Кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів

Глава 10. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ПРОФЕСІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

 

§ 1. Загальні питання юридичної відповідальності медичних працівників.

§ 2. Кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів.

§ 3. Цивільно-правова відповідальність лікувально-профілактичних закладів.

§ 4. Адміністративна і дисциплінарна відповідальність медичних працівників.

§1. Загальні питання юридичної відповідальності медичних працівників

 

Одним із важливих питань, які розглядає теорія права, є юридична відповідальність за вчинення правопорушення. Дотримуючись точки зору, що юридична відповідальність – це застосування заходів державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, важливо зауважити, що цей підхід застосовується і до галузі, яка розглядається, – регламентації охорони здоров’я громадян. Дослідження проблем юридичної відповідальності у галузі медичної діяльності виправдане як у теоретичному, так і в практичному аспектах. Мова йде про те, що питання про юридичну відповідальність виникає тоді, коли юридичний конфлікт у сфері надання медичної допомоги виник і вже вичерпані всі засоби його вирішення. Зважаючи на збільшення кількості позовних заяв громадян щодо неналежного надання медичної допомоги, проблемам юридичної відповідальності медиків за професійні правопорушення треба приділяти більше уваги.

Реалізація юридичної відповідальності досягається за рахунок використання правових засобів, що дозволяє здійснювати вплив права на суспільні відносини у сфері медичної діяльності. Як відомо, не всі медичні втручання закінчуються вдало, тобто одужанням пацієнта. У тих випадках несприятливих результатів, коли не доводиться говорити про правомірність дій медика, існує необхідність об’єктивної оцінки проведеного лікування і визначення виду й ступеня відповідальності медичного працівника. У зв’язку з тим особливу увагу треба приділити попередньому теоретико-правовому осмисленню проблем відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення.

Загальна мета, яка переслідується при дослідженні питань юридичної відповідальності лікарів – шляхом комплексного висвітлення створити умови для попередження нових медичних правопорушень. Вона досягається за рахунок державного примусу у відновленні правопорядку й точного застосування норма права при визначенні виду відповідальності. В медицині, яка займається питаннями життя і здоров’я, як у жодній іншій галузі суспільних відносин, аспекти відповідальності повинні бути чітко розроблені й означені, оскільки правопорушення, які здійснюються у сфері охорони здоров’я, мають особливе значення і викликають великий суспільний резонанс. З цієї причини відновлення законності в даній галузі особливо важливе.

Соціально-економічні та законодавчі зміни, які стались за останній час в Україні, ще більше утвердили становище, відповідно до якого медицина та діяльність медичних працівників регламентуються правом. За своєю суттю відповідальність лікаря означає міру впливу держави на людину, яка з тих чи інших причин скоїла вчинок, що суперечить прийнятим у медицині нормам і правилам. Важливо зазначити, що перш за все мова йде про порушення професійних обов’язків медика. У решті випадків лікарі несуть відповідальність за загальними правилами.

Юридична відповідальність медичного працівника за професійне правопорушення – це застосування до особи, яка вчинила правопорушення при виконанні професійних обов’язків у сфері медичної діяльності, заходів державного примусу, передбачених правовими нормами, які супроводжуються необхідністю для винного зазнати певних втрат особистого, організаційного або майнового характеру.

Людина, яка потребує медичної допомоги, сподівається, що ця допомога буде надана належним чином, на високому професійному рівні. Лікарі, люди в білих халатах, у всі часи сприймались, як носії добра, до них завжди зверталися з надією на допомогу. Саме тому дуже складно в науці й на практиці вирішувати питання відповідальності медиків за ту чи іншу шкоду, заподіяну здоров’ю пацієнта. Однак з правової точки зору таку роботу необхідно проводити, оскільки і лікарі повинні знати про таку відповідальність, яка настає у разі правопорушень, і пацієнти мають бути впевнені, що охорона їхніх прав і законних інтересів гарантується з боку держави та суспільства в тому числі й таким чином.

У суспільній свідомості сформувалась і досить довгий час природним способом підтримувалась думка про величезну відповідальність лікарів за життя і здоров’я людей. Водночас реалії останнього десятиріччя в Україні свідчать про те, що актуальність розгляду питань юридичної відповідальності в медицині підтверджується збільшенням кількості позовних заяв громадян у зв’язку з різними порушеннями в процесі лікування. Варто зазначити, що Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р. у ст. 6 серед прав, що входять до структури права людини на охорону здоров’я, закріплюють право на відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди. У ст. 8 Основ гарантується державний захист права на охорону здоров’я, а саме передбачено, що у разі порушення законних прав та інтересів громадян у галузі охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Ці положення повинні бути ключовими при розгляданні питань підвищення правової освіченості лікарів. На практиці сьогодні відсутність знань з права для лікарів стає небезпечною. Для того, щоб медичні працівники, не озираючись на можливі правові санкції, виконували свої професійні обов’язки, їм необхідні глибокі знання з права загалом і з питань юридичної відповідальності зокрема[1]. Тоді слова відомого американського кардіолога Б.Лоуна вважатимуться винятком, а не правилом: „Коли лікарів питають, що їх хвилює понад усе, вони завжди кажуть – судове переслідування”. Запорука цьому – чітко визначені принципи і правила юридичної відповідальності медичних працівників за вчинення професійних правопорушень.

Історія правового регулювання медичної діяльності багата прикладами різного ставлення суспільства до питань відповідальності лікарів. Тут необхідно згадати закони вавилонського царя Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н. е.), які визначали відповідальність лікаря за свої професійні порушення. Цікаво, що мірою покарання для лікаря, у якого помер пацієнт або втратив око, було відрубування йому руки. Медик, у разі смерті раба при медичному втручанні, був зобов’язаний віддати господареві іншого раба. Висвітлені вище в цьому підручнику особливості регулювання медичної діяльності в часи Київської Русі свідчать, що лікар ніс відповідальність за шкоду, завдану невдалим лікуванням. Надалі в нашій країні спостерігалась тенденція у бік кримінально-правового регулювання відповідальності медичних працівників. Цією обставиною пояснюється той факт, що у лікарів вищий рівень знань саме в питаннях кримінальної відповідальності за свої вчинки.

Розглядаючи види юридичної відповідальності у сфері медицини, слід відзначити різницю між позиціями у цьому питанні. Наприклад, у сучасному австралійському праві існують дві моделі деліктної відповідальності – об’єктивна і відносна. Згідно з першою, медик відповідальний за заподіяння шкоди потерпілому, якщо з точки зору об’єктивної оцінки середнього спостерігача саме поведінка лікаря вплинула на природній хід подій. Натомість відносна модель відповідальності використовується тоді, коли має місце матеріальна шкода, завдана в результаті лікування. Як критерій такої шкоди розглядаються загальні правила відносно товарів, послуг, цінних паперів, упущеної вигоди і таке ін. У США, порівняно з іншими країнами, суттєво спрощена процедура доведення вини медиків. Можна припустити, що значна кількість лікарських позовів у цій країні, велика кількість юридичних конфліктів у сфері медичної діяльності в поєднанні з найбільшою у світі кількістю „класичних” юристів і юристів, які спеціалізуються у галузі медичного права, а також з підвищеними заходами, спрямованими на дотримання прав пацієнтів, – це прямі наслідки такого підходу.

В Україні досить довгий час мова йшла переважно про кримінально-правові методи впливу на правопорушників у сфері медицини. Прийняття нового Цивільного кодексу України, розвиток законодавства про охорону здоров’я, формування судової практики у справах про притягнення до відповідальності медичних працівників свідчить про наявність чотирьох принципово різних видів відповідальності лікарів за вчинені правопорушення:

— кримінальна;

— цивільна (майнова);

— адміністративна;

— дисциплінарна.

Сьогодні, за даними різних соціологічних досліджень, лікарі більш компетентні у питаннях кримінальної відповідальності, хоча збільшення кількості випадків притягнення медиків до інших видів відповідальності змушує зосередити увагу на їхній освіті. Запорукою якісної правотворчої роботи, скерованої у бік удосконалення законодавства про охорону здоров’я громадян, є якісна теоретико-правова база, яка повинна формуватись у результаті комплексних досліджень із залученням юристів, організаторів охорони здоров’я, лікарів, що практикують, та представників інших зацікавлених сторін.

Кримінальна відповідальність медичних працівників за вчинення професійних злочинів

 

Відповідно до законодавства кримінальна відповідальність настає за злочин – вчинення особою суспільно-небезпечного винного діяння, яке містить склад злочину, що передбачений Кримінальним кодексом України. Щодо медичної діяльності, не дивлячись на суттєві особливості, які відрізняють цю сферу, принципи кримінальної відповідальності медичних працівників мають загальний характер. Медики відповідальні за вчинення злочинів на загальних засадах, до того ж в Кримінальному кодексі України 2002 р. (далі - ККУ) є ряд складів злочинів, які мають відношення саме до професійної діяльності лікарів.

Значення вивчення питань кримінально-правової відповідальності медичних працівників зумовлена такими основними причинами:

- протиставлення своїх дій самій суті медичної професії особою, яка вчинила професійний злочин;

- найбільше суспільне значення злочинів порівняно з іншими видами медичних правопорушень;

- труднощі з визначенням та доведенням форми вини конкретного медичного працівника, підозрюваного у вчиненні професійного злочину;

- відсутність у представників судово-слідчих органів чіткого уявлення про специфіку професійних злочинів медичних працівників;

- необхідність для лікарів адекватного сприйняття тих наслідків, які настають за порушення норм кримінального закону.

Медичне право як навчальна дисципліна переслідує мету висвітлення найбільш загальних питань кримінально-правової відповідальності медичних працівників. У цій частині, без сумніву, студенти повинні застосувати ті знання, які вони здобули при вивченні кримінального права (студенти-юристи) і правознавства (студенти-медики). А в рамках медичного права доцільно нагадати основні поняття кримінального права відносно до медичної діяльності та детальніше зупинитися на тих злочинах медичних працівників, які мають яскраво виражений професійний аспект. У рамках аналізу питань кримінальної відповідальності медичних працівників важливо говорити саме про професійні злочини, тобто такі, за які відповідальність покладається на медика в силу: 1) вчинення ним злочину; 2) причетності особи, яка вчинила злочин, до медичної професії.

Необхідно зазначити, що проблеми злочинів та кримінальної відповідальності медиків є однією з найбільш дискусійних тем у медико-правовій літературі. Комплексні дослідження питань правового регулювання медичної діяльності в значній мірі зачіпають кримінально-правові проблеми, аналізуючи ті чи інші аспекти. Ці чи інші зазначені причини обумовлюють необхідність вивчення кримінально-правової відповідальності медичних працівників у рамках медичного права.

Під професійним медичним злочином слід розуміти умисне або необережне діяння, вчинене медичним працівником при виконанні професійних обов’язків, заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.

У діяльності медичних працівників умисні злочини зустрічаються рідше, ніж необережні. Серед злочинів першої групи (умисні) найбільш суспільно небезпечним є ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 ККУ). Водночас серед необережних злочинів найбільш актуальними є неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником (ст. 140 ККУ), вбивство через необережність (ст. 119 ККУ) і необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 ККУ).

Важливість визначення вини (тобто психічного ставлення медика до вчиненого правопорушення) не викликає сумнівів, оскільки від цього залежить і кваліфікація злочину, і санкції, що застосовуються. Поряд з формами вини має значення також й інші складові суб’єктивної сторони вчинення злочину. Мова йде про мотиви, мету та емоції суб’єкта злочину при вчиненні суспільно небезпечного діяння. Злочини, які вчиняють лікарі з прямим умислом, завжди більш значущі, і з цієї причини наслідки їх більш негативні, ніж злочини, які вчиняються з непрямим умислом або які вчиняються з необережності. Тому, кажучи про профілактику злочинів, котрі вчиняють лікарі, слід зупинятися саме на тих, які вчинені з прямим умислом.

Обставини, які виключають злочинність діяння. З позицій медичного права вкрай важливо орієнтуватися у питаннях, пов’язаних з обставинами, що виключають злочинність діяння. Серед інших обставин, зазначених у розділі 8 ККУ, для вивчення кримінально-правової відповідальності медичних працівників мають значення два:

— крайня необхідність (ст. 39 ККУ);

— діяння пов’язане з ризиком (ст. 42 ККУ).

Щодо крайньої необхідності кримінальний закон визначає, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Мова йде про те, що професія лікаря, її специфічні особливості, пов’язані з наданням екстреної (ургентної) медичної допомоги (анестезіологія, хірургія, трансплантологія, невідкладна кардіологія та ін.), нерідко пов’язані з поняттям крайньої необхідності, оскільки дії лікарів скеровані на „усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі”. Для того, щоб такі випадки дійсно могли бути розглянуті з позиції крайньої необхідності, що передбачає виключення злочинності діяння лікаря, необхідно вказати критерії правомірності акту крайньої необхідності у сфері медичної діяльності. До них відносяться:

1. Небезпека повинна бути справжньою (реальною). Патологічний стан, який потребував надання екстреної медичної допомоги, що пов’язана із заподіянням шкоди здоров’ю людини, повинен бути таким насправді.

2. Небезпека повинна становити реальну загрозу. Тут мова йде про те, що захворювання (травма) безпосередньо (а не опосередковано, проявившись через визначений час) загрожує життю і здоров’ю людини.

3. Усунути цю небезпеку за даних обставин не можна іншими засобами, крім тих, які пов’язані із заподіянням шкоди. Іншими словами, без заподіяння шкоди людині за даних обставин не можливо усунути ту причину (захворювання, травму), яка становить небезпеку для життя і здоров’я.

Ще раз підкреслимо, що це стосується тільки тих медичних втручань, які є невідкладними, оскільки мова йде про життя і смерть людини, а зволікання може призвести до смерті. Всі інші варіанти надання медичної допомоги (а таких більшість), які не мають екстреного характеру, при вчиненні медиком злочину не можуть розглядатись як обставина, що виключає злочинність діяння. Як приклад можна згадати сферу трансплантології, де принципово всі види пересадок органів поділяють на дві групи: а) з використанням трупних трансплантатів; б) з використанням трансплантатів, отриманих від живих донорів. Інститут крайньої необхідності виключає злочинність дій медиків при пересадці з використанням трупного органу або тканини, водночас крайньою необхідність не може бути декриміналізована пересадка з вилученням органу чи тканини живого донора[2].

Діяння пов’язане з ризиком – ще одна підстава, що виключає злочинність у діях медичного працівника. Стаття 42 ККУ визначає, що не є злочином діяння, яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Професія лікаря пов’язана з необхідністю експериментування у певних ситуаціях. Це необхідно як для розвитку медичної науки, так і для порятунку життя та здоров’я окремої людини, якій традиційні методи і засоби медицини вже не можуть допомогти. Як і у випадку з крайньою необхідністю, слід звернути увагу на умови правомірності діяння пов’язаного з ризиком у медичній діяльності. До них відносяться:

1. Шкода здоров’ю заподіюється для досягнення соціально корисної мети. Експеримент не повинен проводитись заради експерименту – він спрямований на розвиток медичної науки або на порятунок життя і здоров’я окремої людини.

2. Ця мета не може бути досягнута звичними засобами, не пов’язаними з ризиком. Якщо надавати допомогу особі, яка її потребує, можна було звичайним, традиційним, не пов’язаним з ризиком способом, то в цьому випадку, при заподіянні шкоди здоров’ю людини, дії лікаря є злочином.

3. Шкідливі наслідки при ризику медичний працівник усвідомлює лише як побічний і можливий варіант його дій.

4. Медичний працівник володіє відповідними знаннями та вміннями, які дозволяють у даній конкретній ситуації попередити настання шкідливих наслідків.

5. Медичний працівник вжив достатніх, на його думку, заходів для відвернення шкоди для життя і здоров’я пацієнта.

За наявності всіх цих умов ризик, на який пішов медик при виконанні свої професійних обов’язків, буде обґрунтованим, це стане обставиною, яка виключатиме злочинність діяння. Треба зазначити, що сам факт наявності можливості для лікаря використати нові методи лікування без страху кримінального переслідування у результаті – великий плюс у справі кримінально-правової регламентації медичної діяльності і, в кінцевому результаті, важливий фактор для розвитку медичного права і самої медицини.

Класифікація і види злочинів, за які медичні працівники можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Медичний працівник з позиції кримінального права розглядається з урахуванням двох особливостей. Перша полягає у сприйнятті медика як загального суб’єкта вчинення злочину. Друга – зводиться до сприйняття медичного працівника як спеціального суб’єкта вчинення злочину, пов’язаного з фактом здобуття медичної освіти. Керуючись такими особливостями, а також можливістю медика виконувати певні службові обов’язки, всі злочини, за які медичні працівники можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, поділяються на три групи: