Питання про об'єкт і предмет теорії комунікації досить складний через багатогранності підходів до його тлумачення і розгляду вченими. В його вирішенні на сьогоднішній день існує два підходи.
Перший підхід до визначення предмета теорії комунікації полягає в усвідомленні предметного простору як сукупності комунікативних об'єктів і процесів та відповідного комплексу знань як якогось сумарного простору. Даний підхід заснований па те, що в даний час немає єдиної теорії комунікації, цих теорій досить багато.
У такого підходу є певні переваги: предметне поле теорії з появою нових знань завжди можна трансформувати і інтерпретувати в більш розширеному значенні; виникає уявлення про цілісну, всебічному освоєнні досліджуваного об'єкта з залученням даних різних наукових знань і наук. Але в цьому випадку велика вірогідність постановки під сумнів питання про існування теорії комунікації як самостійної дисципліни, відмінною від детального дослідження різних сторін комунікації в рамках інших наук, а предмет дослідження просто замінюється об'єктом.
Прихильники другого підходу вважають, що в загальному пантеоні поряд з іншими науками, такими як, наприклад, філософія, психологія, соціологія тощо, що вивчають комунікаційні процеси у ряді інших об'єктів, повинна існувати загальна теорія комунікації, що досліджує комунікацію як єдиний і основний об'єкт. У цьому випадку комунікацію розглядають як багатовимірну стійку самостійну систему, виявляючи в ній іманентні, притаманні будь-якій її формі і прояву, механізми, стійкі зв'язки і відносини. Теорія комунікації, таким чином, постає перед нами як цілісна наука зі своїми загальними положеннями, що пояснюють стійкі і необхідні внутрішні механізми. Вона акумулює і інтегрує результати, отримані з допомогою теоретичного арсеналу інших наук, що охоплює усі види комунікації, всі об'єкти і процеси (соціальні, біологічні, технологічні).
Дані підходи до визначення предмета теорії комунікації у своєму ілюзорному протистоянні лише доповнюють один одного. Таким чином, в найширшому розумінні - це наука, що включає в себе всі комунікативне знання, що відображає весь комплекс дисциплін, що вивчають комунікаційні процеси поряд зі своїм основним предметом. Хоча і досі існують фахівці і вчені, які розглядають теорію комунікації (або загальну теорію комунікації) як напрям наукового знання, пов'язаного лише з універсальними механізмами і закономірностями інформаційного обміну. В даний час у наукових колах з'явилася заявка на створення нової науки - коммуникологии.
Загальна структура теорії комунікації як комунікативного знання може бути представлена у вигляді сегментационного комплексу різних наукових напрямів: загальна теорія видових і міжвидових биокоммуникаций; загальна теорія соціальної комунікації, що включає в себе такі види приватних соціальних комунікацій, як соціологічні, психологічні, політологічні, культурологічні, лінгвістичні, технологічні та ін.
Маючи спільний об'єкт - інформаційний обмін між системами різного типу (біологічними, соціальними, технічними), кожна з перелічених теорій виділяє в цьому об'єкті свій предмет, що відповідає її цілям і завданням.
Загальна теорія комунікації як теоретичний синтез не тільки соціально-комунікаційних, але і природничо-наукових та науково-технічних знань, відповідних граничного рівня узагальнення, може претендувати па статус цілісної повновагою науки. Її предметом є загальне в природних, соціальних і технічних системах комунікаційних зв'язків. Ступінь спільності законів і категорій відрізняє загальну теорію комунікації від конкретних наукових напрямків найбільш абстрактним і незалежним підходом усвідомлення. Саме тому в ній оперують самим загальним категоріальним апаратом і поняттями: "комунікація", "інформація", "інформаційний обмін", "інформаційне поле", "інформаційний потік", "комунікативний простір" та ін Така теорія повинна розглядати універсальний механізм інформаційного обміну і розробляти універсальну модель комунікаційного процесу, визначати необхідні елементи, виявляти загальні закономірності комунікаційних процесів в різних галузях дійсності.
Комунікація тісно пов'язана з таким явищем нашої дійсності, як інформація. Багато вельми маститі вчені розглядають інформацію як особливого виду матерії. Передача інформації може здійснюватися у трьох комунікативних формах:
1) монологічної, де переважають такі комунікативні дії, як односпрямована передача інформації від організатора спілкування (джерела інформації) на одержувача інформації;
2) діалогічною, в якій суб'єкти спілкування взаємодіють і взаємно активні. При такій формі комунікації відбувається обмін інформацією. У ефективної діалогічної комунікації важливим стає вироблення взаємовигідних узгоджених рішень;
3) полилогической - організації багатостороннього спілкування. Така комунікація носить характер боротьби за оволодіння комунікативної ініціативою і пов'язана з максимально ефективної її реалізацією.
Якщо цілями міжособистісного спілкування у загальнолюдському розумінні є обмін інформацією переважно емоційного змісту, то цілями комунікації з точки зору теорії інформації є:
o обмін і передача когнітивної інформації;
o формування у споживача інформаційного продукту різних умінь і навичок, а також розвиток професійних якостей;
o формування в індивіда адекватного ставлення до себе, іншим людям, суспільству в цілому;
o обмін деятельностными та інноваційними прийомами, засобами, технологіями;
o зміна ціннісних установок і мотивації поведінки;
o обмін емоціями.
Залежно від цілей і змісту комунікаційного акту (повідомлення) у науковій літературі виділяють п'ять моделей комунікації:
1) пізнавальна;
2) переконуюча;
3) експресивна;
4) сугестивна;
5) ритуальна.
Для кожної з цих моделей характерні свої цілі та очікуваний результат, умови організації, комунікативні форми і засоби.
Виходячи з цілей, комунікація виконує такі функції [31]:
o інформаційно-комунікативну (процес обміну інформацією);
o інтерактивну (взаємодія індивідів у процесі міжособистісного спілкування);
o гносеологическую (пізнавальну);
o аксиологическую (процес обміну духовними цінностями);
o нормативну (процес передачі і закріплення норм у повсякденній свідомості);
o соціально-практичну (обмін результатами діяльності, здібностями, уміннями, навичками).
