Причини забруднення ґрунтів

Практична робота №1

Тема. Аналіз особливостей історичних етапів взаємодії суспільства і

природи

Етап мисливсько-збиральницької культури.

В епоху палеоліту (40–15 тис. рр. тому) основою існування первісного суспільства було полювання на крупних тварин, яке супроводжувалося збиранням комах, молюсків, рослинної їжі тощо. Первісна людина брала від природи рівно стільки, скільки їй було необхідно для забезпечення харчування. Важливим чинником відділення людини від еволюції тваринного світу став перехід до виготовлення й постійного використання знарядь мисливства і праці. Це були ножі, пилки, свердла, скребла, рубила, молотки. Для їх виготовлення використовували кремінь, кварц, гірський кришталь, застиглу вулканічну лаву. Техніка виготовлення цих знарядь праці поступово вдосконалювалася. Важливою відмінністю людей від інших видів тварин було використання вогню. Близько 300 тис. рр. тому людина почала використовувати природний вогонь (блискавки), а близько 150 тис. рр. тому вона навчилась його добувати. Використання вогню зробило людину менш залежною від кліматичних змін. Відходи життєдіяльності первісних мисливців швидко утилізувались природою. Первісна людина могла істотно регулювати чисельність окремих видів тварин, рослин, забруднювати продуктами життєдіяльності місця свого розселення. Однак загалом її взаємовідносини з природою були гармонійними. Первісна людина сприймала світ, відчуваючи себе частиною природи.

Етап аграрної культури.

Аграрна культура охоплює період,коли основою матеріального виробництва було землеробство і скотарство, з моменту появи сільського господарства (близько 8 тис. рр. тому) до виникнення повноцінного промислового виробництва (середина XVIII ст. н. е.). Приручення тварин, перехід від мисливства до сільського господарства й осілого способу життя отримало назву неолітичної революції. З появою перших сільськогосподарських культур (гарбуза, гороху, квасолі, льону) можна говорити про перші цивілізації, які виникли на Сході і змінили епоху варварства. Розвиток землеробства і скотарства зумовив істотні зміни в ландшафтах. За оцінками демографів, в епоху землеробства значно зросла чисельність населення, його густота. Зросла і тривалість життя людей. Основним регулятором тривалості життя були хвороби, які людині діставалися від тварин і через погані санітарно-гігієнічні умови проживання. Навколо поселень накопичувалися відходи, нечистоти, забруднювалися ґрунти й водойми, що сприяло поширенню збудників інфекцій. Істотної шкоди природному середовищу завдавало скотарство. Розведення свійських тварин, їхнє скупчення в околицях населених пунктів, випас на обмежених ділянках призвели до деградації трав’яного покриву, лісово-чагарникових угруповань, розвитку процесів спустелення в ряді регіонів світу. Виникнення міських поселень у 4–3 тисячолітті до н. е. сприяло концентрації населення, розвитку систем комунікацій, що істотно змінювало навколишню природу. Розпочався процес окультурення ландшафтів, який виявлявся у зміні їхньої структури, збідненні видової різноманітності, забрудненні водойм, ґрунтів, повітряного середовища. Останнім етапом у розвитку аграрної культури стала епоха феодалізму (V–VI ст. н. е.). Її характерною особливістю було широке використання у виробничих процесах природних енергетичних ресурсів — вітрових і водних. Вітрові й водні двигуни вперше були використані в млинах, на мануфактурах. Роль тяглової сили в господарських процесах виконують воли, коні, інші свійські тварини. У цей період істотно змінюється світосприйняття людини, розуміння її місця й ролі в природному середовищі. Так, в епоху середньовіччя стали з’являтися перші законодавчі акти природоохоронного спрямування, які регулювали мисливство, оберігали водно-болотяні угіддя, озера, ліси.

Етап індустріального суспільства.

Атрибутами нової індустріальної епохи спеціалісти вважають зародження машинного виробництва, яке спричинило різке зростання обсягів продукції, нових форм його організації (фабрик, заводів) і зростання рівня життя та чисельності населення. Свій відлік епоха індустріалізації веде з другої половини XVIII ст. У цей період зростають обсяги видобутку корисних копалин (вугілля, залізної руди, кольорових металів, нафти й газу). У місцях промислових розробок виникають фабричні поселення, формуються промислові центри, транспортні комунікації і транспортні засоби, що зрештою призводить до формування на місці природних ландшафтів їхніх модифікацій — антропогенних ландшафтів. Широке залучення сільськогосподарських машин і механізмів сприяло інтенсифікації процесів сільськогосподарського виробництва. Це зумовило зростання обсягів виробництва продовольства і його здешевлення. Концентрація населення в міських поселеннях призвела до розвитку масових епідемічних захворювань (грипу, черевного тифу, туберкульозу та ін.). Причиною цього є погіршення санітарно-гігієнічних умов проживання людей унаслідок різноманітних забруднень природного середовища, а також зростаюча ймовірність поширення захворювань за рахунок частіших контактів між людьми. У ХХ ст. винайдено різноманітні антибактеріальні та противірусні препарати, розроблено способи запобігання багатьом інфекціям. Водночас з’явились нові інфекційні захворювання, які є наслідком забрудненого навколишнього середовища.

Постіндустріальне суспільство.

Сучасну епоху характеризують як ядерну, космічну, електронну, як етап переходу до інформаційної цивілізації. Це епоха домінування знань, інформації й переходу до гармонізації суспільства і природи. Фундаментальною основою нового світогляду є концепція ноосфери як нової еволюційної стадії розвитку біосфери й людського суспільства. У ноосферну епоху людство має знайти спосіб, як відновити екологічну рівновагу на планеті, реалізувати стратегію безкризового розвитку суспільства і природи, а людина мусить узяти на себе всю повноту відповідальності за подальший збалансований розвиток. З другої половини ХХ ст. науковий світ розробляє низку підходів до гармонійного співіснування суспільства з природою: стратегію меж росту, стратегію збалансованого розвитку, стратегію сталого розвитку.

 

 

Практична робота № 2

Тема. Порівняння обсягів і структури забруднення міст України.

 

Картосхема Додаток 1

«ВИКИДИ ШКІДЛИВИХ РЕЧОВИН В АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ

В 2009 РОЦІ (Т НА 1 КМ²)»

 

Додаток 2

Таблиця «Основні джерела забруднення населених пунктів, областей, межуючих з Миколаївською областю України»

 

Назва міста	Основні джерела забруднення
Одеса	Забруднення морського середовища відбувається, в основному, у результаті скиду в море неочищених та недостатньо очищених стічних вод прибережних міст і в тому числі Одеси, а також забрудненого поверхневого стоку з міської території та території майданчиків. Потенційно небезпечним в екологічному сенсі об’єктом у цьому районі є Одеський завод у порту Південний. Аварія на аміакопроводі може призвести до екологічної катастрофи на всьому узбережжі. Введення в експлуатацію Одеського нафтового термінала, призначеного для прийняття та подальшого транспортування нафти, створює в цьому районі ще один об’єкт підвищеного екологічного контролю. Одеса — значний центр машинобудування, хімії та нафтохімії, переробки риби та сільгосппродукції. робота промислових підприємств формує високе техногенне навантаження на атмосферне повітря та пов’язана з утворенням великих об’ємів стічних вод. Очисні споруди Одеси перевантажені, працюють неефективно. У літній час в Одесі різко зростає кількість автотранспорту, збільшується число морських суден у портах, у тому числі прибережного плавання. На долю автотранспорту та частково морських суден припадає близько 75 % сумарного викиду забруднених речовин в атмосферне повітря
Севастополь	Справжнім лихом для морського середовища в районі Севастополя є відпрацьовані судна. Сотні великих та малих суден кинуті в прибережних водах Севастопольської, Південної та Балаклавської бухт. інше лихо — доволі висока забрудненість моря навіть у районі міських пляжів. Особливо забруднена Балаклавська бухта, колись перлина цього району
Миколаїв	Великий центр суднобудування. Суднобудівні та судноремонтні підприємства розташовані безпосередньо в Бузькому лимані. Сюди ж скидаються стічні води міста та підприємств, розташованих уздовж узбережжя. Вода Бузького лиману має стійке забруднення від Миколаєва аж до впадання в Чорне море. Концентрації нафтопродуктів та органічних сполук перевищують допустимі норми в багато разів
Херсон	Суднобудівні та судноремонтні підприємства розташовані в Кошовій протоці, гідравлічно зв’язаній із Дніпром. Вода протоки вкрита товстим шаром нафтової плівки. У протоку потрапляють міські стічні води. Мають місце непоодинокі випуски виробничих стічних вод. Вода в нижній течії Дніпра забруднена багатьма токсичними речовинами, вміст яких перевищує гранично допустимі концентрації. До невирішених міських екологічних проблем Херсона слід віднести відсутність системи скиду, організованого відведення та очистки поверхневого стоку, що для міста, розташованого на крутому правобережному схилі Дніпра, є дуже актуальним
Дніпропетровськ	Над ним постійно нависає смог, що формується викидами двох потужних металургійних, двох трубопрокатних коксохімічного, шинного та лакофарбного заводів, а також великих машинобудівних підприємств. Підприємства Дніпропетровська скидають у р. Дніпро значний об’єм неочищених та недостатньо очищених стічних вод. Серйозні екологічні проблеми виникають у Дніпропетровську у зв’язку з утилізацією та складуванням відходів металургійного, шинного, коксохімічного та хімічного виробництв. частина побутових відходів утилізується на сміттєспалювальному заводі

 

Практична робота №3

Тема. Вплив інтенсивності ерозійних процесів на стан ґрунтового покриву

Додаток 1

Ерозія ґрунтів

Одним із основних дестабілізуючих факторів, що призводять до зниження продуктивності сільськогосподарських угідь та погіршують екологічну ситуацію в агроландшафтах, є ерозія. Ерозія — це процес руйнування ґрунту вітром, водою та іншими факторами з переміщенням продуктів ерозії за межі її виникнення. Вона

обумовлюється як природними, так і антропогенними факторами. Еродовані землі характеризуються гіршими, ніж повнопрофільні, фізичними, фізико-механічними, агрохімічними та біологічними властивостями, унаслідок чого на них недобирається значна частина врожаю.

Внаслідок ерозії зменшується товщина орного шару, уміст гумусу в ґрунті, погіршується його структура, склад і водно-повітряний режим. Змиті ґрунти впродовж вегетації рослин випаровують більше вологи і вбирають незначну її кількість. Чим інтенсивніші ерозійні процеси, тим менше вологи вбирає ґрунт.

В еродованих ґрунтах запаси вологи зменшуються на 14–22 %, що призводить до зниження врожайності сільськогосподарських культур. Навіть на слабо еродованих ґрунтах недобирається, як правило, до 15 % урожаю зернових. Погіршуючи ґрунтову родючість, ерозія ґрунтів не тільки знижує врожайність сільськогосподарських культур, а й порушує встановлену в процесі тривалого розвитку складну екологічну систему, змінюючи кругообіг поживних речовин у біосфері.

Залежно від факторів руйнування розрізняють наступні види ерозії:

• водну;

• вітрову;

• агротехнічну;

• технічну;

• пасовищну.

Водна ерозія — це змивання верхнього шару або його глибинний розмив. Вона буває: краплинною — руйнування ґрунтових агрегатів ударами дощових крапель, унаслідок чого шпарини забиваються дрібними часточками ґрунту, зменшуючи водопроникність і посилюючи поверхневий стік та змив ґрунту; площинною — більш-менш рівномірний змив ґрунту невеликими струменями талих і дощових вод; лінійною, що спричиняє розмиви ґрунту, підґрунтя, материнської породи концентрованими токами води; іригаційною, яка виникає за умов неправильно організованого зрошення на схилах.

Вітрова ерозія (дефляція) виникає при сильних вітрах, які видувають орний шар, унаслідок чого зменшується родючість ґрунту. Частіше вона спостерігається на недостатньо захищених або зовсім незахищених рослинами площах. Під дією сили повітряного потоку частинки ґрунту розміром 0,1–0,5 мм переміщуються поверхнею землі й руйнують її верхній шар, унаслідок чого ґрунт видувається ще інтенсивніше. Найбільш шкідливими є пилові бурі. На супіщаних ґрунтах процеси вітрової ерозії починаються при швидкості вітру 3–4 м/с, на легкосуглинкових — 4–6 м/с, на

важкосуглинкових — 5–7 м/с, на глинистих — 7–9 м/с.

Вітрова ерозія поширена, в основному, у південних і південно-східних районах України і зумовлюється сухістю клімату, зрідженістю природного рослинного покриву, сильними сухими вітрами, поганою структурою ґрунтів, неправильним сільськогосподарським їх використанням та недосконалою агротехнікою.

Найбільше пошкоджуються вітровою ерозією чорноземи та темно-каштанові ґрунти в Херсонській, Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській, Луганській та Донецькій областях, а також піщані ґрунти, осушені торф’яники в поліських районах.

Процеси ерозії посилюються при нераціональному розорюванні земель, суцільному вирубуванні лісу, неправильному випасанні тварин на пасовищах.

Площа ерозійно небезпечних земель в Україні сягає майже 18 млн га, з них може піддаватися дефляції 5 млн га, а змиванню — 13 млн га. На значній площі обидва види ерозії можуть виявлятися сумісно. Вітрова ерозія щороку завдає збитків на пісках у районі нижньої течії Дніпра та інших південних районів. Періодично (кожні 5–7 років) у південних степових, південних і східних лісостепових районах значні території охоплюють пилові бурі.

Неодноразово вони знищували посіви на тисячах гектарів, засипали пилюкою багаторічні насадження, зрошувальні канали, пошкоджували лінії електропередач, руйнували споруди тощо. Найбільш інтенсивно вітрова ерозія виявляється у квітні — першій половині травня в районах, де поширені піщані, супіщані та інші ґрунти з легким механічним складом. Іноді вона спостерігається наприкінці зими в південних районах, переважно в лютому, коли в сухі морозні дні сніг здувається разом із верхнім шаром ґрунту.

Під час пилових бур пилуваті часточки переносяться повітряним потоком на десятки, а іноді й сотні кілометрів.

Найбільш ерозійнонебезпечними зонами в Україні є право бережжя Дніпра, Десни й Сіверського Дінця, міжріччя Дніпро —Південний Буг, Дністер — Прут, верхів’я Сіверського Дінця, Сейм та Донецький кряж. Великомасштабне обстеження ґрунтів показало, що на території України водною ерозією частково або повністю зруйновані значні площі в гірських районах Криму і Карпат, на Донецькому кряжі, Подільській і Наддністровській височинах.

У Лісостепу водна ерозія має досить значне поширення. Так у Тернопільській області площа слабо, середньо і сильно змитих ґрунтів становить 29 %, у Хмельницькій — 31,3, Вінницькій — 32,1, Харківській — 35,3 %. У Полтавській області, де розміщена велика площа терас Дніпра, їх значно менше. У степовій зоні України еродовані ґрунти є в усіх південних областях, але найбільш їх у Луганській (54,7 %) та Одеській (61 %) областях.

 

Додаток 2

Причини забруднення ґрунтів

1. Ерозія, спричинена недосконалими методами господарювання. (Ерозія ґрунту виникає, коли земля експлуатується занадто інтенсивно, без урахування впливу дощу і вітру. Наслідки відчуватимуться упродовж десятиліть або навіть століть.)

2. Підкислення ґрунту. (Підкислення ґрунту відбувається природним шляхом, але викиди сполук сірки та азоту внаслідок спалювання твердих видів палива та надмірне використання азотних добрив ще більше ускладнили ситуацію, наприклад,

45 % території лісів у Європі перебувають під загрозою.)

3. Забруднення важкими металами, пестицидами, нітратами й фосфатами. (забруднення металами впливає на продукти харчування і якість води. використання пестицидів має негативний вплив на ґрунт, завдаючи шкоди організмам, що там живуть (порушуючи баланс), та забруднюючи ґрунтові води й поверхневі водні об’єкти. Нітрати й фосфати здебільшого потрапляють із добрив і впливають на якість ґрунту через тривале вимивання.)

4. Радіаційне забруднення. (Територія України тривалий час зазнавала радіоактивного забруднення. внаслідок катастрофи на ЧАЕС 1986 р. в навколишнє середовище було викинуто близько 50 Мкі екологічно небезпечних радіонуклідів. внаслідок цього

зазнали радіоактивного забруднення сільськогосподарські угіддя площею понад 4,5 млн га.)

Практична робота №4

Тема. Аналіз схем колообігу основних речовин у природі на предмет зміненості їх ланок антропогенною діяльністю

Додаток 1

Теоретичний матеріал

Колообіг Карбону. В атмосфері міститься вуглекислий газ, Карбон(ІІ) оксид, як малі компоненти — вуглеводні, зокрема, метан та інші органічні сполуки. Карбон — основний хімічний елемент живої речовини, оскільки входить до складу різноманітних органічних речовин.

Сполуки Карбону (у вигляді корисних копалин і карбонатів, а також алмазу і графіту) перебувають у літосфері. У воді містяться розчинні солі Карбону, на дні — карбонатні мули, утворені внаслідок накопичення мертвих решток організмів, що будують своє тіло з кальцію карбонату. Сполуки Карбону в ґрунті — це рештки організмів, продукти їх метаболізму та вуглекислий газ, що виділяється під час дихання організмів і розкладання органічних речовин в аеробних умовах.

Вуглекислий газ рослини поглинають листям і кореневою системою для синтезу органічних речовин, які харчовими ланцюгами переходять до тіла тварин. Після загибелі організмів завдяки діяльності редуцентів (мікроорганізмів) сполуки Карбону повертаються в біосферу у формі вуглекислого газу. У ґрунті дуже часто колообіг Карбону гальмується.

Органічні рештки мінералізуються частково, перетворюючись на нову органічну речовину — гумус. Частина органічної речовини, що повністю не розклалась, накопичується в осадових породах. Величезні поклади вугілля, нафти, вапняків у водному середовищі є прикладом цього явища. Людська діяльність значно впливає на колообіг цього біофільного елемента.

Сполуки Карбону у вигляді оксидів потрапляють у атмосферу при спалюванні пальних корисних копалин, вуглеводні — під час

нафтовидобутку та нафтопереробки, численні органічні сполуки

утворюються в процесі органічного синтезу.

 

Колообіг Фосфору. Особливістю колообігу Фосфору є те, що

він має лише одну газоподібну сполуку — фосфін, який утворюється під час гниття органічних решток. Більшість фосфатів не розчинні у воді. Мінералами є апатити й фосфорити. У ґрунті фосфор входить до складу решток мертвих організмів. Поширеним фосфоровмісним добривом є гуано-послід морських птахів. Редуценти (мікроорганізми) мінералізують органічні сполуки Фосфору з відмерлих організмів у фосфати, які знову споживаються коренями рослин. Сполуки Фосфору накопичуються на дні водойм і в прибережній зоні морів та океанів у вигляді решток живих організмів і фосфатів. На суходіл потрапляють з рибою та під час видобування корисних копалин. Кислотні дощі прискорюють міграцію Фосфору завдяки розчиненню фосфатів. Для підвищення родючості ґрунтів на поля вносять добрива, зокрема, й фосфорні. Змивання їх

у водойми спричинює евтрофікацію водойм (підвищення біологічної продуктивності екосистеми внаслідок накопичення біогенних елементів, головним чином, нітрогену й Фосфору).

 

Колообіг Нітрогену. Нітроген у вигляді газоподібних сполук перебуває в повітрі у вигляді органічних сполук — у тілах живих

організмів, у ґрунті — у вигляді солей амонію, нітратів і нітритів.

У колообіг азот залучається завдяки біологічній (бактерії, синьо-

зелені водорості), промисловій (виробництво мінеральних добрив)

і атмосферній (блискавка) азотфіксаціям. Завдяки цим процесам

атмосферний азот перетворюється на нітрати, які можуть засвоюватися рослинами. Іншим джерелом Нітрогену для рослин є розкладання органічних решток, унаслідок чого утворюються сполуки амонію, сечовина, аміак, які завдяки діяльності особливих бактерій перетворюються на речовини, доступні для рослин. Повернення азоту в атмосферу відбувається внаслідок розкладання сполук, що містять нітрати, до вільного азоту та кисню особливими ґрунтовими бактеріями. Людина своєю діяльністю здійснює значний вплив на колообіг Нітрогену. Систематичне застосування азотних добрив зумовлює збільшення концентрації сполук Нітрогену в ґрунтах, водах, продуктах харчування. Високий вміст нітратів у рослинах

становить небезпеку для здоров’я людини і тварин, оскільки внаслідок споживання такої їжі нітрати перетворюються на нітрити, які, сполучаючись із гемоглобіном крові, перешкоджають перенесенню кисню кров’ю.

 

Колообіг Сульфуру. Цей хімічний елемент утворює газоподібні сполуки: гідрогеносульфур та сульфур(IV, VI) оксиди. Більшість сульфатів розчинні у воді, тоді як сульфіди більшості металів малорозчинні. Сульфур у складі органічних сполук міститься в живих організмах, горючих корисних копалинах. Сірка, яка перебуває в ґрунті, є продуктом розкладання материнських гірських порід, що містять пірити і халькопірити, а також продуктом розкладання органічних речовин. У ґрунті діють численні мікроорганізми, що перетворюють сульфіди на сульфати й сірку і навпаки. Корені рослин поглинають сполуки Сульфуру, які входять у створювані рослинами органічні речовини. Після відмирання рослин сполуки Сульфуру повертаються в ґрунт. Так підтримується колообіг Сульфуру в природі. Людина своєю діяльністю значно збільшує концентрацію сполук Сульфуру в навколишньому середовищі. Великі кількості оксидів Сульфуру утворюються під час спалювання сміття, різних видів палива, добування металів із сульфатів, у виробництві та використанні сульфатної кислоти.

 

Додаток 2

Колообіг Карбону

Колообіг Сульфуру

Додаток 2

Колообіг Нітрогену

Додаток 2

Колообіг Фосфору

Практична робота №5

Тема. Існуюча й оптимальна структура природокористування в Україні

Додаток 1

Природокористування — сфера виробничої та наукової діяльності, спрямованої на комплексне вивчення, освоєння, використання, відновлення, поліпшення й охорону природного середовища та природних ресурсів із метою розвитку продуктивних сил, забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини. Оскільки процес природокористування функціонує на стику суспільство — природа й охоплює багато видів виробничої і невиробничої діяльності людей, то в конкретний історичний період можна говорити про раціональний чи нераціональний типи природокористування.

Раціональне природокористування — це високоефективне, екологічно обґрунтоване господарювання, яке не призводить до різких змін природно-ресурсного потенціалу, підтримує продуктивність природних комплексів або окремих об’єктів, забезпечує умови існування людства й стабільного одержання матеріальних благ. Раціональне природокористування забезпечує максимальний економічний ефект при збереженні екологічної рівноваги у природних і антропогенних системах (геоекосистемах, ландшафтах), тобто сумарне навантаження на екосистеми не перевищує їх регенераційної здатності, тим самим величина навантажень не перевищує рівень гранично допустимих антропогенних навантажень. Це контрольоване, нормативне (ощадливе, невиснажливе) освоєння (використання) природних ресурсів, попередження можливих негативних наслідків діяльності людини, підтримання (підвищення) продуктивності й привабливості природних комплексів і окремих природних об’єктів. При раціональному природокористуванні економічна діяльність орієнтується на ресурсозберігання, доцільність використання природно-ресурсного потенціалу і застосування найновіших безвідходних або комплексне використання маловідходних технологій (ефективне використання відходів, бо яким би високим не був науково-технічний рівень виробництва, завжди є відходи, які є результатом незавершеного технологічного циклу, для якого ще не знайдено сферу оптимального використання). Отже, охорона

навколишнього природного середовища є одним із чинників раціонального природокористування.

Нераціональним уважається таке природокористування, у результаті якого природа втрачає здатність до самовідтворення, самоочищення, порушується рівновага біосистем, вичерпуються матеріальні ресурси, погіршуються рекреаційні, оздоровчі та курортні умови, естетичні характеристики ландшафтів, умови проживання людини загалом. Нераціональне природокористування призводить до деградації природно-територіальних комплексів, втрати їх здатності до самовідновлення, що характеризується низькою ефективністю використання природних ресурсів, споживацьким ставленням до природи, урахуванням лише економічних принципів у процесі господарської діяльності. Нераціональне природокористування може бути навмисним, випадковим, або супутнім, може бути зумовлене планово-економічними та проектними прорахунками, тимчасовими й вимушеними позиками у природи, неправильною оцінкою природних ресурсів, недосконалістю природоохоронного законодавства. Нераціональне природокористування не забезпечує збереження природно-ресурсного потенціалу, а, навпаки, запускає негативні процеси антропогенного впливу на навколишнє

середовище (забруднення навколишнього природного середовища,

порушення та деградація природних ландшафтів, зникнення деяких видів тварин і рослин, порушення зв’язків між елементами

екосистеми).

 

 

Практична робота №6

Тема. Аналіз особливостей розвитку заповідної мережі України

Додаток 1

Теоретичний матеріал

Природно-заповідний фонд — це ділянки суходолу і водного

простору, природні комплекси яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну цінність.

За роки незалежності площа природно-заповідного фонду України зросла більш ніж удвічі. До його складу входять понад 7250 територій та об’єктів загальною площею 3,3 млн га, що становить близько 6 % території держави (1991 р. цей показник становив лише 1,9 %). Але цього замало: площа заповідних земель на одну людину в Європі становить 2200 м2, а в Україні — лише 570 м2.

Станом на 1 березня 2010 р. в Україні, за даними Мінприроди, діяло 19 природних і 4 біосферних заповідники, 47 національних природних парків, 2853 заказники, 3203 пам’ятки природи, 27 ботанічних садів, 12 зоопарків, 54 дендропарки, 542 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, 55 регіональних ландшафтних парків, 800 заповідних урочищ.

Біосферні заповідники України — природно-заповідні території міжнародного значення, в яких охороняються всі шари біосфери і доступ до яких вкрай обмежений.

Сучасні ретельні еколого-економічні розрахунки й моделі показують: збереження генофонду будь-якого регіону можливе лише за умови, що не менше ніж 10–15 % його площі зайнято заповідними територіями рангу заповідника чи заказника. У більшості країн Європи середній відсоток заповідності становить 15 %.Наявність розвиненої мережі заповідних територій — необхідна (хоч і не достатня) умова збереження біорізноманіття. Тому кожна держава, яка приєдналася до Конвенції про біорізноманіття, зобов’язана підтримувати й розвивати мережу заповідних територій, насамперед — заповідників.

 

Додаток 2