Політична боротьба часів НЕПу

 

Економічні процеси в період Непу накладалися на політичний розвиток і в значній мірі визначалися останнім. Процеси ці впродовж всього періоду Радянської влади характеризувалися тяжінням до диктатури, авторитаризму. Вже в перші роки після встановлення Радянської влади Ленін, формально — перший серед рівних, виявився фігурою майже культової. Вже в ті роки можна говорити про складання культу особи верховного правителя.

 

Це було особливо небезпечно у поєднанні з диктатурою комуністичної партії. Як сказав в квітні 1922 року Михайло Томський, член Політбюро і голова профспілок, «У нас декілька партій. Але, на відміну від закордону, у нас одна партія у влади, а решта — у в'язниці». Як би на підтвердження його слів, літом того ж року відбувся відкритий процес над правими есерами. Судили всіх більш-менш крупних представників цієї партії, що залишалися в країні, — і ухвалили більше десятка вироків до вищої міри покарання (пізніше засуджені були помилувані). У тому ж 1922 року за кордон вислали більше двохсот найбільших представників російської філософської думки лише за те, що вони не приховували своєї незгоди з радянських буд — цей захід увійшов до історії під назвою «Філософський пароплав».

 

Дисципліна усередині самої комуністичної партії була також посилена. В кінці 1920 року в партії з'явилося опозиційне угрупування — «робоча опозиція», яка вимагала передачі всієї влади на виробництві профспілкам. Щоб присікти подібні спроби, X З'їзд РКП(б) в 1921 році ухвалив резолюцію про єдність партії. Згідно з цією резолюцією, рішення, що прийняті більшістю, повинні виконуватися всіма членами партії, включаючи і тих, хто з ними не згодні.

 

Наслідком однопартійності стало зрощення партії і уряду. Одні і ті ж люди обіймали головні посади і в партійних (Політбюро), і в державних органах (РНК, ВЦВК і т. д.). При цьому особистий авторитет народних комісарів і необхідність в умовах Громадянської війни приймати термінові, невідкладні рішення привели до того, що центр влади зосередився не в законодавчому органі (ВЦВК), а в уряді — Раднаркомі.

 

Всі ці процеси привели до того, що дійсне положення людини, його авторитет грали в 1920-ті роки більшу роль, чим його місце у формальній структурі державної влади. Саме тому, кажучи про діячів 1920-их років, ми називаємо перш за все не посади, а прізвища.

 

 

Паралельно із зміною положення партії в країні відбувалося і переродження самої партії. Очевидно, що що бажають вступити в правлячу партію завжди буде значно більше, чим в партію підпільну, членство в якій не може дати інших привілеїв, окрім залізних нар або петлі на шию. В той же час, і партія, ставши правлячою, стала потребувати збільшення своєї чисельності для того, щоб заповнити державні пости всіх рівнів. Це привело до швидкого зростання чисельності комуністичної партії після революції. Час від часу він підхльостувався масовими наборами, такими як «Ленінський набір» після смерті Леніна. Неминучим наслідком цього процесу стало розчинення старих, ідейних, більшовиків в числі молодих партійців. На 1927 рік з 1300 тис. чоловік, що полягали в партії, лише 8 тис. мали дореволюційний стаж; більшість останніх комуністичну теорію абсолютно не знало.

 

Знижувався не лише інтелектуальний і освітній, але і моральний рівень партії. В цьому відношенні показові результати партійного чищення, проведеного в другій половині 1921 року з метою прибрати з партії «куркульсько-власницькі і міщанські елементи». З 732 тис. в партії було залишено лише 410 тис. членів (ледве більше половини!). При цьому третина виключених були вигнані за пасивність, ще чверть — за «дискредитацію радянської влади», «шкурництво», «кар'єризм», «буржуазний образ життя», «розкладання в побуті».

 

У зв'язку із зростанням партії всього більшого значення стала набувати спочатку непомітна посада секретаря. Будь-який секретар — посада другорядна за визначенням. Це людина, яка при проведенні офіційних заходів стежить за дотриманням необхідних формальностей. У партії більшовиків з квітня 1922 року існувала посада генерального секретаря. Він сполучав керівництво секретаріатом ЦК і обліково-розподільним відділом, який розподіляв партійців нижнього рівня по різних посадах. Посаду цю отримав Сталін.

 

Незабаром почалося розширення привілеїв верхнього шару членів партії. З 1926 року це коло отримало особливе ім'я — «номенклатура». Так стали називати партійно-державні посади, що входять в перелік посад, призначення на яких підлягало твердженню в обліково-розподільчому відділі ЦК.

 

Процеси бюрократизації партії і централізації влади проходили на тлі різкого погіршення здоров'я Леніна. Власне, рік введення Непу став для нього останнім роком повноцінного життя. У травні 1922 року його уразив перший удар — постраждав головний мозок, так що майже безпорадному Леніну встановили дуже бережливий графік роботи. У березні 1923 року стався другий напад, після якого Ленін взагалі на півроку випав з життя, мало не заново вчився вимовляти слова. Ледве він почав відходити від від другого нападу, в січні 1924-го стався третій і останній. Як показав розтин, останні майже два роки життя у Леніна діяла лише одна півкуля головного мозку.

 

Але між першим і другим нападами він ще намагався брати участь в політичному житті. Розуміючи, що його дні визнані, він намагався звернути увагу делегатів з'їзду на найнебезпечнішу тенденцію — на переродження партії. У листах до з'їзду, відомих як його «політичний заповіт» (грудень 1922 — січень 1923 року), Ленін пропонує розширити ЦК за рахунок робітників, вибрати нову ЦКК (Центральну контрольну комісію) — з пролетарів, урізувати непомірно набряклу і тому недієздатну РСІ(Робітничо-селянську інспекцію).

 

У «Ленінському заповіті» була і ще одна складова — особисті характеристики найбільших партійних діячів. Як би підбираючи наступника, він давав характеристику кожному з них (Троцький, Сталін, Зіновьев, Каменев, Бухарін, П'ятаків), але в кожного знаходив якісь недоліки. Такої певної вказівки, кого вважати спадкоємцем, Ленін і не залишив. Лише одне певна вказівка була в його «заповіті»: посада генерального секретаря дає Сталіну дуже велику владу, небезпечну при його грубості (небезпечно це було, на думку Леніна, лише в стосунках Сталіна і Троцького, а не взагалі). Деякі сучасні дослідники вважають, проте, що «Ленінський заповіт» більше грунтувався на психологічному стані хворого, ніж на політичних мотивах.

 

Але листи до з'їзду дійшли до рядових його учасників лише в уривках, а лист, в якому соратникам давалися особисті характеристики, найближче оточення і зовсім не показало партії. Домовилися між собою, що Сталін обіцяє виправитися, — тим справа і кінчилося.

 

 

Ще до фізичної смерті Леніна, восени 1923 роки, між його «спадкоємцями» почалася боротьба. У жовтні Троцький виступив з відкритим листом, в якому вказав на становлення бюрократичного внутріпартійного режиму. Через тиждень відкритий лист на підтримку Троцького написала група з 46 старих більшовиків («Лист 46»). Центральний комітет, зрозуміло, відповів рішучим спростуванням. Провідну роль в цьому зіграли Сталін, Зінов'єв і Каменєв. Гострі суперечки не вперше виникали в партії більшовиків. Але на відміну від попередніх обговорень, цього разу група влади активно використовувала навішування ярликів. Троцького не спростовували розумними аргументами — його просто звинувачували в меншовизмі, ухильництві і інших смертних гріхах. Підміна дійсної суперечки навішуванням ярликів — нове явище: його не було раніше, але воно стане усе звичнішим у міру розвитку політичного процесу в 1920-і роки.

 

Троцького перемогли досить легко. Наступна ж партійна конференція, що відбулася в січні 1924 року, обнародувала резолюцію про єдність партії (що раніше зберігалася в секреті), і Троцький був вимушений замовкнути. До осені. Осенью 1924 він, проте, випустив книгу «Уроки Жовтня», в якій недвозначно стверджував, що революцію робив він з Леніном. Тоді Зіновьев з Каменевим «раптом» пригадали, що до VI з'їзду РСДРП(б) в липні 1917 р. Троцький був меньшовиком. Партія була в шоці. У грудні 1924 р. Троцького зняли з поста наркомовенмора, але залишили в Політбюро