Творчий доробок
Виступивши в середині 1890-х років як українська письменниця, Кобилянська започаткувала новий, модерністський етап вітчизняної прози. Її улюблений стиль – неоромантизм, у деяких творах переважала поетика символізму. Протягом майже півстоліття Ольга Юліанівна створила десятки оповідань, нарисів, новел, повістей, критичних і публіцистичних статей, перекладів, спогадів, залишила значне за обсягом листування.
Кобилянська зосередила увагу на розкритті душевного, психічного світу інтелігенції і селянства – двох верств, які становили тоді основу української нації.
Перша й одна з провідних тем її творчості – душа жінки-інтелігентки, її боротьба з консервативним міщанським середовищем за рівноправність із чоловіками, за гідне людське життя.
Модерністське осмислення духовних основ селянського життя бачимо в повістях «Земля», «В неділю рано зілля копала», оповіданнях «Банк русти кальних», «На полях», «У св.. Івана», «Час», «Некультурна», «Вовчиха».
51. Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко — український композитор, піаніст, диригент,педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.
Опери
«Гаркуша» (лібр. Михайла Старицького за п’єсою Олекси Стороженка) (1864, незакінчена)
«Андрашіада» (лібр. М. Старицького і М.Драгоманова) (1866—67, музика не збереглася)
«Чорноморці» (лібр. М.Старицького за п'єсою Я.Кухаренка, 1872)
«Різдвяна ніч» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя, 1872—1877)
«Маруся Богуславка» (лібр. Івана Нечуя-Левицького, незакінчена, 1874)
«Утоплена» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя «Майська ніч», 1883)
«На Новий Рік» (лібр. Людмили Старицької, 1883/4, не знайдено)
«Наталка Полтавка» (п'єса І.Котляревського, вокальні номери аранжував М.Лисенко, 1889)
«Тарас Бульба» (лібр. М.Старицького за повістю М.Гоголя, 1880—1890)
«Відьма» (текст Л.Яновської, 1901, незак.)
«Сапфо» (лібр. Л.Старицької-Черняхівської, 1896–1904)
«Енеїда» (лібр. М.Садовського за І.Котляревським, 1910)
Літньої ночі (лібр. Валерії О’Коннор-Вілінської, незакінчена, 1910)
опера-хвилинка «Ноктюрн» (лібр. Л.Старицької-Черняхівської, 1912)
52. Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко — український композитор, піаніст, диригент,педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер», котрі зокрема виконував хор К. Стеценка під час Свята Злуки, опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» та інші. Лисенко створив численні аранжування народної музики для голосу й фортепіано, для хору та мішаного складу, а також написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка.
Одним з найвідоміших і найбільш виконуваних творів Лисенка для фортепіано великої форми є його Друга рапсодія, ор. 18. В її основі лежать народні теми: думка (повільна пісня) і шумка (швидкий танок). Фортепіанна творчість М. Лисенка поповнила репертуар виконавців вітчизняним матеріалом, дала імпульс для домашнього музикування, сприяла розвитку камерно-інструментальної творчості та виконавства на Україні.
53. Володимир Горовиць - найвидатніший піаніст ХХ століття, гордість і слава всього людства, з численних висловлювань знаменитих музикантів-критиків. Закінчивши Київську консерваторію у 1920 р. він розпочав блискучу кар`єру піаніста, що тривала до його смерті у 1989 р. Тогочасна критика відзначала надзвичайну талановитість молодого музиканта, його фантастичну техніку, демонічний темперамент. З 1922 по 1925 рр. Горовиць дав біля 500 концертів у містах СРСР, здобувши славу першого віртуоза країни. Піаніст високого рівня майстерності й ерудиції, що збагатив світове музичне мистецтво фундаментальними працями в галузі історії піанізму, він увійшов у вітчизняну музичну культуру як перший теоретик фортепіанного мистецтва.
54. Групою, що цікавилась передовсім модерним малярством, було Об’єднання Сучасних Мистців України (ОСМУ), організоване Анатолем Петрнцьким, що переважно працював у ділянці театральної декорації.
На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в роках 1928*31 Об’єднання Мистецької Молоді України (ОММУ), до якого належали переважно студенти мистецьких інститутів.
Боротьба мистецьких напрямків велась теж в українській архітектурі, яку репрезентували секції при загальномнстецьких об’єднаннях. В 1928 р. засновано Т-во Сучасних Архітекторів України (ТСАУ), з філіями по інших містах, і всі еони відбивали різноманітні пошуки, починаючи від творення сучасної національної архітектури на основі традицій бароко, а кінчаючи на конструктивізмі.
55. Східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, він детально знайомиться з іконописною традицією. Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні». Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»). В цей же час відбувається спорудження пам'ятників видатним людям - 1823-1824 - А.Рішельє в Одесі (автор Б.Мартос), 1853 - князю Володимиру - у Києві (автори - В.Демут-Малиновский,П.Клодт, О.Тон).
56,76. Хоч як дивно, модерн вигадали не українці, а англійці вкупі з бельгійцями. Саме західноєвропейські декаденти - переважно малярі та архітектори – у 1880- 1890-х роках сформували засади архітектурно-художнього стилю, теоретично призначеного для перемоги над бундючною еклектикою «буржуазного» мистецтва кінця ХІХ століття. Від 1893 року (дати спорудження у Брюсселі першого модернового будинку) за якихось двадцять років на планеті не лишилося жодного. Про український модерн (УМ) широкому загалу часів незалежної України відомо до прикрого мало. Більше того, саме існування УМу досі заперечується багатьма «знавцями» українського мистецтва та архітектурі.
Як мінімум до Другої світової війни ігнорувати величезний пласт «малоросійської» культури було неможливо. За різними оцінками на етнічних вітчизняних теренах (від Лемківщини до Кубані) протягом 1902 —1939 років було зведено понад 500 яскравих та незвичних споруд, сповнених світлого пафосу золотого українського віку, жаль, цілком метафізичного з огляду на рідну історію. Але на початку ХХ століття, коли самий час заколихався в очікуванні небачених змін, прийшла пора втілити ідеальну Україну в життя. Найяскравіше цей процес відбувався на культурній ниві. Стиль українського модерну у архітектур - це сплав якоїсь узагальненої народної школи і мистецького неспокою ХХ століття.
57. Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші. Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР. Наразі шістдесятники широко відомі, твори поетів та письменників цієї плеяди входять до шкільної програми. Ті, хто живий із шістдесятників, по праву користується повагою та любов'ю багатьох читачів.
58. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних груп. У 1789 театр був побудований уХаркові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.
Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво групою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).
Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.
59. До числа принципово нових явищ, пов'язаних саме з ХХ ст., належить виникнення такого культурного феномена, як “масова культура”. Цей термін був введений американською соціологією і почав широко вживатися. Поняття “масова культура” є частиною більш загальної концепції “масового суспільства”. Сумарне визначення масового суспільства приблизно таке. Особливості сучасного суспільства пов'язані з виникненням масового виробництва і масового споживання. Бурхливе зростання населення, особливо міського, збільшення середнього терміну життя людей змінили саму структуру раніше роз'єднаного суспільства, а розвиток засобів масової комунікації привів, уперше в історії, до його об'єднання в єдине ціле. Тривалий час культура розпадалася на народну (традиційну) і професіональну культуру. В умовах індустріального суспільства практично повсюдно традиційна культура, пов'язана з сільським укладом, пішла в минуле. В принципі, вже склалося уявлення, яке коло явищ належить до масової культури. Це та частина популярних розважальних жанрі, яка відмічена печаттю шаблону і стереотипів, розрахована на споживче, а не самостійне, творче сприйняття. Крім того, це значна частина продукції засобів масової інформації (коли інформація втрачає об'єктивність, набуває комерційного забарвлення), певні явища в моді. Масова культура може вбирати в себе і переробляти найрізноманітніші явища. Наприклад, рух “хіппі”, що склався як рух соціального протесту, досить швидко був увібраний масовою культурою. Або більш вузький приклад: в 1968 р. в Парижі, після великих студентських хвилювань, у продажі з'явилися прикраси у вигляді пластмасових “булижників”. Ще один негативний чинник, пов'язаний з масовою культурою, - зниження віку людей, що охоплюються впливом засобів масової пропаганди, аж до підлітків і дітей. Могутнім каналом такого впливу стала комп'ютерна гра. Впадає у вічі різниця у змісті вітчизняних та американських мультиплікаційних фільмів. Свою роль в посиленні впливу масової культури відіграє і позиція художньої інтеліґенції з її переважаючими елітарними настроями.
60. Масова культура як явище має право на існування, але проблема в тому, що в Україні вона переважно не є українською. На відміну від елітарної, те, що можна назвати масовою українською культурою, ще досі не є емансипованим від російської масової культури. Як це було і в ХІХ, і в ХХ століттях, масова культура в Україні розвивається в рамках імперського контексту, майже не творячи власного. Елітарна культура не має такої проблеми: вже починаючи від творів модерністів, чітко простежується її окремішність, її спроможність задовільнити потреби власної освіченої публіки.
Якщо елітарна культура більше тяжіє до західних зразків, на їх ґрунті пропонуючи власні нові жанри й методи, масова культура лише переймає те, що пропонує східний сусід, в тому числі й мову, якою її творять. Проте, масова українська культура ще має шанс на розвиток – разом із розвитком та становленням питомо українського середнього класу, який і буде споживачем культурного продукту такого роду. У внутрішній організації культури існують також структурні рівні, які поділяють її на масову і елітарну культури. Висока культура-витончене мистецтво, класична музика і література-створювалася і сприймалася елітою. З перетворенням народної культури в поп-культуру висока культура трансформувалася в елітарну, основне завдання якої зводиться до збереження творчого початку і пафосу. З появою засобів масової інформації (радіо, масових друкованих видань, телебачення, грамзапису, магнітофонів) народна культура трансформувалася в масову культуру (поп-культуру).Культура стає «масовою», коли її продукти стандартизуються і поширюються серед широкої публіки. Масова культура перетворюється на галузь економіки. Через єдиний механізм моди масова культура орієнтує, підпорядковує всі сторони людського існування: від стилю одягу до типу хобі і музичних смаків, від вибору ідеології до форм сексуальних відносин. Масова культура сформувалася одночасно з суспільством масового споживання.
61. Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.
Післяхрущовське двадцятиріччя (1965—1985 рр.) в Україні пройшло під знаком неухильного поглиблення кризи радянського суспільства, що поширилася на всі сфери життя — політику, економіку, соціальні відносини, ідеологію, культуру.
У цей час суспільно-політичне життя в Україні розвивалося надзвичайно суперечливо. З одного боку — наступ партапарату, його ідеології, з іншого — зростання національної свідомості.
62. Феномен української радянської культури
Культурний розвиток України у 20-і роки - один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників переживає справжній культурний злеет
Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах НЕПу, до внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.
Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В.Винниченка, С.Черкасенка, Т.Шаповала, Д.Донцова, М.Садовського, О.Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом.
Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.
Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:
1)Українізація як така - створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.
2)Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газет українською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у 1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські.
63. Україна в роки війни
Цей період охоплює близько 15 років — із середини 40-х до кінця 50-х років. Його можна поділити на два історичних відрізки, що істотно різняться. Перший характеризується напруженням сил народу у відбудові зруйнованого окупантами народного господарства і впровадженням політики морально-політичних репресій, другий — лібералізацією суспільного життя після смерті Й. Сталіна в березні 1953 p., коли було зроблено спробу змінити модель радянської системи.
Наука
У повоєнні роки розширилась мережа науково-дослідних установ, збільшилась чисельність наукових кадрів. У березні 1944 р. повернулася з евакуації Академія наук України. Вже у вересні 1944 р. у її складі було 24 науково-дослідних інститути, в яких працювало 50 академіків і 63 члени-кореспонденти. А в середині 50-х років у складі АН України були 81 академік та 100 членів-ко-респондентів. У повоєнні роки було внесено зміни в організацію наукових досліджень. Якщо в 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, то в 1950 р. — 462, було створено понад 30 нових інститутів — радіофізики та електроніки, фізико-технічний низьких температур у Харкові.
Літуратура
У названих документах спотворювалося культурне життя в Україні, зокрема література, мистецтво, стан історичної науки, близько сотні українських діячів науки, культури і мистецтва було звинувачено в українському буржуазному націоналізмі. Особливу завзятість у цій боротьбі проявляв Л. Каганович, який у 1947 р. був першим секретарем ЦК КП(б)У. Він постійно провокував союзне керівництво, органи державної безпеки на політичні репресії щодо національно-патріотичних сил в Україні. Великої втрати зазнала українська культура в результаті вилучення з бібліотек у 1954 р. Під заборону потрапили книги багатьох політичних діячів і письменників (М. Скрипника, П. Любченка, С. Єфремова, О. Олеся, В. Еллана-Блакитного, М. Зерова, Л. Квітки, І. Микитенка, Д. Гофштейна та ін.).Обходячи політичні утиски, українські літератори доносили до читача високі ідеї гуманізму, почуття патріотизму, любові до своєї Батьківщини.
Театр
Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів.
Кіно
Великі завдання на завершальному етапі війни постали перед працівниками українського кіномистецтва. У червні 1944 р. повернулася з евакуації й одразу розгорнула свою діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській студії художніх фільмів. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів «Нескорені» за повістю «Батьки і діти» Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, «Зігмунд Колосовський», «В далекому плаванні» за мотивами «Морських оповідань» К. Станюковича, «Украдене щастя», «Доля Марини», «Командир корабля» та ін.
Музика
У повоєнний час композитори звернулись до великої музичної форми, що характеризується розширенням тематики і жанрів, поглибленням образної сфери, підвищенням майстерності.
64.Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст.
В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших. В українському живописі цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу,
але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника та образи природи. Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури зазначеного періоду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті.
Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках
: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період народився станковий народний живопис, що його
репрезентували М. Примаченко, Є. Миронова. М. Буряк та ін. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові норми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформляють дитячі книжки
(широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі. Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.).
Різьба по дереву — один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої — як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо.
У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого, зберігаються прадавні архетипи мислення та естетичні уподобання нашого народу. Епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва післявоєнних і новітніх часів, деформувала етнокультурну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва.
65. Творчість Павла Тичини
Павло́ Григо́рович Тичи́на — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Творчий шлях П. Тичини позначений болісними роздумами, тривожними передчуттями, художніми вершинами і невдачами. Однак в історії української літератури постать співця «Сонячних кларнетів» не має собі рівних - за глибиною осягнення гармонії світу і його дисонансів, за емоційністю, символічною наповненістю подій та оригінальністю віршованих інтонацій. критиці багато писалося про музичність поезій П. Тичини. Справді. «Сонячні кларнети» - одне з наймузичніших творінь світової поезії. Ця збірка - книга передчуття, чистого й сильного пориву до прекрасного гуманістичного ідеалу, хай ще й неясно усвідомленого. Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-си–зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю...
Збірка “Плуг” - образом, винесеним у заголовок цієї книжки 1920 р., Тичина виявляв свої сподівання на швидше припинення кривавої різанини, що називалася громадянською війною, на повернення людей до мирної праці.
“Вітер з України” - y цю збірку ввійшли твори, написані в 1920 — 1924 рр., твори тематично строкаті, часто прямолінійні в оцінці явищ і подій дійсності, хоч серед них натрапляємо й на своєрідне художнє втілення теми.
66. Творчий доробок М. Рильського. Український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України. Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929), та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності. Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення, творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. Одначе це не заважало радянським органам «профілактично» його шпетити. Зокрема, початком жовтня 1947 "Радянська Україна " друкує статтю «Про націоналістичні помилки М.Рильського», Рильський винуватиться у «буржуазному об'єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології.»
У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, найкращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944–1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
67. Творчість В. Стуса.
український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець,правозахисник. Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.
За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі.
Пропозицію Стуса опублікувати 1965 свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970 книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. 12 січня 1972 року — перший арешт; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку, Стуса 1977 вислали в Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».
Стусові, що з листопада 1980 перебував у таборі, заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. У 1985 році німецький письменник Генріх Белль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, якої той, проте, так і не отримав.
68. Кіномистецтво рад. Україні.
З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна;«Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря»,«Борислав сміється». Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу». Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939)Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.
Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав «Оскар». У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).
У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями»(1961, режисер Віктор Іванов).
У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).
69. Культурне життя української Діаспори
Літерату́ра украї́нської діа́спори або еміграці́йна літерату́ра — література написана українськими письменниками в еміґрації, які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з України на постійне або тривале проживання за кордоном. Діаспорна література — результат переселення літераторів насамперед через численні політичні репресії на території України в20 столітті. Коли в СРСР єдиним офіційним стилем мистецтва було проголошено соціалістичний реалізм, письменники-емігранти мали більшу свободу художнього вираження, а також можливість критично осмислювати події в Україні. Таким чином українська діаспорна література 20 століття розвивалася паралельно з іншими європейськими літературами в той час, коли в Україні ці процеси були зупинені і замінені в значній мірі суто пропагандистською та прорадянською літературною продукцією. Можна говорити про існування у той час двох діаспор(шкіл) – Празьської у Чехословаччині та Нью-Йоркської у США. Зі здобуттям Україною незалежності значно почастішали контакти «материкових» і діаспорних письмеників. Загалом література діаспори дедалі більше інтегрується в загальноукраїнський літературний процес.
Творчий доробок О. Довженка.
Український та радянський письменник, кінорежисер,кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.
Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». Фактично, Довженко ще у Харкові мав сценарій до цього фільму. Ідея належала Юркові Юртику (Тютюннику), який у співавторстві з Майком Йогансеном і написав сценарій фільму-легенди про скарб, закопаний гайдамаками в надрах гори.
Але Довженко майже на 90% переробив цей сценарій. Він прагнув створити «свою Іліаду». Велетенська поетична фреска, що охоплює дві тисячі років буття, може бути зрозумілою тільки тим, хто знайомий з історією України. Дванадцять пісень цієї стрічки відтворюють легенди скіфів і варягів, запорізьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, більшовиків та білогвардійців. Усі вони поєднані одним персонажем — дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив'язане до цінностей минулого. Фільм не вписується все ж таки у ряд фільмів, що були покликані формувати пролетарський реалізм, хоч і закінчується апологією соціалістичної промисловості. Довженко виправдовує більшовицьку революцію вірячи, що ця нова ідеологія ніби виникла з якогось давнього заповіту. «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі. Наступним фільмом Довженка став «Арсенал» — фільм-поступка перед владою, як вважає більшість кінознавців. У той час кожен український інтелігент стояв перед дилемою: стати комуністом і закрити очі на фактично зраду свого народу, чи наражатися на небезпеку, а може й смерть. Цього не уникнув і Довженко. «Арсенал» — приниження й засудження визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії.
Літературні твори
Воля до життя
Зачарована Десна (кіноповість)
Земля (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)
Мати
Ніч перед боєм
Повість полум'яних літ
Нащадки запорожців (драматична поема)
Україна в огні (кіноповість)
Поема про море (кіноповість)
Антарктида (кіноповість)
Життя в цвіту (п'єса)
Щоденник 1941-56
Оповідання "Сон" та інші
Фільмографія
Вася-реформатор
1926 Ягідка кохання
1927 Сумка дипкур'єра (
Звенигора
Арсенал
Земля
Іван
Аероград
Щорс
1939 Буковина, земля українська
1943 рос. Битва за нашу Радянську Україну
1945 Перемога на Правобережній Україні
1945 Рідна країна 1948 сМічурін
1951 Прощавай, Америко! 1959 Поема про море
71.“Поетичне кіно”: С. Параджанов, Ю. Іллєнко.
Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).
Однак реакційна політика «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.
Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).
72.Українська державна символіка, її джерела.
Українська державна символіка, - як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, - відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб».
Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря, а з іншого -тризуб.
Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Життя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви,на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі,в гербі французької королеви Анни. Поряд з офіційною функцією державного і релігійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега.Тризуб зображався як в орнаментах тканин, килимів, карбування, так у рукописних текстах книг, на монетах і печатках, на ювілірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.
Крім того, в українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта. Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.
Коли ж нація почала оживати, - відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і,насамперед, у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто - блакитних тканин, у гербах українських земель. Жовто-блакитна барва була наствльки усвідом-леною як національна українська, що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як державного символа, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву, що до правомірності цього акту.
73. Українська мова – єдина національна мова українського народу, його національної культури” відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови і усіх сферах суспільного життя на всій території України»
Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений “Закон про мови в Українській РСР". Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти.
74. Культура українського народу в контексті європейської культури.
Кожна з більш ніж двох тисяч національніх культур, що існують у світі, мають свою специфіку, яка і робить її неповторною і унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншіми етнокультури.
У будь-якій національній культурі основоположною и базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формують професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історічного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., Польсько-литовська експансія в XIV - XVI ст., Залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX - ХХ ст.) У вітчизняній традиції народна культура зіграла віключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярський знаті спрійняла католицтво і польська культура, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русіфікувалася, українське суспільство розвивалась значне мірою без повноцінної національної культурної еліті. Справжніми творцями и носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом трівалих періодів своєї історії розвивалась як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особлівої чарівності і колориту. Особливо яскраво Це виявілося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженням и продовження традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливий підйом української культури і в XVI - XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У ту ж годину відчутні и негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і вирослі в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншимі культурами.
Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу козаччини и забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традіція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традіцію, роль України-Русі як центру християнства в східнослов'янського світу, а також як центру наук и вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатству та державній підтримці культури визначними державними діячами - К. Острозьким, П.Конашевича-Сагайдачним, І. Мазепою та ін. - Все це дозволило піднести руську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.
Українській культурі з самого її початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії i гуманізм. Говорячи про гуманістічну суть української культури, потрібно відзначіти і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII - XIX ст.) була досить спеціфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г.Сковороди, Ф.Прокоповича, П.Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання сутності та умовності людського щастя, його значення для людського існування. На відміну від філософської думки інших європейськіх країн, де проблеми бідності, хвороб и безкультур'я думки, було подолано ТЕХНИЧНИМ прогресом, підвищенням продуктивності праці, за допомогою зусіль освічених монархів і соціального експериментування. Українські міслітелі заклікають до іншого. «Споріднена праця» и самопізнання, свобода, заради якої не шкодить розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним – це всі ті шляхи и рецепти щастя, якіх дотримувались в які пропагували провідні українські мислітелі.
75) Український авангард і європейська художня культура кінця XIX - початку XX
Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салони" скульптора В. Іздебського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Выкусь". Вони сприяли активній європеїзації українського малярства й пластики, формуванню нової художньої свідомості. Український образотворчий авангард відобразив у собі пошуки мови пластичного вираження складних переживань часу через дисонансну побудову картини, динамічні контрасти, перехрещення в просторі кольорових площин, розірваність форм, кричущу перенапругу барв і фактур. Зовсім в іншій площині розгорталась у перші десятиріччя XX століття творчість М. Бойчука, який пізніше створив українську школу монументального живопису (20—30-ті pp.), значення якої виходить за регіональні межі. XIX ст. — час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотим віком» — як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з'явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Стендаль воював в армії Наполеона, Джордж Байрон брав участь в грецькому повстанні проти турків, Шандор Петефі загинув, воюючи проти карателів Миколи I, Лев Толстой обороняв Севастополь, Еміль Золя активно втрутився у справу Дрейфуса… Літератор починає усвідомлювати, як ніколи раніше, свою відповідальність за виховання суспільства. Тема «поет і громадянин» проходить червоною ниткою не тільки в творчості Олександра Пушкіна та Миколи Некрасова…Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу. В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.
78.Модерністські напрями в українському театрі.
Неупереджений погляд на історію світового театру, становлення його форм, жанрів, театральних систем показує, що кожна доба у видовищному мистецтві починалася з появи нової міфології, культу, відповідного свята, навколо якого виростали форми громадського спілкування й розваги, і нарешті поставав театр. Причому початково - у таких формах, де театральне видовище ще не виділилося з форми громадського спілкування. Це було таїнство, присвячене якомусь богові, містичній сутності або обожненій особі - містерія. Так само називався і видовищний жанр, з якого у майбутньому проростали театральні системи.
Реформатор театру Лесь Курбас розірвав рамки провінціалізму, зірвав з традицією побутовізму та реалістичного етнографізму, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Курбас спирався на символізм і класицизм, а також філософський інтуїтивізм і заклав основи “естетичного, рефлексологічного театру”, театру негайного впливу (“Цар Едіп”, “Вертеп” (1918), “Гайдамаки” (1920)).
Курбас Лесь (Олександр Степанович, український радянський режисер, актор, театральний діяч, народний артист УРСР). Організатор труп " Тернопільські театральні вечори " (1915), "Молодий театр" (1916), "Березіль " (1922, з 1934 -... Український театр ім Т Г Шевченка). Кращі акторські роботи: Астров ("Дядя Ваня" Чехова), Хлестаков («Ревізор» Гоголя), Гнат (" Безталанна " Карпенка- Карого), Едіп ("Цар Едіп " Софокла), Макбет ("Макбет" Шекспіра). К. здобув популярність як режиссер-експериментатор, один з основоположників українського радянського театру. Його режисерське мистецтво еволюціонувало від умовних форм студійного театру ("Цар Едіп", 1918) через синтез умовного і психологічного ("Гайдамаки" по Шевченку, 1920) до театру філософського (" Диктатура " Микитенка, 1930; "Народний Малахій ", 1928, і " Маклена Граса", 1933, Куліша). Курбас розробив режисерську методологію, основою якої стала створена ним система " образних пересозданія ". Під його керівництвом працювали актори і режисери, які стали видатними майстрами української сцени: А. М. Бучма, І. А. Мар'яненка, Я. Д. Бортник, В. С. Василько, М. М. Крушельницький, А. І. Сердюк, Б. Ф. Тягно, Д. Е. Мілютенка та інші. Автор кількох інсценівок, режисер фільмів " Вендетта ", " Макдональд " (обидва - 1924), " Арсенальці " (1925).
79. Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) — літературне угруповання, засноване 17 квітня 1985 року у Львові. До його складу входять Юрій Андрухович (Патріарх), Віктор Неборак(Прокуратор) та Олександр Ірванець (Підскарбій). Прізвиська авторів походять від того, що Юрій Андрухович є найстаршим серед трьох, Олександр Ірванець став Підскарбієм через захоплення нумізматикою, а Віктор Неборак став Прокуратором через свою схильність до аналізу та літературознавства. Перший публічний вечір «Бу-Ба-Бу» відбувся наприкінці 1987 року в Києві. Період найактивнішої діяльності Бу-Ба-Бу (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987—1991 роки. Апофеозом Бу-Ба-Бу став фестиваль «Вивих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки 1—4 жовтня 1992 року поезоопери Бу-Ба-Бу «Крайслер Імперіал». В 1995 році вийшла перша спільна книга бубабістів «Бу-Ба-Бу. Т.в.о.р.и» у видавництві «Каменяр». У 1996 році друкований проект «Крайслер Імперіал» («Четвер-6») практично завершив «динамічний період» існування Бу-Ба-Бу. Літугруповання стало втіленням карнавального необарокового мислення, притаманного метаісторичній карнавальній культурі людства. Соціальним фундаментом метаісторичного карнавалу в Україні став підсвідомий масовий синдром зламу, що супроводжував розпад імперії і викликав дві метапсихічні складові: суспільну депресію і масову карнавальну сміхову рефлексію на катаклізм системи. Творчість учасників Бу-Ба-Бу в межах самого літугрупування стала ситуативно-концептуальним мистецьким відгуком на суспільну рефлексію. Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.
80. Релігійна ситуація в незалежній Україні.
Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства.
Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи. Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.У 1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами. Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.
81. Націонáльні менш́ини — групи громадян певної держави, які не є представниками титульного етносу, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні — це представники всіх націй, крім автохтонів.
На сьогодні в Україні створені та активно діють понад 780 національно-культурних товариств. Найчисельніші з них: російське, єврейське, польське, угорське, грецьке, болгарське. Всі вони входять до Асоціації національно-культурних об’єднань України. Мета діяльності асоціації – забезпечення прав національних меншин на рівні європейських та міжнародних стандартів [4].
У країні послідовно розбудовується культурно мистецьке життя національних меншин, йдуть пошуки вирішення проблем їхньої освіти, дозвілля, відродження національних традицій. Здійснюється ряд заходів, спрямованих на гарантоване забезпечення політичних, соціальних, економічних та культурних прав і свобод, розвитку національної самосвідомості та самовиявлення етносів України.
82. Основні етапи розвитку освіти та науки в Україні.
|
Дата добавления: 2016-10-06; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 674 | Нарушение авторских прав Лучшие изречения:
| 2054 - 