Причини цієї зміни:
· Легітимізована в добу пізньої схоластики настановленість на пізнання природи вилилася в низку відкриттів у сфері природознавства. Раз пізнавати природу можна, не заборонено – наукове пізнання іде наростаючим потоком. Нові тенденції в науці знайшли своє втілення в творчості Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Ніколая Коперника (1473 – 1543 рр.), Йогана Кеплера (1571 –1630 рр.) та Ґалілео Ґалілея (1546 – 1642 рр.).
· Виявляється, що застосування результатів пізнання у практичній діяльності дає безперечну велику користь – так виникають перші паростки майбутньої природознавчої науки та індустріального виробництва.
· Але нові форми суспільного життя потребують іншої, ніж у середньовіччі, людини – вільної як від жорстких суспільних рамок середньовіччя, так і внутрішньо готової до ініціативи, самореалізації, підприємництва, особистої відповідальності.
Філософські ідеї Відродження розвинулися у трьох основних напрямах:
Гуманізм
Ренесанс – Відродження – є відродженням чого?
Це звернення до античного ідеалу людини, в якому нова доба віднаходить надзвичайно важливі для себе характеристики:
· У ньому гармонійно поєднуються духовне й тілесне, тіло людини – це, так само, як і душа, творіння Боже, тому воно прекрасне і дане людині на добро.
· Утверджується право людини на щастя в земному житті.
· Формується нове поняття свободи: вона може виявлятися не лише у внутрішньому, духовному світі, але й у повсякденній практичній діяльності людини, її творчості, реалізації її таланту, знань, волі.
· Людина як істота творча у своїй значущості підноситься до рівня Бога.
Цей напрям у мисленні доби Відродження виражається поняттям гуманізм – це ставлення до людини як до найвищої цінності.
Засновником італійського гуманізму вважається Данте Аліг’єрі (1265 – 1321 рр.). У творі “Божественна комедія” він по-новому осмислює співвідношення Бога та людини: не протиставляє їх, а бачить їх у взаємній єдності, вбачає в людині творчі сили, що дорівнюють силі Провидіння Божого.
Франческо Петрарка (1304 – 1374 рр.) у своїх творах підносить ідею активної самореалізації людини.
Лоренцо Валла (1407 – 1457 рр.) наголошував на природній сутності людини, вважав, що доброчинним є все що відповідає природним нахилам людини, тому земні утіхи, на його думку, не є аморальними.
Нові соціальні ідеї.
Нові моделі життя потребували також нових форм стосунків між людьми, тому філософська думка Відродження
Висуває принципово нові соціальні ідеї.
Середньовічне суспільство являло собою жорстку ієрархію, в якій доля кожної людини від народження до смерті була визначена її місцем на щаблях цієї ієрархічної системи. Нова система цінностей, навпаки, орієнтується на ідею рівності всіх людей: виникають перші теорії утопічного комунізму – їх висувають Томас Мор (1478 – 1535), Томмазо Кампанелла (1568 – 1639 рр.). Гуґо Ґроцій (1583 – 1645) формулює теорію природного права, за якою всі люди від народження, в силу однієї-єдиної заслуги – того, що вони народилися людьми – мають рівні невід’ємні права. Головні з них – право на життя, свободу, власність.
Натурфілософія
Пізнаючи природу, мислителі доби Відродження відкривають у ній такі якості, на яких не фіксували увагу їх середньовічні попередники. Природа постає як вічна, нестворювана і незнищенна, нескінченна в просторі, гармонійна і цілісна в усій багатоманітності своїх проявів, така, що перебуває в процесі постійного самооновлення, самотворення. Ці риси: вічність, гармонія, творча потуга – дотепер були винятковими ознаками Бога на противагу скінченному, створеному і повністю залежному від Промислу Божого земному світові. Нове бачення природи виливається у специфічну натурфілософію (філософію природи) – пантеїзм, ототожнення Бога і природи.
Пантеїстичні вчення розвинули у цю добу Джордано Бруно, (1548 – 1600 рр.), Ніколай Кузанський (1401 – 1464 рр.). Мислителі Відродження стверджують, що Божистий духовний початок перебуває у самій природі, невіддільно злитий з її фізичною, матеріальною основою. Цей духовний початок, який Джордано Бруно називає Душею світу, є джерелом саморозвитку, постійного руху і самооновлення природи. Суперечливу єдність Божистого та природного у світі та в людині Ніколай Кузанський осмислює в ученні про збіг, співпадіння найбільшого й найменшого в нескінченному: «абсолютний максимум» (Бог) та «абсолютний мінімум» (природа) виявляються тотожними у процесі нескінченного поширення Бога у Всесвіті. Так само «абсолютний максимум» та «абсолютний мінімум» поєднуються в мікрокосмосі, в людській істоті.
Питання 3.
Добу Нового часу як історичний період в житті Європи визначають у хронологічних рамках XVII – І половини ХІХ ст. Слід наголосити, що особливості цієї доби у сфері науки, культури, техніки, філософії поступово формувалися вже в часи Ренесансу. Світоглядні зміни, які у добу Відродження помалу визрівали у надрах старої системи мислення, у Новому часі виявилися з усією повнотою у новій системі життєвих орієнтирів:
Ø Якщо для середньовічної людини головною опорою у світі була віра, то в добу Нового часу утверджується протилежне переконання: “Знання – то сила!”. Мета пізнання набула прагматично-ділового характеру: «Опануй природу в ім’я користі й успіху самого життя». При цьому перевага віддається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті. Позитивізм стає однією з істотних рис цієї доби.
Ø Якщо середньовічна людина вважала Бога головною силою у світі, а Божисте Провидіння – суб’єктом всіх подій і явищ, то тепер людське «Я» стає основним принципом і вихідним пунктом філософування, джерелом духовності і шляхом для того, щоб осягнути Бога.
Якщо для середньовічних мислителів головним предметом роздумів були духовні основи буття людини й світу, то тепер головним зацікавленням як науки, так і філософії стає природа. А тому наукове знання свого найвищого злету досягає у той період у природознавстві; натурфілософія як умоглядне цілісне витлумачення природи поступається практичному завданню – розробці ефективних способів пізнання природи
Гносеологічні проблеми опиняються у центрі уваги філософії:
