прикрашають храм у Пархомівці.

 

 

ворота Покровського храму

 

Ансамбль храму витриманий в стилі модерн. В архітектурі храму поєднано східні і західні мотиви, зокрема романські та давньоруські. Це так званий неоруський стиль, в якому архітектор витримав і 3 інші свої шедеври, окрім згаданої церкви Апостолів у Шлісельбурзі, ще й храм-пам’ятник Святителя Алексія в Лейпцигу та будівлю Державного банку у Нижньому Новгороді.

мармурові плити з написами	меморіальна табличка Голубєва В.Ф.

Разом з тим у проектуванні Покровської церкви зовсім проігноровано усталені місцеві архітектурні традиції, тому церква є незвичною та унікальною для цих місць.
В будівництві храму використовували мрамор та граніт, ковану сталь та кераміку, шифер та дерево, і навіть – залізобетон (чи не вперше в імперії).

В оздобленні фасадів застосовано поліхромну кераміку й мармур. Загалом церква мурована з жовтої цегли на цементному розчині під розшивку, зовні не потинькована.
Спорудження церкви від дня закладки і до завершення вів художник-архітектор П.Д.Благовіщенський, випускник Петербурзької Академії мистецтв 1904 р.
Разом з тим Покровський замовляє два мозаїчних панно для церкви у Пархомівці та чотири – для церкви під Шлісельбургом Миколі Реріху.

бічна нава	розписи стін та колон

Мозаїчні композиції „Покрова Богородиці” і „Спас нерукотворний” в Покровській церкві за ескізами Реріха виконав ровесник і друг М.Реріха В.Фролов (1874-1942). 1897 р. він очолив самостійну мозаїчну майстерню, засновану його батьком академіком О.Фроловим та братом О.Фроловим, котрим належить ініціатива відродження в Росії мистецтва декоративної мозаїки. У мозаїчних роботах Покровської церкви в Пархомівці використано великорозмірну нешліфовану смальту, таку саму, як в 11-12 ст. Надзвичайного ефекту митець досяг, використовуючи як основні кольори червоний, синій і жовтий.

 

 

“Спас Нерукотворний”

Завдяки вмілому поєднанню задумів архітектора й митця, а також майстерності виконавця, велика чотириярусна мозаїка на тему „Покрова Богородиці”, розміщена над головним порталом, ідеально вписалася в архітектурний образ церкви, посилила вражаючий художній ефект вертикальної домінанти – дзвіниці.
Інша мозаїчна композиція авторства Миколи Реріха – «Спас Нерукотворний» прикрашає бічну каплицю Св.Віктора, що прилягає до храму з півдня і яка збудована над могилою В.Ф.Голубєва.

 

Мозаїка "Спас Нерукотворний" виконана за ескізом Миколи Реріха

І Голубєву, і Покровському, і Реріху були близькі ідеали Сходу. Співробітництво цих людей й вилилось у створення Пархомівської церкви. На думку Реріха в інтер'єрі храму мали домінувати червоний, зелений, жовтий і сірий кольори. Фрески храму повинні були втілити гуманістичну ідею світової єдності. На жаль, авторам не вдалося до кінця втілити свої ідеї в життя.

 

“Покрова Богородиці”	каплиця Св.Віктора

Микола Реріх мав виконати ескізи не тільки мозаїчних композицій в екстер’єрі. За первісним задумом архітектора мав бути розписаний весь внутрішній простір церкви. Але фактично було виконано тільки фресковий живопис у вівтарній апсиді, на попружній арці та двох пілонах. Виконував ці роботи випускник Академії мистецтв В.Пермінов, чия участь у розписі інтер’єрів церкви за ескізами М.Реріха передбачалась первісно.
В іншому всередині приміщень стіни потиньковані й побілені. В інтер’єрі збереглися лави та дерев’яні сходи на хори, прикрашена різбленням, на стінах – розписи.

Фактично будівельні роботи було завершено ще 1906 року, але церкву освятили лише 24 серпня 1907 року рівно через 4 роки після закладення першого каменю. Кажуть, що первісно Синод не давав згоди на освячення, оскільки її архітектурне вирішення не відповідало церковним канонам. Адже в ній – синтез готики та азійських архітектурних традицій, язичницьких культових форм та навіть масонських знаків? Чого тільки варті незрозумілі зображення вогню, молота, стріл, драбини, обценьок…, а стилізовані написи, виконані в’яззю? Здивували Синод і паркетна підлога та лави в приміщенні храму.

таємничі знаки

За кресленнями В.Покровського був також споруджений на церковній садибі будинок священика, роботи на ньому було закінчено одночасно з церквою 1906 р. Одночасно з церквою було також побудовано браму та огорожу, стилізовані під фортечні мури, які витримані в тому ж модерному неоруському стилі, що й церква.

	будинок священика

Богослужіння в церкві було припинено у 1929 році спеціально до чергової річниці жовтневого перевороту. Споруду передали під клуб. Хотіли тут ще й влаштувати кінотеатр, але забракло коштів.
Їх нестачу хотіли поповнити за рахунок того ж В.Ф.Голубєва, за чутками він був похований з нагородною золотою зброєю. Надгробок розбили, труну викопали, тіло викинули, зброї чи інших цінностей не знайшли…

будівництво, 1905 р.	будинок священика, 1907 р.

Тимчасово церкву було повернуто церковній громаді з 1941 по 1957 р., але згодом забрано під потреби колгоспу, де було влаштовано склад отрутохімікатів. Ясно, що він такого вмісту церква почала руйнуватися.

І не відомо, що би ми мали зараз, якби не Раїса Горбачова, давня поціновувачка культурної спадщини Миколи Реріха. То ж 1987 р. коли до СРСР з візитом прибув його син Святослав, згадали і про церкву в Пархомівці. На диво виявилося, що творіння Реріха збереглися, то ж дружина радянського керманича запропонувала відвідати Пархомівку. Терміново взялися за реставрацію церкви. Відновили практично розібрану огорожу, покрили куполи листовою міддю, відновили хрести, почистили частково обгорілі стіни, відновили мозаїчне панно «Покрова Богородиці»…
Але Реріх не приїхав, то ж роботи припинили так само стрімко, як і почали. Не встигли відновити деталі частково збережених іконостаса та надмогильної мармурової плити В. Ф. Голубєва, відреставрувати місцями пошкоджену мозаїку “Спас Нерукотворний”.

пам’ятник В.Ф.Голубєву від селян, 1994 р.	невідомий агрегат біля памятника

Реставраційні роботи на об’єкті виконувалися за традиційними методиками; інженерне обладнання проектувалось з урахуванням майбутнього використання будівлі церкви як музею М.Реріха. Але і тим планам не судилося збутися.
Не дійшли і руки до будинку священика. За совітів він використовувся як гуртожиток машино-тракторної станції. На початок реконструкції гуртожиток відселили, та й так і кинули. Зараз будинок швидко руйнується.
Проте відновилися богослужіння в храмі. Тепер у церкви є хазяїн – УПЦ Київського Патріархату, і сподіваємося ця унікальна пам’ятка як за планово-просторовим типом, так і за ступенем збереженості мозаїк видатного митця Миколи Реріха буде збережена для нащадків.

 

 

Сторожка

Радянська влада не була милосердною до культових споруд. Дуже багато пам'яток культової архітектури було знищено. Але Пархомівську церкву врятувала господарська розсудливість більшовиків. Спочатку у приміщенні храму намагались влаштувати клуб, потім воно було складом добрив. Церква поволі руйнувалась, розбиралась на будматеріали…

Будинок священника. Його реставрацію так і не завершили

У 1979 році храм отримав статус пам'ятки архітектури, а у 1982 Київський обласний відділ у справах будівництва та архітектури інституту "Укрпроектреставрація" розпочав реставраційні роботи у Пархомовському храмі. Потрібно було перекрити дах та бані, відновити втрачену кладку. Особливих робіт потребували мозаїки.

Влітку 1987 року під час фестивалю Індії в СРСР приїхав син Миколи Реріха - Святослав. З ним зустрілась група пархомівських ентузіастів, намітився візит Реріха у Пархомівку. Значну роль в активізації реставраційних робіт відіграла дружина тогочасного генсекретаря - Раїса Горбачова. Як результат - закипіли роботи в Пархомівському храмі. На реставрації працювали кращі українські спеціалісти. Вкладались величезні кошти. Але Реріх у Пархомівку не приїхав. Реставрацію довели до певного рівня і звернули.

З 1992 року в храмі відновлено постійне богослужіння. В 90-х роках ХХ століття в Пархомівку організували екскурсійний маршрут "До Реріховських мозаїк". Але він був спорадичним. Зараз багато туристичних фірм організовують поїздки в Пархомівку, як "довісок" до екскурсії в Білу Церкву. Але і це добре, адже завдяки цьому, люди нарешті побачили неперевершений архітектурний витвір.

На стінах Покровської церкви сотні таємничих знаків

 

 

Найвидатніші пам’ятки міста

 

У Володарському районі на Київщині, в оточенні Змієвих валів і безкраїх українських степів над річкою Тарган, широко розкинулося мальовниче село Пархомівка, відоме ще з ХVI ст. Довгий час в Пархомівні і в навколишніх селах не було власної церкви, і лише наприкінці ХVІІІ ст. тут було зведено храм Покрови Пресвятої Богородиці. Будували його місцеві майстри з підручних матеріалів, тому, хоч стіни і були дубовими, перекриття необачно зробили із сосни. Внаслідок неміцності конструкції, всередину храму провалився купол, пошкодивши витончений різьблений іконостас. На щастя, обійшлося без жертв. З цього куполу мешканці спорудили невеличку каплицю при цвинтарі. В ХІХ ст. село стало власністю відомого інженера В. Голубєва, який вирішив спорудити тут величний храм із каплицею. Проект цього ансамблю, який складається з храму Покрови Пресвятої Богородиці, будинку священика та сторожки, кам’яної огорожі і брами, виконав архітектор В. Покровський. Це була його перша самостійна робота, за яку він отримав звання академіка. На двох мармурових плитах на західному і східному фасадах закарбовані імена фундаторів та жертводавців храму.

Церква збудована в стилі модерн з притаманними для нього зовнішньою неповторністю, оригінальністю будівлі з використанням декору, орнаментів, керамічної мозаїки, скульптури в вирішенні фасадів. Характерною рисою стилю є деформація звичних обрисів, манерність та вичурність деталей, звідси прагнення творити обов’язково несхоже з вже існуючим. Зміст, що вкладався в форми орнаментику і просторово – планувальну структуру храму, як і всіх інших споруд стилю модерн, зводиться до передання уявлень про органічну цілісність світу. У кращих творах цього стилю використані мотиви, що символізують природу, як основу самого життя: світ, перетворений розумом людини, водночас пронизаний несвідомим чуттєвим ірраціональним початком. Окрім характерних для модерну плавних ліній архітектор використовував специфічні, двозначні за змістом символи: місяць, змія, півень, голуб (який водночас в православній традиції символізує Святого Духа, а також, в даному контексті, натякає на фундатора храму Голубєва), на дзвіниці містися зображення вогню, червоного півня, молотка, обценьок, чотирьох цвяхів, драбини, списа, пророслого зерна, місяця, ялинки, зірок, повзучої змії. Усюди – на кованих дверях, віконних гратах, сходах на великі хори, на лавах і підставках для книжок – своєрідна давня символіка, яка веде в ще в язичницькі часи. Це і бігунці (символ води), різноманітні зображення колеса (символ руху вперед), зірки різної конфігурації, тризуби, поребрики (символи захисту). На бічному фасаді є дивне зображення – грецька хвиля «бігунець» зміщує хрест від центральної осі, ніби відкидаючи головне – православне вбік. Церква загалом має багато дивних символів, які можна пояснити впливом М.Реріха, який виконував церковні розписи і мозаїки. Він з юних літ захоплювався філософією сходу і містицизмом, що виявилось при декоруванні храму. Через таку своєрідність церкви виникло багато суперечок, чи можливо освячувати храм з такою символікою. Крім того, В. Покровський дав волю своїй фантазії настільки, що зовні на центральному підбаннику над віконними прорізами намалював, щоправда контурно, проекти та задуми своїх майбутніх творів, у тому числі й будівлі вокзалу в Царському Селі. В архітектурі Пархомівського храму відчутно еклектичне поєднання елементів готики, східних архітектурних традицій і язичницьких символів. Розміри будівлі досить значні в плані: 40х20м., висота п’ятиярусної дзвіниці, з якою вона з’єднана – 50м. Головною окрасою храму є мозаїки, виконані також за ескізами Реріха в майстерні відомого художника – мозаїста Фролова з Петербурга. Для декору церкви Реріх розробив 13 ескізів, з яких виконано було тільки дві мозаїки: «Покрова Богоматері», та «Спас Нерукотворний», які до сьогодні прикрашають цей відомий на весь світ храм. «Покрова Пресвятої Богоматері» знаходиться над центральним входом у неглибокій напів – округлій ніші розміром 4х6м. Вона розташована досить високо і добре проглядається здалеку.

При виконанні цього зображення Реріх відступив від церковних іконописних канонів, так рук Богородиці не видно, навіть не схоже, щоб вона тримала омофор – це роблять архангели: той, що стоїть праворуч, повернутий до глядача спиною, не дивиться на нас і архангел, що знаходиться ліворуч. Залежно від світла, його інтенсивності та нахилу променів мозаїчні зображення виглядають по – різному: кольори смальти то яскраво спалахують, то жевріють, то зовсім згасають. Фресковий живопис, виконаний за ескізами М. Реріха художником В.Перміновим, прикрашає абсиду храму. Синьо – блакитні кольори надають фресковим розписам вишуканості та свіжості, що притаманні станковим творам М. Реріха. Інтер’єр храму досить лаконічний, без зайвих прикрас. Хори вражають просторістю та точно розрахованим нахилом підлоги, щоб при співі звук немов лився. Акустичні властивості церкви не мають рівних, і коли в ній співає соліст, його чують і в навколишніх селах. Підлога виконана майстрами вручну з кращих сортів деревини, майже повністю збереглася, не дивлячись на те що храм десятиліттями використовувався новими господарями не за призначенням. До храму безпосередньо прибудована каплиця – усипальниця В. Голубєва. Вона нагадує інтер’єри невеликих давньоруських церков Пскова та Новгорода. Зберігся невеликий різьблений іконостас. Як виставковий експонат тут виставлені вівтарні Царські врата, виконані різьбярами по дереву в 1906р. Мозаїка «Спас Нерукотворний», що знаходиться при вході в каплицю, за радянських часів була частково пошкоджена атеїстами, які жбурляли в неї каміння, відламки оголили підпис «Ник. Рерих» у правому куті.

Церква довгий час використовувалась не за призначенням: багато років простояла зачиненою, а також свого часу використовувалась як баскетбольний зал, а на хорах розміщувалася секція настільного тенісу. І вже тільки після отримання Україною незалежності в храмі знову відновилися богослужіння. Лише будинок священика, дивовижна споруда стилю модерн, продовжує поступово руйнуватися.

 

Висновки про Пархомівку)