Стаття 134. Незаконне проведення аборту

2. Об'єктом злочину є здоров'я вагітної жінки.

3. З об'єктивної сторони злочин полягає в діях, які виражаються у: 1) проведенні аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти (ч. 1 ст. 134); 2) незаконному проведенні аборту, якщо воно спричинило: а) тривалий розлад здоров'я; б) безплідність; в) смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134).

Заподіяння смерті плоду людини після того, як почались фізіологічні роди і з'явилась можливість безпосереднього фізичного впливу на тіло дитини, є не абортом, а вбивством. Позбавлення життя дитини, яка опинилася поза утробою матері внаслідок передчасних родів або нещасного випадку, також слід розцінювати як вбивство.

Відповідно до законодавства штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів у невідкладних випадках, коли є реальна загроза життю хворої жінки, здійснюється особою, яка має спеціальну медичну освіту, без згоди хворої або її законних представників на медичне втручання.

Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, у будь-якому разі визнається незаконним. Аборт, вчинений особою із спеціальною медичною освітою, тягне відповідальність за ч. 2'ст. 134 за наявності двох умов:11) його незаконності; 2) спричинення тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпілої. Дані наслідки щодо проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти; відіграють роль кваліфікуючих ознак.

Аборт визнається нєзаконним, якщо він, зокрема, здійснюється:

1) за наявності медичних протипоказань переривання вагітності незалежно від її строку (гостра і підгостра гонорея, гострі і підгострі запальні процеси будь-якої локалізації, гострі інфекційні захворювання); 2) не у спеціально акредитованих закладах охорони здоров'я - пологових будинках, лікарнях, де є гінекологічні загальнохірургічні відділення, жіночих консультаціях тощо (наприклад, у домашніх умовах, службових приміщеннях, непрофільних медичних закладах); 3) за допомогою недозволених або заборонених засобів чи способів; 4) при вагітності від 12 до 28 тижнів, якщо відсутні соціальні і медичні показання, за наявності яких дозволяється штучне переривання вагітності у-такі строки; 5) при вагітності понад 28 тижнів, якщо її переривання не було зумовлене станом крайньої необхідності..

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 134, вважається закінченим з моменту фактичного переривання вагітності. Якщо особа вчинила всі дії, які з її погляду були необхідними для переривання вагітності {зробила ін'єкцію, здійснила хірургічне втручання тощо), однак вагітність перервати не вдалося, вчинене слід кваліфікувати за ст. 15, ч. І ст. 134.

Злочин, передбачений ч. 2 ст. 134, вважається закінченим з моменту настання певних суспільне небезпечних наслідків - тривалого розладу здоров'я, безплідності або смерті потерпілої. Смерть вагітної жінки може настати як під час незаконного проведення аборту, так і після закінчення операції.

4. Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, є особа, яка досягла 1б-річного віку і не має спеціальної медичної освіти. Це можуть бути: 1) лікарі, тобто особи, які отримали вищу медичну освіту, однак не мають спеціальної медичної підготовки і за характером своєї професійної діяльності не уповноважені на проведення операцій штучного переривання вагітності (наприклад, лікарі-стоматологи, окулісти); 2) особи середнього медичного персоналу (медичніі сестри, акушерки, фельдшери тощо) або студенти медичних навчальних закладів; 3) особи, які не мають жодного відношення до медицини. КК не передбачає відповідальності жінки за штучне переривання своєї вагітності.

Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 134,.крім зазначених категорій осіб, можуть виступати особи, які мають спеціальну медичну освіту, тобто лікарі, акушери-гінекологи.

5. Суб'єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 134, характеризується прямим умислом.

Стаття 139. Ненадання допомоги хворому медичним працівником

1. Об'єктом злочину е життя і здоров'я людини.

2. Потерпілим від злочину є хворий. Це, зокрема, інвалід, особа, яка отримала серьозну травму або перебуває в іншому явно хворобливому стані.

3. З об'єктивної сторони злочин виражається у бездіяльності:

медичний працівник, який відповідно до встановлених правил зобов'язаний надавати допомогу хворому, без поважних причин не робить цього.

Диспозиція ст. 139 має описово-бланкетний характер, у зв'язку з чим для вирішення питання про наявність або відсутність цього складу злочину слід звертатись до нормативних актів, які регулюють порядок надання медичної допомоги.

Відповідальність за ст. 139 настає лише у тому разі, коли особа, яка була зобов'язана надавати хворому допомогу, з урахуванням конкретної обстановки фактично мала таку можливість.

Під поважними причинами, які виключають відповідальність за ст. 139,розуміються різноманітні обставини, які перешкоджають медичному працівникові надати хворому допомогу - непереборну силу, стан крайньої необхідності (наприклад, необхідність надати першочергову допомогу більш тяжкохворій особі), хвороба самого медичного працівника, відсутність для надання конкретного виду допомоги кваліфікації, знань, обладнання чи ліків тощо. Питання про те, чи є причина ненадання допомоги поважною, вирішується у кожному конкретному випадку.

У разі, коли ненадання потрібної допомоги хворому відбувається у лікувально-профілактичному закладі і є результатом невиконання або неналежного виконання медичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, вчинене за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 140,

Злочин вважається закінченим з моменту ненадання допомоги хворому медичним працівником.

4. Суб'єкт злочину спеціальний. Це медичні працівники незалежно від того, яку спеціальну освіту, середню або вищу, вони мають (лікарі, медичні сестри, фельдшери тощо, у т.ч. працівники служби. швидкої медичної допомоги та державної служби медицини катастроф), у якому закладі охорони здоров'я вони працюють або займаються медичною практикою як різновидом підприємницької діяльності.

5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Відповідальність за ст. 139 виключається, якщо медичний працівник сумлінно помилявся у питанні про стан хворого і можливість настання тяжких наслідків. Психічне ставлення до наслідків, вказаних у ч. 2 ст. 139, є необережним.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 139) є спричинення смерті або інших тяжких наслідків. До інших тяжких наслідків слід відносити, наприклад, заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Стаття 140. Неналежне виконання професійних обов'язків

1. Об'єкт злочину - життя і здоров'я людини, встановлений порядок виконання медичними і фармацевтичними працівниками своїх професійних обов'язків,

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується; 1) діянням (дією чи бездіяльністю) - невиконанням чи неналежним виконанням медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення;

2) наслідками у вигляді тяжких наслідків для хворого; 3) причинним зв'язком між вказаними діянням та наслідками.

Невиконання професійних обов'язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов'язаний був вчинити. Неналежне виконання професійних обов'язків має місце у тому разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов'язки не у повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб'єктом своїх професійних обов'язків може бути як одноразовим, так і систематичним.

Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 140 має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку має встановлюватися, які саме професійні обов'язки покладались на винну особу і які з цих обов'язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) порушено винним.

3. Суб'єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т.ч. ті, хто займається приватною медичною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується необережною формою вини (злочинна самовпевненість або злочинна недбалість).

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких наслідків неповнолітньому.

Стаття 142. Незаконне проведення дослідів над людиною

1. Основним безпосереднім об'єктом злочину є життя або здоров'я особи, його додатковим обов'язковим об'єктом - порядок проведення дослідів над людиною.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями у вигляді незаконного проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною; 2) наслідками у вигляді створення небезпеки для її життя чи здоров'я; 3) причинним зв'язком між вказаними діями і наслідками.

Дослід - це експеримент, спроба відтворити що-небудь нове, таке, чого раніше не існувало, з метою його випробування.

Відповідно до Конституції та інших законів України незаконними, зокрема, є: 1) медичні, наукові та інші досліди над хворими, ув'язненими, військовополоненими, а терапевтичні експерименти - над людьми, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду; 2) будь-які досліди, які провадяться без вільної згоди людини та повної і об'єктивної поінформованості дієздатного пацієнта про стан його здоров'я, мету запропонованих дослідів, прогноз можливого розвитку захворювання, наявність ризику для життя і здоров'я. 3) медико-біологічні досліди над людиною, які не відповідають сукупності таких умов: а) наявність суспільне корисної мети; б) наукова обґрунтованість; в) переваги Їх можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя; г) гласність; д) проведення їх тільки в акредитованих закладах охорони здоров'я.

3. Суб'єкт злочину спеціальний. Ним є лікар або службова особа закладу охорони здоров'я чи наукового закладу.

4. З суб'єктивної сторони злочин характеризується умисною формою вини. Ставлення винного до наслідків у вигляді тривалого розладу здоров'я потерпілого може характеризуватися непрямим умислом або необережністю.

5. Кваліфікованими видами злочину є вчинення його: 1) щодо неповнолітнього; 2) двох або більше осіб; 3) шляхом примушування або обману, а так само 4) спричинення ним тривалого розладу здоров'я потерпілого.

Стаття 143. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини

1. Основним безпосереднім об'єктом злочину є здоров'я особи, а його додатковим обов'язковим об'єктом - залежно від конкретної форми цього злочину - порядок проведення трансплантації щодо людини або торгівлі органами або тканинами людини.

2. Предметом цього злочину є тільки такі анатомічні матеріали людини (гомотрансплантати), як органи і тканини,

Під органами розуміються частини організму людини, що мають певну будову і спеціальне призначення (орган зору, серце, легені, печінка, нирки, підшлункова залоза з 12-палою кишкою, селезінка тощо), а під тканинами - речовини, що являють собою систему переважно однорідних клітин - м'які тканини (тверда мозкова оболонка, перикард), тканини опорно-рухового апарату (сухожилки м'язів, фрагменти ребер, колінний і плечовий суглоби тощо), артеріальні і венозні судини, клапани серця, аорти та інших великих судин, інші тканини (кістковий мозок, шкіра, зуби, трахея тощо). Питання про те, чи здатні вилучені тканини регенеруватися (відновлюватися), може мати значення тільки для призначення покарання.

3. Об'єктивна сторона злочину може проявитися у таких формах: 1) порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ч. 1 ст. 143); 2) вилучення у людини шляхом примушування або обману "й органів або тканин (ч. 2 ст. 143); 3) незаконна торгівля органами або тканинами людини (ч. 4 ст. 143); 4) участь у транснаціональних організаціях, які займаються: а) вилученням у людини шляхом примушування або обману її органів чи тканин з метою їх трансплантації або б) незаконною торгівлею органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143).

Трансплантація здійснюється з порушенням встановленого законом порядку у разі недотримання хоча б однієї із таких умов:

І) існує письмова згода об'єктивно поінформованих донора (якщо донором є жива людина) і реципієнта та батьків чи інших законних представників реципієнта, якщо ним є особа віком від 15 до 18 років (щодо реципієнта віком до 15 років трансплантація здійснюється за згодою його законних представників). Ця умова не є обов'язковою лише у невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю реципієнта; 2) є наявними медичні показання (бажаних результатів не може дати використання інших, крім трансплантації, засобів і методів для підтримання життя, відновлення або поліпшення здоров'я хворого), встановлені консиліумом лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи; 3) завдана при трансплантації шкода донору є меншою, ніж та, що загрожувала реципієнту.

Незаконними є також: а) трансплантація будь-яких органів і тканин, крім тих, що дозволені до трансплантації МОЗ; б) проведення трансплантації закладами охорони здоров'я чи науковими установами, які не мають право її провадити; в) взяття органів і тканин у таких категорій живих осіб, як неповнолітні, недієздатні, ув'язнені, особи, які страждають на тяжкі психічні розлади, мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю, особи, які раніше вже надали орган або частину органа для трансплантації; г) взяття у живого донора іншого гомотрансплантату, крім одного із парних органів або частини органа чи частини тканини; д) інше порушення встановленого порядку трансплантації.

Під вилученням у людини органів чи тканин розуміється процес хірургічного або іншого втручання в організм людини і позбавлення й належного Їй органа чи тканини.

Торгівля органами або тканинами людини означає укладання угод, що передбачають їх купівлю-продаж, у т.ч. зовнішньоторговельних. Згідно з законодавством України укладання таких угод є незаконним у всіх випадках, крім випадків купівлі-продажу кісткового мозку.

4. Суб'єкт злочину загальний.

5. З суб'єктивної сторони злочин у будь-якій із його форм характеризується прямим умислом. Для другої його форми обов'язковою є спеціальна мета: вилучення у людини органів або тканин здійснюється з метою їх трансплантації.

6. Кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману п органів або тканин є вчинення його щодо особи, яка перебувала: а) в безпорадному стані або б) в матеріальній чи іншій залежності від винного (ч. З ст. 143).

Особливо кваліфікуючою ознакою вилучення у людини шляхом примушування чи обману "й органів або тканин і водночас кваліфікуючою ознакою незаконної торгівлі органами або тканинами людини (ч. 5 ст. 143) є вчинення цих діянь за попередньою змовою групою осіб,

7. Торгівля людьми з наступним вилученням у людини органів і тканин для їх трансплантації повністю охоплюються ч. З ст. 149. 2000 p.

146. Незаконне позбавлення волі або викрадення людини

1. Об'єктом злочину є особиста воля.

2. З об'єктивної сторони злочин може бути вчинений у двох формах: 1) незаконне позбавлення волі людини; 2) викрадення людини.

.Незаконним позбавлення волі є у всіх випадках, коли воно здійснюється не відповідно до Конституції, законів України, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, зокрема у таких випадках, як: а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом; б) законний арешт або затримання людини для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом;

Позбавлення волі може полягати у триманні особи в місці, де вона взагалі не бажає або більше не бажає перебувати, або в поміщенні її в місце, яке вона не має змоги вільно залишити, хоча бажає цього. Відтак, обов'язковою ознакою складу злочину у його першій формі є місце. Ним можуть бути як приміщення (кімната, камера, погріб тощо) чи комплекси приміщень (підвал багатоповерхового будинку, лікарня), так і інші місця (дах багатоповерхового будинку, транспортний засіб) чи місцевості (скала, острів тощо.

Способами незаконною позбавлення волі можуть бути будь-які - обман, зловживання довір'ям, відібрання засобів пересування, ключів чи інших необхідних засобів тощо. Захоплення або тримання особи як заручника і торгівля людьми відображають спеціальні способи незаконного позбавлення волі і кваліфікуються за ст. ст. 147 та 149.

Незаконне позбавлення волі є триваючим злочином.

Викрадення людини передбачає; а) відкрите заволодіння нею Таке заволодіння може відбутися, скажімо, шляхом грабежу чи розбійного нападу); б) таємне заволодіння; в) заволодіння людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна особа забирає людину із притулку для старих на підставі підроблених документів); г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільноі передачі її винному під погрозою насильства над її батьком, усиновителем, опікуном, піклувальником, вихователем тощо, або під погрозою насильства над особами, близькими для останніх, або розголошення відомостей, що їх ганьблять, пошкодження чи знищення їхнього майна. Закінченим злочином викрадення людини є з моменту заволодіння нею і фактичного початку обмеження її волі.

3. Суб'єкт злочину загальний.

Завідомо незаконні кримінально-процесуальне затримання, привід, арешт і тримання під вартою, вчинені працівниками органів дізнання, слідчими та прокурорами, а так само винесення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку про позбавлення волі, ухвали (постанови) про направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків, рішення про адміністративний арешт тощо є злочинами проти правосуддя, передбаченими відповідно ст. ст. 371 і 375.

У деяких інших випадках незаконне позбавлення волі, вчинене службовою особою, має кваліфікуватися за ст. 365 (або 424) як перевищення влади чи службових повноважень.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що за законом вона не має права позбавляти волі іншу особу, але бажає це зробити.

5. Кваліфікованими видами незаконного позбавлення волі або викрадення людини є вчинення їх: І) щодо малолітнього; 2) із корисливих мотивів; 3) щодо двох або більше осіб; 4) за попередньою змовою групою осіб; 5) способом, небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого; 6) пов'язане із заподіянням потерпілому фізичних страждань; 7) із застосуванням зброї; 8) протягом тривалого часу.

6, Особливо кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його організованою групою; 2) спричинення ним тяжких наслідків.

Стаття 147. Захоплення заручників

І. Захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника -

карається позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.

2. Ті самі дії, якщо вони були вчинені щодо неповнолітнього або організованою групою, або були поєднані з погрозою знищення людей, або такі, що спричинили тяжкі наслідки,-

караються позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років.

1. Об'єктом злочину є особиста воля.

2. Об'єктивна сторона його характеризується суспільне небезпечними діями у двох можливих формах: 1) захоплення особи як заручника; 2) тримання особи як заручника.

Заручником є особа, яку захоплює або утримує інша особа, погрожуючи при цьому її вбити, спричинити тілесні ушкодження, вчинити інші насильницькі дії або продовжувати утримувати далі.

Під захопленням особи треба розуміти напад, пов'язаний з й затриманням із наступним істотним обмеженням вільного руху, пересування чи поведінки особи. Гримання особи передбачає насильницьку заборону особі залишати певне місце чи унеможливлення це зробити.

3. Суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

4. Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом. Ставлення особи до тяжких наслідків цього злочину може бути умисним або необережним.

Оскільки захоплення і тримання особи фактично означають позбавлення її волі, від злочину, передбаченого ст. 146, розглядуваний злочин відрізняється переважно за спеціальною метою, Тут вона може мати альтернативний характер - спонукати родичів затриманого, державну або іншу установу, підприємство чи організацію, фізичну або службову особу до: а) вчинення будь-якої дії (передати зброю, наркотичні засоби, інші речі, транспортні засоби чи гроші, звільнити якогось заарештованого чи ув'язненого, забезпечити безперешкодний виліт за межі країни тощо); б) утримання від учинення будь-якої дії (неприйняття певної особи на ту чи іншу посаду, відмова від укладення угоди тощо).

5. Кваліфікованими видами розглядуваного злочину є: 1) вчинення його щодо неповнолітнього; 2) вчинення його організованою групою; 3) захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з погрозою знищення людей; 4) спричинення ним тяжких наслідків.

Стаття 150. Експлуатація дітей

1. Експлуатація дітей, які не віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку -

карається арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені щодо кількох дітей або якщо вони спричинили істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини, або поєднані з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві,-

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Згідно з Конвенцією про права дитини, у зв'язку з фізичною та розумовою незрілістю дитина потребує особливої охорони, турботи і допомоги, у т.ч. належного правового захисту, для повного і гармонійного розвитку її особистості дитині необхідно рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові і розуміння. Експлуатація дитини знаходиться у явному протиріччі з наведеними вимогами. В цьому і полягає суспільна небезпека злочину, передбаченого ст. 150.

2. Об'єкт злочину - особиста свобода, фізичне і психічне здоров'я дитини.

3. Обов'язковою ознакою складу злочину є потерпілий. Ним може бути тільки дитина, яка не досягла віку. з якого законодавством дозволяється працевлаштування. Відповідно ж до законодавства України допускається прийняття на роботу осіб, які досягли шістнадцяти, за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, - п'ятнадцяти, а за сукупністю інших, крім такої згоди, умов (щодо учнів певних навчальних закладів, для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час) - чотирнадцяти років.

4. З об'єктивної сторони злочин, передбачений ст. 150, полягає в суспільне небезпечних діях - експлуатації дитини.

Про поняття "експлуатація" див. коментар до ст. 149. У ст. 150 під експлуатацією дитини розуміється привласнення не будь-яких матеріальних результатів (продуктів) її праці (доходу у вигляді матеріальних благ), а лише прибутку як різниці між доходами і виробничими витратами. Проте, якщо особа не несе виробничих витрат у зв'язку з використанням праці дитини, отримані нею доходи і є фактичним прибутком. Слід також мати на увазі, що, оскільки діяльність, пов'язана з експлуатацією дитини, яка не досягла певного віку, є завжди незаконною, то для кваліфікації злочину за ст. 150 не має значення, обліковується чи не обліковується винним одержаний прибуток.

5. Суб'єкт злочину загальний. Експлуатація дитини, вчинена службовою особою, за наявності підстав кваліфікується за ст. ст. 364 або 365.

6.3 суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Ставлення винної особи до наслідків у вигляді істотної шкоди

(ч. 2 ст. 150) може характеризуватися також непрямим умислом або необережністю. Обов'язковою метою експлуатації дитини є отримання прибутку.

7. Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 150) є експлуатація: 1) кількох (двох чи більше) дітей одночасно або в різний час;

2) дитини, якщо вона потягла істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини; 3) поєднана з використанням дитячої праці в шкідливому виробництві.

Під істотною шкодою для здоров'я у ч. 2 ст. 150 слід розуміти шкоду, яка полягає в умисному завданні потерпілому легкого, середньої тяжкості тілесного ушкодження, а також тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження, заподіяних з необережності. Проте умисне тяжке ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ч. З ст. 121 і ч. 2 ст. 150.

Істотною шкодою для фізичного розвитку дитини є шкода, яка полягає, наприклад, в припиненні або істотному гальмуванні її фізичного розвитку відповідно до певних медичних критеріїв, а істотною шкодою для освітнього рівня дитини - в тривалому припиненні її навчання у загальноосвітній школі, професійно-технічному закладі тощо, зокрема таке, що порушило конституційне право дитини на обов'язкову повну середню освіту.

Причинний зв'язок між експлуатацією дитини та її суспільнонебезпечними наслідками є обов'язковою ознакою цього кваліфікованого виду злочину. При цьому наявність істотної шкоди для здоров'я і фізичного розвитку та вказаний причинний зв'язок встановлюється за допомогою судової експертизи (медичної, психіатричної, психологічної).

Шкідливим виробництвом є не тільки виробництво зі шкідливими і небезпечними умовами праці, на якому відповідно до законодавства України забороняється застосування праці неповнолітніх і жінок, а й будь-яке інше виробництво, яке відповідно до законодавства України належить до категорії шкідливих.

Конституція України (ст. ст. 52, 53).

Конвенція ООН про права дитини від 26 листопада 1989р. Ратифікована Україною 27 лютого 1991 р. (ст. 32).

Конвенція МОП № 105 про скасування примусової праці від 25 червня 1957 р. Ратифікована Україною 5 жовтня 2000 р.

Конвенція МОП № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці від 17 червня 1999 р. Ратифікована Україною 5 жовтня

2000р.

КЗП (ст. 188).

Закон України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на

яких забороняється застосування праці неповнолітніх. Затверджений наказом

МОЗ № 46 від 31 березня 1994 р.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок. Затверджений наказом МОЗ № 256 Від 29 Грудня 1993р.

Перелік робіт з підвищеною небезпекою. Затверджений наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці № 123 від ЗО листопада 1993р.

У цій статті йдеться про особливий спосіб експлуатації дитини певного віку з метою отримання прибутку. Отже склад злочину, передбаченого ст. 150– 1 КК, є спеціальним по відношенню до складу злочину, передбаченого ст. 150 КК. Саме по собі жебрацтво є негативним, але не забороненим законом, а тому правомірним видом діяльності. Протиправними і суспільно небезпечними діяннями визнаються лише втягнення дитини у заняття жебрацтвом (ст. 304 КК), використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК), а також – за певних обставин – примушування людини до заняття жебрацтвом (ст. 149 КК). Використання тварин для заняття жебрацтвом може бути кримінально караним (за ст. 299 КК) лише у випадках, коли воно поєднане зі знущанням над тваринами, що відносяться до хребетних, вчиненим із застосуванням жорстоких методів (наприклад, позбавлення тварини їжі, води, продовження тримання хворої тварини на сильному морозі).

Основний безпосередній об’єкт злочину – воля, честь і гідність дитини. Його додатковим факультативним об’єктом можуть бути фізичне і психічне здоров’я дитини. Останнє означає, що у разі, коли дії винного завдали шкоди (певного ступеню) здоров’ю дитини, такі дії можуть охоплюватись відповідною частиною статті 150–1 КК і додаткової кваліфікації за статтями розділу ІІ Особливої частини КК не потребують.

Обов’язковою ознакою складу злочину є потерпілий. Ним може бути тільки малолітня дитина, тобто дитина, яка не досягла 14-річного віку. При цьому кваліфікуючою ознакою (ч. 2 ст. 150–1 КК) є вчинення злочину щодо чужої малолітньої дитини.

Використання для заняття жебрацтвом дитини віком понад 14 років, яка не досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, має кваліфікуватися за наявності для цього підстав за ст. 150 КК. Втягнення ж у жебрацтво дитини віком понад 14 років, яка досягла віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування (наприклад, дитини-інваліда), треба кваліфікувати за ч. 1 ст. 304 КК.

Використання для заняття жебрацтвом дорослої особи (зокрема особи, яка має фізичні чи психічні вади, особи похилого віку) за наявності підстав може бути кваліфіковане за ст. 146 або 149 КК.

Предмет злочину, тобто у даному випадку те, з приводу чого вчинюється злочин, становлять гроші, речі, інші матеріальні цінності.

Під грошима у ст. 150–1 варто розуміти грошові знаки у вигляді національної валюти України (грошові знаки України у вигляді випущених Національним банком України банкнот та металевої монети, що перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території України) та іноземної валюти (грошові знаки, що перебувають в обігу і є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави).

Речі – це будь-які предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Речі можуть бути рухомі і нерухомі, замінні і незамінні, подільні та неподільні, споживні та неспоживні. Виділяються також такі специфічні речі, як: тварини; головні речі та їх приналежності; складні речі; продукція, плоди, доходи; майно; гроші; валютні цінності; цінні папери. Поняття “речі”, що міститься у цивільному законодавстві (див. ст. 177, 179–201 Цивільного кодексу України), є найбільш широким і охоплює собою будь-які матеріальні цінності.

Отже, предметом цього злочину не можуть бути цінності нематеріального характеру (нематеріальні блага): результати робіт; послуги; результати інтелектуальної, творчої діяльності; інформація; особисті немайнові блага (здоров’я, ім’я, авторство тощо). Інакше кажучи, не може настати відповідальність за ст. 150–1 КК за систематичне прохання у сторонніх осіб надати які-небудь послуги, виконати певну роботу, здійснити творчу діяльність, передати інформацію тощо.

З об’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 150–1 КК, полягає в суспільно небезпечних діях – використанні малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Диспозиція ч. 1 ст. 150–1 КК є описовою і безпосередньо з неї випливає, що під заняттям жебрацтвом розуміються систематичне випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб. При цьому випрошувати матеріальні цінності у сторонніх осіб може як дитина, так і доросла особа, яка використовує дитину (найчастіше – у випадках, коли дитина ще не вміє розмовляти). Власне випрошування може відбуватися усно, письмово або конклюдентними діями (акт поведінки, який сам собою свідчить про наміри чи бажання особи).

Поняття систематичне означає вчинення зазначених дій багаторазово (три і більше епізоди усного висловлення прохання подати милостиню або письмове чи конклюдентними діями висловлення такого ж прохання трьом і більше стороннім особам).

У цьому зв’язку зазначимо, що злочин, передбачений ст. 150–1 КК, є прикладом продовжуваного злочину – злочину, що складається із двох чи більше тотожних діянь, які є реалізацією єдиного злочинного наміру винної особи щодо використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом. Власне такими діяннями можуть бути: тримання на руках немовляти чи іншої маленької дитини, контролювання зовні дій дитини, яка самостійно випрошує матеріальні цінності у сторонніх осіб тощо.

Під сторонніми особами у ч. 1 ст. 150–1 КК треба розуміти усіх інших осіб, крім батьків та осіб, які замінюють батьків, а у частинах 2 і 3 ст. 150–1 КК – будь-яких осіб, крім тих, що є суб’єктами цього злочину.

Злочин вважається закінченим від початку третього епізоду випрошування грошей, речей, інших матеріальних цінностей у сторонніх осіб з використанням суб’єктом злочину малолітньої дитини.

Суб’єкт злочину спеціальний. У ч. 1 ст. 150–1 КК – це батьки або особи, які їх замінюють, а у ч. 2 ст. 150–1 КК – будь-які інші особи, крім батьків та осіб, які замінюють батьків.

Відповідно до Сімейного кодексу України та Закону України “Про охорону дитинства” батьками та особами, які замінюють батьків, можуть бути визнані лише ті особи, які мають право і на яких покладається обов’язок виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Батьки – це рідні батько і мати дитини, у тім числі ті, з якими дитина спільно не проживає, а також: а) усиновителі; б) прийомні батьки; в) батьки-вихователі.

Особами, які замінюють батьків, відповідно до законодавства є: а) опікун, піклувальник; б) патронатний вихователь; в) фактичний вихователь (особа, яка взяла у свою сім’ю дитину-сироту чи дитину, з інших причин позбавлену батьківського піклування).

За відсутності у дитини матері, батька або якщо батьки не можуть з поважних причин надавати дитині належне утримання (а також виховувати її та піклуватися про неї), особами, які замінюють батьків, можуть бути визнані баба і дід, повнолітні брат та сестра, а за відсутності у дитини матері, батька, баби, діда, повнолітніх братів та сестер або якщо ці особи не можуть з поважних причин надавати дитині належного утримання (а також виховувати її та піклуватися про неї) – мачуха і вітчим, які проживають з дитиною, а також інші особи, у сім’ї яких виховувалась дитина. Батьків може небути у дітей-сиріт, підкинутих дітей, дітей, від яких відмовились батьки, безпритульних дітей. Поважні причини, з яких батьки не можуть надавати дитині належного утримання, це: позбавлення батьківських прав; відібрання дітей у батьків без позбавлення батьківських прав; визнання батьків безвісно відсутніми або недієздатними; оголошення їх померлими; відбування ними покарання в місцях позбавлення волі; перебування їх під вартою на час досудового слідства; розшук їх органами внутрішніх справ, зокрема пов’язаний з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; тривала хвороба батьків. До осіб, які замінюють батьків, не належатьі: особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої дитини або нагляд за нею на підставі договору (няня, гувернантка, домашній вчитель тощо); працівники закладів охорони здоров’я, навчальних та інших закладів (лікарні, будинки дитини, школи, дитячі садочки, оздоровчі табори, школи-інтернати тощо), зобов’язані наглядати за дітьми і піклуватися про них.

Усе зазначене випливає з положень ст. 3, 6, 121–140, 164–166, 207–274 Сімейного кодексу України, Закону України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р., Закону України “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” від 13 січня 2005 р.

Суб’єктом злочину може бути лише повнолітня осудна особа.

З суб’єктивної сторони злочин – оскільки обов’язковою ознакою його складу є мета – характеризується прямим умислом. Метою використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом є отримання прибутку. У ст. 150–1, як і у ст. 150 КК, під прибутком розуміють усі доходи, отримані у зв’язку з використанням дитини – у цьому випадку для заняття жебрацтвом.

Ставлення винної особи до наслідків у вигляді спричинення дитині середньої тяжкості чи тяжких тілесних ушкоджень (ч. 3 ст. 150–1 КК) може характеризуватися тільки необережністю. Якщо ж має місце умисел (наприклад, винна особа навмисно залишила дитину випрошувати милостиню на сильному морозі, свідомо припускаючи, що внаслідок цього дитина обморозить кінцівки, які будуть ампутовані), то діяння потребує кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 150–1 і ст. 122 чи 121 КК.

Кваліфікованими видами злочину (ч. 2 ст. 150–1 КК) є використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене:

1) стосовно чужої дитини; 2) із застосуванням насильства чи погрозою його застосування; 3) повторно; 4) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. 150, 303 або 304 КК; 5) за попередньою змовою групою осіб.

Чужою дитина за змістом закону є для особи, яка здійснює використання дитини для зайняття жебрацтвом. Такою особою не можуть бути рідні, прийомні батьки і батьки-вихователі дитини, а також особи, які замінюють їй батьків.

Під насильством у ч. 2 ст. 150–1 КК слід розуміти фізичне насильство у формі завдання удару, побоїв, мордування, катування, заподіяння легкого тілесного ушкодження тощо. На відміну від насильства, передбаченого ч. 3 ст. 150–1 КК, насильство, так само як і погроза, про які йдеться у ч. 2 ст. 150–1 КК, можуть бути застосовані не лише до дитини, а й до інших осіб (зокрема до батьків дитини чи інших осіб, які намагаються протидіяти використанню дитини для заняття жебрацтвом). Якщо винна особа застосувала катування з метою примусити, наприклад, дитину до заняття жебрацтвом, то вчинене треба кваліфікувати тільки за ч. 1 або 2 ст. 127 КК, а якщо катування застосовувалось і під час використання дитини для заняття жебрацтвом, то додатково за ч. 2 ст. 150–1 КК. Якщо під час використання дитини для заняття жебрацтвом потерпілій особі (не дитині), яка, наприклад, протидіяла такому використанню дитини, були завдані середньої тяжкості, тяжкі тілесні ушкодження або смерть, вчинене слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 150–1 і за відповідною статтею розділу ІІ Особливої частини КК. Викрадення дитини з подальшим її використанням для заняття жебрацтвом треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 146 і ч. 2 або 3 ст. 150–1 КК. Водночас, тривале примусове утримання при собі малолітньої дитини під час її використання для заняття жебрацтвом не потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 146 – такі дії охоплюються ч. 2 ст. 150–1 КК.

Під погрозою застосування насильства у ст. 150–1 КК варто розуміти висловлення реального наміру негайно або в майбутньому заподіяти особі фізичну шкоду. Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, поєднане з погрозою вбивством, повністю охоплюються ч. 2 ст. 150–1 і додаткової кваліфікації за ст. 129 КК не потребує. Проте таке саме діяння, поєднане з погрозою знищення чужого майна загальнонебезпечним способом, кваліфікується за відповідною частиною ст. 150–1 і за ст. 195 КК.

Під вчиненням злочину повторно у ч. 2 ст. 150–1 КК слід розуміти вчинення удруге діяння, передбачене будь-якою частиною цієї статті. Це може статися, наприклад, коли особа вчинила таке діяння після того, як вона була затримана і притягнута до кримінальної відповідальності за аналогічне діяння. Вчинення розгляненого злочину стосовно кількох (двох чи більше) дітей одночасно або в різний час слід розглядати як вчинення його повторно, оскільки у ст. 150–1 КК слово “дитина” використано в однині.

Повторність виникає незалежно від того, чи була винна особа, засуджена раніше за вчинення одного чи кількох злочинів, які є повторювальними. Згідно з ч. 4 ст. 32 КК злочин не повинен враховуватись як такий, що утворює разом з іншими злочинами повторність, лише якщо винного було звільнено від кримінальної відповідальності за цей злочин на підставі ст. 45–49 КК або на підставі акта амністії чи помилування, а так само у випадках, коли судимiсть за цей злочин було погашено або знято.

Відповідно до ч. 2 ст. 28 КК злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину (зокрема на стадії готування до нього), домовилися про спільне його вчинення. Домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину – узгодження місця, часу, способу вчинення злочину, змісту виконуваних кожним із співвиконавців функцій (ролей) тощо.

Особливо кваліфікованими видами злочину (ч. 3 ст. 150–1 КК) є використання власної або чужої малолітньої дитини для заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку: 1) вчинене організованою групою; 2) якщо внаслідок таких дій дитині спричинені середньої тяжкості або тяжкі тілесні ушкодження.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК, злочин вважається вчиненим організованою групою за наявності таких ознак: а) наявність декількох осіб (трьох або більше); б) попередня їх зорганізованість у спільне об’єднання для готування чи вчинення двох чи більше злочинів або для готування чи вчинення одного злочину, якщо це потребує довготривалої підготовки; в) стійкість такої групи; г) об’єднаність злочинів єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану; д) обізнаність всіх учасників такої групи з цим планом.

Поняття середньої тяжкості і тяжких тілесних ушкоджень міститься у ст. 121 і 122 КК.

З урахуванням можливих труднощів у кваліфікації розгляненого злочину наведемо також наступні рекомендації.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом, вчинене за відсутності незаконної угоди щодо неї, а так само без її переміщення, переховування, передачі, одержання, кваліфікується лише за ст. 150–1 КК. Вербування чи одержання малолітньої дитини і подальше використання її самим вербувальником (одержувачем) для заняття жебрацтвом з метою отримання прибутку слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 3 ст. 149 і частинами 2 або 3 ст. 150–1 КК. Так само кваліфікуються купівля малолітньої дитини або здійснення іншої угоди щодо неї, а також вербування, переміщення, переховування, передача і одержання такої дитини однією особою з подальшим використанням її для заняття жебрацтвом іншою особою.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК) слід відмежовувати від втягнення дитини у заняття жебрацтвом, передбаченого ч. 1 ст. 304 КК, передусім за тією ознакою, що потерпілою від другого з цих злочинів може бути тільки дитина віком від 14 до 18 років.

Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом (ст. 150–1 КК) слід відмежовувати від втягнення дитини у заняття жебрацтвом, передбаченого ч. 2 ст. 304 КК, за такими ознаками: 1) таке втягнення не означає використання дитини самим втягувачем; 2) для втягування не є характерною мета отримання прибутку; 3) не можна кваліфікувати як втягнення у заняття жебрацтвом дитину-немовля або іншу дитину, яка не усвідомлює факту втягнення, а також випадки залучення малолітнього до жебрацтва шляхом обману.

Стаття 152, Згвалтування

1. Основний безпосередній об'єкт злочину- статева свобода чи статева недоторканість особи. Його додатковим факультативним об'єктом можуть бути здоров'я, воля, честь І гідність особи, нормальний розвиток неповнолітніх.

Під статевою свободою слід розуміти право повнолітньої і психічно нормальної особи самостійно обирати собі партнера для статевих зносин і не допускати у сфері статевого спілкування будьякого примусу. Статева недоторканість - це абсолютна заборона вступати у природні статеві контакти з особою, яка в силу певних обставин не є носієм статевої свободи, всупереч її справжньому волевиявленню.

2. Потерпілою від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі.

3. З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах, які поєднуються із: 1) застосуванням фізичного насильства;

2) погрозою його застосування (воля потерпілої особи придушується) або 3) з використанням безпорадного стану потерпілої особи (ЇЇ воля ігнорується).

Під статевими зносинами у ст. 152 слід розуміти природний (гетеросексуальний) статевий акт. Злочин є закінченим з моменту початку статевого акту всупереч волі потерпілої особи.

Інші форми задоволення статевої пристрасті, крім статевого акту у природній формі, складу згвалтування не утворюють і за наявності для цього підстав кваліфікуються за ст. 153 або деякими іншими статтями Особливої частини КК.

Примушування жінки або чоловіка до вступу в статеві зносин и, поєднане з погрозою заподіяння не фізичної, а іншої шкоди (наприклад, погрозою розголошення відомостей, що ганьблять їх або їх близьких родичів, погрозою знищення, пошкодження або вилучення їх майна), не утворює складу зґвалтування і за наявності підстав може бути кваліфіковане за ч. 2 ст. 154.

Зґвалтування визнається вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої особи у тих випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом не може розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій (психічна безпорадність) або, усвідомлюючи це, не може чинити опір ґвалтівникові (фізична безпорадність

4. Суб'єктом злочину є осудна особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 14-річного віку. При цьому стать безпосереднього виконавця злочину має бути протилежна статі потерпілої особи

5. Суб'єктивна сторона зґвалтування характеризується прямих умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє

6. Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

1) повторно; 2) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачених ст. ст. 153- 155 (ч. 2 ст. 152), а особливо кваліфікуючими:

1) вчинення його групою осіб; 2) зґвалтування неповнолітньої особи (ч. З ст. 152); 3) спричинення особливо тяжких наслідків; 4) зґвалтування малолітньої особи (ч. 4 ст. 152).

Стаття 153. Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом

1. Об'єкт цього злочину аналогічний об'єкту злочину, передбаченого ст. 152.

2. Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі, 'яка всупереч своїй волі виконує роль сексуального партнера винного. Якщо особа, яка не досягла Іб-річного віку, добровільно бере участь у задоволенні неприродним способом статевої пристрасті

чоловіка або жінки, то дії винного можуть кваліфікуватись за ст.156.

3. Об'єктивна сторона злочину полягає у задоволенні статевої пристрасті неприродним способом із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. •

Під задоволенням статевої пристрасті неприродним способом потрібно розуміти будь-які дії сексуального характеру незалежно від їх гетероабо гомосексуальної спрямованості (крім природного статевого акту), які здатні задовольнити статеву пристрасть чоловіка або жінки.

Злочин визнається закінченим з моменту початку вчинення дії сексуального характеру, спрямованої на задоволення статевої пристрасті. При цьому не вимагається, щоб сексуальний контакт був завершений у фізіологічному розумінні.

4. Суб'єктом злочину є особа чоловічої або жіночої статі (залежно від змісту вчинюваних дій сексуального характеру), якій виповнилось 14 років.

5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. За спрямованістю умислу даний склад злочину потрібно відрізняти від інших посягань, наприклад, від замаху на зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень. Мотиви даного злочину можуть бути такі самі, як і мотиви зґвалтування.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його; 1) повторно; 2) групою осіб; 3) особою, яка раніше вчинила один із злочинів, передбачений ст. ст. 152 або 154; 4) щодо неповнолітнього або неповнолітньої (ч. 2 ст. 153), а особливо кваліфікуючими;

1) вчинення злочину щодо малолітнього (малолітньої); 2) спричинення особливо тяжких наслідків (ч. З ст. 153).

17к шпора 41+38

Стаття 152, Згвалтування

2. Потерпілою від злочину може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі.

5. Суб'єктивна сторона зґвалтування характеризується прямих умислом. Винний усвідомлює, що вчиняє

6. Кваліфікуючими ознаками зґвалтування є вчинення його:

Стаття 155. Статеві зносини з особою яка не досягла статевої зрілості

1. Основний безпосередній об'єкт злочину - нормальний фізичний, психічний і соціальний розвиток неповнолітніх. Додатковим факультативним об'єктом може виступати здоров'я особи,

2 Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості.

Статева зрілість полягає у завершенні формування організму чоловіка чи жінки, коли статеве життя, а для жінок, крім того, запліднення, вагітність, пологи та годування дитини е фізіологічне нормальною функцією і не завдає шкоди подальшому розвиткові організму. 3. Об'єктивна сторона злочину полягає у вчиненні природного статевого акту з особою, яка не досягла статевої зрілості. Статеві зносини у даному разі не поєднуються із застосуванням фізичного

насильства, погрозою його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи.

За загальним правилом, розглядуваний склад злочину передбачає згоду потерпілого на вчинення статевого акту з ним. У разі, коли статевим зносинам з особою, яка не досягла статевої зрілості, передувало примушування жінки або чоловіка до вступу у статевий зв'язок, дії винного потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 154 і 155.

Злочин визнається закінченим з початку вчинення хоча б одного

статевого акту.

4. Суб'єкт злочину - особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилось 16 років. Оскільки у ст. 155 йдеться про природний гетеросексуальний акт, стать винного завжди протилежна статі потерпілої особи.

5. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 155) визнаються:

1) вчинення його батьком, матір'ю або особою, що Їх замінює;

2) спричинення безплідності чи інших тяжких наслідків.

1. Об’єктом злочину є виборче право громадян або їх право брати участь у референдумі, що передбачає участь громадян у виборах чи референдумі на рівних засадах: кожний громадянин України на відповідних виборах чи референдумі має один голос, який у день голосування він може використати тільки на одній виборчій дільниці. Об’єктом цього злочину також є встановлений законом порядок голосування на виборах чи референдумі та нормальна діяльність дільничної виборчої комісії чи комісії з референдуму.

2. Об’єктивна сторона злочину виражається у голосуванні виборцем, який бере участь у виборах або референдумі на виборчій дільниці більше ніж один раз. Об’єктивна сторона злочину у диспозиції ч. 1 ст. 158-1 сформульована вкрай недосконало, що істотно ускладнює розуміння і застосування цієї статті на практиці.

Голосування виборця - це визначений законом порядок безпосередньої реалізації громадянином свого активного виборчого права (права обирати), який включає в себе ряд послідовних і взаємопов’язаних дій: 1) отримання виборчого бюлетеня від члена дільничної виборчої комісії на підставі списку виборців за умови пред’явлення виборцем відповідного особистого документа; 2) заповнення виборцем особисто виборчого бюлетеня в кабіні (кімнаті) для таємного голосування; 3) опускання виборцем особисто заповненого виборчого бюлетеня у виборчу скриньку. Після вчинення останньої дії (опускання виборчого бюлетеня у виборчу скриньку) виборець вважається таким, що взяв участь у конкретних виборах і реалізував на них своє право голосу. Такий же порядок голосування встановлений і при проведенні референдуму. Водночас буквальне тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 158-1 не дозволяє її застосування щодо неодноразового голосування особою на референдумі. У ч. 1 ст. 158-1 встановлено відповідальність за голосування більше ніж один раз виборцем. За змістом поняття «виборець» і «громадянин, який має право на участь у референдумі» збігаються, але у законодавстві вони використовуються для позначення суб’єктів різних процесів - відповідно виборчого та референдумного. Згідно із законодавством про референдум участь у референдумі бере не виборець, а громадянин, який має право на участь у референдумі.

Склад цього злочину має місце тоді, коли виборець, який бере участь у виборах або референдумі, голосує більше ніж один раз. Голосування більше ніж один раз означає, що особа більше ніж один раз (щонайменше двічі) реалізовує право голосу на виборах чи референдумі. У цьому разі під виборами або референдумом розуміється один певний вид виборів або референдуму (наприклад, один вид місцевих виборів чи один вид загальноукраїнського референдуму). Слід зазначити, що в один і той самий день у певному населеному пункті, де проживає (перебуває) виборець чи громадянин, який має право брати участь у референдумі, голосування одночасно може відбуватися на кількох видах виборів (наприклад, кількох місцевих виборах - міського голови, депутатів районної та міської ради, або місцевих та парламентських виборах, або на місцевих виборах та місцевому референдумі). У такому разі особа, яка бере участь у таких виборах та референдумі, має право голосу на кожних із цих виборів чи кожному з референдумів - вона має право одержати виборчий бюлетень чи бюлетень для голосування на кожному виді виборів чи референдуму, які відбуваються у цей день, і проголосувати ними. У такому разі її неодноразове голосування не є порушенням закону і не утворює об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 158-1.

Місцем вчинення цього злочину закон визначає виборчу дільницю, яка буває трьох видів - звичайна, спеціальна, закордонна. Під звичайною виборчою дільницею розуміється частина території територіального виборчого округу, де проживають (як виняток, перебувають) виборці, що призначається для організації і проведення голосування та підрахунку голосів виборців. Спеціальні виборчі дільниці утворюються у певних місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування, зокрема, у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, в установах кримінально-виконавчої системи. Закордонні виборчі дільниці утворюються при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном, у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України.

З огляду на це, вказівка закону на виборчу дільницю як на місце вчинення цього злочину не є юридично коректною. Згідно з виборчим законодавством голосування на виборах може проводитися у двох місцях: по-перше, у приміщенні для голосування, тобто, у спеціально відведеному та облаштованому приміщенні, в якому обладнуються кабіни (кімнати) для таємного голосування та визначаються місця видачі виборчих бюлетенів і встановлення виборчих скриньок; по-друге, за межами приміщення для голосування, яке у передбачених законом випадках організовується для виборців, які за станом здоров’я не можуть прибути до приміщення для голосування (так зване голосування на дому).

Поняття «виборча дільниця» у чинному законодавстві вживається лише стосовно виборів, а стосовно референдуму використовується поняття «дільниця для голосування», що також робить проблематичним застосування ст. 158-1 при незаконному неодноразовому голосуванні особи на референдумі.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли виборець фактично проголосував на виборчій дільниці на одних і тих самих виборах чи одному й тому ж референдумі більше ніж один раз - опустив до виборчої скриньки другий отриманий і заповнений ним бюлетень. Отримання другого бюлетеня для голосування на одних і тих самих виборах чи одному і тому ж референдумі та заповнення його можуть бути кваліфіковані як готування до вчинення цього злочину за умови, що вони вчинюються за змовою з членом виборчої комісії або комісії з референдуму (ст. 14, ч. 2 ст. 158-1).

3. Суб’єкт злочину спеціальний. Відповідальність за ст. 158-1 може нести виборець, який бере участь у виборах або референдумі. Виборцем є громадянин України, який має право голосу. Згідно з виборчим законодавством України право голосу на виборах мають громадяни, яким на день виборів виповнилося 18 років. Не має права голосу громадянин, визнаний судом недієздатним. Передумовою участі громадянина, який має право голосу, у виборах або референдумі є включення його до списку виборців або списку громадян, які мають право брати участь у референдумі.

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є вчинення його за змовою з членом виборчої комісії або комісії з референдуму. Змова передбачає домовленість виборця з одним або кількома членами вказаних комісій про голосування ним на виборах чи референдумі більше ніж один раз. Предметом такої домовленості може бути видача виборцю додаткових бюлетенів для голосування, створення умов для голосування ним більше ніж один раз тощо. Закон не вимагає, щоб така змова була попередньою. Якщо член виборчої комісії або комісії з референдуму умисно надав виборцю можливість проголосувати більш ніж один раз в ході голосування, його дії підлягають кваліфікації за ч. 8 ст. 158.

Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є встановлений законом порядок фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку), яким забезпечується рівність виборчого права.

Предметом цього злочину є фінансова (матеріальна) підтримка, яка може мати вигляд грошових коштів, матеріальних цінностей (оргтехніки, комп'ютерів, меблів, палаток для здійснення передвиборної агітації тощо), послуг з виготовлення та поширення агітаційних матеріалів. Агітаційні матеріали можуть бути спрямовані на спонукання виборців голосувати як за, так і проти певного кандидата, партії (блоку). До таких матеріалів відносяться, зокрема: виборчі листівки, плакати, інші друковані видання та носії зовнішньої реклами, в яких/на яких розміщено матеріали передвиборної агітації, відеофільми, аудіо- та відеокліпи з політичною рекламою тощо.

2. Об'єктивна сторона порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) може виражатись у двох формах:

1) надання незаконної фінансової (матеріальної) підтримки для здійснення виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ч. 1 ст. 1591);

2) використання незаконної фінансової (матеріальної) підтримки у здійсненні виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) (ч. 2 ст. 1591).

Надання незаконної фінансової (матеріальної) підтримки та її використання утворюють склад злочину, передбаченого цією статтею, якщо: а) вони стосуються здійснення виборчої кампанії; б) йдеться про виборчу кампанію кандидата, політичної партії (блоку).

Використання незаконної фінансової (матеріальної) підтримки у здійсненні виборчої кампанії кандидата, політичної партії (блоку) передбачає використання у зазначених цілях грошових коштів або матеріальних цінностей, наданих для здійснення виборчої кампанії кандидатом, партією (блоком), з порушенням встановленого законом порядку. Таке використання може включати у себе будь-які витрати, які несе кандидат, партія (блок) при здійсненні своєї виборчої кампанії. Це можуть бути витрати, зокрема, на: здійснення передвиборної агітації, придбання та використання транспортних засобів і засобів зв'язку, обладнання, інвентарю, оргтехніки, оплати праці осіб, залучених кандидатом, партією (блоком) до здійснення їх виборчої кампанії.

Злочин вважається закінченим з моменту вчинення хоча б однієї з описаних у диспозиціях дій.

3. Суб'єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 1591, - загальний, а злочину, передбаченого ч. 2 цієї статті,- спеціальний (кандидат, уповноважений представник кандидата, довірена особа кандидата, уповноважена особа). Порядок набуття та втрати статусу цих осіб визначається виборчим законодавством.

4. З суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений лише з прямим умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є відповідна спрямованість надання фінансової (матеріальної) підтримки - для здійснення виборчої кампанії кандидату, політичній партії (блоку).

5. Кваліфікуючою ознакою злочину є його вчинення за попередньою змовою групою осіб. Про вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб див. ст. 28 та коментар до неї.

6. Порушення порядку фінансування виборчої кампанії кандидата, по